Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / Божниця в Зомербергу

Божниця в Зомербергу

Михайло Грушевський

Зомерберг, маленьке глухе швабське місто, має дві «слави», зазначені в Бедекері, – «камінь з римських часів» і «біжницю в чисто мавританськім стилю».

Камінь як камінь, нічого за собою не має окрім побожно виголошуваної сторожем фрази, що се «камінь з римських часів, правдоподібно, з кріпості, як здогадується професор Бледемахер». А що всі камені, включно до тих, які мостимо собі під ноги, переходячи через болото, або при тяжкій оказії шпурляємо на собаку, – всі походять з часів значно старших, ніж римські, тож римський час сам оден не приносить каменеві ніякої спеціальної поваги, а в усякім разі не так велику, аби йти на нього дивитися.

Але біжниця варта всякої уваги.

Се чиста романтична поемка! З такою глибокою погордою для світової тривіальності тікають від землі її стрункі, граціозні колони. Такі незмірні перспективи в царство неможливого відкривають її сміло зачеркнені розкішні розети. Радістю екстази дихають білі мармури її фасаду. І дивно вирізняється на тлі їх темнопурпурова пляма на білосніжнім полі – червоний, понсовий камінь, капризом будівничого вложений в центрі фасади, як зловіща краплина темної крові на білім лиці дівчини.

Сторож біжниці оповідає, як уміє, досить інтересну історію, зв’язану з сим каменем і з будовою сеї біжниці…

Коли багатий зомербергський лихвар Інгельгаймер, вмираючи, записав весь маєток на побудовання нової біжниці, розписаний був конкурс на плани, і між різними старшими, більше або менше голосними вже будівничими подав свій план оден молодий майстер на ім’я Марк Фегер, син майстра мулярського з Р.

Був се фантаст, поет і патріот, які тільки стрічаються в Ізраїлі давнім і новім.

Єврейський нарід, як звичайно признають, має дві душі. Одна плаче над руїнами Сіону, прислухаючися до тихого рокоту органів, розвішених над вавилонськими водами, й вимолює у Єгови світлу долю для Ізраїля. Друга, глуха й німа для всього, що не може бути взяте мірою, вагою і рахунком, формалістичними обрядами заворожує все, що відзивається до неї з-поза них, і з золота та срібла будує міцну вежу панування над сучасним світом. Звичайний пересічний єврей шість днів на тиждень живе сею другою прозаїчною душею, і тільки сьомий віддає тому фантастичному, ідеалістичному елементові. Але бувають одиниці, які весь вік і всею істотою своєю нероздільно живуть тою першою, мрійливою й екстатичною душею, і таким був, власне, сей молодий Марк.

Дитиною тихий і несмілий, він, затримуючи дух, слухав оповідання старих про минулу славу Ізраїля. Потім, не розгинаючи спини, сидів при непевнім світлі дня, що з узької улиці притьменим промінням падало крізь дрібні, різнокольорові шибки загратованого вікна, і вичитував дивні дива з товстих фоліантів в темній шкірі з грубими мідяними застіжками.

Як сновида, живучи серед мрійних образів, які носилися перед ним, худий і довгий, неприкаяно блукав він, переживаючи хвилі то екстатичної радості героїчних часів свого народу, рука в руку з великими людьми зброї чи духу, – то прибитий і упокорений невимовно гіркою і гострою свідомістю упадку й пониження.

Переживання його були тим живіші й сильніші, що він з ніким не ділився ними, нікому не оповідав того, що думав, чого бажав. Що найбільше – він питав, але ніколи не розповідав. Не вводив нікого у внутрішнє царство своїх почувань і мрій, повне величних образів, які то наповняли душу радістю, близькою до божевілля, так, що вона виривалася з грудей, як птах, щоб у млі ока облетіти вселенну, – то пригнобляли її, привалюючи гранітовою скелею нудьги і безвихідного смутку.

Чим далі, одначе, тим більше сі мрійні образи втілялися для нього в форми пластичні, в елементи штуки, в різьбу і архітектоніку.

Струнка колона була для нього образом свобідного, радісного пориву в повне краси і насолоди життя.

Широка і плоска арка – образом приспособления і поневолення, невільничої резигнації й отупілості.

Низенькі пукаті пілястри, що підтримували луковату аркаду, знаменували прозаїчний елемент, занурений з головою в матеріалістичні клопоти життя, тим часом, як гостроверхі луки характеризували гармонійно урівноважені натури, що вміли віддавати світове світові і боже Богові.

З своїм альбомом під пахвою Марк блукав не раз цілими днями вузькими улицями свого рідного міста, спиняючися там перед сміло зарисованою лінією вежі, там перед незвичайно теплим тоном фігури, наданим їй несподіваними ефектами столітніх впливів вогкості й сонця.

