У святої Софії

Михайло Грушевський

Сильне, радісне почуття обхопило мене, коли я вийшов з свого мешкання в тихий переулок, що провадив до собору. Гадка, що я по стількох літах вільного і невільного вигнання знову верстаю ту путь, яку проходив п’ятдесят літ тому, держачися за рукав свого батька, наповняла мене солодким настроєм, в якім, мов у добрім старім вині, розпускалася гіркість моєї старості, надаючи йому силу і міць.

Дзвони гуділи, перекликаючися між собою з Старого города на Печерськ і Подол, і їх ритмічні, різноголосі удари підіймали сей настрій поволі все вище, до висоти екстазу. Білий мур катедри, котрий обходила улиця, різко світивсь немов якимись фосфоричними відблисками. Замурована стара митрополича брама виглядала в сій півтіні таємничо, немов містичні ворота, замкнені до в’їзду будучого царя правди. Невиразні лінії на її гербових щитах маячили, як кабалістичні знаки, в котрих замикалося будуче воскресіння старого життя. В склепінню присадкуватої вежі над брамою, в довгім проході, на широкім дідинці маячили невиразні фігури, лунали притишені невиразні звуки, і в тім загальнім руху, здавалося, рушалися й ходили самі мури, лінії старих веж і бань. В сім чарівнім півсні тратили свою реальність навіть фігури городовиків і околодків, і різні умундуровані постаті, що висідали й проходили в головний вхід, полишений для офіціальної публіки, котру в сю таємну ніч збирає до явки губернаторський циркуляр.

Неофіціальна публіка, не допущена до сих пространних воріт і широкої пути, нескінченним потоком лилася в тісні бічні двері, обставлені поліцією, яка умудрялася й тут викликати певний заколот. Пропхавшися через «тісні ворота», розтікалися під низькими склепіннями бічних нав, освітлених для такого свята надзвичай багато.

Свічки й паникадила, запалені сим разом, викликали з вікових сутінок століттями поховані образи й мальовання, невидні в пітьмі притворів в звичайнім часі, і широко розкриті нерухомі очі їх дивилися немов здивовані на марних епігонів тисячолітнього життя, що сірим стадом, тісною юрбою проходили під ними.

Людський потік все прибував, виносив з темних склепінь притворів в середні нави і збивав в тісну нерухому масу людей, що наповняли собою вузькі проходи між гратами, перегородженими важкими масивними стовпами. Збиваючися в одноцільну юрбу, публіка вороже ставилася до всяких покус зробити якийсь вилом в сім людськім цементі, що заповнив і зв’язав в одно всі різноманітні складові часті старої святині.

Лояльний індивід міг посуватися тільки на хвилях стихійного людського потоку. Всяка ініціатива, всякі проби самостійного руху стрічалися з осудом загалу як вчинок некоректний, як легковаження побожного настрою і заінтересовання інших, і просто як особиста образа і провокація.

Коли громадка якихось студентів, мабуть, членів котроїсь патріотичної організації, стала пробиватися наперед, запевняючи, що їм приготовлено місце в олтарі, публіка стріла з ворожнечею і гнівом сі запевнення і всякий вважав своїм святим обов’язком можливо утруднити перехід сим настирникам. З великою приємністю дивилася, коли сі патріоти застрягли перед гратами і дячки й поліціянти не спішили їх пропускати далі, і неприємно була розчарована, коли по якімсь часі пропустили-таки сих опричників до середини.

Похід якогось кучерявого дячка з олтаря, що розпихає невдоволену публіку і по якімсь часі знову пробивається назад, викликає вже зовсім непохвальні компліменти. Збентежений ними дячок конфіденціально виясняє свою виїмкову місію – що «для губернатора в олтарі свічки не стало». Але се викликає тільки іронічні замітки і глузування скромних обивателів, які іншим разом не одтворили б уст своїх навіть і на звичайного городовика. «Обійшовся б і без свічки», – завважає якийсь смиренний в іншім часі богомол. Велике діло – губернатор в Великодню ніч в тисячолітній святині князя Ярослава!

І сполошений сими інцидентами святочний настрій тільки поволі вертає знову під впливом радісного співу хорів, сяєва світла і блеску старого золота в контрасті до темних ликів мальовань.

Людська хвиля виносить мене, кінець кінцем, на середину, і я стою на тім самім місці, куди приводив мене, бувало, мій батько в такі великі свята.

Світло великого паникадила в кілька тисяч свічок кидає снопи сяйва на блискучий іконостас, на останки мозаїк, обгризених зубами часу, і лихо підновлені мальовання. Але заглубления олтарної абсиди по-давньому ховається в півтіні, не вважаючи на ті десятки електричних лампок, і невеличке світельце, завішене на ланцюжку, по-старому кидає непевне світло на осяяну легендою віків «Нерушиму Стіну».

Світло заломлюється на нерівностях старого склепіння, витворюючи немов темняві хмари на старім золоті мозаїкового тла, і по нім неясними контурами виступає велетенський образ Богородиці-Оранти, на які дивилося з вірою й тривогою стільки поколінь киян в трудні хвилі життя. В лихі дні свого буття особистого і в тяжкі години, коли ломилося життя цілого народу. Від самого фундатора сеї стіни, старого князя Ярослава, до великого Романа, що на звалищах старої могутності Київської держави вагався між старим Київом і новим Галичем і також старався вичитати будучу долю свою і свого народу на сім образі. Так само, як чотириста літ пізніше великий гетьман по несподіваних своїх тріумфах ширяв отут гадками про «українську удільну державу», силу і славу українського народу «по Віслу, по Краків»…

Величне, безпристрасне лице ледве видніє. Простягнені догори руки фігури губляться в пітьмі. Пригноблена силою бід і руїн, що спадають на се многострадальне місто і його люд, з стриманим спокоєм скорботи вона показує сію таємничу напись, котрої великі чорні букви, як магічні знаки, маячать між двома рядами фантастичних лілій: Бог посеред його, і не подвижеться, поможе йому Бог завтра з раннього рана… Самопевні слова, виведені на сій арці тому тисячу літ в якімсь пророчім екстазі, стоять непорушно справді, оправдуючи свою легенду, яка уноситься над усіма змінами сього бурхливого, повного непевності й тривог, життя, над його катастрофами, руїнами і новими відродженнями з старого попелу.

