Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Дослідження / Михайло Грушевський наприкінці XIX ст.

Михайло Грушевський наприкінці XIX ст.

Я.Дашкевич

Fin de siécle… Кінець XIX ст. увійшов у європейську історію, історію суспільно-політичну, культурну, етнічну як період відносно погідний, малоконфліктний, ліберальний, а для мистецтва, літератури, науки (зокрема, для наук гуманітарного спрямування) навіть спокійний і своєрідний з розкутістю та свободою творчості. Правда, ці європейські процеси мало потривожили Україну та український народ. Велика Україна (за тогочасною термінологією, тобто всі східноукраїнські землі та північна частина західноукраїнських земель) далі була у важкому ярмі російського царизму з забороною і переслідуванням українського громадсько-політичного життя, культурного розвитку, мови. Частина західноукраїнських земель у Габсбурзькій цивілізованішій конституційній монархії самотужки боролася з польським (у Галичині) та угорським (на Закарпатті) шовінізмом. Та подих fin de siécle таки не минув для тогочасної України безслідно: ідеологічно оформилося прагнення утворити незалежну державу; література, мистецтво, наука виявилися здатними не лише суперничати з досягненнями сусідів-поневолювачів, але й в дечому перевершити їх.

Діяльність і творчість Михайла Грушевського, молодого (у 1897 – 1900 pp. йому було 31 – 34 роки), повного енергії й бажання служити свому народові, неможливо відділити від загальноєвропейських процесів, хоча дослідники цієї постаті часто про них забувають, намагаючись убгати Грушевського у виключно українські рамки. Михайло Грушевський як діяч і творець був багатогранною постаттю. Його працелюбністю і працездатністю захоплювалися сучасники – як захоплюються й досі. Очевидно, дехто й заздрив, та перешкоди на науковій ниві цей велетень умів долати, впевнений у своїх знаннях і силах та й, одночасно, не без застосування значної дози власного авторитаризму (зрештою, не лише в історичній науці).

Що, поза історичними дослідженнями, приваблювало Грушевського під кінець сторіччя?

Наукове товариство ім. Шевченка. Грушевський був ініціатором переведення товариства на виключно наукові рейки – для цього у 1896 р. був опрацьований проект нового статуту, за прийняття якого та остаточне перетворення товариства на наукове йому довелося боротися до 1898 р. Він не лише переобраний (у 1897 р.) голова товариства, його почесний член, голова Історично-філософічної секції та Археографічної комісії, але й цілком реальний (отже – з олівцем у руці) редактор «Записок НТШ», для яких добився регулярної періодичності, «Етнографічного збірника», «Історичної бібліотеки», «Жерел до історії України-Руси» та інших наукових серій. Наукове товариство ім. Шевченка він відмежовує від внутрішньої української політики. НТШ – це одночасно вперта боротьба у Відні та Львові за субсидії на діяльність товариства, не завжди успішна (бо були й перерви в субсидуванні через інтриги польської сторони), але часто навіть досить плідна. Грушевський не думав зупинятися на НТШ – у 1897 р. висунув ідею утворення Української академії наук, стимулював організацію відповідного комітету в складі НТШ, проте обставини не сприяли реалізації цього задуму.

Університет. Грушевський після переїзду до Львова швидко відчув ядучу атмосферу у Львівському університеті з яскравою дискримінацією українців та бар’єрами, встановленими польською стороною. Вихід із ситуації він бачив у побільшенні кількості кафедр з українською професурою та українською мовою викладання (для чого з формального погляду не могло бути перешкод, але бракувало відповідних українських кадрів), а в подальшій перспективі – в заснуванні окремого українського університету у Львові [Свої міркування з цього приводу М.Грушевський виклав у листі до Кесара Білиловського, написаному раніше 10 листопада 1897 р. Див.: Листування Михайла Грушевського (Упор. Г.Бурлака. – Київ, Нью-Йорк, Париж, Львів, Торонто, 1997. – С. 135 – 136 (Епістолярні джерела грушевськознавства. – Т. 1). Також: Observator[= ГрушевськийМ.]. Справа українсько-руського університету у Львові //Літературно-науковий вістник. – Львів, 1899. – Т. 8. – С. 84-116.]. Для здійснення таких планів він підшукував фінансове забезпечення.

До тогочасної наукової політики Грушевського можна ще залічити його намагання здобути стипендії українським студентам для виконання наукових досліджень. Наукова політика Грушевського мала на меті забезпечення національних інтересів. Для прикладу, вимога до Галицького сейму про те, що працівників-українців у Краєвому архіві має бути стільки ж, як поляків (1897 p.), або відмова від участі НТШ в Археологічному з’їзді у Києві через офіційну заборону виступати на ньому українською мовою (1899 р.).