Довгими годинами пересиджував в старій біжниці, творі славного Менахема, просторій і ясній, і слідив, як різні деталі її внутрішнього вигляду, зв’язуючися, давали певні настрої: тужного роздумування над минувшиною і сучасним життям свого народу. Туги світлої, ясної, яка не пригноблювала, а наповняла якимсь тихим спокоєм. Зовсім інакше, як вузька і темна біжниця над долішнім ринком, обвішана старими корогвами. Та переймала містичним поривом, бажанням саможертви, страждання і муки, гострої й солодкої.

З трепетним серцем закрадався він часто в католицькі церкви, наповнені таємничою мрякою, що боролася з світлом, пропущеним через мальовані вітражі, і солодким духом від кадила.

Сей солодкий, незвиклий дух, що наповняв і пересякав усю внутрішність церков, робив на нього враження якоїсь ворожої, облесної сили, могучої, а злобної, що своїми чарами зводила чоловіка, вириваючи його з світлої атмосфери реального життя і пхаючи на бездоріжжя оргіастичного божевілля. Вона страшила й вабила його; і, розглядаючи пишні й надмірно яскраві образи вітражів, одноманітні статуї святих, потемнілі мальовання олтарів і багаті золочення наметів, він силкувався спіймати й відгадати сю таємничу мстиву силу, яка вміла запанувати над світом, підбити під ноги свої святу силу Ізраїля і загнати його, як прокаженого, в темні нори гетто.

В уяві його вставали страшні історії про криваві погроми й убийства та нелюдські наруги, викликані фальшивими оповіданнями про єврейські крадіжи Св. дарів і збезчещення святостей.

Розглядаючи екстатичні образи мучеників, із замилованням виписані катівські деталі їх мук, він силувавсь увійти в дивну психологію сеї загадкової юдаїстичної секти з її культом муки і страждання, яке вона так щедро уділювала своїм і чужим.

Коли Маркові скінчилося двадцять літ, він старим звичаєм мандрівних учеників пустився в світ з порожньою майже кишенею, але з головою, повною сміливих планів і помислів.

З убогою торбою за плечима виміряв він своєю подорожньою паличкою шляхи Німеччини, Франції й Нідерландів, ходячи пішки, де не удавалося присістися до якої-небудь фіри. Проходив мальовничі містечка й городи старої «попівської улиці», Рену, заглядаючи до старих воронячих гнізд – замків давніх рицарських родів. Блукав по тихих, немов вимерлих, містах Бельгії й Нідерландів, по рухливих і крикливих площах полудневої Франції.

Повний брак засобів змусив його перервати подорож, не сповнивши свого гарячого бажання – побувати в Іспанії. Недоїдання і недосипляння, життя впроголодь нарешті вичерпало його сили.

І він по трьох літах вернувся до родинного міста, щоб заробити трохи грошей на дальші подорожі.

Кілька літ працював він при батьку, але той даремно намовляв його, аби оженився з донькою його товариша по ремеслу, устаткувався й зайнявся, як належить, забезпеченням існування свого і своєї сім’ї. Марк не слухав. Розкішне золоте волосся на білім, як молоко, лиці його нареченої, призначеної для нього спільно їх батьками ще з дитячих літ, спокушало його також мало, як і убогий міщанський комфорт на його рідній Верхній Підвальній улиці.

Його манили нові мандрівки, нові скарби штуки, розсіяні по радісному лицю землі, що відкривають тайни своєї краси тільки витонченому оку вірного і відданого коханця мистецтва. І, вирисовуючи плани нових крамниць і магазинів для свого батька або пробуючи різні сорти вапна, він літав гадкою далеко від сих прозаїчних занять і успіхів, якими так потішав обидві родини – свою і своєї нареченої.

Серед сих своїх праць прочув він про конкурс, оголошений жидівською громадою Зомербергу. Вона бажала чогось незвичайного для своєї біжниці та обіцяла «по-княжому» нагородити проект, який буде для тої біжниці прийнятий.

Купка лихварів і гендлярів збіжжям, вином і телятами, які ніколи не журилися ніякими справами, що виходили за тісні межі їх інтересів, тепер, коли на їх голови впав легат Інгельгаймера, раптом загорілися бажанням дати світові щось надзвичайне – щось «гідне слави ізраїльського народу».

До грошей, визначених на сю мету Інгельгаймером, вони стали докладати. Додали другу суму майже так велику і розіслали по єврейських громадах Німеччини, Франції, Італії, Голландії друковані плакати, закликаючи всіх, «вибраних Господом до того» – артистів, будівничих і майстрів, аби взяли участь в тім великім ділі – звеличанню Бога Ізраїля і слави, якою він вінчав свій вибраний нарід.

Довідавшися про се оголошення, Марк, як і інші місцеві майстри і артисти, пішов до рабіна побачити умови конкурсу. І коли він читав сі шумні досить незручні фрази, якими зомербергські громадяни дебютовали на новім і незвичайнім для них полі – меценатів юдейства і вістунів слави його, – Марк почув, як таємничий подув долі пролетів над ним, викликаючи разом таємничі творчі сили, що спали в нім досі.

Зрозумів, що сей лихо відбитий на сірім папері плакат відкриває перед ним нову добу в його життю. Зве його бути тим вісником слави Ізраїля, которого викликали зомербергські меценати – дарма, що вони так відмінно від нього уявляли собі ту славу.

