Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

До історії «руського обряду» в давній Польщі

Михайло Грушевський

З поводу моєї замітки в XXVII т. «Записок» (Miscellanea) «До історії «руського обряду» в старій Польщі», де я видрукував з своїми увагами грамоту кор[оля] Жигимонта, що заборонює будувати в Дрогобичі православну церкву, д-р Антоній Прохаска, звісний польський археограф, кустош Львівського крайового архіву, надіслав мені як редактору «Записок» дуже цінний лист, де поясняє генезу сеї заборони і заразом дає інше освітлення сьому факту. Я подаю нижче, за згодою автора, сей лист в цілості (в перекладі) як дуже інтересний причинок до сеї справи, але дуже цінячи подані в[исоко]п[оважаним] ученим фактичні пояснення і висловлені з тої нагоди гадки, позволю собі, одначе, в де чім з ними не згодитися.

Ш[ановний] учений висловлює ту гадку, що з огляду на дійсні обставини, серед яких видано згадану грамоту, «про якийсь хоч би найменший релігійний гніт зі сторони королівської власті не може бути ані мови»; як причини, що привели до видання сеї грамоти, ш[ановний] учений припускає дві – міський привілей, що виключав можливість будови церкви в границях міста, принаймні таку заяву міщан перед королем, друге – те роздражнення, яке викликала в дрогобицькій громаді справа сеї церкви.

Д[октор] Прохаска зв’язує сю справу з суперечкою між дрогобицькими священиками за доходи, що йшла в 1-й чверті XVI в.; є в тім, одначе, трудність; бо тимчасом як то була суперечка священиків, домашня справа руської громади, справа нової церкви в 30-х і пізніших роках являється справою цілої дрогобицької Русі, і в акті 1540 р. і в інших, згаданих д-ром Прохаскою, по одній стороні стоять русини – homines rithus rutenici, illud oppidum incolentes, по другій – міщанська громада (розумій – католицька) – oppidani drohobicenses; як і був який зв’язок сеї справи з давнішими процесами попа Сенька (се лишилося невисвітленим і причинками автора), в усякім разі справа церкви ніяк не була вже його особистою справою, її уважала своєю дрогобицька Русь, і справа полагоджена була 1555 р. компромісом її з міщанською (католицькою) громадою.

Отже можна говорити під час сеї справи тільки про роздражнення між дрогобицькими русинами і католиками; яка була причина роздражнення, того не знаємо [Я б уважав найбільш правдоподібним, що русини заперечували головну правну підставу заборони – немовби в місті не було церкви перед тим, на се натякає текст грамоти 1540 p., але за сим здогадом не обстаю.], але бачимо, що дійсно було. Се роздражнення дійсно могло б вплинути на королівську заборону, і я думаю, що король міг би ним мотивувати провізоричне відстрочення справи, але в акті 1540 р. нема про те ані мови, і акт сей взагалі не мав провізоричного характеру (тим пояснюється і те, що міщанська громада ще 1568 р., уже по згаданім компромісі 1555 р., предложила його при списанні привілеїв [Правда, як зауважує д-р Прохаска, в документі 1540 р. не стоїть виразно, що король обіцяє ніколи не дозволяти будови церкви, і я радо вимазую з заголовка сього документа слово «ніколи», і прошу читачів зробити те ж, але се слово і не противиться змісту документа, бо, повторяю, обіцянка короля не має ніяких прикмет провізоричності.]); тим самим і вплив сього роздражнення на королівське рішення нас не інтересує: ми питаємо за правною підставою сеї заборони, й вона тільки нас інтересує, а такою підставою є покликування на те, що в Дрогобичі ніколи не було перед тим церкви.

Д-р Прохаска толкує се так, що міщани покликувалися перед королем на якийсь спеціальний привілей М.Дрогобича [Якби такий привілей і був, то тим би не був усунений «релігійний гніт королівської власті», тільки факт пересунув би ся з XVI в. у попередні століття.] (хоч і не уважає певним, що місто такий привілей мало) і що згадані слова грамоти 1540 р. про руську церкву належать до сього спеціального привілею М.Дрогобича. Я думаю, з поданої д-ром Прохаскою історії справи виходить зовсім ясно, що дрогобицькі міщани не мали такого привілею, інакше се вийшло б наверх в документах сеї справи, а міщани, певно, не йшли б вкінці на компроміс із Руссю.