Паникадило рухається ледве помітно, і відблиски його світла світяться й гаснуть на блискучих площах нерівно вигладжених мурів, на заломах іконостасу, на кристалах мозаїк. Се легке мерехтіння, і хвилі кадила, і могутні удари звуків вносять рух і життя в мертве, нерухоме, закостеніле царство сих архітектонічних форм і мальовничих окрас.

Воно рухається і оживає, і викликає в уяві образи й настрої минувшини. Вони такі, що поривають і уносять з собою зачаровану душу, переможену ритмом сих співів і натовпом сих невідступних споминів.

Сей білий ангел благовіщення на олтарнім стовпі в своїм манернім рухові – чом він гіпнотизує мене так сими образами, що виплинули звідкись в моїй уяві? Не знати, чи з якихось оповідань виринули вони, чи з давно прочитаної книжки, чи з колишніх оповідань батька й моїх хлоп’ячих мрій у сій старій катедрі?

Молодеча постать сього ангела викликає в моїй уяві фігуру хлоп’яти – тендітного, з довгою, тонкою шийкою, білявою головкою і сумними, мрійливими очима, як на старих портретних бюстах хлопців римської цісарської доби. Коли великий князь стояв на своїм «царськім місці» в великі свята, і перед ним – його молодші сини й свояки, – і сей білявий хлопець стояв з ними і водив своїми замріяними очима по святих образах, золотоубраних крилошанах, що виднілися в олтарі, і пишних боярах, що в дорогих царгородських оксамитах і шубах соболиних обстояли князя і княжичів.

Він виріс серед них з маленькості і, властиво, не пам’ятав іншого, свого двору. Він був меншим сином смоленського князя, погромленого великим князем на спілку з братами. Смоленський князь поліг у бою і дружина його.

Волость забрав київський князь, а син опинився в почесній неволі на київськім дворі і виростає тут в непевній ролі не то закладника, не то будучого князя. В інтересах київської політики краще було б, щоб його зовсім не було; але коли вже Господь судив йому жити, у великого князя не стає сумління послухати декотрих практичних дорадників своїх і зробити хлопцеві кінець.

Молодий княжич виростає, окружений жалісним спочуттям, як невинна жертва нещастя, і підозріливим страхом, як джерело будучих замішань і війн, коли він з часом схоче доходити своєї «отчини».

Він справді живе під враженням трагічної долі, яка спіткала його рід. Про неї ніколи ніхто не оповість йому докладно, боячися гніву великого князя. Але з тим більшою, жагучою цікавістю молодий княжич хапає й сплітає разом ті урвані слова і згадки, які доводиться йому почути, і з тим більшим завзяттям його уява працює над відгаданням цілої сеї історії в її найбільш укритих і таємних подробицях.

От і тепер, стоячи в церкві, він з особливою увагою спиняє свій погляд на сивім обличчю боярина Воротислава, на його дебелій статі, зап’ятій фіолетовим корзном з срібними квітками. Про сього Воротислава він почув недавно, що то він головно причинився до погрому й смерті його батька, і сумні очі молодого княжича напружено придивляються до нього, до його рук, пригадують лінії меча, котрий бачили колись у його руках. Від сих рук і меча повстають образи кривавої смерті його батька, котрого він ніколи не бачив, але уявляє його фантастичну фігуру далеко ясніше, ніж тих людей, яких бачить наоколо себе.

Але душа його не загорається від тих образів мстивими пожаданнями. Він почуває певну боязку відразу перед сими руками, які проливали кров людську. Але думає не про пімсту, а про те, як, мабуть, боязко і тяжко старому Воротиславові стояти перед лицем Божим з замащеними людською кров’ю руками, і як мусить бути йому страшно Страшного суду Божого, що взище кожду кров, пролиту від руки чоловіка. Йому згадалися слова, якось сказані чорним попом Никитою, приставленим до молодих княжат в науку їм: «Мужи кровей і льсти не преполовят дней своїх». І він задумався над тим, чому ж дожив такої старості Воротислав, винний стільки крові, і чи не була рання смерть його батька Божою карою за кров, проливану ним?

Молодий княжич був щирим прихильником «нової віри». Його душа, журлива і ніжна, боязко тулилася в атмосфері вічних війн, насильств і кровавих розправ, яка огортала його на княжім дворі – так, наче милосердне спочуття, яке окружило малого сироту на порозі свідомості, навіки витиснуло свою печать на його душі.

Він з жахом думав, що йому прийдеться з часом також їхати на війну, брати участь в кривавій бійці «в полку». «Княженіє не може бути без крові, а мир – без гріха», – пригадувались йому слова, сказані його кормильцем у відповідь на науки Никити, які в глибині свого переконання старий боярин не вважав відповідними для княжат і бояр, а хіба для попівських дітей і чорноризців. Але бути самому «мужем кровей і льсти» – перед сим боязко здригалася уява княжича.

Йому пригадувалося, як він плакав на княжих ловах над підстріленою ланею, побачивши, як течуть сльози з її сумних, ніжних очей, неначе людських, і хтось з докором сказав тоді, що він сам виглядає, як пострілена лань, і очі у нього такі ж. Він не стидався сього і не мав амбіції бути подібним до сих проливателів крові і насильників, сміливих і нестримних. Він мав інші взірці й пориви, котрі носилися в його уяві, коли очі його перебігали по мозаїках і мальованнях нової катедри.