Він читав і перечитував той плакат, поки не вивчив його весь від першого слова до останнього. Пішов потім і проходив весь той день і ніч, не пам’ятаючи, де ходив і що бачив. І коли настав другий день і відчинив свою контору реб Нухім, у котрого Марк складав свої маленькі ощадності за сі роки, Марк був уже в нього, забрав свої гроші і, вибравши дещо з свого небагатого майна, того ж дня пустився до Зомербергу, присягши перед старою біжницею Менахема, що не вернеться і не осяде, поки не збудує такої біжниці, котра б втілила в собі ту славу Ізраїля, яку він носив в душі своїй.

Він пробув два дні в Зомербергу, щоб оглянути місце, призначене для біжниці, та довідатися дещо про деталі конкурсу і плани громади. Не без клопотів доступив Інгельгаймерового свояка, Давида Енкеля, що верховодив сею справою і напустив на себе небувалу пиху в переконанню, що тепер очі всього Ізраїля звернені на нього. Другого дня вислав лист додому, попереджаючи, аби не чекали його, бо їде в пильній справі на довгий час, і пустився в світ – У ту вітчину нової єврейської штуки, що тягла його так непереможно вже здавна, і тепер, не оглянувши на власні очі її дивних пам’яток, не обмацавши їх руками своїми, не відітхнувши тим повітрям, що навіяло їх творцям, він не вважав можливим братися до діла, яке, вже він чув, – мало стати ділом його життя або смерті.

Глубоке зворушення заволоділо ним, коли по довгій і прикрій дорозі по випалених і вилюднілих, мертвих і голих рівнинах Андалузії вступив він в зелену оазу Гранади, і на нього разом з свіжим подувом снігових верхів Сієри Невади, разом з мурмотінням потоків, шамотінням дерев і щебетом пташок в їх чащі налетіли образи сеї другої вітчини, де Ізраїль по довгих блуканнях ще раз знайшов захист і спочинок і сотворив нову культуру, що оповила своєю славою його і сю землю – славою милішою і симпатичнішою, ніж колишнє палестинське панування на крові синів Ханаана, вибитих і вирізаних до ноги згідно з велінням грізного Ягве. І, вітаючи білі вежі Альгамбри, що висунулися перед ним з-за зелених горбів, серед своїх садів, високо над розкиданим містом, Марк плакав, дякуючи Богові, що сповнив його мрії. Дав оглядати власними очима сі благословенні краї, освячені пам’яттю стільких учених, поетів і артистів, що невмирущою славою прикрасили ізраїльський нарід.

Дні великого щастя почалися для Марка. Щастя такого глибокого, що він, поринувши в нім, стратив почуття часу й індивідуальності, розпливаючися в тих проявах краси, які окружали його.

Правда, він жив, як найбільший нуждар, ночуючи в останніх норах, або й зовсім обходячися без усякого нічного захистку. Він живився гірше від останнього зарібника, доношував свій халат, не вважаючи на його діри, що ставали все більші й ширші. Але все се було поза тими враженнями, якими він жив.

Всі його міркування були звернені на те, щоб забезпечити собі свобідний і неперешкоджений приступ до тих пам’яток, серед яких він жив. Його вражливість була заповнена їх образами. Він кочував майже цілий рік з Гранади до Кордови, з Кордови до Севільї, до Толеда, і знов вертався нагло, коли, студіюючи, копіюючи що-небудь, раптом відчував, як котрась деталь зачіпає в його уяві цікаві созвучності перегляненого, але не досить завваженого! відчутого в подробицях іншої пам’ятки.

Цілими днями блукав він в колонадах Кордови – сім зачарованім пальмовім гаю, що закаменів в монотонних ритмічних лініях своїх листів-арок і починав рухатися, в такт переступаючи в чарівнім хороводі й вимахуючи при кождім кроці коронами своїх колон, в міру того як Марк поступав серед нього.

Покидаючи Кордову, їхав ще раз придивитися величавій красі Джіральди, не знищеній навіть всіма змінами й додатками, поробленими на ній пізнішими руками.

Від неї знов вертався до привітного сибаритизму чарівних залів і затишних дворів Альгамбри і жадними, ненаситними очима пробігав десятий, двадцятий, сотий раз безконечну змінність її візерунків, рухливих, як калейдоскоп, вічно живих, яскравих, як розкішні тканини їх вітчини.

І серед сього любування усею тою – вже уловленою і ув’язненою, втіленою і утриваленою красою, студіюючи і копіюючи її, переживав він хвилі божевільної радості і страху, як мати до рухів дитини в своїм лоні, прислухаючися до творчого руху своїх власних образів, що виринали з такою чисто фізичною силою і реальністю на тлі тої зовнішньої краси.

Тоді нападало на нього тривожне вагання між бажанням уловити своїм внутрішнім оком і утривалити сі нові образи, такі ще змінні й хиткі, – і страхом, щоб передчасною грубою реалізацією не перервати того творчого розвою, не зіпсувати його плоду, передчасно унявши в недостроєні ще пластичні риси.