Але думаю, річ ще певніша, що в 1540 р. вони здобували собі ту заборону короля зовсім не покликуванням на якийсь привілей: інакше про се згадав би король як про правну підставу своєї заборони, тим часом він двічі повторяє той мотив, що церкви ніколи не було перед тим, і ані словом не згадує, що се мало бути в дрогобицькім привілеї; його застереження (ita quidem…) дотикається не існування якоїсь грамоти того змісту, а факту (si praefata sinagoga nunquam antehac fuit), а його дальші слова – illos circa ipsam libertatem et usum conservamus означають не якусь привілегіальну грамоту, а тільки сей фактичний стан – usus, що в місті не було церкви.

На мою гадку, мовчання документа доказує, що міщани й не покликувалися на ніяку привілегіальну грамоту; але се вже дрібниця; то важно і, на мій погляд, зовсім певно – що правною підставою для заборони короля не була якась привілегіальна грамота, а факт – що в Дрогобичі перед тим не було сеї церкви. А що грамота нічим не натякає, що се мало бути спеціальною привілегією Дрогобича, то тим самим ясно, що, на погляд короля й його дорадників, для заборони будови руської церкви взагалі виставало того факту, що перед тим сеї церкви не було. Се було одинокою правною підставою заборони, як видко із змісту документа, і відкликування до сеї загальної норми король признавав вповні оправданим (quorum supplicationibus ut iustis benigne annuentes).

І так аналізою документа дійшли ми до виводу, що в правительствених кругах в середині XVI в. існував такий погляд: будова зовсім нової церкви може бути заборонена на тій підставі, що тієї церкви перед тим не було, інакше – будова нової церкви річ не дозволена без спеціального дозволення. Такий погляд відповідає аналогічним звісткам, які я навів з передстоліття з двох різних половин Польсько-Литовської держави – з Перемищини і з Вільно, що нових руських церков ставити не вільно [Слова перемиського ксьондза я зацитував в тій моїй замітці, а тепер для повності зацитую і відповідь правительства В[еликого] кн[язівства] Литовського в[еликому] кн[язю] московському Івану III на його бажання, аби для його доньки поставлено православну церкву в віленськім замку: «Князи наши и панове, вся земля мають на то право и записы отъ предковъ нашихъ и отъ отца нашого и отъ насъ, и то въ правѣхъ написано, што церьквей греческого закону больши не прибавляти, ино намъ тыхъ правъ предковъ нашихъ, и отца нашого и нашихъ не годится рухати» – Акты Западной России, I, с. 141.].

Розуміється, практика розходилася з сим поглядом, як то, зрештою, дуже часто бувало в Польській державі; сотки й тисячі нових церков будувалося в новозаложених осадах і в давніших, часто навіть без усякого дозволу власті, хоч потім діставали різні королівські потвердження тощо, але се не перешкоджало, з другого боку, тому, що дійсно існував погляд, принаймні в сім часі – при кінці XV і в першій половині XVI в., що нових руських церков не можна будувати, або в легшій формі – не можна будувати без спеціального позволення. Якби навіть не розуміти грамоти 1540 p., уже самі ті звістки з кінця XV в. зовсім ясно се доводять. Лишається непевним, чи сей погляд опирався дійсно на якісь закони і постанови XV в., чи був тільки поглядом [Сей останній погляд дає себе відчувати в грамотах з середини XVI в., що я видрукував у XVIII т. «Записок [НТШ]», (miscell[anea]): «атак гдыж тая церков за розказанемъ нашим господарскимъ есть збудована», с. 3, комісари в[еликого] князя, «будучи на помере волочной, подданымъ нашимъ церковъ збудовати дозволили», с. 4. В приготовлених мною до друку самбірських актах XVI в. про сільські церкви практика дозволів на заснування нових парафій й їх мотиви ілюструються значним числом грамот.] правительствених кругів і католицької суспільності, і, власне, се питання чекає свого вияснення від спільних заходів руських і польських учених, але сам факт існування такого погляду не підлягає сумніву.

