Вихрест Олександер

Михайло Грушевський

Коли я перечитував останній том актів про Хмельниччину, виданий київською комісією, серед десятків шаблонових документів, у котрих обвинувачувалися, засуджувалися, каралися різні учасники розрухів, – увагу мою притягнув до себе один з таких судових протоколів, списаний в дубенськім магістраті, засуд розбійника єврея-вихреста Олександра.

З нескладного сірого оповідання магістратського писаря, з-під сухої формалістики, приписаної «Порядком» міських судів процедури, блиснула мені ясна іскра світлого пориву людської душі й освітила все. І понуру обстанову лютого середньовічного права, перехованого в старій, задушливій атмосфері міського життя сих часів упадку. І всю отсю тяжку безвихідну замотанину, над котрою хвилевою бурею пролетіла Хмельниччина 1648-го року, не здужавши вирвати українського життя з суперечностей й аномалій польського панування і полишивши знову в напруженім безпомічнім стані між злобою розжалених і гнівних панів месників і неутолимою ненавистю всеї підвладної маси, схвильованої повстанням. І всіх отсих нещасних, захоплених, вирваних зі звичайних обставин життя, що полетіли по похилій площі бандитства серед загального розпаду життя – пропащих людей в роді братів-вихрестів.

Можливо, щільно тримаючися протоколу і тільки збираючи докупи, очищуючи і порядкуючи його кошлаве, безладне оповідання, я переказую отсю історію.

Коли в грудні 1648-го року гетьман Богдан Хмельницький пішов з-під Замостя на Україну і війну вважали скінченою, – різні утікачі, поляки й євреї, що повтікали до Польщі, стали повертатися на свої попелища. Між ними й орендар Маєр з Базалії зі своєю сім’єю поспішив до свого волинського містечка, хотячи довідатися, що діється з його господарством і орендою.

Діставшися по всяких пригодах до Базалії, пристали вони в господі єврея Мошка, де мешкав їх фірман, з котрим вони приїхали, й пішли обходити давніх знайомих. Вість про приїзд з Польщі багатого орендаря, що, певно, привіз із собою великі гроші, пішла по містечку – хвилювала різний неприкаяний люд, вибитий з колії останніми розрухами.

Коли орендарі вернулися з вечері, на яку був запросив їх знайомий міщанин, вони довідалися, що до них приходив до Мошкової господи єврей-вихрест Олександер з кількома товаришами, питалися їх фірмана про Маєра і сім’ю його і про «наші гроші жидівські», – як оповідав потім Маєрові зять.

Фірман не хотів їм багато оповідати, тоді вони почали його бити, мучити, щоби видушити з нього відомості. Довідавшися, скільки удалось, пішли собі. Коли євреї вернулися з вечері, фірман їм се все оповів.

Євреї зміркували, чим воно пахне, але лишилися там же на ніч, тільки взялися на всякі способи, щоби оборонитися від нічного нападу. Вони міцно замкнули двері у своїй хаті і попросили господаря, що мешкав у тім домі, аби він позамикав добре двері і вікна в сінях; жінка господаря була тоді хора по породіллі, і він її перепровадив до сіней і був там коло неї.

Бувши певні, що сіни добре замкнені, жиди поклалися спати.

Але господар був у змові з компанією Олександра. Коли євреї поснули, він відчинив сіни Олександрові й його товаришам. Олександер з братом-вихрестом Яцком кравцем, Панасом броварником й Яцком Тягликом вдерлися до господи, де ночували євреї, – й стали їх бити.

Олександер кинувся насамперед на Маєрового зятя і вдарив його рогатиною по плечах так, що рогатина злетіла з дрючка, потім кинулися вони на старого Маєра і почали його страшити і бити, добиваючися від нього грошей.

Зять тим часом вимкнувся з господи. Орендар скористав з замішання і також вискочив за ним на ринок. Зять побіг до тої господи, де вони вечеряли, почав кричати на гвалт, благав рятувати старого, щоби не вбили на смерть, і обіцяв за те сто золотих.