Але найкращої історії, котру любив він найбільше, не було тут. То була історія про Йоасафа, царевича індійського, і старця Варлаама. Її розповів йому ігумен святого Дмитра Варлаам, як історію свого патрона.

Старий ігумен, що сам покинув для печери двір великокняжий, де був першим боярином, і не убоявся гніва і прещення княжого, що збирався розкопати і знищити Печерський монастир за те, що постригли без волі його такого потрібного йому мужа, – він глянув у душу отрока і зрозумів її. Провидячи сумну й криваву долю, яка жде його на дворі княжім, умисно розповів йому сю історію про царевича індійського, що зараня спізнав усю суєту і нищету світову і, возлюбивши пустиню, покинув для неї царство своє.

Так зробив старий ігумен те, що його іменник, міфічний старець Варлаам зробив з Йоасафом, під видом купця, що має на продаж дорогоцінний камінь, пройшовши до царевича і замість каміння наділивши його дорогоціннішим над усі скарби світа – пізнанням марності світової слави.

Ся історія про царевича, захованого батьком від усіх сумних вражень життя, який, одначе, доходить до розуміння світової марності й непевності, пізнає правдиву віру, стає духовним батьком свого батька, навертаючи його на праву віру, і потайки кидає своє царство, настановивши царем свого боярина, – ніколи не могла наситити молодого княжича. При кождій нагоді не переставав він розповідати її княжні Предславі, повірниці своїх таємних мрій, одинокій з київської родини, яка любила його щиро і яку він теж дуже любив. Дуже зручно вигадував різні приводи для того, щоб піти до святого Димитрія, до ігумена Варлаама і розпитати про різні подробиці сеї дивної повісті. І старий ігумен старанно відгребав в своїй пам’яті півпризабуті епізоди, притчі й промови, сердечно жалуючи, що йому не спало на гадку казати записати сю повість, коли він почув її, як історію свого святого патрона, від сирійських греків в Царгороді.

Один раз він пригадав притчу про смертну трубу. Цар, ідучи з великою славою на колісниці посеред свого двору, стрів на дорозі двох людей – схорованих, ледве живих, убогих і обдертих. Скочивши з колісниці, він упав перед ними й поклонився до землі. Його бояре і дворяне стали дуже негодувати і відказувати за таке пониження гідності царської і доручили царському братові остерегти царя, аби «не досаждав висоті царського вінця». Тоді цар надвечір післав вісника свого з трубою під ворота брата свого, аби затрубив йому. А то був прийнятий в царстві знак: кого цар засудив на смерть, посилав йому перед ворота вісника з трубою, щоб засуджений знав, що його чекає.

І брат царський, зачувши трубу, ще не знаючи причини, став уже готовитися до смерті, і рано попрощався з сім’єю своєю і домом своїм і пішов до двору царського, готовий прийняти смерть, в смертній одежі, окружений плачущою родиною своєю. Цар же сказав йому: «Нерозумний чоловіче! Ти, не знаючи ніякої вини за собою, лише зачувши трубу, від мене, рідного і подібно смертного брата твого, приготовився до смерті. А мені дорікався єси, що я понизив гідність свою царську, стрівши вісників смертного кінця, – тих убогих калік, що нагадували мені недалеку смерть, коли, повний всякої вини, я мушу стати перед Богом!»

Іншим разом оповів він йому притчу про ковчеги царські. Як-то цар хотів поучити своїх боярів, щоб не важили велико зверхнього блиску й братства над внутрішню вартість. Сказав для сього зробити чотири ковчеги. В два положив костей мертвих і смердящих, а зверху золотом поковав, а в два інші всередину поклав золоті узорочія й каміння чесні, і аромати дорогі, зверху ж казав засмолити смолою. І, покликавши бояр, казав їм вгадати, чого варті ковчеги золотоковані, а чого посмолені. Коли ж бояри велико важили ковчеги золотоковані, а зневажали ті посмолені, відкрив їх і сказав: «Такий-то світ! Ті, що ходять в золоті, всередині часто бувають повні гріховного смороду, а ті, що в заялозених рубцях, – повні аромату святості»…

Найбільше ж вражали молодого княжича історії про те, як розсипалися в ніщо хитрощі найзавзятіших, найлукавіших ворогів, волхвів і мудреців, яких Йоасафів батько вишукував на те, щоб відвести молодого царевича від аскетичної мудрості. Вони мали заплутати його в сіті софістики, зачарувати різними принадами, спокусити на світову розкіш і на «женское желаніє, єже єсть паче всего любимое требованіє». Але що ж? Волхв Февда, що насилав чари на царевича, вступивши з ним у розмову, підпадає сам впливам його щирого переконання. Палить свої чародійні книги й тікає в пустиню. Інший волхв, Нахор, покликаний на те, щоб своєю софістикою збити Йоасафа, бачить себе зневоленим тримати його сторону. Арахія, головний дорадник царя в заходах против Йоасафа, кінець кінцем, виявляє себе потайним прихильником християнства, готовим в небезпечну хвилю стати по його стороні.

Всі вони оден по одному переходять на сторону християнського аскетизму, і нарешті сам цар, всіма полишений, захитується теж у своїм завзяттю й переходить теж на науку сина.

Тоді, віддавши все під власть нової віри, царевич уважає можливим сповнити своє сердечне бажання. Покинувши потайки царство на Арахію, він уночі виходить з своєї блискучої палати, щоб іти в пустиню.

Ся хвиля, коли царевич, властиво, вже цар, – востаннє покидає всі примани світові, славу і розкіш, щоб кинутися в обійми пустині, особливо екзальтувала молодого княжича.