Іще маленька подробиця. В своїм листі д-р Прохаска згадує про королівську грамоту 1555 p., аналогічного змісту з грамотою 1540 р.; на таку гадку навів його королівський мандат до дрогобицького старости 1555 p., що я подаю нижче в цілості; із змісту сього мандату, одначе, випливає ясно, що король розуміє тут грамоту 1540 р. Мандат повторяє зміст сеї грамоти, і тим інтересний, бо разом з облятою сеї грамоти в дрогобицьких магістратських книгах, видрукуваних проф. Шараневичем [[Szaranіewicz], Rzut oka па beneficya kościoła ruskiego, с. 17.], унеможливлюють гадку, що ми маємо тут фальсифікат або недокладне скорочення [Одна тільки увага до видрукуваного мною тексту грам[оти] 1540 р.: в нім стоїть allegan’, отже, се можна читати і allegando і allegantes.].

Кор[оль] Жигимонт Август наказує дрогобицькому старості Яну Стар-жеховському спинити будову руської церкви в Дрогобичі. 20 січня 1555 p.

Sigismundus Augustus, Dei gratia rex Polonie, magnus dux Lithuanie, Russie, Prussie, Mazowie dominus et heres.

Generoso Johanni Starzechowsky tribuno samboriensi et capitaneo droho-bicensi fideli nobis dilecto gratiam nostram regiam (in absentia eius vicecapitaneo). Generose nobis fidelis dilecte! Obtulerunt nobis ciues drohobicenses christiani priuilegium a divo olim parente nostro ea ratione illis datum, quod in ea ciuitate nulla sinagoga ruthenica, que antea non fuit, nunquam postea a quopiam edifficaretur; sed quia nunc Rutheni in ea ciuitate manentes sinagogam edifficare ceperunt in fundo etiam eorum ciuium, grauem ergo iniuriam se pati queruntur. Mandamus itaque fidelitati tuae, omnino habere volentes, ut eos ciues drohobicenses, perspecto eorum priuilegio, iuxta illud eos conservet ab alijsque conservari faciat, eosque Ruthenos ab eo edifficio sinagoge supersedere iubeat, donec cum eis ipsis ciuibus christianis de iuribus tam eorum quam etiam Ruthenorum, si que habere se pretendunt, a nobis cognosceretur vel decerneretur; secus pro gratia nostra fieri nolumus. Datum Pietricovie in conventione generali regni XX die mensis ianuarii anno Domini MDLV, regni vero nostri XXVI. Ad mandatum S. R. maiestatis proprium.

Облятовано в перемиських гродських актах 28 червня 1555 р. дрогобицькими міщанами, кн. ч. 26, л. 775 – 776.

Високоповажаний Пане Професор!

В оповіщеній Вами, в І т. «Записок Наукового товариства імені Шевченка», в Miscellanea-х, забороні будувати церкву в Дрогобичі, виданій Зигмунтом І 1540 p., Ви справедливо підносите, що справа будування нових церков у Речі Посполитій досі неясна. З огляду на вагу справи позволю собі предложити Вам кілька уваг, що пояснюють історичний хід будови нової церкви в Дрогобичі, котрих майже домагається згаданий акт заборони.

Канцелярійна форма акта, звичайно лаконічна, в виданім Вами акті така коротка, що Ви могли зовсім слушно подати від себе в заголовку акта, що король обіцяє ніколи не допустити до будови церкви в Дрогобичі. Такий заголовок у зв’язі зо змістом зацитованого уступу з листа кінця XV ст. про заборону будування церков міг би читача згаданого акта привести до виводу про існування загальної засади небудування нових церков на Русі, не кажучи вже про те, що звичайному читачеві могло би видаватися, що на Дрогобичі лежала згадана заборона особливо. Тим часом звісне обдарування церкви Св. Юра в Дрогобичі Жигимонтом І з 1508 р., та й Св. Трійці в Дрогобичі Зигмунтом Августом із 1555 p. (Szaraniewicz, Rzut oka nа beneficya kościoła ruskiego, ст. 6). З актів дотичних спорів, що почало кілька дрогобицьких священиків за парафіяльні доходи, як за пісне, великоднє, від хреста й благословенства і т. ін., виходить, що вже в 1514 р. було їх три, а то: при церкві Св. Юра, Св. Параскевії та Св. Хреста (Szaraniewicz, І[ocum] c[itatum], ув. 30), а з акта 1535 р. виходить, що існувала четверта церква теж парафіяльна (Castr[fensia] Prem[isliensia], In[ducta] 18; ст. 1072 – 1073).