Марк постановив не приступати до рисунків і конструкцій своїх власних образів, поки не відірветься від сеї чарівної реалізованої краси, не лишить її за собою, і на сірім тлі півночі почнуть виступати його власні образи з усею силою й виразистістю. І справді сповнив усю постанову. Коли наближився вже час конкурсу і, зіставивши за собою панораму Іспанії, Марк обернувся лицем до сумних і сірих краєвидів краю вигнання, він почув, як з кождим кроком наперед вирисовується перед ним прекрасна пам’ятка минулої краси і слави – заповіт відродження і оновлення.

Приїхавши до тихого і нудного Зомербергу, він оселився на горищі одного з старих і брудних домів, котрого вікно виходило просто на фронт тої будучої біжниці. Засівши в сій дірі, де не було нічого, крім дубової дошки на підставках, гладко виструганої до рисування, він забрався до утривалення тих ліній і форм, що вибігали перед ним із темряви небуття, з непогамованою силою рвучися до життя і тривкості.

Від них обгортала його радість часами така буйна і так глибоко стрясала ним, що він кидав усе й тікав куди видко, не дивлячися перед себе, як несамовитий. Тікав – щоб його єство не згоріло в сій творчій екстазі, щоб серце не трісло від надміру раювання.

І от у день конкурсу сей «мішігене», як його встигли вже прозвати розважні сусіди з тої вулиці, – схудлий і зів’ялий більш, ніж коли-небудь, протискавсь перед стіл, де засідав реб Дувід з іншими старшинами кагалу і запрошеними високоповажними знавцями. Коли він розгорнув перед ними свій картон, погірдливі й легковажні погляди, що були стріли його, засвітилися раптом іншим огнем – заінтересовання й подиву.

Шановні знавці, що звичайно вперед уже намітили собі свого «першого» кождий, – відразу признали, що сей проект нікому незнаного майстерка, без сумніву, вартий другої нагороди. А коли по довгих суперечках комісія знавців оголосила свій присуд, – уступилися на другі й треті місця проектовані «перші», а Марк Фегер одноголосно був признаний за першого премійованого. Упередження, обіцянки, рахунки не устоялися перед красою і силою свобідного творчого пориву. Проект Марка був прийнятий, і йому ж поручено вести будову під наглядом зомербергських кагальників.

Се був визначний тріумф. Він відразу зробив Марка звісним і поважним. Його шанували, йому завидували. Але сам він скоро переконався, що через тріумфальну арку свого успіху він вийшов на прикру й тяжку путь. Ясні радощі творчості зісталися за ним, а перед ним стелився гіркий шлях її здійснення, і не видко було йому кінця і спочинку.

Прийнявши на себе будову, Марк скоро переконався, що став метою всіх можливих підозрінь, закидів і докорів.

Йому закидали, що він марнує публічні кошти, святий жертвуваний гріш викидає задля своєї амбіції, щоб імпонувати глядачеві якимсь зверхнім ефектом. Осуджували його непрактичність або неощадність в способі робіт. Підозрівали в змові з доставцями матеріалів і виконавцями різних робіт.

Змучений сими несправедливими підозріннями і докорами, він незадовго скинувся ведення робіт, зіставшися при самій артистичній часті, але й се небагато помогло йому. Робочі плани, детальні проекти, виготовлені ним, стрічалися в комітеті кагальників не тільки з дурною і недоречною критикою, але і з різними підозріннями. Члени комітету силкувалися відгадати укриті, потайні мотиви, які водять ним в проектуванні того, а не іншого, і «мудро» помішати його укриті рахунки.

Голови комітету – реб Дувід і Йосель Курцбіндігер неустанно гризлися між собою і втягали в сю свою боротьбу Марка.

Як не силкувався він бути на боці від сеї боротьби, все виходило, що як би він не зробив, то його гадку брала під свою оборону одна сторона і через те завзято виступала против нього друга. Нарешті через закиди, пороблені реб Дувідові і його партизанам, робота на третім році спинилася зовсім, бо партія реб Йоселя зажадала провірення рахунків і будови через спровадження осібної контролі з інших єврейських громад. Марк спочатку чекав тої контролі й продовження будови, але, побачивши, що те продовження, мабуть, не наступить скоро, він покинув Зомерберг і вернувся до родинного міста.

Він почував себе розбитим і знищеним. Здавалося йому – коли б заглянути в його душу, то на тім місці, де горів колись ясний огонь творчості, тепер усе було забито грубою верствою мертвого і холодного попелу. Все вигоріло в нім.

Уступаючи намовам батьків і бажанню своєї давньої нареченої, що весь час вірно чекала його, Марк оженився з нею нарешті.

Взявся до будови домів в своїм родиннім місті, перейнявши на себе підприємство свого батька, і здобув скоро репутацію дуже практичного і зручного будівничого, невеликим коштом вдовольняючи бажанням багатих купців і негоціантів, щоб їх доми мали претензію на артистичність – і щоб се не коштувало майже нічого. Достаток і заможність стали заглядати в вікна Маркової сім’ї, і вона була щаслива і повна надій.