Серед нічної тиші виходить царевич з своєї столиці, по дорозі вступає до хижі якогось бідака і, як останню милостиню, віддає йому свої царські одяги, і потім, в самій волосінниці, яку носив він під своєю царською одежею, пускається в пустиню. Перед ним, нарешті, відкривається те правдиве життя, про яке він мріяв весь час своїх спокус:

Прийми мя, прийми мя, красная пустине,

Мій раю, розмаю!

Сокрий мя перед очима людськими

До віку мого! –

імпровізував княжич пісню Йоасафа, з захватом співаючи її на самоті:

Минають, минають князівства і царства,

Як цвіти весняні.

Білесенькі квіти виростають з крови,

Буйнесенькі вітри хилять густі трави

На гучнім полку.

Княжна Предслава з здивуванням і тривогою дивилася на свого товариша, слухаючи його оповідань. Його однолітка, вона була натурою зовсім інша – в ній так же мало було дівочої слабості, як в княжичу – мужньої сили. Велика, фізично сильна, вона і духом виявляла з себе доньку тих княгинь, що своїми радами кермували думою своїх князів, в потребі висилали на війну полки і без милосердя криваво давили супротивні рухи. Духова і фізична ніжність, чутливість і безрадність її товариша будила в ній жіночі інстинкти спочуття і опіки слабшому і на сій основі виростало і дужало в ній її чуття до нього. Але своє і його життя вона не уявляла собі інакше, як у вирощеній родинними традиціями і призвичаєннями атмосфері княжого життя.

Вона любила мріяти і розмовляти на тему, піддану, очевидно, якимись розмовами старшого окружения, про те, як вони вирісши поберуться і великий князь-батько віддасть їм у посаг їх отчину, смоленське князівство. Вона буде товаришкою і помічницею свого князя і своєю радою й поміччю поможе йому зайняти почесне місце в княжім роді, стати сильною ногою в своїй землі, дійти могутності і слави.

Коли він захоплювався християнськими образами й ідеями, в тім промовляла їй до почуття та душевна ніжність і поетичність, яка проявлялася в сих його настроях. Але самі сі ідеї, і особливо сей християнський аскетизм, його відраза і боязнь перед світом, були їй глибоко чужі й несимпатичні.

«Нова віра» не забирала її. Княжна зіставалася зв’язаною всім єством своїм з старим предківським життям, його звичаями і обичаями, настроями і поглядами, якими була взагалі міцно перейнята – як звичайно більш консервативна жіноча половина двору «Ольжин терем».

Християнські обряди, які приходилося княжні сповняти, служби й молитви, не зачіпали внутрішньої, інтимної сторони її життя, як і величезної більшості сього «нового стада Христового». Княжна також, як і воно, готова була байдуже й поблажливо ставитися до нових форм культу, поки він не претендував на сю внутрішню сторону життя. Але тривожно і підозріливо стрепенулася, коли почула, що під сими зверхніми формами входить якась сувора, неподатна і невблаганна сила та грозить знищенням і загладою всім радостям життя, які виростали на старім грунті, і зокрема – всім її планам і мріям.

Княжна пробувала суперечити свому приятелеві, коли він з захватом оповідав їй якісь християнські історії, якісь аскетичні легенди, в роді Йоасафової. Вона доводила, що не мудро відрікатися від світових утіх, даних чоловікові, від усього того, що посилає йому доля. Не розумно закопуватися в темну печеру від ясного сонця, від веселого лиця світу; зрікатися багатства, слави, любови й тікати в пустиню, щоб мучити себе не знати для кого й для чого, без усякої користі для себе й людей.

Вона дорікала йому, що він, потомок славного княжого роду, дав потягнути себе вірі, видуманій для бідних, худородних і нещасливих на те, щоб їх в гіркій долі потішати й манити надіями на щастя й нагороду по смерті. Всі старі й розумні люди кажуть напевне, що ніякої нагороди по смерті нема, а продовжується життя тутешнє: хто на сім світі панував – пануватиме й на тім, хто був убогим, невільником, калікою за життя – буде ним і по смерті, і тому всі розумні люди пильнують бути щасливими, сильними, славними за життя, щоб свою славу, могутність і багатство понести й за могилу.

Або знов плакала, обіймала й цілувала його, благаючи для неї, для її любові до нього покинути такі страшні гадки про те, щоб кинути світ і йти в пустиню. Докоряла, що він забув усі давніші свої обіцянки й заміри. Що він як боягуз чіпається за якісь чернецькі вигадки, не чуючи сили в собі, не маючи відваги стати до життєвої боротьби за свої права, за батьківський стіл, за княженіє для себе і для неї. Що він тікає з бойовища, вимовляючися якимись монашими заповідями й житіями.

Все се не помагало нічого.

На всі такі міркування княжич відповідав вивченими тирадами про марність сього світу і про все, що жде чоловіка за гробом. І треба признати, що сі його відомості про те, що діється з душею умерлою зараз по смерті, в день третій, дев’ятий і сороковий, що робить вона і де пробував пізніше, які утіхи мають душі праведні і як мучаться душі грішних і за які гріхи, – сі відомості своєю докладністю й багатством деталів забивали неясні й дуже загальні поняття, які княжна могла зачерпнути від своїх близьких, що стояли на грунті старої віри.

Перекази про мандрування душі, її потреби і появи близьким, які пробувала вона використати, виглядали як невиразні контури хмар, які тільки нагадують щось і міняються перше ніж попробуєш докладніше вислідити їх рисунок. Вони не могли витримати ніякої конкуренції з рішучими, категоричними рішеннями, перенятими від попа Никити і з повною вірою проголошуваними княжичем. Так само й загальні та нехитрі накази старої морали не могли мірятися з Божими заповідями й науками, точними, деталічними, імперативними, загостреними карами і нагородами, які рецитував він. Старі боги не промовляли так до людей, а лишали їм жити своїм розумом…

Так само не помагали докори, благання, пестощі.

