Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Вступ

Михайло Грушевський

Перебуваючи в Москві літом 1897 р., впав я на гадку поглянути, чи в книгах так званої Руської метрики Московського архіву Міністерства справедливості не знайдеться якого відгомону козацьких рухів 1591 – 1596 pp. Дійсно, в книзі L (по теперішній нумерації 11), що містить документи 1595 – 1598 pp., знайшлося цілий ряд документів, зв’язаних з рухом Лободи й Наливайка, – переважно акти королівського – асесорського чи задворного суду в справах конфіскованого майна учасників козацьких рухів. Додавши до сього ще кілька близьких часом, хоч не належних якраз до сих рухів документів, пускаю їх тепер у світ, як причинок до історії рухів 1590-х pp., а ще більше – до вияснення взагалі початків козаччини.

До історії самих подій 1590-х pp. сі документи дають небагато. З сього погляду на першому місці стоїть тут королівське надання Станіславу Жолкевському Боришполя і Горошина (ч. 13, 20/11,1597): маємо тут коротеньку, але дуже важну, бо урядову, на підставі, очевидно, реляцій самого Жолкевського [Пор. його лист з Білої Церкви – Listy Stan[isława] Żółkiewskiego, ч. 52.], подану звістку про війну 1596 p., спеціально про битву під Білою Церквою і облогу під Лубнами. По словам його, 1596 р. «лотровства козацкого» зібралося «до килькунадцати тисечей людей своволных, народов розмаитых, в ремесле рыцерскомъ добре вышвычоныхъ а одважныхъ»; тимчасом як Жолкевський був тільки «з малою частью войска». Милю від Білої Церкви він «о таборы тых людей своволных и о стрелбу ихъ густую сам з голою бронею своею, чинечы доброе серце войску нашому, с тим козацтвом старлсе».

Як доказ особливої відваги підноситься, що Жолкевський потім заглубився з малим військом за Дніпро, під Олександрів, «при самій границі татарській», на «Шоломицы. Тут він козаків «вколо обогналъ а не давшысе имъ роспострети, всѣ фортели ихъ военные справою, делностю а чулостю своею, не без наторгнення здоровя свого, до земдленя и стрвоженя привелъ, оные за Божою помочью розгромилъ, побилъ и звитежилъ, а старших ихъ живо споймавши, з дѣлы и зо всѣмъ нарядомъ военнымъ до нас привелъ и отдалъ». Се все, хоч не додає нічого нового до суми наших дотеперішніх звісток (зачерпнених з Гайденштайна і Бєльського, та перехованої кореспонденції Жолкевського), але як урядова версія, повторяю, має своє значення.

Деякі дрібні, але завсігди інтересні подробиці маємо про проводирів руху. І так, бачимо, що Гр[игорій] Лобода мусив стояти в близьких зносинах з київськими монастирями: була поголоска, що в Никольськім, Пустинськім і в Печерськім монастирях переховане було його різне майно, а хоч монастирі й заперечували се, може бути, що щось і було в тій поголосці, а в усякім разі не могла вона з’явитися без якихось ближчих відносин між сими монастирями і Лободою (ч. 5, 7). Безперечно, Лобода мусив бути багатим чоловіком: на се вказують численні справи про його спадщину, котру шукали по монастирях, у жидів (якогось Левона Перцевича) і у зем’ян (Семена Бутовича, київського войського) – ч. 11 і 12; се ж доказує й закупно ним маєтностей, про що говоримо нижче.

Про Шаулу (документи потверджують, що треба писати «Шаула», а не Савула, як деякі пишуть) маємо натяк, з котрого можна догадуватися, що він був черкаським міщанином: жовнір Коморовський, діставши право на його майно, позивав черкаських міщан Василя Шаулу й Радка Городчанина, що вони мають у себе майно того Шаули; правдоподібно, той Василь Шаула був якимсь ближчим свояком Шаули-козака. Про нього теж казали, що його майно сховане було в Печерськім монастирі, а хоч чернці то заперечили, але доведено було, що Шаула дійсно був позичив 100 кіп сьому монастирю й за то дістав у заставу якісь монастирські грунти (ч. 8 і 9).

