Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / Як ми стрічали Новий рік

Як ми стрічали Новий рік

Михайло Грушевський

(Уривок із споминів Івана Галайчука)

На попразень, другого дня Різдва, може, й години дзигарової по обіді не минуло, – вдарили в сурми у нашім полку до походу. Тільки що пошикувалися, пролетіли козаки гетьманські, що пан гетьман ідуть. Заграли наші музики на церемонію, а за малу хвилю почули гетьманську музику. Пан гетьман стали перед марківською сотнею, коло нас, махнули музиці мовчати й сказали:

– Пане полковнику, посилаю тебе в заставу на уманську дорогу. Маєш затримати ляхів. Надіюсь на тебе, що мені даси часу до Нового року.

А потім звернувся до полку, каже:

– Панове молодці, припало вам на собі сей тягар понести. Сподіюсь по вас, як по людях лицарських, що не пожалуєте здоров’я і живота свого за військо козацьке і за нарід наш український постояти. Дайте мені часу до Нового року.

Пан полковник на те шлика свого з себе скинули, і вся старшина, і весь полк. І так сказали:

– Надійся, батьку! Хіба через наші голови ворог переступить. І ми теж все те крикнули.

Пан гетьман сказав:

– То рушайте з Богом.

І так як були, пішли – музика наперед, пан полковник з старшиною з клейнодами, а за ними – сотні, одна по другій. Музика гетьманська заграла на дорогу і пішли ми повз неї сотня за сотнею.

Веселої грала, а так як її прийшлося минати – неначе на той світ уже чоловік переїздив.

І як остання сотня пана гетьмана проминула, заграли наші музики полкові «Гей з-за моря, з-за лиману»… І так ішли ми яку годину з музикою.

Ночували в Іванківцях, а другого дня пан полковник стали в Копилах з обозом. Сотня марківська на уманській дорозі в другій заставі, а наша – в першій заставі, на самім переді.

Між нашою сотнею та марківською була гать; пан полковник казали воду спустити, і так [вода] усе те поле залляла, і замерзло гладко, як скло. Казали не їздити тудою – стежки не робити, аби ляхам не псували підлоги до танцю. За тим ставом наша сотня покопала шанці й залягла на заставі. Стерегли день і ніч, чергуючися.

В нашім десятку був отаманом Каленик Старий; прозивався, властиво, він Деркачук, та інакше його не звали, як Старий. Ми з Терешком Колісниченком, що моїм колегою був, з нашого-таки села, – ми під рукою того Каленика ходили від першого року, як у військо пішли, у науку. Був до нас Старий, як батько, хоч дуже був суворий і маломовний, і смертельно не любив, як хтось його щось питав не дуже потрібне. Ми так міркували, що він через те і в старшину не вийшов, через свою ту маломовність. Йому б полковником великим бути було, а не дідом січовим.

А може, й умисно Старий то на себе напускав, бо таки не любив старшинувати. «Свого носа пильнуй, діло своє сповняй, а не розказувати пхайся», – було, бурмоче. Правда, що й не кождого сотника так шанували, як його – дарма, що простий козак був…

Так ото, кажу, ми в його десятку були. Засядемо в шанцях, тільки носи з-поза них, як щупак з води, повисуваємо. Гомонимо собі стиха, і Старий часом слово докине. Або й мовчки сидимо, та з рушниці собі міряємо на дерево сусіднє або на птаха якогось. У мене тоді була яничарочка лепська! Батько покійник, нехай царствує, з-під Хотина приніс. А як в 38-ім році під Потоцького йшов, не взяв з собою її, лишив матері. «Се Іванові», – каже, мені б то, значить. Пожалував яничарочки та й справді не вернувся тоді з походу. Мати її в коморі ховали, і не давали до рук узяти – аж як у військо виправляли, поблагословили, і ту яничарку дали.

– Носи, – каже, – батьківську пам’ятку, та батьківської слави пильнуй – піднеси, а не понизь. – Нехай царствує, покійниця!

Так ото, бувало, як висидимо до вечора, то так, бувало, радісно подумаєш: «Ну, се ми оден день панові гетьманові причинили». А ніч простережеш, світ побачиш і тішишся: ну, ще до Нового року одним днем ближче стало. Хоч ніби й не наша то заслуга, що ляхи не приступають, а все радість, що війську нашому полегша. Бо пан гетьман, прочувши, що вже військо польське наступає, виступили спішно, а полки – котрі прийшли, а котрі тільки що прибували.