Видавничу діяльність М.Грушевський не обмежував простором, який могло гарантувати Наукове товариство ім. Шевченка. 1898 р. почав виходити «Літературно-науковий вістник», одним з ініціаторів і редактором якого був саме він. У цьому ж році він став співзасновником Українсько-руської видавничої спілки.

Криваві баденівські вибори 1897 p., які Грушевський глибоко пережив, бо вони стали ще одним символом дискримінації українців Галичини, примусили його переглянути своє ставлення до політичної діяльності, – якщо ще в березні 1897 р. він декларував, що «все тримався […] здалека, як і взагалі, від політики» [Лист М.Грушевського до Олександра Кониського з 29 березня 1897 р. Див.: Листування… – С. 63.], то у 1899 р. він став членом керівного органу – Народного комітету – Української національно-демократичної партії.

Уже цього вищенаведеного фону вистачає, щоб дивуватися, коли Грушевський міг мати час на основне в його тогочасному житті – на наукову творчість, – не кажучи вже про якесь особисте життя. Та час у нього був якийсь справді безмірний. У 1896 р. (після двох попередніх невдалих сватань) він одружився з Марією Вояківською, дочкою греко-католицького священика у Скалі Подільській над Збручем – на самому кордоні між Галичиною та Великою Україною, а у 1900 р. у подружжя народжується дочка Катерина. Грушевський часто скаржився на втому і перевтому – цьому нічого дивуватися. «Дуже втомлений, хотів би вже раз спочити», – писав він до Олександра Кониського у червні 1897 р [Лист М.Грушевського до Олександра Кониського, написаний між 23 – 30 червня 1897 р. Див.: Листування… – С. 67.]1. Та відпочивати він явно не вмів. Його щорічні (липень-серпень 1896, 1897, 1898, 1899 pp.) подорожі до батьків у Владикавказі де він «відпочивав» на батьківському хуторі, перетворювалися в чергову можливість спокійно працювати [Лист М.Грушевського до Осипа Маковея з 3 серпня 1898 р. Див.: Листування… – С. 119.] та спілкуватися з представниками місцевої української колонії (зокрема, з літератором Григорієм Коваленком-Коломацьким). А дорогою додому він заїжджав ще до Тбілісі, Батумі, у Крим. Різдво і Великдень минали у батьків Марії Грушевської над Збручем.

Михайло Грушевський на fin de siécle – це автор трьох капітальних томів «Історії України-Руси», що охоплювали період від найдавніших часів до 1340 р. Том перший побачив світ 1898 р., том другий – 1899 p., том третій – 1900 р. Томи справді фундаментальні за змістом і за обсягом – 1600 сторінок друку. Крім цього, за 1897 – 1900 pp. понад 70 статей і понад 110 рецензій та оглядів літератури.

У цей час у Грушевського, як спершу вірного учня Володимира Антоновича, чи не найвидатнішого представника народницької школи в українській історіографії, поступово проявляється відхід від основних позицій свого вчителя [Пор.: Дашкевич Я. Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму? // Україна. Наука і культура. – Київ, 1999. – Вип. 30. – С. 136 – 152.]. Зокрема це простежується в кристалізації поглядів історика на українську національну історію. Червоною ниткою як через «Історію України-Руси», так і через наукові дослідження цього періоду проходять три принципи:

1) органічна тяглість і єдність усіх періодів історії України, починаючи від княжих часів;

2) заперечення наявності в минулому (та й сучасному) загальноруського історичного періоду чи періодів, констатація відсутності єдиного спільного історичного процесу;

3) негативне ставлення до тези, що Московська держава є безпосереднім спадкоємцем і продовжувачем Київської держави.

Поступове – у Грушевського – висування на перший план в суспільно-політичній історії історії державності було ознакою самостійного, незалежного від народницьких ідеалів, концептуального мислення історика та значного поширення його дослідницького діапазону на заново осмисленій джерельній основі.

Цей діапазон можна встановити не лише аналізуючи структуру трьох томів «Історії України-Руси», зокрема при допомозі вивчення джерельної бази та історичної літератури, якими користувався М.Грушевський, але також визначаючи профіль його статей, публікацій джерел. Рецензії та огляди свідчать про читацькі й дослідницькі зацікавлення історика. Але, на жаль, його львівську бібліотеку, яка в середині 40-х pp. минулого століття ще зберігалася в підвалах академічної бібліотеки у Львові на вул.Радянській (тепер Винниченка), 24, для таких досліджень вже притягнути не можна [Бібліотеку, в основному, розбазарили. На книжках, що потрапили до (за тогочасною назвою) Львівської філії Бібліотеки АН УРСР, печатку «Михайло Грушевський» замазували, щоб не можна було прочитати імені первісного власника книжок. Частину книжок купив акад. Михайло Возник, щоб таким чином допомогти Марії Грушевській, вдові Михайла. Частину книжок викрав і продавав завідувач бібліотеки на вул.Радянській Карпов. Досі на букіністичному ринку у Львові ще трапляються книжки з печаткою «Михайло Грушевський».].