Але Марк не був давнішим Марком, і той діяльний і рухливий підприємець був тільки зверхньою поволокою, холодною тінню давнього Марка.

З нудьгою і розпукою вдивлявся він в спустошені і знищені закутки своєї душі в тих хвилях, коли зверхні клопоти облишали його й давали час кинути оком у свій внутрішній світ. І він спішив зайнятися знову чимсь іншим, стороннім, щоб не бачити мерзоти спустошення в святині, де горів колись ясний огонь краси.

Так пройшло кілька років.

Зомербергська будова то рушалась, то спинялась знову в заїлих суперечках зомербергських меценатів від збіжжя і телят. Марка то кликали, то відправляли. І нарешті, одного осіннього дня він зник знову, лишивши записку, де передав свої роботи свому помічникові на час своєї неприсутності, яка може потягнутися довго, і робив вказівки, як мали бути полагоджені різні розпочаті справи.

Його мандрівка сим разом була довша, ніж коли. Він пройшов усю Італію, перекочував за море, звидів Алжир, Туніс, Єгипет, з Танжеру перебрався до Іспанії й знову засів у ній надовго.

Але тепер його враження не були такі ясні й безпосередні, як давніше. Він докладніше знайомився з минувшиною сих країв, сих пам’яток. З-за їх краси і блеску виступала перед ним довга і тяжка історія насильств і обманств, повна крові і сліз, що нестертими плямами забризкували й замазували самі сі чудові форми й образи. І плями сі горіли невблаганним соромом для тих, хто вмів їх читати.

Сі безконечні колонади струнких колон, що тішать очі своєю різнорідністю в одностайності – чи не розвивають вони перед глядачем сумної історії безстидних тріумфів і гірких понижень?

Сі колони, з своїми різнородними капітелями, різного каменя і походження, силоміць пригнані під одну висоту – там наштуковані, там впущені в підлогу, щоб їх зрівняти, – вони зібрані силою з різних святинь, перейшли через прерізні руки, поганські, християнські, єврейські, магометанські, як розмінна монета, котрою гендлюють володарі світу, здобуваючи собі силою штуку, як здобувають гроші, землі, жінок, дітей і потомків.

Найкращий цвіт мавританської творчості – салі Альгамбри стали резиденцією архикатолицьким володарям Іспанії, і окружені чудовими образами сієї штуки, пещені і ніжені ними тут, писали вони свої декрети про вигнання маврів, морисків і євреїв з їх прекрасної вітчини, котру прикрасили вони сими невмирущими творами.

Вони вийшли й зіставили їх трофеями своїх лютих побідників і насильників, що во славу свого бога переробили кордовську мечеть і толедську біжницю – зробили їх речниками своєї слави і сили, задзвонили заграбленим золотом, і на той дзвін покірно приповзли до їх ніг мавританські і єврейські майстри, артисти, будівничі. Для тих, що ногами топтали їх славу, їх честь, їх гордість, вони здвигнули своїм генієм на їх честь і славу розкішні пам’ятки. Сотворили сей чудовий стиль севільського «мудехару», чарівні салі Альказару, портики «Дому Пілата», і так далі, і так далі, все на грунті, злитім їх кров’ю, – на тім грунті, з которого сі володарі, замащені кров’ю і зрадою деспоти, зганяли батьків і братів сих артистів, як негідних тут мешкати.

О, штуко, небесна красуне! Як часто буваєш ти в життю низьким продажним рабом, продажною дівкою, що віддає свою красу кождому, хто може її купити золотом, – хоч би те золото було замащене кров’ю її найдорожчих рідних і близьких…

Статуя «Віри», якимсь католицьким штукарем поставлена замість флюгера на мавританськім мінареті Севільї, поверненім на катедральну дзвіницю, крутитися з подувом вітру, – вона справді змінна, як людська віра, що перешиває на свої убори старі прикраси, які вчора були поганськими, нині стали магометанськими, завтра будуть єврейськими, католицькими, протестантськими.

Але кождим разом сі прикраси своєю красою, блиском свого мистецтва будуть величати вищість тої віри чи сили, котра тепер у ній панує, – як величають у сій катедрі, що тепер католицька, а перед тим була магометанська, а перед тим – аріанська, а перед тим, може, була святинею римською, а ще колись – фінікійською – і хтозна ще якою!..

Серед сих гірких студій і сумних рефлексій постигли Марка і вирвали з них нові відомості з Зомербергу.

За сі роки зайшли там великі переміни.

Не стало колишніх верховодів кагальних. Вмер реб Дувід, зруйнований процесами з противною партією, не переживши банкротства і продажі маєтку за претензії, поставлені до нього за втрати й неправильності, допущені в будові біжниці. Вмер і його ворог реб Йосель, кількома місяцями тільки переживши і не натішившися досить упадком свого суперника.