Навпаки, княжна побачила з жалем і гнівом, що її приятель починає відтягатися від сих розмов, зі страхом і відразою тікає від її невинних ласк, немов від чогось страшного, погибельного, грішного і нечистого. З тим провидінням, яке дає любов, вона скоро відгадала чужу і дику для неї психологію, що лежала під сим страхом і відразою. Уяву княжича, перед тим ясну і чисту, аскетичні оповідання наповнили тривожними гадками і страхами про прелесть жіночу, і він викликав їх в собі, власне, своїм бажанням їх уникнути.

До того ж у його становищі приязнь і любов до своєї товаришки дитячих літ була майже одинока річ, котру він міг пожертвувати й зложити на алтар аскетичного самовідречення. З безоглядністю молодості і завзяттям прозеліта він спішив спалити на сім жертвеннику одиноку приязнь, яка освітлювала йому дотеперішнє життя, щоб усім серцем належати новій улюблениці – «прекрасній пустині».

Княжну глибоко ображала така легковажність, таке відношення. Але інстинкт жінки-опікунки брав перемогу над сим почуттям образи, і душу її обіймало гаряче бажання вирвати приятеля з власти тих злих чарів, що оплутали його. Звільнити від тих темних духів, що грозили не тільки відняти його від неї, але й йому самому затьмити світ життя, відібрати світлу радість, всі втіхи і вкинути в темну безодню вічного страху перед Божими наказами і карами, перед можливістю провини і непростимого гріха.

І вона поборювала в собі почуття жалю й обурення, що підіймалися в ній. Давила в собі гнівні слова і пробувала знову ласкавими словами заспокоїти його. Виявляла цікавість до його улюблених ідей і навіть нехитро лукавила, щоб приспати його насторожену підозріливість; заявляла своє спочуття тим гадкам, які він висловлював, своє заінтересовання тими історіями, які він оповідав. Просила його щось оповісти з своїх улюблених історій про царевича Йоасафа або про старих пустинників і нових подвижників, що об’явилися в Київі на Дніпрових горах, в старих тамошніх печерах.

І от княжна стоїть на сих хорах з збентеженою душею, придивляючися до фігури сього благовіщенського ангела, що й їй, як мені, своєю ясною молодечою ніжністю пригадує стать смоленського княжича.

Його нема вже долі між княжим двором – навіть у великі свята він не приходить до своїх опікунів. Півтора роки тому він пішов до св. Димитрія, просячи старого ігумена Варлаама прийняти його в послух, і той прийняв його. Молодий княжич з запалом віддався сповнюванню служб, які йому поручувано. Чим грубіші, тяжчі, невідповідні для його високого роду вони здавалися, з тим більшим завзяттям він їх сповняв і усильно випрошував у ігумена і старця, которому його поручено, роботи найбільш прикрі й обридливі.

Він услугував в монастирській келарні й пекарні, замітав подвір’я, чистив стайню, брався пасти монастирську худобу. І йому робило се особливу втіху, коли інші монастирські служки, серед котрих були смерди й холопи, люди, записані монастиреві боярами й князями, або такі, що йшли в монастир на легке життя, – брали його на глум, висмівали, зачіпалися з ним і навіть побивали. Гостру радість, яка його при тім обіймала, він стримував тільки думкою, що, може, він своєю гордістю й пихою підвів їх на гріх лайки і бійки і таким чином немов спасає свою душу їх коштом.

Його руки вкрилися мозолями від сокири й лопати, котрими він працював, а коліна – струпами від неустанних поклонів і всеночного колінного стояння на молитві. Він зблід і висох від постів і малого спання. Лице його зав’яло, шкіра обвітрилася. Гостра волосінниця натирала йому рани на тілі, які горіли й ятрилися під час роботи. Але сей біль справляв йому втіху сердечну і він з радістю згадував слова Варлаама, що тоді тільки, як тіло його вкриється струпами і мозолями, буде винищене і витончене, – можна буде йому прийняти на себе ангельський образ і йти в самітнє мешкання.

Бо інакше тіло, не ослаблене і не знищене, возстане зараз на дух, і ворог з подвоєними силами замучить його спокусами і соблазнами в ту хвилю, коли він буде вважати себе вільним від принад світових.

Для того ж самого, щоб диявол не спокушав його приманами світового життя, велів Варлаам княжичеві кілька разів до року, здіймаючи з себе чорні ризи і вбираючи всю утвар княжую, приходити на двір великого князя; і княжич сповняв се з тим більшою пильністю, що сі відвідини були справді досить тяжкі для нього. На дворі княжім з жалістю дивилися на нього, розпитуючи про його монастирське життя. Виходу його до монастиря, властиво, не жалували, бо пострижения його усунуло б одну з хмар на політичнім небозводі, і без того досить захмаренім. І так різні княжичі-отчичі, один за другим виростаючи, простягали руки до своїх отчин, готові збрататися навіть і з самим чортом, щоб вирвати свою батьківщину з рук захланних «старійшин». Коли б сей смоленський отчич зійшов зі сцени, усунувшися в чернечий затишок, се було б не зле для київських політиків. Тому тільки нижча служба та головно жінки щиро болізнували за ним. Але жалість виявити вважали своїм обов’язком усі.

Княжна Предслава чекала нетерпляче сих відвідин. Заздалегідь укладала в мислях сильні і впливові мови, котрими вона відхилить свого приятеля від його погибельних планів. Але сі мови в переважній більшості зіставалися невисказаними, і побачення з княжичем викликало й полишало по собі більше гніву й роздражнення, ніж утіхи.

Він всяко уникав її. Ухилявся від її очей, дотику рук, навіть рубця одежі. Ідучи «в світ», він був весь насторожений, щоб не підпасти якійсь спокусі, не дати чимсь себе потягнути, і не міг сього укрити перед її увагою. Таке боязке і відразливе поведення супроти неї, немов якогось сосуда диявольської скверни, – сей взагалі підозріливий і ненависний погляд на жінку, як знаряд чортівської спокуси, який вияснився їй, кінець кінцем, з розмов і розпитів про монаше життя і монаші правила, хвилями викликав у ній вибухи сильного гніву.