Вже самі факти сі вказують, що вивід, який можна би зробити з швидкого відчитання королівського акта з 1540 р., не був би правдивий. Окрім того, знаючи загальні надання щодо церков, що видали Владислав Варненчик 1443 p., Казимир Ягеллончик 1469 p., Олександр Ягеллончик 1499 p., та й численні партикулярні привілегії для владик, напр., львівських, що видав Зигмунт І, знаючи до того факт існування чотирьох церков у Дрогобичі і п’ятої, що повстала 15 років після того, як вийшов із канцелярії оголошений Вами акт, церкви, як уже згадано, обдарованої королем, можна би подумати, що оповіщена заборона з 1540 р. не автентична. Але і сей вивід був би неправдивий, бо акт 1540 p., безперечно, автентичний.

Акти перемиського гроду дають відповідь щодо генези заборони 1540 р. і заразом поясняють її значення.

Власне, як уже сказано, межи духовними названих вище церков Святоюрської та Спаської повстали непорозуміння й суперечки за парафіяльні доходи. Дрогобич був королівщиною, патроном був король, тож перед нього священики й вивели справу, котру він рішив декретом 1514 р. Але суперечки, що почав святоюрський священик Сенько, зовсім не притихли, і король знов у 1535 р. мусив наказати комісарам, аби їх рішили. Супроти жалоби Сенька на своїх противників, тобто священиків спаського і п’ятницького Sanctae, немовби вони помітували декретами, сам король у Вільні 10 марта 1535 p. потвердив комісарський вирок (Castr[ensia] Prem[isliensia], 18, ст. 1072 – 1073). Коли Сенько появився з королівським потвердженням у Дрогобичі, зараз повстали межи ним і бурмистром, і райцями суперечки, і то такі грізні, що вже 30-го мая мусив перемиський староста визначити заруку 20 гривень і тим спинити їх зріст (Castr[ensia] Prem[isliensia], 18, ст. 1075 – 1076). Бачиться, майже певно, що місто стояло на боці священиків Св. Спаса і Св. Параскевії.

Окрім потвердження комісарського декрету, привіз Сенько дві інші королівські привілегії, котрих змісту не знаємо, знаємо про них лише тільки, що, як твердили райці міста, вони мали усім своїм змістом суперечити правам міста Дрогобича. Сенько, що вносив їх на засіданні міської ради, мусив узяти собі асистенцію, а то з кільканадцятьох околичних шляхтичів для підпертя домагання, аби райці зволили поводитися відповідно до надання королівських предків, потвердження й[ого] м[илості] короля та королівських листів. А про те райця Яклик іменем цілої ради запротестував проти внесених і відчитаних Сенькових надань погрозою: lepiejby zabić a zapłacić (Castr[ensia] Prem[isliensia], 18, ст. 1073 – 1075).

Із сеї пригоди на засіданні ради міста Дрогобича можна бачити, яке трудне було становище власті супроти роз’ярення через підняті в Дрогобичі суперечки, котрі і декретом із 1535 р. зовсім не були втихомирені, і професор Шараневич наводить у згаданій розвідці декрет із 1537 р. щодо суперечок Сенька зі своїми противниками за доходи з бенефіцій (l[ocum] c[itatum], с. 16).

Чи між актами, правоправність котрих заперечила рада міста Дрогобича, був такий, що улегшував намір вибудувати церкву в самім місті, незвісно, але певно те, що намір такий був, і що міщани старалися спинити його актом 1540 р., на основі котрого король, умовно, тобто коли в місці вибранім на будову ніколи не було церкви, не позволяє її класти: ita quidem si praefata synagoga in eodem oppido Drohobycz nunquam ante hac fuit.