Якось так склалося, що на специфіку рецензій і рецензійних оглядів, які виходили з-під пера Грушевського, звертали мало уваги, хоча їх можна розглядати як своєрідний ключ до творчої кухні й наукової майстерності (не треба забувати, що Грушевський пробував свої сили також у художній літературі). Його рецензії не лише інформативні й критичні – тобто в них за класичною схемою поєднується реферативність з науковою критикою, але вони часто були ще й нагодою доповнити твір рецензованого автора. Помітно, що історик буквально полював за новою науковою літературою, проводив її селекцію, зосереджуючи увагу на працях, перш за все, видатних спеціалістів у ділянці історії та суміжних гуманітарних дисциплін. Багатогранність зацікавлень Грушевського відобразилася на широкому репертуарі літератури, яку він підбирав для рецензування. А ці праці, дослідження, публікації джерел, наукові довідники він завжди розглядав з погляду їх дотичності та використання для історії України-Русі.

Том, який передається до рук читача, не може дати повного уявлення про наукову творчість Грушевського наприкінці XIX ст. Щоб створити такий комплекс, треба б, у першу чергу, повторити три перші томи «Історії України-Руси» в першій редакції (бо пізніше він їх переробляв та доповнював і ми, на практиці, користуємося вже третьою – для першого тому, та другою – для другого і третього томів – редакцією тексту), републікувати усі статті й публікації, повторити в друкові понад сотню рецензій та рецензійних оглядів періоду перед початком XX ст. Поки що таке завдання не під силу. Підібрані статті, публікації, огляди, нотатки, посмертні згадки змальовують загальну картину наукової творчості М.Грушевського окремими мазками. Немає потреби переповідати зміст тому, тим більше, що коментарі розкривають чимало сторінок з процесу досліджень автором окремих проблем з історії України. Варто, однак, зупинитися на характеристиці широти історичних поглядів Грушевського, використовуючи для цього його рецензійні нотатки й огляди 1897 – 1900 pp., тексти яких не передруковуються в даному томі, але будуть републіковані в одному з наступних томів. (При цьому обмежуюся – щоб уникнути перевантаження вступу докладними бібліографічними покликаннями – наведенням відомостей про автора, деколи про назву праці, місце і рік видання рецензованого видання [Для того, щоб зберегти компактність викладу, назви наукових журналів, у яких публікувалися перелічені статті, не подаються.]; детальнішу інформацію дають відомі біобібліографії Михайла Грушевського; поданий нижче огляд не претендує на вичерпність). За одноманітним, на перший погляд, переліком прізвищ і заголовків книжок чи основної тематики досліджень відчитується не лише дуже широкий горизонт знань Грушевського, але й своєрідна програма для істориків його сучасників та істориків майбутніх поколінь: такою мусить бути ерудиція повноцінного дослідника, який аналізуватиме й синтезуватиме історію України. Отож, вирисовується така картина.

Чи не найбільше уваги притягали видання джерел і дослідження з джерелознавства. Тут були рецензії на чергові томи «Полного собрания русских летописей» (том з Никонівським літописом), С.-Петербург, 1897; на «Указатель к первым восьми томам» цього ж ПСРЛ, С.-Петербург, 1899; на «Великие минеи четии» для перших днів листопада (в серії «Памятники славяно-русской письменности»), там же, 1897; на тритомник «Русские летописи», Москва, 1898. Для пізнішого часу – рецензія на «Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века, описанное его сыном, архимандритом Павлом Алепским», вип. 2 (подорож патріарха через Україну в часах Богдана Хмельницького), Москва, 1898, а також на «Дневник» Якова Марковича, т. 3 (охоплює роки 1730 – 1734), Київ, 1894 – 1896. Велику увагу приділяв Грушевський польським публікаціям історичних джерел: «Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia», томи 14 і 15 (стосувалися років 1388 – 1501), Краків, 1894 – 1896; «Źródła dziejowe», т. 22 (географічно-статистичні відомості про руські землі в складі Польського королівства XVI ст.), Варшава, 1897; «Collectanea ex Archivo Collegii historici», т. 7, Краків, 1894 та «Collectanea ex Archivo Collegii iuridici», т. 5, там же, 1897. У «Collectanea» публікувалися не лише джерела, але й дослідження про них.