Маємо згадку, що між ватажками козацького руху був і Полоус (ч. 14) – се був, очевидно, той самий Полоус, що слідом (1598 р.) виступив як проводир радикальнішої частини козаків супроти покірного Байзуби (Listy St. Żółkiewskiego, ч. 60). З сього документа можна би догадуватися (хоч тільки гіпотетично), що він 1595 p., – може, при кінці сього року, тоді як Наливайко пустився на Білу Русь, господарив на Поліссі, ходив по Брагинській волості – принаймні там чуємо його сотника Гришка Халепського.

Про полковника Саська довідуємось, що він був жонатий з пасербицею якогось шл[яхетного] Остроуха (ч. 6.).

Бачимо, що в участі в повстанні винуватили навіть різних шляхтичів, і між ними такого визначного, як Матвій Немирич, син київського земського судді (ч. 14, 15, 16).

Нарешті бачимо, що повстання потягнуло за собою численні конфіскації: сконфісковано козацький Терехтемиров, рухомі й нерухомі маєтності Лободи, Шаули й інших замішаних у повстання, а процеси про сконфісковане майно тяглися звиш року. Між тими, що випрошували собі майно «зрайців – козаків», бачимо не тільки звичайних жовнірів, як от якийсь Коморовський, але й людей на вищих становищах, як королівський секретар Флоріан Олешко, що випросив був собі майно якогось Андрія козака (ч. 16). При тім «козакування» інкримінувалося від останньої конституції про козаків – 1590 p.

Стільки можна витягнути до історії самих рухів.

Далеко важніше те, що дають нам сі документи для вияснення суспільного й економічного становища учасників повстання, а тим кидають інтересне світло на сучасне козацтво. Я почну від звісток, що вказують на зв’язки проводирів повстання Лободи й Шаули з київськими монастирями. Хоч в документах мова тільки про зв’язки грошові, маєткові, але вони мусили йти в парі з іншими – моральними. Хронологічно взявши, се найраніші вказівки на такі зв’язки, що відіграють таку важну ролю чверть віку пізніше. Переходжу до найбільш важного.

Цікавий дуже факт – се існування серед сучасних козаків більших власників; такі факти були відомі вже. Кілька років тому в тій же Руській метриці знайшов я королівські грамоти (1571 і 1574 pp.) козаку-зем’янину шляхетному Омеляну Івановичу на великі грунти на р.Ворсклі [Документ сей передав я д. Каманіну, що й видрукував його в своїй збірці: Материалы по истории казацкого землевладения в VIII [т.] «Чтений» Київ[ського] іст[оричного] тов[ариства], ч. 2.]. Д[обродій] Каманін знайшов теж кілька документів про козацьку більшу власність: показується, що Григорий Лобода, бувши козацьким гетьманом, купив собі село Сошники від Адама Волчковича; що чигиринський козак Тимко Волевич у 90-х pp. мав великі грунти в Чигиринщині, його «предком за гроши здавна набитіе», що інший чигиринський козак Максим Михайлович на початку XVII в. мав значні грунти на верхів’ї р.Інгульця [Материалы по ист[ории] каз[ацкого] земл[евладения], с. 13 – 16,18.].

До сих раніше опублікованих фактів можемо долучити тепер кілька нових з сеї колекції документів. І так з надання Жолкевському довідуємося, що за повстання 1596 р. сконфісковано від одної «козацької особи Баришпіль із селищем Іванківським, від другої – городище Володарецьке (с.Володарка) на Росі і селище Розволоддя (теп[ер] Антонів на р.Березанці) [Див.: Похилевич, Сказания о насел[енных] мест[ах] Киев[ской] губ[ернии], с. 234.], від третьої – Рокітну на р.Рокитній (на усті р. Рось) [Так, очевидно, треба поділити між тими трьома власниками маєтності, вичислені в королівськім наданні, – ч. 13.]; королівська грамота дає дорозуміватись, що сі великі маєтності ті козацькі особи дістали були за королівськими наданнями, а стратили їх за участь в козацьких рухах 1595 – 1596 pp. На жаль, імен сих козацьких осіб не знаємо.

Правда, в тій же Руській метриці знайшлося королівське надання Баришполя і селища Іванківського якомусь Войтіху Чановицькому за службу на Україні, з 1590 p., потверджене 1593 р. його стриєчному брату [Сей документ входить в зібрану мною колекцію актів до історії колонізації Подніпров’я в 2-й пол[овині] XVI в.], але з огляду, що імена сих Чановицьких вказували б скорше на польську національність, не будемо спішитися бачити в сих Чановицьких «козацьких осіб», бо можливо, що, окрім них, були до тих земель ще інші реальні і теж привілейовані власники-тубільці, як то часом бувало, хоч не виключена можливість, що й сі Чановицькі були в рядах козаків.