Люди кинулися на ринок, вдарили на гвалт, побігли рятувати, але на дорозі їх перестрів молодик – пасерб пана Гринецького, що побіг був також на рятунок з шаблею. Він біг настрашений назад; почав кричати до людей, котрих скликав був Маєрів зять: «Куди йдете! Верніться, я з шаблею, а нічого не вдію, там велике забийство».

Люди пострашилися, спинилися, потім побігли дати знати на замок до пана Вільги. Пан Вільга, одначе, не дуже взяв собі до серця орендарську біду і тільки післав свого челядника, щоб арештував тих розбійників. Але ті не чекали його приходу, і поки той представник власти прийшов на місце, нікого вже з Олександрової компанії не було. Старого Маєра знайшли убитого. Гроші всі забрано і дорогі річі. Скільки було у старого грошей – сім’я не вміла сказати. Маєрів зять казав, що його грошей при тім забрано 60 золотих червоних, два золоті великі перстені «з жабинцями», два великі коралові намиста з перлами та двоє коней. Одного взяв був Олександер, другого – його брат Яцко і поїхали до Корниці.

Тут їм не повезло. Базалійські євреї зараз оповістили про убийство орендаря по сусідніх містах і селах. Олександра притримав корницький війт, забрав собі коня, а самого всадив до арешту, до хати Андрія Кушніра. Був він не один; війт саджав туди різних підозрілих людей, у котрих відбирав різні підозрілі річі, які мали якусь вартість.

Так всадив він туди двох людей з Острога, арештувавши у них постави сукна. Поки вони там сиділи, сталася в Корниці тривога: напали на місто чи, може, показалися де в сусідстві козаки. Війт утік від них до Ляховець. Містечко зісталося без начальства, і в’язні могли тікати. Олександер оповідав потім на суді, як люди казали йому: «Тікай, коли почуваєш себе винним в тім убийстві жида!» Але він – мовляв – не почуваючи себе винним, не втік, ходив по містечку свобідно, аж тривога втихла, начальство вернулось і з Базалії приїхав єврей Яков Аронович з уповажненням від базалійського міського уряду, забрав Олександра і відвіз його до Дубна, де сидів уже арештований його брат Яцко.

Дня 26-го марта судили Олександра на уряді міськім в Дубні. Обвинувачував Маєрів зять від себе й іменем Маєрової вдови Диньки. Олександер спочатку відпекувався рішуче всякої участи в сім убийстві і вигороджував також брата Яцка. Казав, що він нічому не причетний, не був у тій купі, як орендаря забито, бо хто вбив, той утік, а його з Яцком взято невинно – і він до Корниці не тікав, а ходив взяти довг з п. Роєцького, що йому був винен за оренду, яку у нього він тримав, тільки не застав його – і про арешт свій промовчав.

Але його відпекування нічого не помагали. Маєрів зять міцно стояв на своїм обвинуваченню і доводив вину Олександра:

– Чи не пам’ятаєш, як ти нас бив; я тебе просив, аби не вбивав нас, казав я тобі: пригадай, що я заплатив довг за тебе, який ти був винен п’ятдесят золотих. А ти, не дбаючи про те, забив мого тестя, утік до Корниці і там тебе пан війт піймав і всадив до в’язниці.

На ті його слова Олександер так оповідав:

– Я не тікав, а добровільно прийшов до Корниці. Пан Корницький, спіткавши мене, спитав, звідки я. Одповів, що з Базалії. А він на те сказав: «Дали знати євреї базалійські, що вбито там єврея орендаря базалійського, вбили міщани тамошні з двома вихрестами».

І оповів, як він сидів в арешті в господі Андрія Кушніра і мав змогу втекти під час пополоху, але лишився в Корниці, бо не почувався до ніякої вини.