З їх смертю вигладилася потроху ворожнеча між обома партіями; відправлено будівничого, котрого взяла була партія Йоселя всупереч реб Дувидівцям, що, мовляв, підтримували Марка. Шукали Марка, аби докінчив будову. Обіцяли дати йому широку свободу, ні в чім не в’язати його артистичних замислів і планів.

І він вернувся. З дивним почуттям сидів знову в тій самій мансарді проти фронту біжниці, розглядаючи ескізи й рисунки з минулих часів. Він наче перебирав папери людини незвичайно близької, але безповоротно страченої – і страченої наче б то з його вини.

Який щасливий він був, коли збирав сі матеріали, коли зарисовував для себе сі рисунки – і як жаль, смертельно жаль, що він так і не зістався навік при тій роботі для себе.

Артист поти щасливий, поки як птах співає свою пісню для самого себе, не журячися авдиторією, публікою, її оцінкою, її враженням.

Доти він єдиний пан своїх вражень і своїх замислів, своїх артистичних переживань і своєї артистичної творчості. Доти він оцінює їх з становища їх правди і щирості, а не тим, яке враження вони можуть зробити на сього, другого, третього – на телятників, позбавлених крихти артистичного почуття, і лихварів, які цінять твір штуки з того становища, наскільки він може заімпонувати іншим лихварям і баришівникам, котрих поглядом вони дорожать.

Творчість для публіки, для громади – се каліцтво творчості. Оден калічиться менше, другий більше, але хто зістанеться зовсім свобідним від сього проклятого приладжування до смаку, вимогів і поглядів чужих? Хто зістанеться паном себе і не піде в службу людям?

Але громадянству треба штуки для услуг своїх, для утіхи, для того, щоб утекти від бруду й неправди життя, що грозять затопити його. І воно спокушає артиста амбіцією, славою, платою. Зваблює поколіннями, з роду в рід, вщіплюючи переконання, що чоловік творить не для себе і свого почуття краси, а для людей, для слави, для того, щоб своїми зусиллями переганяти інших артистів, бути вищим від сучасників, замітним в рядах попередників і наступників.

Нехай гине артист і його творчість на сій службі громаді, закриваючи перед нею мерзоту і порожнечу життя!

Сі гадки хвилями доводили Марка до повної апатії.

Але робоча дисципліна, кінець кінцем, перемогла сі гіркі рефлексії. Замість того щоб, скрутивши в трубку свої старі плани й рисунки, тікати знову в далекі мандрівки, він працював неустанно, завзято, зручно, талановито.

Кількома штрихами своєї нинішньої руки, далеко сильнішої й дозрілішої, вносив він нову силу і певність в хисткі й непевні замисли своєї молодості. Кількома ударами тісніше зв’язав він елементи будови спільним мотивом безжурної радості й екстазу, заложеним в сей проект, – і спинився!

В нім самім так мало сліду лишилося від тих молодечих настроїв!

Тяжко творити радість, коли джерела її до решти висохли у власній душі.

Будова поступала швидко. Комітет не мішався в артистичну сторону, віддану Маркові. Грошей було досить. Робота мармурщиків ішла швидко й успішно. І от настали часи, коли з своєї мансарди Марк міг оглядати свій твір реалізованим, як двадцять літ тому бачив його на сім місці в уяві.

Ясною радістю й непорочною чистотою блистів сей твір, втілений так, як був виношений в світлій уяві молодого ентузіаста. На нім не зіставили свого сліду ні ті завзяті, брудні й роз’ярені війни, які точилися з-за нього в зомербергськім кагалі, ні тяжкі, сумні, а часом прикрі і стидкі переживання його творця, котрі так би радий був він вичеркнути з книги свого битія.

На нім не знати було поту й крові робітників, їх тяжких зусиль, їх недоїдених днів і недіспаних ночей, їх прокльонів безрадісній каторзі життя і тяжкій кормизі праці.

Радісно й легко здіймалися з землі стрункі й гладкі колони.

Горді і певні себе, спиралися на них, ступаючи в висоту, Гранчасті стовбці.

Свобідно злітали з них і, єднаючися в пари, летіли зубчаті аркади.

І в екстатичнім хороводі звившись, скрутившись, стративши все з виду і свідомості, мчалися в надземні простори хвилясті лінії бані.

Так, се був чистий порив, не зв’язаний ніякими путами землі, узами страху, рахунку й турботи. Він призначавсь на те, щоб вирвати з низьких клопотів загулуканих, заклопотаних, обмерзлих синів землі, сих телятників, збіжівщиків і лихварів, і нагадати їм про інші цілі, інші завдання життя, натхнути їх радістю, вірою й певністю, свідомістю слави й величної будучності.

Маркове око привичним рухом перебігало лінії й контури будинку й переконувало його в десятий і сотий раз, що в конструкції не було помилки. Одність і стиль були витримані. Заложена ідея була віддана вірно. З сього боку Марко міг мати повне вдоволення. Але він почував себе, як почував би той, кому було доручено докінчити роботу померлого майстра і удалося викінчити її вірно і згідно з ідеями і планами померлого. Так сам він тепер був далекий від ідей і настроїв, заложених колись ним в сій будові!