Але вона гасила їх в собі завзяттям сильної душею жінки, яка скупила всі сили свого духу на одній меті – вирятуванню свого вибранця з пут ворожої сили.

Особливо в церкві, в сій обстанові нової віри, що нагадувала їй різні подробиці їх розмов, княжну обступали думки про нього. Ой, чому в неї нема сили наказати розкидати сі чернечі гнізда, що манять людей, – як князь Ізяслав звелів розкидати печери за пострижения отсього самого Варлаама, що тепер своїми оповіданнями зманив княжича… Вона не могла відірвати свого серця від нього, її сватали різні княжата. Батько і мати наставали на неї, аби не марнувала часу, і радили їй то того, то другого – особливо королевича угорського, що приїздив сам до Київа на сватання, і перед тим, ще в маленькості, тікаючи від ворогів свого батька, проживав у Київі з своїм кормильцем.

Він був старший син королів, із себе юнак видний і огрядний, гарний їздець, чоловік лицарський. Але й його не хотіла княжна Предслава, все ще не тратячи надії вернути собі княжича, поки він був не пострижений.

Так минуло кілька літ. Вмер старий Варлаам, в старості маститій, перед смертю благословивши свого ученика йти в печери і по двох роках послуху прийняти пострижения. Княжич жив у печері великого Никона, читаючи на голос його книги й приймаючи поучения від великих старців Печерського монастиря. Потім його відпущено в осібну печеру – готовитися до пострижения. Він не виходив нікуди, пробуваючи в молитві й безмолвії.

Печера його лежала на узгір’ю, в півгори, серед рідкого лісу, недалеко княжого звіринця. З неширокої тераси перед печерою відкривався чудовий вид на Дніпро і його протоки й рукави і незмірні простори задніпрянські з розкиданими серед них селами, і за ними ледве примітно золотою іскрою загоралася банька летського монастиря, на місці убийства святого князя Бориса.

Спокоєм і тишею надихалася панорама. Але молодий монах не позволяв собі навіть нею подовгу тішитися, боячися ліни й празності, від котрої йдуть всі похоті і гріхи, і як не брався до роботи – до копання і полоття, «зільного ради растенія» – то, глитнувши повітря, йшов у свою печерку, викопану колись багато віків тому і тільки розширену та приладжену до монашого життя одним з новіших її жильців.

Коридорець, такий узенький, що в стіни його можна було спертися розставленими ліктями, ішов, викручуючися кількома заворотами, щоб було затишніше від вітру і морозу. Кілька ніш-лежанок служило на всяку потребу – чи за ліжко, чи за стіл. На одній з таких лежанок, накритій дубовою дошкою, спав попередник княжича. Грубо видряпаний в глиняній стіні хрест з написом, зробленим ним, служив по нім пам’яткою «Г[оспод]и помози рабу своєму Васили…» На сій дошці спав тепер княжич, прочитуючи на сон кождого дня молитву за душу свого попередника, як духовного опікуна і патрона, певний, що й за його душу буде колись творитися молитва якимсь незвісним подвижником о Христі, коли його тут не стане.

Виходив він до монастиря і до братії тільки в неділю і, приносячи звідти з трапези коврижок хліба, ним годувався потім цілий тиждень, покріпляючися тільки раз на день. Пильно вичитував повний круг денний, а в перервах між поодинокими «чинами» заморював себе поклонами, прочитуючи псалом за псалмом і по кождім стиху творячи метаніє. І тішився, що по такім дні все тіло його, всі мускули й сустави нили й боліли, жадібно просячи відпочинку, і він засипляв міцно, ледве простягнувшися на своїй дошці, не можучи прочитати до кінця навіть молитви.

Спав без снів і видінь і був з сього радий, бо «сонне мечтаніє дуже небезпечне для монаха, неспроможного йому противитися вві сні, коли він уже не панує над своїми мислями.

Але одної ночи, скоро по тім як заснув, він нагло убудився – наче в серце його щось стукнуло. Хоч було зовсім темно і тихо, він почув, що хтось з’явивсь коло нього: сидить коло нього, на краю його лежанки, і се жінка – він чув теплоту її тіла і запах волосся.

Була се примара чи жива істота?

Раптом він відчув, що се була княжна Предслава, її привид, певно. Він відчував нечутні слова, які говорила вона, без згуку рухаючи своїми устами, кличучи його в мир і ваблячи на любов женську. Він читав молитву «Да воскреснет Бог» і хрестив наоколо се місце, де лежав сам і де сиділа коло нього постать, – але вона не зникала. Він пробував перехрестити її саму, але так, щоб не діткнутися її, – і се не помогло теж нічого.

Тоді страх почав обіймати його і почуття непевності. Він читав молитви і боявся, що не зможе дочитати: що йому в молитву влізе якесь хульне слово, яке віддасть його у власть злої сили.

Так він сидів і читав в страху і муці, поки не задніло, і зараз пішов до старця на сповідь. Старець же, розпитавши про життя його в миру, велів йому молитися за княжну Предславу, аби Господь утихомирив її.

Але того ж самого дня княжич побачив її перед своєю печерою – тільки не в примарі, а живу, і не в нічнім привиді, а серед дня.

З Смоленська приїхали бояри з грізними вістями. Князь новгородський розпочав зносини з людьми смоленськими, підбиваючи їх на київського князя, і заносилося на грізне повстання. Смоленські бояри, які хотіли триматися Київа, приїхали з проектом, щоб великий князь посадив з своєї руки отчича смоленського, оженивши з своєю донькою.