До цієї групи рецензій треба залічити й відгук Грушевського на грунтовне видання Василя Латишева «Известия древних писателей греческих и латинских о Скифии и Кавказе», т. 1, вип. 2 (грецькі джерела), С.-Петербург, 1896. Для М.Грушевського публікація джерел була невіддільною від джерелознавчих досліджень. Тут бачимо рецензії на праці істориків-джерелознавців першої величини: Олександра Шахматова (про Несторове житіє Феодосія, про хронографи, про найдавнішу редакцію «Повісті временних літ», про початок відліку років у літописах, початковий «Київський літопис», «Києво-печерський патерик» у співставленні з «Печерським літописом», подібне співставлення житія Антонія з цим же літописом); В’ячеслава Щепкина (про Нестора), Дмитра Абрамовича (про джерела житія Феодосія та про «Києво-печерський патерик»), Василя Істрина (дві праці про хронографи), А.Михайлова (про джерела Толкової палеї), Олександра Кірпічнікова (про літературну історію літописів), Аркадія Лященка (про «Моління» Данила Заточника), Василя Ломиковського (про «Словник малоруської старовини» з 1808 p., виданий як писемна пам’ятка Олександром Лазаревським), а також Любора Нідерле (про твори давніх авторів, у яких відбилася географія Східної Європи).

На відміну від деяких інших істориків, Грушевський не нехтував археологічними та палеоантропологічними джерелами, яким у нього присвячена невелика серія рецензій. На першому плані, зрозуміло, відгуки на праці свого вчителя Володимира Антоновича – на фундаментальну для того часу «Археологическую карту Киевской губернии», Москва, 1895, та його виступи (у 1895 – 1896 pp.) в зв’язку зі знищенням Ярославового валу. Грушевський інформував про праці барона Амура-Августа-Луї-Йосифа Бертелло де Бає «Sépulture du Хе siècle à Kiev» [«Поховання X ст. в Києві»], Париж, 1896 та «Études sur l’archeologie de l’Ukraine antérieure à notre ère» [«Студії з археології стародавньої України до нашої ери»], Париж, 1895. До цієї ж групи належали ще праці Олександра Лаппо-Данилевського і Володимира Мальмберга «Древности Южной России. Курган Карагодеуашх», С.-Петербург, 1894; А.Кашпара «Раскопки курганов в окрестностях Симферополя, произведенные проф. Н.И.Веселовским», Сімферополь, 1896, а також близька до палеоантропології студія Дмитра Анучина «Амулет из кости человеческого черепа и трепанация черепов в древние времена в России», Москва, 1895. У недалекому від неї ряді стоїть інша праця Анучина з палеозоології – про дикого коня українських степів: «К вопросу о диких лошадях и об их приручении в России», С.-Петербург, 1896, та поруч з нею повідомлення Федора Кеппена «К истории тарпана в России», там же, 1896.

М.Грушевський торкався також проблем археології, рецензуючи праці, в яких – при вирішенні загальніших питань – враховувалися археологічні дані, наприклад, такі дослідження, що стосувалися слов’янських старожитностей (див. далі).

Не нехтував учений фольклорними та етнологічними (в широкому розумінні цього слова) джерелами. Тому до блоку джерел і джерелознавства можна приєднати його відгуки на серію досліджень Всеволода Міллера про російські билини, наприклад, про авторів та виконавців билин, відгомін галицько-волинських оповідей у сучасних (з XIX ст.) билинах, билини Олонецької губернії, билини про Батия, Івана Гостиного сина та інших епічних героїв; на статті Миколи Коробки про пісні, присвячені князеві Романові; Олександра Фамінцина про давньоарійські й давньосемітські елементи в звичаях, обрядах, віруваннях і культі слов’ян, а також на працю Володимира Ястребова про обрядовий весільний хліб в Україні.

Велику увагу приділяв Грушевський комплексові спеціальних (допоміжних) дисциплін. До цього другого блоку рецензій можна залічити праці з геральдики і генеалогії, а саме бібліографічні нотатки (бо вони публікувалися в розділі бібліографії «Записок HTШ) про такі фундаментальні праці й довідники, як Павла фон Вінклера «Русская геральдика. История и описание русских гербов с изображением всех дворянских гербов, внесенных в общий гербовник Всероссийской империи», вип. 1 – 3, С.-Петербург, 1892 – 1894; князя Олександра Лобанова-Ростовського «Русская родословная книга», друге видання, т. 1 – 2, там же, 1894; Юзефа Вольффа «Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku», Варшава, 1895. З нумізматики Грушевський рецензував «Описание монет и медалей, хранящихся в нумизматическом музее Университета Св. Владимира, вип. 1, Київ, 1896. Грушевський інформував про капітальні каталоги рукописів: грецьких – архимандрита Володимира («Систематическое описание рукописей Московской синодальной (патриаршей) библиотеки,ч.1, Москва, 1894) та церковнослов’янських, російських і українських – архимандрита Леоніда («Систематическое описание славянороссийских рукописей собрания графа А.С.Уварова», т. 1 – 4, Москва, 1893). Важливе допоміжне значення для істориків мають словники, тому Грушевський писав про Ізмаїла Срезневського «Материалы для словаря древнерусского языка по письменным памятникам», т. 2, вип. 1 – 3, С.-Петербург, 1895 – 1900, та про М.Горяєва «Сравнительный этимологический словарь русского языка», Тбілісі, 1896. З історії картографії його зацікавив «Древнейший план города Киева 1638 г.», Київ, 1896, а з історії історичної науки – Павла Мілюкова «Главные течения русской исторической мысли, т. 1, Москва, 1897, та Всеволода Срезневського «Из первых лет литературно-научной деятельности И.И.Срезневского». С.-Петербург, 1898.