Вона давала ілюзію красоти свобідної, радісної, безпосередньої – і закривала від очей глядача той тяжкий і гіркий процес, котрим твориться краса.

Закривала ті осади поту зусиль і примусу, жовчі ненависті, крові боротьби і змагань, що осідають на кожнім її утворі.

В очах теперішнього Марка ся біломармурова, радісна і непорочна будова – як густо заляпана була вона кривавими слізьми і потом тих праць, зусиль і боротьби, в которих родилася й виростала!

Дарма, що струсила вона з себе сі плями і бризки і виглядає така невинна і чиста, як чудова красуня, злеліяна і прикрашена проклятою кривавою працею сотень і тисяч рабів!

Саме сей чудовий «мавританський» стиль, присвоєний єврейством як свій національний стиль, що на сій будові парадує, як символ слави Ізраїля, тріумфальний здобуток його життя – чи не символ він радше глибокого пониження ізраїльського народу?

В своїм упокоренню сей нарід забув усяку гідність і вважав се за високе щастя для себе, коли його не різали й не били систематично, а тільки зрідка і «припадком», «через непорозуміння».

Він тішився, коли його яко-тако толерували, вважаючи горожанином бодай третього сорту, і він, вдячний за таке милосердя, прийняв культуру ласкавих панів за свою.

Свою льокайську ліберію зробив своїм національним строєм, своєю народною святощею і поніс її через дальші віки, через дальше розсіяння!

А, зрештою, – чи тільки Ізраїль?

Чи й інші народи не поприймали, кінець кінцем, того, що накидувалося їм силоміць, огнем і мечем, насильством і наругою, і, прийнявши накинене замість свого, котре були змушені дати видерти їм з слізьми й горем, згодом несли те накинене як свою національну святощ, пишні і горді нею, і сами накидали його потім насильством і перемогою слабшим іншим?

Чи культурний здобуток народу, котрим він тішиться і чваниться як своїм найдорожчим маєтком, не являється в величезній більшості тільки гірким осадом різних вільних і ще більше невільних запозичень від владущих переможців – пам’яткою слабості і залежностей, пониження і упослідження, піддання і виречення?

В чарівній чаші мистецтва жовч, кров і сльози упокорення і насильства перетоплюються в чисті кристали краси. Бруд і неправда життя перетворюються в золото штуки.

Але перетворюють їх теж тяжкі труди і породові муки творчості.

Нехай твір штуки пориває загрузлу в багні життя людину в надземні простори краси й ідеї. Без сеї можності піднятися дорогою творчості або участи в ній життя стало б безвихідною ямою, куди скидають прокажених. Але чи добре давати ілюзію, що ся творчість радісна, легка і свобідна, – коли вона тяжка і волочить чоловіка по болоті, сльозам і крові?

Маркові приходили на пам’ять червоні плями на білих мармурових плитах Альгамбри – плями крові, пролитої при будові, як оповідав переказ. І він вагався гадками, що краще?

Чи лишити йому свій твір ілюзією надземської утіхи красою творчості, як спасення з безвихідного бруду і пітьми життя?

Чи назначити його штемпом тої тяжкої муки, в котрій родиться краса на те, щоб скинути, як непотрібну шкаралупу, знищену і розбиту душу свого творця, а тішити своїм блеском душі непричетних тій творчості?

Одного вечора, коли будова кінчилася зовсім, Марк закріпив риштовання з фронтового вікна і з божевільною відвагою вилізши по нім на фронт, гострим різцем вирізав квадрат в білій мармуровій обшивці фасади і всадив туди понсову плитку порфіру.

Вона заграла перед ним, як кривава крапля на білім мармурі фасади – як символ тої кривавої дороги муки, понижень, насильств, котрою іде і верстає свою творчу путь мистецтво.

Марк зліз і з вдоволенням оглянув з долини, з площі сю криваву пляму.

Нехай так буде! Він зіставляв її як пам’ятку мук і страждань – своїх власних і творчого людства, як своє останнє слово, звернене до людей.

І тої ж ночи, лишивши на своїм робочім столі коротке розпорядження щодо решти грошей, які лишилися йому за будівництво, і деяких подробиць останніх недокінчених деталів, він зник з Зомербергу.

Ніхто більше не бачив його по тім ніколи.

Червона пляма, полишена ним на фасаді, дуже збентежила будівляний комітет. Багато його членів було тої гадки, що Фегер, котрого бачили при сій роботі, зробив се в нападі божевілля, бо на планах його ніде не було сеї плями. Але, кінець кінцем, забобонний страх перед сим ділом людини, навіщеної якоюсь неземною силою, взяв гору, і вставлену ним порфірову плитку полишено так, як він її всадив.

І вона червоніє, як зловіща крапля темної крові на білім лиці дівчини.


Примітки

Перша публікація: ЛНВ. – 1911. – Т. 56. – Кн. X. – С. 75 – 88, підписана криптонімом М. З.