Так ми раділи, як на святах – хоч як було нам гірко. Гарячої страви й не нюхали. Огня запалити не можна було. Декому й пальці позадубіли й носи та вуха попропадали. Гризли сухарці та снігом закушували. Завівало нас сніжком не раз добре, а гріла нас, вибачайте за слово, тільки кузька козацька. Тій було добре! Як не стерегли, то спали в повалку, не розбираючися, в чім було.

У нашого отамана була в торбі сорочка біла. І помітили ми, що він кождого дня, як устане зо сну, все достане її з торби, погляне, погляне, в руках повертить та й назад положить. Ото й міркували, що отаманове серце ще ворога не чує, не каже білу сорочку на смерть убирати – то й нам було спокійніше: либонь, сьогодні ще ляхів не буде.

– Диви, – кажу я Терешкові, – ще ми на вулиці з дівчатами погуляємо.

А ми з Терешком були ще парубки. Мені було двадцять п’ять, а Терешкові двадцять чотири. Тільки що я був вільний козак – куди схоче, туди скаче, ніхто за ним не заплаче. А Терешко з Мотрею Запотічною хліб святий уже обміняли, й мало бути весілля отсе саме у м’ясоїд. Ех, хороша була дівчина, Боже мій ! То я вже й не згадую, а як тільки подумаю за нього, то мене наче кліщами за серце стисне. А він, неборак, ані писне.

Так ото минуло чотири дні. Прийшли Маланки, під Новий рік. Сиділи ми в передущих шанцях, і вже почало добре темніти. Гаврило Суховієнко й каже:

– Ну, братця, діло ми своє сповнили, на Новий рік гетьман ляхів не побачить.

– Можна тепер і до обозу, – Корній жартує, – кулешику гаряченького похлебтати…

– Ну се діло інше! Як не звелить гетьман, посидимо тут і до Петрівок, – Гаврило відказує, – а тільки тепер щоб і поткнулися ляхи, то до гетьмана на Новий рік не доступлять…

Так гомонимо, а отаман як кишне, щоб мовчати. Затихли, нічичирк – на нього дивимось. Просиділи так довгенько.

– Тягни, – як не скрикне раптом.

А в нас такий знак був, як вороги наступатимуть: був мотузок від шанців до шанців, і треба було тягнути доки стане, – добіжить, значить, до діри колодка, що до мотузка прив’язана, а тоді почнуть звідти назад тягнути: значить, уже покмітили там, і далі знак подадуть.

Як отаман крикнув, ми всі так на рівні ноги й посхопились. От тобі й Новий рік!

Гаврило тягне, котрі ближче – помагають. Став мотуз, потім назад потягнули.

Ну, тепер піде тривога по цілому полку, по цілому війську… Тільки щоб не дурно!

Посідали, слухаємо: справді, тупотять коні, підковані, багато. А не видко було нічого – стемніло, та й мрака стала осідати.

– На закруті! – отаман каже. Потім підвівся: – Ну, браття, – каже, – прийшов наш час! За батьків стареньких, за діточок дрібненьких, за церкви Божі, за ввесь народ наш хрещений український як годиться чоловікові лицарському постояти і голову положити чесно і непостидно!.. Прощайтеся, пани браття, не поминайте лихом. Хто жив останеться, нехай пом’яне нас тут усіх: Степана, Гаврила, Остапа, Корнія, Терешка, Івана, Дмитра, Грицька, Прокопа, Івана, і мене, грішного Каленика… А не буде з нас кому пом’янути – не журіться, має нас Господь Бог у пам’яті всіх…

Так гомонить. Думаю – от коли язик Старому розв’язало. Ну, прийшов нам край. Потім почоломкався він з сусідом, і ми за ним. Я – з Терешком, а Терешко зачав говорити: «Поклони»… – та й не договорив, голос йому увірвався. Ну, та я й так знав, кому поклонитися.

Притихли ми, як мертві. Хто молитву читає, а гадки так одна другу попереджає – що колись бачив, думав, так все в оден мент перед очима стало. А військо зближається, чути, як гомонять, як зброя на котрімсь задзвонить, або підкова в камінь удариться. От уже й виходять з-за горбка.

– Стріляй, – каже отаман і стрілив перший. Ми за ним. Як не зчиниться там метушня. Летять до нас.

– Набивай.

– Набиваємо, а ляхи от-от надлітають. Пом’яни, Господи, царя Давида і всю кротість його!