Варто підкреслити, що – на відміну від сучасних істориків України, яких відділяє від Грушевського одне сторіччя і які називають себе модерністами та постмодерністами, що визнають історичними джерелами лише писані тексти (інтерпретуючи їх, зрештою, згідно з власними часто малонауковими концепціями), великий український історик високо цінив джерельне значення археології, антропології, етнології, фольклору, а також інших слідів минулого, вивченням яких займаються окремі спеціальні історичні дисципліни.

Якщо за вихідний пункт аналізу брати праці й огляди Грушевського в цьому, а також попередньому і наступному томах його наукової спадщини, та його рецензії, які будуть републіковані згодом, то як висновок можна сказати, що дотичними до викладу історії України-Русі протягом століть він уважав не лише відповідні джерела, джерелознавчі дослідження та праці з спеціальних історичних дисциплін (відомості про них подано вище), але й три подальші ділянки історичних знань, які групуються:

1) за основними напрямами і ділянками досліджень, охоплюючи розвиток процесів (історичних, суспільно-політичних, правно-історичних, культурних у широкому розумінні) для кількох століть і для значних територій;

2) висвітлюють окремі етапи історії України згідно з прийнятою на кінець XIX ст. періодизацією;

3) вивчають, перш за все, окремі землі – складові частини – української етнічної території та суміжні країни в середньовіччі та сьогоденні.

Такий аналіз (знову на підставі рецензій, написаних істориком) дає відповідні результати.

Якщо розглядати першу з цих груп, то інтереси Грушевського концентрувалися на працях з суспільно-політичної історії, історії права та адміністрації, військової історії, історії релігії (з міфологією включно), освіти та літератури. І знову в нього це рецензії на представників історичної науки майже виключно першої величини: Федір Леонтович «Панский двор в Литовско-Русском государстве», Варшава, 1895; його ж «Национальный вопрос в древней России», там же, 1895; Михайла Владимирського-Буданова «Поместья Литовско-Русского государства», Київ, 1892; його ж «Крестьянские землевладения в Западной России до пол. XVI в.», там же, 1893; Володимира Антоновича «Несколько данных о землевладении в Южной Украине в XV ст.», Київ, 1896; врешті Франциска Равіти-Гавронського «Ustrój państwowo-społeczny Rusi w XI і XII w.», Львів, 1896. У цій групі видань власне політична історія займала мало місця, але це не вина рецензента, – політична історія стала предметом багатьох досліджень у попередні – раніші від fin de siècle – періоди історичних студій, а під кінець XIX ст. центр уваги змістився на історію суспільства та, в зв’язку з цим, також на історію права.

Рецензії на праці, присвячені історії права, держави й адміністрації, утворюють тому й у Грушевського чималий комплекс. Велику шеренгу праць відкривають Василя Сергеєвича «Лекции и исследования по древней истории русского права», С.-Петербург, 1894 та 1899; його ж «Русские юридические древности», т. 2, там же, 1896; його ж «Русская Правда и ее списки», там же, 1899; Федора Леонтовича «Источники русско-литовского права», Варшава, 1894; його ж «Очерки истории литовско-русского права. Образование территории Литовского государства», вип. 1, С.-Петербург, 1894; його ж «Сословный тип территориально-административного состава Литовского государства и его причины», С.-Петербург, 1895; далі Матвія Любавського «Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания первого Литовского статута», Москва, 1893; а також праці менш відомих і менш плідних авторів – Івана Дітятина «Статьи по истории русского права», С.-Петербург, 1896; І.Рожкова «Поводы к началу процесса по Русской правде», С.-Петербург, 1895; його ж «Очерки юридического быта по Русской правде», там же, 1897; Дмитра Самоквасова «Исследования по истории русского права», вип. 2, Москва, 1896. М.Грушевський помітив і зреагував на перші праці з історії давнього права українською мовою: Костя Левицького ««Правда Руська». Пам’ятник законодатний права руського з XI в.» Львів, 1895, та Іллі Кокорудза «Взаємини між староруськими законодатними пам’ятниками», Львів, 1898.

З військової історії учений реферував лише дві монографії Костянтина Гурського «Historia piechoty polskiej», Краків, 1893, та «Historia jazdy polskiej», там же, 1894, що було пов’язано з тогочасною бідністю літератури у ділянці вивчення історії Русі-України.