Маєрів зять на те припер Олександра, що «він не пішки пішов до Корниці, як каже, а приїхав на нашім коні, і того коня відібрав йому пан війт корницький». Олександер таки відпирався, казав, що «я таки прийшов до Корниці пішо, а не на коні приїхав. Коней забрав Яцко Тяглик, що вбив орендаря, і з тими кіньми утік, тільки в нього жовніри відібрали коня – то я чув тільки, а сам не був там і до того вчинку не причинний». І свідчився урядом міським базалійським і громадою всею, що його при убийстві не було і не бив він тих жидів, ані на очі не бачив. І брат його Яцко-вихрест, що сидить у Дубні в замку, теж нічого не винний.

На те Маєрів зять положив перед урядом лист уряду міського базалійського до пана Вільги з дня 4-го лютого: в тім листі, називаючи його не Олександром, а Леськом, обвинувачено за убиття небіжчика Маєра, орендаря базалійського.

Так упав Олександрів відклик до базалійської громади.

Суд, вислухавши обидві сторони, уважаючи на сей лист і на підозрілу утечу Олександра до Корниці, на основі науки права посполитого, постановив дати на муки сього Олександра, котрого міщани базалійські називають у своїм листі Леськом, аби явна правда показалася.

Прочитавши Олександрові сю постанову, суд наперед питав його ще раз «лагідними словами», чи був він при тім, як забито Маєра орендаря.

Відповів на се Олександер:

– Я сидів у домі шинковім у Катерини і прийшов до мене Панащик і закликав. Я не знав, на що, а коли прийшов до Мошкового дому і Яцко кравець вихрест прийшов зі мною, застав я там Яцка Тяглика, Миська Міняйла, Лупиного сина і зятя, що мешкали в Мошковій господі. Всі вони почали мене намовляти, а сами вже, видно, наперед умовилися між собою убити орендаря. Казали, що будемо мати здобич. Але я з Яцком на те не пристав, сказав: я не хочу – і ми пішли від них і з ними на тім учинку не були. Тільки бачили ми, йдучи вночі з Яцком кравцем, що в домі Мошковім вікна відчинені, і тими вікнами Яцко Тяглик і Панащик лізли до сіней, а Мисько Міняйлик з Лупиним сином і зятем також стояли напоготові. Вони всі й убили небіжчика орендаря. Був з ними при тім убийстві брат мій Яцко-вихрест і сі господарі обидва – Лупин син, і зять, і Мисько Міняйлик. Але я при тім не був, і ради їх на те не слухав, і з тих грошей, що вони забрали у жидів, вони мені нічого не давали. Тільки ж чув я від пана війта корницького, що жовніри відібрали коней від Яцка Тяглика в Корниці, а більше нічого не знаю.

Се вже було дещо більше, ніж говорив Олександер перше, і тому суд з тим більшою рішучістю казав його мучити.

Звичайно першою категорією тортурів було «потягання». В «добре урядженім» магістратськім суді повинна була бути осібна комора для тортур з потрібним інструментом.

Обвинуваченого, розібравши наголо або до сорочки, вбирали в міцні шкіряні поручі, примоцьовані до грубої линви, намотаної на коловорот, а до ніг прив’язували залізну кулю; кат підтягав його линвою до стелі, аж поки куля не повисла свобідно в повітрі, всі м’язи тіла з невимовним болем розтягалися, і члени виходили зі своїх суставів. Давши нещасливцеві повисіти і намучитися досить, йому задавали в сій страшній позиції питання і записували їх до протоколу.

За першим таким «потягненням» Олександер сказав:

– Був я при тім убийстві, але сам не бив, тільки бив києм Панащик, Яцко Тяглик і Яцко кравець.

Потім, коли подержали його ще довше, додав:

– І я був причетний забиттю небіжчика орендаря: ударив його шаблею, раз, плазом. Але зятя його не бив і грошей не брав. Гроші взяв Яцко Тяглик, і Панащик, і господарі ті. Яцко кравець також у тім убийстві винен, бо його києм бив.