Коли княжна Предслава почула сей давній свій план в такім політичнім мотивуванні, ще раз надія збудилася в її душі. Вона подумала, що сею справою кермує якась стороння сила і, кінець кінцем, переборе всі перешкоди, яких не могла перебороти вона сама.

Пополудні великі бояри київські думали разом з смоленськими мужами у великого князя, і старий Воротислав підтримував смоленський проект. Він підносив, що в даний момент смоленські купці не стоять так дуже о торговлю київську, новгородські впливи можуть легко взяти гору, і не знати, чи вдалося б вирвати Смоленськ з рук Святославичів. Коли Новгород, Смоленськ і Чернігів зв’яжуться в оден ланцюг, нелегко буде його розірвати.

Інші говорили про нездатність княжича до правління, про його монаші уподобання, але Воротислав не приймав сих аргументів. Княжич, казав він, пішов у ченці, бо йому відібрали дорогу до столу. Нехай він побачить перед собою отчий стіл, і кров заговорить в нім. Таке розумування багатьом промовляло до мислі: тільки біда може загнати князя в монастир. І великий князь годився пробувати. Кормилець княжича з боярами й мужами смоленськими мали їхати другого дня на Берестове.

Про се зараз оповіли княжні Предславі, і вона тішилася. Тепер вона знала, що незнана їй сила, яка вмішалася в отсю справу, потрапить усе направити.

Вона вирве її княжича з тих недобрих чар чорноризців і верне їй. І вона рішила сама їхати з боярами на Берестове: вона була певна, що стара княгиня се їй позволить – вона тримала її сторону, кінець кінцем, хоч і наставала була з тим угорським королевичем. Княжна не могла заснути до рана – аж забілів день, думаючи про княжича, уявляючи його лице, вигляд, слова, і промовляючи до нього різними ласкавими словами.

І от вона їхала конем з стремінними отроками за боярами і мужами узьким видолинком з Городу понад Дніпровий беріг на Берестове. Був ясний, лагідний сонячний день. Коні пирхали і вимахували головами, стримані вудилами на сій вузькій стежці, де не можна роз’їхатися. Срібні прибори й убори блистіли на тлі яскравих одягів. Стрічні люди з приємністю приглядалися сьому барвистому, розкішному поїздові, і радісний, повний надії настрій володів далі княжною. Коли нагло Янь, кормилець, що їхав на чолі кавалькади, стримав раптово коня і закляв так сердито, що всі аж скинулися. Стремінні отроки поспішили наперед до нього і тут побачили, що так збентежило Яня: просто против них їхав якийсь чоловік на лисім коні, а стріча з лисим конем була з найвірніших, всіма признаних віщувань невдачі!..

Тут нове замішання серед людей, викликане процесією єпископа в супроводі околодків, перервало мої фантастичні мрії про колишніх людей.

Людська хвиля, розрухана напором поліцаїв, відкинула мене набік і змусила уступитися з головного корабля наліво, в бічну наву, до княжих саркофагів, і я стояв уже коло сього розбитого гробівця – епілогу всеї історії, та згадував його.

Далеко спочила княжна Предслава під плитами тірінгського абатства, переживши чоловіка, котрого мусила взяти собі по останній розмові смоленського посольства з княжичем.

Слабко мигтить лампадка в глибині Дальніх Печер, кидаючи невірне світло з свого віконця на ікону і дощечку з іменем затворника, колишнього княжича.

А я стою над пустим гробівцем великого князя, котрого перед хвилею бачив серед його пишного двору, і сльози мої непомітно спадають на вигладжений віками мрамор, в порожню кам’яну утробу, як у гігантську слізницю.

І хотів би я знати, кого оплакують вони? Чи тих далеких людей, котрих горе, радощі й змагання перенеслися передо мною в сю таємничу ніч? Чи ті мої далекі літа, коли наді мною літали сі образи колишніх богомольців Святої Софії?

Вони відкрилися передо мною, повні солодкої туги й примани. Але і ся чарівна ніч, що відкривала далекі тіні минулого, не підіймала завіси будучого – тих майбутніх володарів сього неподвижного місця, на яких дивилися з нехибним провидінням, провидячи їх нові незнані нам змагання, утіхи і муки, широко відкриті зіниці з Нерушимої Стіни.

Примітки

Перша публікація: ЛНВ. – 1913. – Т. 62. – Кн. IV. – С. 1 – 18, підписана криптонімом М. З.

Автограф невідомий. Датуємо приблизно 1913 роком.

Друкується за останньою прижиттєвою публікацією: Грушевський М. Під зорями: Оповідання, начерки, замітки, історичні образи… – С. 289–314.

Герої цього оповідання з часів Київської Русі (княжна Предслава, смоленський княжич), як і інших літературних творів М. Грушевського на історичні теми, – вигадані, однак сюжет розгортається на фоні ретельно виписаних достовірних історичних деталей. Зрозуміло, що в коментарі йдеться лише про реальні події та постаті.

… що провадив до собору – йдеться про Софійський Собор – християнський собор у центрі Києва, пам’ятка української архітектури і монументального живопису XI–XVIII ст., одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Належить до найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії.

… з Старого города на Печерськ і Подол… – названі райони Києва, які є найстарішою частиною міста. Старий Київ (Старе місто, також в історичних джерелах – Верхнє місто) – історична місцевість у центрі Києва; орієнтовні межі – Андріївська церква, Володимирська гірка. Майдан Незалежності, Золоті ворота, Львівська площа. Охоплює літописні міста Ярослава, Володимира.

Печерськ розташований між Липками, Кловом, Звіринцем і Дніпровими схилами. Назва – від печер Києво-Печерської лаври, заснованої в 1051 p., що існують з найдавніших часів. Почав формуватись у XII ст. як Печерське поселення довкола лаври і на місці колишнього села Берестове.