Далі, бачимо, що козацький гетьман Шаула мав якусь маєтність печерського монастиря в заставі (ч. 9). В козацьких рядах стрічаємо зем’ян Гришка і його (відай) сина Яська Халепських, власників с.Халепа над Дніпром, а Гришко мав бути навіть козацьким сотником: білоцерківські зем’яни й міщани з війтом, жиди і вірмени свідчили перед білоцерківським старостою про Гришка і Яська Халепських, «же они за Косинского и за Лободы старшихъ козацкихъ козаками были», а Адам Вишневецький писав, що вони козакували з Полоусом, і Гришко умер у Брагині 1595 p., бувши сотником, – обпився горілки. Правда, потім Гришків брат Федір, щоб охоронити майно від конфіскати, вистарався посвідчення від різних впливових вельмож і від київських зем’ян, що Халепські не брали участі в козацьких рухах, але хоч суд і став по стороні Федора, нам відкинути тих відомостей, які маємо в сім документі про козакування Халепських, ніяк не можна – не з вітру ж вони були схоплені.

Як бачимо, в наших дотеперішніх, дуже припадкових і бідних, саме в останніх роках віднайдених джерелах можемо вже начислити між козацтвом при кінці XVI в. з десятьох власників більших маєтностей; з того можна судити, що в дійсності існували їх великі десятки. При тім багато з них були не прості nullo jure possidentes [безправні володільці] в очах уряду, а привілейовані, за грамотами королів. Належачи до козаччини, займаючи в козацьких рядах визначні або звичайні рядові становища, сі особи заразом належали до привілейованої верстви, до зем’ян-шляхти. Ми бачили, що такий Омелян Іванович, або Халепські й називаються шляхетними зем’янами (сюди ж можна долучити шлюб полк[овника] Саська з пасербицею шл[яхетного] Остроуха). Певно, що й інші ті козаки-властителі фігурували б перед нами з титулами шляхетних, якби вони не стрілися нам в ролі «здрайців Річи Посполитої». Таким чином і на Подніпров’ї бачимо серед козаччини численні й значні елементи зем’янські – аналогічні з тим дрібним зем’янством, що з нього рекрутувалося козацтво на Побужжі, тільки на Подніпров’ї се зем’янство часом і не так то дрібне.

Існуванням козаків-зем’ян поясняються зносини, які існували в дійсності чи в поголосках (а поголоски мусили виходити бодай з правдоподібності їх в сучасних поглядах) між козаччиною й визначними репрезентантами українського шляхетства. Так про Лободу казали, що він позичав гроші й полишив різне майно у Семена Бутовича, войського київського; так київського судіча Немирича, як ми бачили, підозрівали, що він брав участь в козацьких рухах.

Друга суспільна верства, яку ми помічаємо серед козаків, розуміється – далеко численніша, се міщанство. Відома вже річ, як тісно зв’язане було з козацтвом міщанство Канева і Черкас в XVI – XVII в., де попросту трудно часом потягнути границю між міщанином і козаком і де на початку XVII в. козаки в урядових актах виступають під назвою «непослушних міщан». (Пригадаю, до речі, що-сьмо бачили і в моїй колекції актів, – що Шаула був по всякій правдоподібності черкаським міщанином). Тепер починають збиратися матеріали, що виказують козаччину й серед київського міщанства. Недавно д. Істомін надрукував документ з першої чверті XVII в. (1624), де жінка козака путивльця, «обивателя київського» продає свій дім у Києві іншому козаку і обивателю київському Тимофею Александровичу [«Чтения» Київ[ського] іст[оричного] тов[ариства], т. XII, с. 28 [Истомин, Материалы].]. В колекції документів, що тепер друкую, маємо кілька таких фактів, ранішої дати. І так король надає Ів. Лозці «пляц пустый в Киеве по нияком Луполовзе (?) зрайцы нашом» (ч. 10); в іншім наданні (ч. 17) бачимо конфісковані доми аж трьох козаків-киян: «о козакахъ яко зрайцох речи посполитое» – «одинъ по Басянском, другий подле того ж дому о стену козацкий же, в котромъ Янко кравець мешкаеть, третий по Ивнивку». Небагато воно ніби тих фактів, але для справедливої оцінки знову пригадаймо собі загальну бідність і припадковість інших джерел [Цікаво, що випрошувати собі пляци по «зрайцях» у Каневі або Черкасах охочих, видко, не було багато – принаймні того не видно з судових актів.].