Історія культури представлена рецензією на узагальнюючу капітальну працю Павла Мілюкова (яка, правда, виходила поза загальноприйняті межі поняття «культура») «Очерки по истории русской культуры», т. 1 (населення, економічний, державний і становий лад), т. 2 (церква і школа), С.-Петербург, 1896 – 1897. Саме історія релігії і церкви притягала багато уваги Грушевського. З міфології – Луї Леже «Études de mythologie slave» [«Студії з слов’янської міфології»], вип. 1 – 2, Париж, 1896 – 1897. Для пізнішого часу – Петра Лашкарьова «Церковно-археологические очерки. Исследования и рефераты», Київ, 1898. А далі – низка праць з історії унії: Антона Прохаски «Dążenia do unii cerkiewnej za Jagiełły», Краків, 1896; Анатолія Левіцького «Sprawa unii cerkiewnej za Jagiełły», Львів, 1897; Івана Франка «Z dziejów synodu brzeskiego 1596 г.», Львів, 1895; Кирила Студинського «Пересторога. Руський пам’ятник початку XVII в.», Львів, 1895; Кирила Студинського «Причинки до історії унії. Критичні замітки на розвідку д[окто]ра І.Франка п[ід] н[азвою] «Z dziejów synodu brzeskiego 1596 г.», Львів, 1896.

Історія мистецтва представлена в рецензійній спадщині історика кінця XIX ст. А.Павліновим – його «Историей русской архитектуры», Москва, 1894; а літературознавство – основоположною бібліографічною працею Августи Мезієр «Русская словесность с XI по XIX ст. включительно», ч. 1 (словесність XI – XVIII ст.), С.-Петербург, 1899.

Зрозуміло, що автора, який тільки що видав три початкові томи «Історії України-Руси» (доводячи їх до 1340 р.) та вже думав про їх перевидання з доповненим матеріалом, цікавили передусім праці, що стосувалися давнього періоду. Частину потрібних даних, нових поглядів на історичні події та процеси він черпав з перелічених вище узагальнюючих праць – адже серед них були й такі, що обмежувалися часами Давньої Русі та Литовського Великого князівства. Незалежно від цього, Грушевський подавав рецензії на праці-дослідження античних часів, слов’янства додержавного і протодержавного періоду, твори, що стояли на межі між археологією та суспільно-політичною історією. Це, зокрема, були такі дослідження і публікації: Федора Мищенка «Этнография России у Геродота», С.-Петербург, 1896; його ж «Известия Геродота о внескифских землях России», там же, 1896; Ернста фон Штерна «О подделке предметов классической древности на юге России», там же, 1896. Крім цього, серія праць про виникнення слов’ян Любора Нідерле «Человечество в доисторические времена. Доисторическая археология Европы и, в частности, славянских земель», С.-Петербург, 1898; його ж «О puvodu Slovanu. Studie ku slovanským starožitnostem», 1896; та його ж «Zur Frage über die Ursprung der Slaven. Ein Nachtrag zu meiner Schrift «O původu Slovanu»« [«До питання про виникнення слов’ян. Додаток до моєї праці: Про походження слов’ян»], Прага, 1899. Також інші автори до цієї ж теми: Василь Флоринський «Первобытные славяне по памятникам их доисторической жизни», т. 1 – 2, вип. 1, Томськ, 1894 – 1896; И.А.Хойновский «Краткие археологические сведения о предках славян и руси и опись древностей, собранных мною», вип. 1, Київ, 1896; Федір Леонтович «Арийские основы общественного быта древних славян», Варшава, 1897. На міждисциплінарному рівні стояли рецензовані Грушевським збірники, присвячені слов’янським і руським старожитностям: «Археологическая летопись Южной России», т. 1, Київ, 1899; «Věstnίk slovanských starožitnosti», кн. 3, Прага, 1899; «Древности. Труды Археологической комиссии Императорского археологического общества», т. 1, вип. 3, С.-Петербург, 1899.

У рецензіях та оглядах історика відображається перехід до пізнішої історичної проблематики, зрештою, віддзеркаленої в другому-третьому томах «Історії України-Руси «. Так виникають відгуки на Івана Філевича «История древней Руси», т. 1, Варшава, 1896; на збірку статей «Русская история с древнейших времен до смутного времени», вип. 1, Москва, 1898; довідник Павла Савваїтова «Описание старинных русских утварей, одежд, оружия, ратных доспехов и конского прибора в азбучном порядке расположения», 2-е вид., С.-Петербург, 1896; а також на дослідження окремих епізодів – А.Дімітріу «К вопросу о договорах русских с греками», С.-Петербург, 1895, та Миколи Дашкевича «Еще разыскания и вопросы о Болохове и болоховцах», Київ, 1899.

Литовський період в історії України цікавив Грушевського перш за все з огляду на адміністративно-державні відносини та суспільне розшарування (відповідні праці згадано вже вище), з спеціальних досліджень він звернув увагу на Митрофана Довнар-Запольського «Из истории литовско-польской борьбы за Волынь. Договоры 1366 г.», Київ, 1896.