– Стріляй, – каже. Стріляємо просто, як у копу сіна. Коні сторчака стають, падають. Крик, прокльони.

– Приймай!

Ми з-за шанців на них, у списи. Коні летять на нас, на списи наші. Та що, нас жменька, а їх ціла хоругов!

Налетів кінь на мій спис, піднявся сторчака, а з другого боку другий – оперезало мене раз і другий та й зістався я в шанцях.

Було нашої сотні чотириста тридцять два, а вернулося додому без двох тридцять.

Та панові гетьманові сповнили, що обіцяли: до самих Водохрещ ляхи з нашим полком вовтузились. Зате мав гетьман час, чим їх прийняти, – добре прийняв.

Постояли за батьків стареньких, за діточок дрібненьких, за церкви Божі, за весь наш нарід хрещений український, як покійничок отаман перед смертю казав.

Так і не вгадав, коли білу сорочку на себе взяти!..


Примітки

Перша публікація: Село. – 1911. – № 1.

Автограф невідомий. Датуємо орієнтовно 1910 роком.

Друкується за останньою прижиттєвою публікацією: Грушевський М. Під зорями: Оповідання, начерки, замітки, історичні образи… – С. 361–367.

Уривок із споминів Івана Галайчука – як писав автор у передмові до збірки «З старих карток», «Зомербергська біжниця являється таким же утвором фантазії, як і розмова з Кривоносом або спомини Галайчука. Автор брав тільки історичну обстанову, але не фабулу».

Дія твору, ймовірно, відбувається під час Хмельниччини, однак М. Грушевський подає в оповіді мінімум історичних реалій та прізвищ, які б прив’язували дію до конкретного часу, і таким чином досягає узагальнюючого ефекту художнього твору. Згадані назви сіл Копили та Іванківці не додають конкретики: Копили є тільки на Полтавщині й ніяк не пов’язані з уманською дорогою, а Іванківців в Україні нині є 18. Проте назва «марківська сотня» та топонім «Уманська дорога» дають підстави твердити, що герої твору – козаки Черкаського полку, у складі якого була така сотня. Полк існував з 1625 до 1686 рр., брав активну участь у польсько-козацьких війнах другої половини XVII ст. Можливо, канвою для сюжету оповідання стали події січня 1655 p., коли польське військо в спілці з татарами облягло Умань, і Хмельницький з союзними російськими загонами 29 січня прийняли важкий, але не вирішальний бій під Охматовим.

«Гей з-за моря, з-за лиману» – не вдалося знайти пісні з таким початком. Натомість є кілька історичних пісень з першим рядком «Ой з-за гори, з-за лиману…»

Батько покійник, нехай царствує, з-під Хотина приніс – тобто з битви під Хотином 1621 р. між військами Речі Посполитої та Османської імперії, що завершилася перемогою об’єднаних сил Речі Посполитої та українського козацтва. Величезний вклад у знищення турецької армії під Хотином зробили запорізькі козаки на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним.

А як в 38-ім році під Потоцького йшов… – згадується Станіслав «Ревера» Потоцький (1579–1667) – польський воєначальник і державний діяч, у 1638–1648 рр. був воєводою Подільським. Українські землі, які входили до складу Речі Посполитої, воєводства існували до кінця XVIII ст. Воєвода поєднував адміністративну і військову функції.

мало бути весілля отсе саме у м’ясоїд… – тобто у період, коли за православним церковним статутом дозволена м’ясна їжа; зазвичай це час після якого-небудь посту. Судячи за змістом оповідання, йдеться про час після Різдвяного посту. У селянському побуті раніше саме м’ясоїди були порою весіль.

Прийшли Маланки… – свято Маланки відзначають напередодні Нового року (31 грудня – за старим стилем, 13 січня – за новим), ще його називають Щедрим вечором, або Щедрою (Другою) кутею.

посидимо тут і до Петрівок… – Петрів піст (у народі – Петрівка) присвячений апостолам Петру і Павлу. Закінчується завжди 12 липня, у день святкування пам’яті святих апостолів, а початок його залежить від Пасхи. Розпочинається він тоді, коли завершується пасхальне коло богослужінь, тобто через тиждень після дня Святої Трійці, у понеділок. Тому коли Великдень ранній, то й Петрів піст довгий, а коли пізній – коротший; його тривалість може бути від 8 днів до 6 тижнів.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 179 – 182.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2017 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 147

Модифіковано : 17.06.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.