Зберігся чистовий (з невеликими вставками) автограф твору з первісною назвою «Червона пляма»: ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1. спр. 262, арк. 34 – 57. Саме з цим текстом працювали складачі журналу, де вперше друкувалося оповідання, для них на першій сторінці автографа запис олівцем про шрифт: «широкий корпус». У тій же архівній справі (арк. 58 – 64) збереглися аркуші з журнальною публікацією твору без жодних поміток чи виправлень.

Друкується за останньою прижиттєвою публікацією: Грушевський М. Під зорями: Оповідання, начерки, замітки, історичні образи… – С. 338 – 360.

Зомерберг, маленьке глухе швабське місто… – у сучасній Німеччині так називається гора (Sommerberg, тобто Літня гора) на околиці курортного містечка Бад Вільбад (40 км від курорту Баден-Баден), входить до гірського масиву Шварцвальд на південному заході Німеччини.

зазначені в Бедекері…Карл Бедекер (1801–1859) – німецький видавець, автор перших путівників, тому його прізвище певний час використовували як загальну назву туристичних довідників.

…разом з свіжим подувом снігових верхів Сієри Невади… – Сьєрра-Невада – гірський масив Іспанії, найвища центральна частина Кордільєрів з низкою вершин висотою понад 3 тис. м над рівнем моря.

де Ізраїль по довгих блуканнях ще раз знайшов захист і спочинок… – назва «Ізраїль» вжита в розумінні «єврейський народ», який неодноразово воював з близькими і далекими сусідами, а також потрапляв у полон. Так, з 598 по 539 рр. до н. е. в історії єврейського народу був т. зв. Вавілонський полон – збірна назва серії насильницьких переселень в Вавілонію значної частини єврейського населення Іудейського царства. Це привело до появи великої єврейської діаспори і стало поворотним пунктом у розвитку єврейської релігійно-національної свідомості. Саме тоді чимало жителів Іудеї переселилися до Іспанії.

Побутує думка, що місто Гранада – адміністративний центр одноіменної провінції на півдні Іспанії – була заснована саме євреями. У 929–1031 рр. єврейська община Гранади була однією з найзначніших у Іспанії. З розпадом Кордовського халіфату в XI ст. вона стала незалежним феодальним володінням, у якому євреї становили більшість населення й відігравали важливу роль в адміністративному управлінні. У 1492 р. Гранаду завоювали іспанці й був виданий указ про вигнання євреїв із Іспанії.

сі благословенні краї, освячені пам’яттю стільких учених, поетів і артистів, що невмирущою славою прикрасили ізраїльський нарід – у християнській Іспанії євреї піддавалися постійним переслідуванням і тому привітно зустріли арабів, відомих більшою релігійною терпимістю. Навала маврів у 711 р. відкриває нову сторінку в історії іспанської культури і має назву «період злиття культур» – це час взаємного впливу мусульманської, християнської та єврейської традицій.

Єврейська громада якнайкраще відповідала колонізаторським устремлінням арабських завойовників, тому араби не чинили перешкод її розвитку. Незабаром не залишилося жодної області господарського, політичного і громадського життя, де б євреї не проявили свій розум та енергію. Вони займалися землеробством, внутрішньою і зовнішньою торгівлею, ремеслами, дипломатією, медициною. Євреї були економічними, політичними і навіть військовими радниками при дворах арабських правителів. Особливо виразний слід цього періоду залишився у архітектурі.

Найкращий цвіт мавританської творчості – салі Альгамбри… – йдеться про архітектурно-парковий ансамбль Гранади, який був урядовою резиденцією мусульманських володарів у XIII – XV ст. Палац збудували арабські архітектори. Внутрішні дворики, переходи, фонтани й басейни гармонійно сполучаються один з одним. Керамічні кахлі, різьба по каменю й дереву, вигадливі рослинні орнаменти й арабська в’язь утворюють пишне декоративне оздоблення арок, колон і вікон. Альгамбра вважається найвищим досягненням мавританської культури у Західній Європі.

Сотворили сей чудовий стиль севільського «мудехару», чарівні салі Альказару, портики «Дому Пілата»… – мудехар – історико-регіональний стиль в мистецтві середньовічної Іспанії. Походить від назви мусульман (арабів і берберів), які підкорилися християнам у період Реконкісти (відвоювання земель у маврів, яке закінчилося у 1492 p.). Цих мусульман називали також морисками.

У стилі «мудехар» своєрідно поєднані елементи східного і західноєвропейського мистецтва. Альказар (Алькасар) – середньовічний палац-замок у Кордові поряд з річкою Гвадалквівір. Будувався у VIII ст. за правління арабських халіфів, згодом був однією з головних резиденцій християнських монархів Іспанії.

«Дім Пілата» – палац в іспанському місті Севілья, названий так тому, що він нібито є копією палацу Понтія Пілата. Збудований наприкінці XV ст., палац поєднав у собі два архітектурні стилі – «мудехар» і стиль іспанського Ренесансу. До сьогодні він є найповажанішим зразком при проектуванні палаців андалузької аристократії.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 183 – 195.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2017 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 170

Модифіковано : 11.07.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.