Поділ – низинна частина історичного центра міста, стародавній район ремісників і річковиків. Лежить вздовж правого берега Дніпра і Київської гавані, попід горами Старокиївською, Замковою, Щекавицею і Юрковицею.

Замурована стара митрополича брама… – йдеться про т. зв. браму Заборовського – західний (з боку Золотих воріт) парадний в’їзд до резиденції київських митрополитів на території Софійського собору у Києві, пам’ятку архітектури національного значення XVIII ст., один із найяскравіших зразків українського бароко. Споруджена 1746 р. під час масштабних реставраційно-будівельних робіт на території Софії Київської, – ймовірно, архітектором Йоганом Шеделем. Замовник – київський митрополит Рафаїл Заборовський, знавець та любитель мистецтва, іменем якого і названо пам’ятку.

У XIX ст. під час будівельного буму брама опинилася у глухому провулку, рівень землі біля неї підвищився на метр. Через це у 1822–1823 рр. пам’ятка була майже повністю розібрана, арка збереженого східного фасаду замурована цеглою, а прилеглий митрополичий двір перетворений у сад.

… на осяяну легендою віків «Нерушиму Стіну» – «Нерушима стіна» – мозаїчна ікона Божої Матері в Софіївському соборі у Києві.

… велетенський образ Богородиці-Оранти. – Оранта (від лат. orans – той, що молиться) – один із основних типів зображення Божої Матері. Йдеться про мозаїчний образ Богоматері Оранти XI ст. у соборі Київської Софії: Діва Марія зображена у надвівтарній частині на загальному мозаїчному фоні, вважається шедевром мистецтва мозаїки, виконаної зі смальти – малих кубиків різнокольорового скла. Мозаїка має 6 метрів у висоту. Унікальність зображення полягає в тому, що воно виконане на внутрішній поверхні купола Собору, і з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах – стоячи, схилившись у молитві чи на колінах.

Від самого фундатора сеї стіни, старого князя Ярослава, до великого Романа… – згадано київського князя Ярослава Володимировича (Мудрого; бл. 983–1054), який вважається основоположником Софії Київської, та Романа II Мстиславича (бл. 1152–1205) з династії Рюриковичів – засновника Галицько-Волинського князівства. Вершиною його політичних успіхів було взяття Києва у 1204 р. та включення його у сферу своїх впливів. Вважався сучасниками наймогутнішим з усіх руських князів кінця XII – початку XIII ст.

… чотириста літ пізніше великий гетьман… – тобто Богдан Хмельницький, який після знаменитих військових перемог 1648 р. мав тріумфальний прийом у Києві, де його всі вітали як «Мойсея, спасителя, збавителя і свободителя народу руського з неволі ляцької».

«Бог посеред його, і не подвижеться, поможе йому Бог завтра з раннього рана» – йдеться про посвятний напис давньогрецькою мовою над зображенням Оранти – шостий вірш сорок п’ятого псалма Давида. Увесь псалом побудований на контрасті двох образів: світового хаосу і непорушного Богохранимого града.

… історія про Йоасафа, царевича індійського, і старця Варлаама – стародавня індійська легенда, першоджерело якої взяте із санскритського тексту, де описане житіє Будди; в результаті багаторазового редагування змісту перетворилася у християнську історію.

Грецький варіант повісті розповідає про життя царевича Йоасафа, якого батько, могутній індійський цар Авенір, бажаючи запобігти пророцтвам гороскопа, виховує самотньо в палаці в оточенні гарних слуг. Царевич не повинен був ніколи бачити горе й страждання, не міг залишити палац, а найголовніше – не повинен був дізнатися про існування християнської віри. За легендою, Йоасаф згодом стає сподвижником християнства. Дослідження літературної історії старохристиянського духовного роману про Варлаама і Йоасафа було темою докторської дисертації Івана Франка, яку він захистив у 1893 р.

… ігумен святого Дмитра… – тобто ігумен київського монастиря, зведеного на честь великомученика Дмитра Солунського. Цей монастир, відомий згодом як Михайлівський Золотоверхий, збудував до початку 70-х років XI ст. син Ярослава Мудрого великий князь Ізяслав, у хрещенні Дмитро (1024–1078). Пізніше (1108–1113) князь Святополк (у святому хрещенні Михайло) звів поряд церкву на честь свого небесного патрона архистратига Михаїла.

… жіноча половина двору «Ольжин терем»– ця назва походить від імені київської княгині Ольги (бл. 890–969), дружини князя Ігоря. Правила Руссю в роки неповноліття свого сина Святослава (до кінця 50-х років X ст.).

Княжич жив у печері великого Никона… – (Никон Печерський, Никон Тмутороканський; p. н. невід. – 1088) – православний святий, преподобний, церковно-політичний діяч Київської Русі, літописець. Не пізніше 1058 р. поселився разом з Антонієм Печерським у печері на березі Дніпра.

Никон був найпершим пострижеником Антонія і мав сан священика, його авторитет був дуже великий. Никон постриг у ченці двох знатних вельмож – боярського сина Варлаама і князівського управителя Єфрема. Це викликало гнів князя Ізяслава, який хотів ув’язнити Никона. Преподобний змушений був залишити монастир і у 1061 р. піти в далеку Тмуторокань. Там він будує церкву Святої Богородиці й засновує монастир, який сучасники порівнювали з Києво-Печерським. Після повернення в Київ – ігумен Києво-Печерської лаври (1078–1088). За час ігуменства Никона був прикрашений мозаїкою і розписаний фресками Успенський собор.

… банька летського монастиря… – тобто монастиря над річкою Альтою (Льта, Льтиця, Ольта) на місці, де нібито був убитий князь Борис. Де саме це місце, дотепер невідомо, одна з версій – що це сталося поблизу сучасного Борисполя. У цьому випадку герой оповідання справді з Дніпрових схилів міг бачити лівобережні села та їхні церкви.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 200 – 214.