Значить, справа заборони з 1540 p. виходить зовсім інакше, ніж можна би про се судити на основі самого акта. Про якийсь хоч би найменший релігійний гніт зі сторони королівської власті не може бути ані мови. Добуваючи заборону, міщани покликувалися взагалі на привілегію, що виключала таку будову і король дає її умовно, тобто коли заява їх правдива. Прохачі на підпертя своєї просьби не представляють королеві ніякої привілегії, незвісно навіть чи вони її мали; але певно те, що декотрі міста, осаджені на магдебурзькім праві, мали таку привілегію; її мав, напр., Городок; отже, коли тамошній священик задумував перенести, чи, властиво, переставити церкву з передмістя в місто, то зробив се, аж діставши королівський дозвіл у 1547 p. (A[cta] Castr[ensia] Prem[isliensia], 345, ст. 263). Заборона будови з 1540 р. не простягалася на увесь Дрогобич, а тільки на міську посілість у самім місті (in fundo eorum civium: Castr[ensia] Prem[isliensia], 26, ст. 775 – 777), і в забороні король не каже, що ніколи не позволить будови.

Не вважаючи на заборону 1540 p., незабаром після описаних пригод почато будову церкви в самім місті. Се спонукало міщан поїхати до короля, від котрого на соймі пйотрковськім 1555 р. вони дістали акт зовсім подібний до звісної нам заборони 1540 р. Заразом видав король мандат дрогобицькому старості, аби так довго не позволяв будувати, поки сам король не рішить сеї справи (Castr[ensia] Prem[isliensia], 26, ст. 775 – 776).

Староста Ян Старжеховський держався, очевидячки, думок, піднесених у королівськім наданні для церкви 1469 p., і тим самим не стояв на боці загорілих противників будови церкви. Таке свідоцтво дав йому старий дрогобицький райця, сідляр Петро, що іменем міста їздив до короля жалуватися на старосту, що дав дозвіл на будову contra privilegia civitatis. На підпертя своєї жалоби позивач показав навіть рани, описані докладно при судових обзоринах (Castr[ensia] Prem[isliensia], 28, ст. 255 – 256).

Справа скінчилася добровільною угодою перед дрогобицьким старостою. На підставі її так «(się) w społecznej miłości ugodzili mieszczanie, że odstępując od przywileju swego iżby kościoł ruski w mieście nie miał być, Ruś zaś о prawo przed królem wdawać się nie będzie, jeno jednostajnie miłować się, tak jak należy się ludziom chrześciańskim jednego Pana będącym і pod jednem prawem siedzącym» (Szaraniewicz, l[ocum] c[itatum], ст. 18).

Тепер король міг уже спокійно запевнити обдарування церкви.

Отсе кілька уваг, що повстали в моїй голові, коли я читав акт, оголошений Вами. З огляду на вагу справ, порушених Вами в примітках до сього акта, та й для пояснення генези заборони й історичного ходу справи, я позволяю собі предложити ті мої уваги з виразом щирої шаноби й високого поважання, з яким я зістаюся Вашим покірним слугою.

Антоній Прохаска

Львів, 26 марта 1899


Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. До історії «руського обряду» в давній Польщі // ЗНТШ. – Львів, 1899. – Т. 30. – Miscellanea. – С. 1 – 5. Передрук зі збереженням первісної пагінації: Розвідки і матеріали до історії України-Руси. – Львів, 1902. – Т. 4.

З поводу моєї замітки в XXVII т. «Записок»… – див. коментарі до статті «До історії «руського обряду» в старій Польщі». Продовжуючи тему міжконфесійних стосунків у Дрогобичі в середині XVI ст., М.Грушевський, полемізуючи з А.Прохаскою, навів нові джерельно аргументовані свідчення на користь його концепції. 1906 р. дослідник опублікував ще один документ, що стосується предмету дискусії: привілей Сигізмунда Августа від 07.06.1555 р., за яким новозаснована церква прилучалася до заміського храму Св. Юрія: Грушевський М. Матеріали до історії суспільно-політичних і економічних відносин Західної України // ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. LXIX. – С. 123-124. У дискусії істориків у 1899 р. документ не згадувався.