Після завершення третього тому «Історії України-Руси» перед Грушевським виникло завдання не лише висвітлити литовський та, відповідно, початковий угорсько-польський період захоплення українських земель, але також дослідити виникнення й становлення козацтва. В такому руслі слід згадати рецензії історика на Дмитра Яворницького «Главнейшие моменты из истории запорожского козачества», Москва, 1897; на складені за поглядами і лекціями Володимира Антоновича «Початки козацтва», Львів, 1895; Олександра Яблоновського «Kozaczyzna a legitymizm. Dwie legendy polityczno-historyczne Ukrainy – batoryańska і baturyńska», Варшава, 1896; Андрія Стороженка «Свод данных о Яне Орышевском – запорожском гетмане времен Стефана Батория», Київ, 1897 та М[иколи] С[тороженка] «К истории малороссийских Козаков в конце XVIII и в начале XIX в.», Київ, 1897. Поряд з ними дослідження Віталія Ейнгорна «Отставка А.Л.Ордина-Нащокина и его отношение к малороссийскому вопросу», С.-Петербург, 1897.

Історія Гетьманщини була для історика ще на далекому обрії, тому тут можна згадати лише дві рецензовані праці: Федора Уманця «Гетьман Мазепа. Историческая монография», С.-Петербург, 1897, та князя Олександра Васильчикова «Семейство Разумовских», т. 5, там же, 1894.

Історичну аналітику Грушевський не мислив собі без історії земель і регіонів України. Київщини і Києва стосувалися рецензії на Володимира Антоновича «Публичные лекции по […] истории Киева. Читанные […] в Историческом обществе Нестора Летописца», Київ, 1897, та Миколи Петрова «Киев, его святыни и памятники», Київ, 1896; Переяславщини – Василя Ляскоронського «История Переяславской земли с древнейших времен до половины XIII ст.», Київ, 1897; Волині – Петра Іванова «Исторические судьбы Волынской земли с древнейших времен до конца XIV в.», Одеса, 1895; Поділля – Антона Прохаски»Роdоlе lennem Korony (1352 – 1430)», Краків, 1895; Михайла Роллє «Z przeszłości. Okręg Rowski, starostwo Barskie do r. 1774», Львів, 1896 та «Труды Подольского Историко-статистического комитета», вип. 4, Кам’янець-Подільський, 1895; Південної України – Володимира Антоновича «Несколько данных о землевладении в Южной Украине в XVI в.», Київ, 1896 та Льва Падалки «По вопросу о времени основания города Полтавы», Київ, 1896; врешті Кубані – Миколи Гильченка «Кубанские казаки. Антропологический очерк», Москва, 1895.

Останню групу рецензій творять такі, в яких дослідник інформував і критично розглядав праці, присвячені сусіднім з Україною державам і землям, пов’язаним тим чи іншим чином – політично, культурно, релігійно, спільними історичними джерелами – з Україною-Руссю, або в яких історичні процеси мали певні аналогії з українськими. На першому місці тут, зрозуміло, Візантія. Знову, як часто у Грушевського, це рецензії на праці авторитетних учених, праці, які, до речі, й до сьогодні вважаються класичними у даній ділянці. Тут Л.-Густав Шлюмберже «L’épopée byzantine à la fin du dixième siècle» [«Візантійська епопея до кінця десятого століття»], Париж, 1896; Карло Крумбахер «Geschichte der byzanti nischen Literatur von Justinian bis zum Ende oströmischen Reiches (527 – 1453)» [«Історія візантійської літератури від Юстиніана до кінця східноримської імперії (527 – 1453)»], 2-е вид., Мюнхен, 1897; Густав-Фрідріх Герцберг «История Византии», Москва, 1897, а далі Хрисанф Лопарєв «Старое свидетельство о положении ризы Богородицы во Влахернах в новом истолковании применительно к нашествию русских на Византию в 860 г.», С.-Петербург, 1896, і критичні зауваження Василя Василевського на цю працю, опубліковані там же, 1897. Крім цього – рецензії на відповідні збірники: «Summa rerum Romaeorrhossicarum [sic]. Греки и Русь», С.-Петербург, 1898; «Византийский временник», кн. 1 – 3, там же, 1898.

Давні фракійці представлені у М.Грушевського двома рецензіями: на Вільгельма Томашека «Die alten Thraker. Eine ethnologische Untersuchung» [«Давні фракійці. Етнологічне дослідження»], Відень, 1894, та В.Мошкова Скифы и их соплеменники фракийцы. Следы этих народов в наше время» Варшава, 1896. Болгарська тематика – працями Степана Сокуля «Die Entschtehung der ältesten russischen sogenannten Nestorchronik mit besonderer Rücksicht auf Svjatoslav’s Zug nach Balkanhalbinsel» [«Виникнення найдавнішого т.зв. Несторового літопису з особливою увагою до походу Святослава на Балканський півострів»], Пожега, 1896, та Поліхронія Сирку «К истории исправления книг в Болгарии в XVI в., т. 1, вып. 1, С.-Петербург, 1899.