Тоді пустили його і дали відпочити, а потім підвісили вдруге і за другим, ще болючішим потягненням, він сказав:

– Гроші забрав Яцко Тяглик з іншими. А я орендаря тільки раз ударив плазом, а зятя рогатиною. А на смерть забили орендаря Панащик, Мисько Міняйлик і вихрест Яцко кравець, той, що сидить тут у Лубенськім замку. Коней забрав Яцко і дав мені одного, а сам на другім, і поїхали ми до Корниці. А як приїхали туди, жовніри забрали коня у Яцка, а в мене взяв собі коня війт корницький.

Не знати вже, де була правда, чи в сих останніх признаннях, чи в попередніх, бо чимдалі, тим більш ставалося очевидно, що змучений Олександер стратив уже всяку силу відпорну і готов був давати якраз саме такі відповіді, яких від нього хотіли, аби не мучитися. Та коли питали його ще про єврея Мошка, чи не збирався і його вбити, Олександер спочатку сказав, що не знає, але потім і на се потакнув, що син Лупин і зять, власне, на те й мешкають у Мошковім домі, аби його вбити. «І вони то нам і відімкнули тоді вікна».

Але суд не був вдоволений і сими признаннями і велів мучити Олександра до кінця. Кат потягнув його третій раз і припікав по тілу огнем. Але Олександер не міг сказати більше, тільки те саме: «Убили орендаря зять і син Лупин, Яцко Тяглик, Мисько Міняйлик, Яцко кравець, що тепер у замку сидить, і я був там же. Господарі відчинили тоді вікна до сіней і вони збиралися вбити і Мошка з Яцком Тягликом».

Потім, знявши Олександра з мук, прочитали йому протокол. Він був уже зламаний тортурами, погодився з думкою про неминучу кару смерті і тільки не хотів нових мук. Тому заявив, що в протоколі все вірно, так, як він показував на муках, і він все те «добровільно підтверджує».

Тоді суд спитав його, як хоче приготовитися до смерті? Чи покликати йому священика, тому що він був вихрещений на християнську віру. Олександрові ще відкрилася слаба можливість щось виторгувати від смерті за поміччю релігії – удатися до протекції духовенства, просити пожалувати як вихреста, може, попробувати щось зискати, заявивши бажання перейти на католицьку віру з православної, на котру його вихрестили козаки. Але видко, що муками зломлена вже була в нім всяка енергія самозаховання, він покінчив в останніх хвилинах всі рахунки з життям. Ренегат, розбійник і бозна ще хто – він мав тепер перед собою тільки одно: вмерти як годиться, і хотів сього. І на запитання суду сказав:

– Я не з доброї волі охрестився, козаки мене охрестили. Немало наших вихрестилося, а потім знову жидами стали, і я не хочу бути християнином. Прошу, аби мені вмерти в жидівській вірі, а ім’я моє Лейба.

Вислухавши се, уряд посвідчився возним, шляхетним Яном Пчолкою, щодо слів підсудного, що він ухиляється від християнської смерті. Але перше ніж перейти до засуду, постановив ще таки покликати православних духовних з міста: протопопа лубенського, отця Семена Кониського і отця Дмитра вікарія лубенського, аби вони його з обов’язку свого священичого намовляли триматися християнської віри, в яку його охрещено, – і висповідатися на смерть. Але Олександер й їм повторив, що вихрестився він поневолі, а тепер іде вже на смерть, на життя не має надії і хоче вмерти в жидівській вірі. А називається Лейба і просить, аби так було.

Тоді суд приступив до декрету. Уважаючи, що з посвідчень обох сторін і признань, добровільно даних на тортурах, показується явно, що Олександер вихрест був учасником убийства жида Маєра, орендаря базалійського, разом з іншими базалійськими міщанами, вичисленими в сім процесі, знаходить, на підставі права християнського, ближчою до доказу своєї справи присягою сторону жалобників: Диньку, жінку жида Маєра небіжчика, і зятя його, тому що Олександер, прийнявши віру християнську, тепер її не хоче триматися і від неї відступив. Має Динька з зятем удвох зложити присягу в тім, що Олександер був винен в убийстві небіжчика разом з іншим товариством.