Сі факти – зв’язків козаччини з місцевим міщанством і шляхтою – знову потверджують тезу, що козаччина в своїх початках була результатом не так соціальних, як колонізаційно-господарських факторів, що вона спочатку не була осібною верствою, а заняттям, подібно, як наприклад, чумацтво в XVIII – XIX в., і що тільки згодом вона виробляється в осібну верству, головно під впливом ідеї козацького імунітету, як то я доводив у своїх «Причинках до історії козаччини» в XXII т. «Записок» (с. 4 – 6).


Примітки

так званої Руської метрики… – Руська (Волинська) метрика – вписово-декретові книги королівської канцелярії Речі Посполитої щодо чотирьох українських воєводств – Київського, Волинського, Брацлавського та Чернігівського. Вони велися окремим «руським» персоналом цієї канцелярії протягом 1569 – 1673 pp. (див.: КулаковськийП. Канцелярія Руської (Волинської) метрики 1569 – 1673 pp. Студія з історії українського регіоналізму в Речі Посполитій. – Львів; Острог, 2002; Кеннеді Грімстед П. Руська серія Коронної метрики // Руська (Волинська) метрика. Регести документів Коронної канцелярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства 1569 – 1673). – К., 2002. – С. 27-213).

Московського архіву Міністерства справедливості… – був започаткований у Москві в 1852 р. як архів історичний; у Петербурзі ж існував Петербурзький архів Міністерства юстиції, що був архівом діючої установи. Московський архів Міністерства юстиції (далі – МАМЮ) був створений завдяки об’єднанню трьох самостійних архівів, що знаходилися при московських департаментах Сенату: Розрядно-Сенатського, Московського державного архіву старих справ й Архіву попередніх вотчинних справ. Після судової реформи 1864 р. до МАМЮ надійшли архіви місцевих установ XVII – XVIII ст. МАМЮ був попередником сучасного Російського державного архіву давніх актів (РГАДА) (Центральный государственный архив древних актов СССР. Путеводитель: В 4 т. – М., 1991. – Т. 1. – С. 25, 28 – 29). Руська (Волинська) метрика потрапила до МАМЮ разом з фондом Литовської метрики в 1887 р.

в книзі L (по теперішній нумерації 11) – йдеться про номер книги, даний їй метрикантом Стефаном Казимиром Ганкевичем у своєму описі книг королівської канцелярії середини 1660-х – початку 1670-х pp. – «Синопсисі» (L). Після переміщення книг Руської (Волинської) метрики до Росії метриканти Зельверович та С.Пташицький присвоїли їй архівний номер «11».

акти королівського асесорського чи задворного суду… – задвірний суд – суд, що діяв у місцях перебування та під головуванням короля. У процесі розвитку цього суду виокремилися чотири суди, що вважалися королівськими, – асесорський, реляційний, сеймовий та референдарський. З них асесорський зберігав найбільшу подібність до старого задвірного суду, тому його часто називали «задвірним» (Wоźniakowa M. Sąd asesorski koronny (1537 – 1795). Jego organizacja, funkejowanie і rola w dziejach prawa chełmińskiego і magdeburskiego w Polsce. – Warszawa, 1990. – S. 22-25, 37-47).

Станіславу Жолкевському… – Станіслав Жолкевський на час повстання С.Наливайка був польним гетьманом (1588 – 1618) та львівським каштеляном (1590 – 1608). Згодом став київським воєводою (1608 – 1618), великим коронним гетьманом та коронним канцлером (1618 – 1620). Загинув у битві на Цецорі (Prochaska A. Herman Slanisław Żółkiewski. – Warszawa, 1927).

битву під Білою Церквою… – йдеться про битву війська С.Жолкевського з козаками поблизу урочища Гострий Камінь, яка відбулася на початку квітня 1596 р. Битва не принесла С.Жолкевському сподіваних результатів – козаки зуміли відірватися від ворога й відступити спочатку до Трипілля, а потім Переяслава (Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996. – С. 204-206).