У поле зору історика потрапили також Крим і Кавказ. Це рецензії на Михайла Ростовцева «Римские гарнизоны на Таврическом полуострове», С.-Петербург, 1900; Ріхарда Леве «Die Reste der Germanen am Schwarzen Meere. Eine ethnologische Untersuchung» [«Залишки германців над Чорним морем. Етнологічне дослідження], Галле, 1896; Юліана Кулаковського «К истории Готской епархии (в Крыму) в VIII в.», С.-Петербург, 1898; його ж «Христианство у алан», там же, 1898, і, врешті, «Сборник материалов для описания местностей и племен Кавказа», т. 21, Тбілісі, 1896.

Історія сусідніх до України країн чи країн-окупантів проходила через цілий ряд праць, уже названих раніше. Тому дослідження, присвячені sensu strictu Росії, Білорусі, Литви, Польщі, відносно рідко перетворювали Гру-шевського в рецензента. Можна згадати лише кілька праць такого роду: Василя Данилевича «Очерк истории Полоцкой земли до конца XIV в.», Київ, 1897; Дмитра Іловайського «Исторические сочинения», ч. 2, Москва, 1897; Петра Голубовського «История Смоленской земли до начала XV ст.», Київ, 1895; Олександра Кочубинського «История доисторической Литвы», С.Петербург, 1897; Антона Прохаски «О prawdziwości listów Gedymina», Краків, 1895; його ж «Stosunki krzyżaków z Gedyminem і Łokietkiem», Львів, 1896; Карла Потканського «Kraków przed Piastami», Краків, 1898.

Спосіб мислення людей наприкінці XIX ст. (коли ще не було телеаудіо-культури) чи не найповніше характеризувався книжками, які вони читали. Стосовно Михайла Грушевського, то він не лише читав, але й використовував – цитуючи – в науковій і позанауковій праці, відгукувався оглядами і рецензіями. Мета проведеного досить поверхового все ж таки аналізу основної маси (але не всього) прочитаного та написаного істориком дає підстави вважати, що fin de siècle Грушевський, тридцятикількарічний, зустрів як уже цілком сформований історик, який, крім цього, опинився на початках власної суспільно-політичної діяльності. Попередній розвиток, еволюцію, перипетії зростання можна добре простежити на сторінках недавно опублікованого «Щоденника» за 1886 – 1894 pp.

Велетенська ерудиція, яка відбилася в багатогранності інтересів і зумовлювала іноді дуже прискіпливий розгляд нової фахової літератури, творить призму, через яку видніються чергові – попередні доповнені й написані заново – томи «Історії України-Руси» та супутні наукові серії, публікації джерел, статті. Наприкінці XIX ст. було збудовано остаточно фундамент, на якому розгорталася дальша індивідуальна наукова творчість історика і творчість його «школи», власна науково-організаційна та громадсько-політична діяльність.

Наукові, а не інтуїтивні чи заполітизовані аргументи дали змогу Грушевському ревізувати дотогочасні погляди на історію України-Русі, прив’язану до історії сусідів, перш за все до історії Московщини – Росії. Історія України формується як історія окремого народу, нації, яка творить, намагається зберегти, відродити в боротьбі з агресивними сусідами власну державність. У цьому плані в Грушевського намічається поступовий відхід від народницької течії в історіографії, в середовищі якої спершу проходили початки його наукової діяльності. Чимраз більше об’єктивного фактичного джерельного матеріалу перешкоджало некритично сприймати народницьку схему.

Наукові підвалини власної творчості дали Грушевському можливість зрозуміти потреби української науки, які він втілював у рамках Наукового товариства ім. Шевченка. Фактор непривабливої української суспільно-політичної дійсності – життя народу, гнобленого до краю в Російській імперії та переслідуваного в Австро-Угорській монархії – диктував Грушевському та його прихильникам не лише основні принципи української наукової політики, але також впливав на вибір шляху для громадсько-політичної діяльності.

Подвиг М.Грушевського як автора «Історії України-Руси», індивідуального твору, подібним до якого може похвалитися небагато націй світу, не повторив – і не продовжив – ні один з пізніших українських істориків. Правда, перешкоджала підневільність їхнього існування, часто трагічний їх кінець. Михайло Грушевський далі залишається найбільшим істориком України. Чимало в його творчості сприймається як заповіт, невиконаний або лише частково виконаний пізнішими поколіннями вчених. А завжди злободенно сприймається його неписана вказівка, що справжній історик України мусить бути незвичайно багатогранним, ледве чи не універсальним у використанні джерел та літератури, бо самого захоплення новітніми течіями в історичній науці ще замало і вони часто ведуть на манівці.

Цього досяг Михайло Грушевський понад сто років тому, на fin de siècle.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 10 – 13.

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2017 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1353

Модифіковано : 13.03.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.