Питано Олександра, чи жадає присяги жалібників. Відповів, що не жадає і добровільно звільняє їх з присяги, признаючи себе винним – і не хоче їм робити ще тої прикрості.

Тоді й суд жалібників від присяги звільнив і, вважаючи вину доведеною, нинішнього обвинуваченого на підставі права магдебурзького, в часті четвертій описаного, засудив яко убийника на кару смерті, відрубанням голови мечем, а засуд для пам’яті велів записати.

Вихрест Олександер в смерті своїй приложився до віри отців.

Примітки

Перша публікація: Промінь. – 1917. – № 5–6.

Автограф невідомий. Датуємо приблизно з огляду на першу публікацію 1917 роком.

Друкується за останньою прижиттєвою публікацією: Грушевський М. Під зорями: Оповідання, начерки, замітки, історичні образи… – С. 377 – 387.

Коли я перечитував останній том актів про Хмельниччину, виданий київською комісією… – йдеться про видання: Архивъ Юго-Западной Россіи, издаваемый комиссіею для разбора древнихъ актовъ, состоящей при Кіевскомъ, Подольскомъ и Волынскомъ Генерал-Губернаторѣ. – Часть 3, томъ IV: Акты, относящиеся къ эпохѣ Богдана Хмельницкаго. – К., 1914. Події, які лягли в основу оповідання «Вихрест Олександер», описані на сторінках 100 – 106 цього видання.

М. Грушевський, як це було і в оповіданні «Неробочий Грицько Кривий», бере сюжет з реальних історичних джерел і пробує трансформувати документальну оповідь у літературний твір. На цей раз, як видається, це йому вдалося менше. Зазначимо, що серед сучасних істориків та філологів немає одностайної думки щодо жанру «Вихреста Олександра». Однак сам автор умістив цей твір серед оповідань збірки «Під зорями» – один із суттєвих аргументів на користь того, щоб вважати його таки літературним твором.

… пропащих людей в роді братів-вихрестів – вихрестами називали прихильників іудаїзму або ісламу, які добровільно чи примусово перейшли в християнство. На Україні серед вихрестів найбільшу кількість традиційно становили євреї і татари.

… різні утікачі, поляки й євреї, що повтікали до Польщі, стали повертатися на свої попелища – серед учасників антипольського повстання були сильні антиєврейські настрої. Це було пов’язане з тим, що пани-землевласники часто здавали свої маєтки разом з селянами в оренду, як правило, – євреям. Оскільки орендар розпоряджався маєтком лише протягом відносно короткого періоду, він намагався отримати якнайбільший прибуток з нього, жорстоко визискуючи селян. Відповідно, ненависть широких мас населення поширювалась не лише на євреїв-орендарів, але й на всіх осіб іудейського віросповідання. За період повстання загинуло близько 30 тисяч представників єврейського населення. Страти панів і євреїв супроводжувались погромами і пограбуваннями з боку учасників народного повстання.

Базалія – селище міського типу тепер Теофіпольського району Хмельницької області.

Корниця – село тепер Білогірського району Хмельницької області.

Ляхівці – селище міського типу, з 1946 р. перейменоване в Білогір’я, тепер центр Білогірського району Хмельницької області. Засноване в 1441 p., магдебурзьке право – з 1583 р.

Дубно – місто обласного значення в Україні, тепер центр Дубенського району Рівненської області. Дубно згадується у писемних джерелах з 1100 p., але засноване значно раніше. Перша згадка про нього зустрічається в Іпатіївському літописі.

… на підставі права магдебурзького, в часті четвертій описаного… – у цій частині йдеться про правила обрання суддів та діяльність міських судів.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 233 – 238.