облогу під Лубнами – облога козацького табору біля Солониці розпочалася 22 – 24 травня й завершилася 6 червня 1596 р. видачею козаками своїх ватажків С.Наливайка, М.Шаули та Шостака (Леп’явко С. Козацькі війни. – С. 209 – 214).

на «Шоломицы» – йдеться про річку Солоницю – ліву притоку Сули, де відбулася вирішальна битва між урядовими та козацькими військами у 1596 р.

Гайденштайна… – Рейнольд Гейденштейн (1556 – 1620) – польський історик, дипломат, королівський секретар (1581 – 1612). Написав ряд праць, у яких широко використав офіційні документи, що надходили й зберігалися у королівській канцелярії. Козацькі рухи 1590-х pp. відображені у його праці «Rerum Polonicarum ad excessu Sigismundi Augusti libri XII». У XIX ст. праця Р.Гейденштейна була перекладена польською мовою (див. Hejdensztejn R. Dzieje Polski od śmierci Zygmunta Augusta do roku 1594. – Petersburg, 1857. – T. II) (Nehring W. О życiu і pismach Reinholda Heidensteina. – Poznań, 1862; Ковальский H.П., Мыцык Ю.А. Рейнгольд Гейденштейн и его известия об освободительной борьбе украинского народа во второй половине XVI в. // Вопросы германской истории и историографии: Сб. науч. тр. – Днепропетровск, 1976. – С. 124 – 139; Леп’явко С. Польські хроніки І.Бєльського і Р.Гейденштейна про повстання 1594 – 1596 pp. на Україні // Україна і Польща в період феодалізму. Зб. наук. пр. – К., 1991. – С. 60 – 73).

Бєльського – Йоахим Бєльський (1540 – 1599) – польський історик, син хроніста Мартина Бєльського, секретар Сигізмунда III. Відредагував та видав у Кракові в 1597 р. хроніку свого батька «Kronika polska Marcina Bielskiego, nowo przez Joachima Bielskiego, syna jego wydana». Значно пізніше, у 1851 p., побачила світ його праця, у якій висвітлювалися події кінця 1580 – 1590-х pp., у тому числі й козацькі повстання – «Joachima Bielskiego Dalszy ciąg Kroniki polskiej, zawierającej dzieje od 1587 do 1598 r.» (Леп’явко С. Польські хроніки. – С. 60 – 73).

Лобода мусив бути багатим чоловіком – достеменно відомо, що до 1596 р. Григорій Лобода володів двома селами у Київському воєводстві – Сошники й Салків, які 4 травня 1596 р. кадуковим правом отримав київський зем’янин Лаврин Лозка (див.: Кулаковський П. Нові матеріали до історії козацьких рухів 1590-х pp. // Архіви України. – 1995. – № 4-6. – С. 64, 66).

жовнір Коморовський – Еразм Коморовський – жовнір, учасник експедицій у Молдову та проти татар у часи правління Стефана Баторія й Сигізмунда III. За проханням коронного гетьмана Яна Замойського він отримав кадукові привілеї на майно Матвія Шаули і Саська. Невідомо, чи йому вдалося фактично отримати це майно. Декрети, асесорського суду, опубліковані М.Грушевським, схиляють радше до негативної відповіді. Ймовірно, саме тому він разом зі Станіславом Лисаковським отримав право збирати подимне з Київського воєводства у 1596 р., а в травні 1598 р. їм було надане таке ж право терміном на 5 років (РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Д. 201. – Л. 99 об.;100 об.; Д. 202. – Л. 3 об.-4).

покірного Байзуби (Listy St. Żółkiewskiego, ч. 60) – автор має на увазі Тихона Байбузу, брацлавського земянина, який очолював лояльно налаштованих щодо уряду Речі Посполитої козаків. М.Грушевський посилається на лист Т.Байбузи до С.Жолкевського від 15 листопада 1598 р. (див.: Listy Stanislawa Żółkiewskiego. – S. 87 – 90). Ширше стосунки прихильників Полоуса та Т.Байбузи історик висвітлює у своїй головній праці (Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. VII. – С. 241-246).

королівський секретар Флоріан Олешко – Флоріан Олешко – руський писар королівської канцелярії (1583 – 1619), королівський секретар (1590 – 1628), володимирський войський (1601 – 1628), неодноразовий посол до Криму. Належав до довірених слуг коронного канцлера й гетьмана Яна Замойського (див.: Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) метрики. – С. 147 – 152).

«козакування» інкримінувалося від останньої конституції про козаків 1590р. – йдеться про затверджену 19 квітня сеймом 1590 р. конституцію «Порядок щодо низовців та України». Документ мав на меті поставити під урядовий контроль козаків, що знаходилися на Низу, тобто Запоріжжі (Volumina legum Regni Poloniae et Magni Ducatus Lituaniae ab anno ad annum 1780 / Ed. J.Ohrysko. – Petersburg, 1859. – T. II. – S. 310; детальний аналіз цієї конституції подає: Леп’явко С. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1561-1591). – Чернігів, 1999. – С. 178-179).

Документ сей передав я д. Каманіну, що я видрукував його в своїй збірці: Материалы по истории казацкого землевладения в VIII [т.] «Чтений» Київ[ського] іст[оричного] тов[ариства], ч. 2 – Каманін Іван Михайлович (1850 – 1921) – історик, археограф, працював у Центральному архіві давніх актів у Києві. За його інформацією королівський привілей від 4 жовтня 1571 р. козаку-зем’янину Омелянові Івановичу на «уходну» землю Сівер біля р.Ворскли та його потвердження 1574 р. дійсно надійшли від М.Гру-шевського (КаманинИ.М. К вопросу о казачестве до Богдана Хмельницкого // ЧИОНЛ. – К., 1894. – Кн. VIII. – Отд. 2. – С. 85). І.Каманін, враховуючи ідентичність основної частини формулярів обох документів, опублікував перший документ повністю, а його потвердження справедливо згадав лише побіжно (див.: Каманин И.М. Материалы по истории казацкого землевладения (1494-1668 гг.) // ЧИОНЛ. – К., 1894. – Кн. VIII. – Отд. III. – С. 11-13).

Правда, в тій же Руській метриці знайшлося королівське надання Баришполя і селища Іванківського якомусь Войтіху Чановицькому за службу на Україні, з 1590 p., потверджене 1593 р. його стриєчному брату – автор має на увазі потвердний привілей Чановицьким на Баришпіль та селище Іванівське, що вийшов з королівської канцелярії 10 травня 1593 р. (РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Д. 200. – Л. 104-105). Причетність В.Чановицького «до козацьких осіб», у чому сумнівався М.Грушевський, була доведена С.Леп’явком (Леп’явко С. Козацькі війни. – С. 48).

Сей документ входить в зібрану мною колекцію актів до історії колонізації Подніпров’я в 2-й пол[овині] XVI в. – про підготовку цієї публікації історик тут заявив вперше. Однак документи, що стосувалися цієї тематики, збирав ще від 1892 р. Проект залишився нереалізованим. М.Грушевському вдалося лише опублікувати окремі документи на сторінках «Записок НТШ». Згаданий документ залишився неопублікованим.

перед білоцерківським старостою… – староста – урядник, що володів державною волостю з центром у замку. Білоцерківським старостою з 1593 до 1620 р. був князь Януш Острозький (Chłapowski К. Starostowie w Małopolsce 1565 – 1668 // Społeczecstwo staropolskie. – Warszawa, 1986. – T. IV. – S. 148).

Адам Вишневецький… – князь Вишневецький Адам Олександрович (помер 1622 p.) – власник Брагинської волості на Київщині, прихильник Лжедмитра І, учасник інтервенції на територію Московської держави на початку XVII ст. (Bobiński W. Województwo kijowskie w czasach Zygmunta III Wazy. Studium osadnictwa і stosunków własności ziemskiej. – Warszawa, 2000. – S. 117).

Недавно д. Істомін надрукував документ… – Істомін Ф.П. – київський історик, співпрацював з Історичним товариством імені Нестора Літописця. М.Грушевський має на увазі його замітку «Материалы для биографии «друкара» Тимофея Александровича» (ЧИОНЛ. – 1898. – Кн. XII. – Отд. III. – С. 24-33).

я доводив у своїх «Причинках до історії козаччини» в ХХІІ т. «Записок» (с. 4 – 6) – автор має на увазі свою рецензійну статтю, див.: Грушевський М. Примітки до історії козаччини з поводу книжки: Бесіди про часи козацькі на Україні // ЗНТШ. – Львів, 1898. – Т. XXII. – С. 1-14.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 305 – 309.