д-р Антоній Прохаска, звісний польський археограф, кустош Львівського крайового архіву – відомий польський історик та археограф Антоній Прохаска (13.05.1852 – 23.09.1930) у 1878 – 1929 pp. працював у Крайовому архіві Актів гродських і земських у Львові, займав посаду керівника. Автор чисельних публікацій з історії середньовічної Польщі та Литви. А.Прохаска не займався спеціально історією Дрогобича, хоча тема прикарпатських міст доби пізнього середньовіччя його завжди приваблювала (найвідоміша монографія присвячена історії Стрия: ProchaskaA. Historia miasta Stryja. – Lwów, 1926). У декількох невеликих публікаціях та в згаданій монографії він торкався повстання 1648 р. у Дрогобичі. Дослідник відомий також своїми вагомими розвідками про релігійну боротьбу на Перемищині в XVI ст. (найбільш цитована праця: Prochaska A. Z dziejów unii Brzeskiej // Kwartalnik Historyczny. – Lwów, 1896. – T. X. – S. 522 – 576), проте вони вирізнялися етноконфесійною заангажованістю та упередженістю, що відзначали С.Рудницький та І.Франко (див.: Тимошенко А. Життєпис та діяльність перемишльського єпископа Михайла Копистенського // Київська старовина. – К., 2003. – № 1. – С. 134). На односторонність публікації А.Прохаскою документальних матеріалів про перемиського єпископа Михайла Копистенського вказував М.Грушевський: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. V. – К., 1994. – С. 571.

разом з облятою сеї грамоти в дрогобицьких магістратських книгах, видрукуваних проф. Шараневичем – Ізидор Шараневич (16.02.1829 – 03.12.1901) – український історик, археолог, професор Львівського університету. У цитованій праці «Rzut oka па beneficya koscioła ruskiego za czasów Rzeczypospolitej polskiej pod względem historyi, a przedewszystkiem о stosunku świeckiego duchowiecstwa ruskiego w Galicyi do ziemi w tym okresie przez Dra Izydora Szaraniewicza» (Lwów, 1875) дослідник використав втрачену пізніше книгу міських актів Дрогобича (т. XXV), у яких згадуються найдавніші ерекційні грамоти Сигізмунда І для дрогобицьких церков, а також акти 1555 р. для новозаснованої церкви Св. Трійці. І.Шараневич уперше в науковій літературі з’ясовував питання про найдавніші фундаційні документи дрогобицьких церков, а також оприлюднив імена дрогобицьких священиків.

Кор[оль] Жигимонт Август наказує дрогобицькому старості Яну Старжеховському спинити будову руської церкви в Дрогобичі. 20 січня 1555 р. – документ опубліковано за облятою в перемиських гродських актах. Місцезнаходження оригіналу досі не з’ясоване. У перекладі українською мовою документ опублікований: Тимошенко Л., Царьова Н. Документи до історії міжконфесійних стосунків у Дрогобичі в XVI ст. // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич, 1997. – Вип. II. – С. 24.

З актів дотичних спорів… виходить, що вже в 1514 р. було їх три…а з акта 1535 р. виходить, що існувала четверта церква теж парафіяльна… – йдеться про найдавніші дрогобицькі передміські церкви Св.Юрія, Св.Параскеви та Воздвижения Чесного Хреста, які збереглися до нашого часу. Згадувана четверта безіменна церква досі не локалізована. З середини – другої половини XVI ст. у Дрогобичі (також на передмісті) з’явилася церква Пречистої Богородиці (про топографію давніх дрогобицьких церков див.: Тимошенко Л. Проблеми історичної топографії та планувально-просторового розвитку давнього Дрогобича. Цикл культурологічних бесід. – Бесіда 8. – Дрогобич, 2004).

межи духовними названих вище церков Святоюрської та Спаської… – можливо, під титулом Спаської церкви розуміється назва Воздвиження Чесного Хреста. До слова, в джерелах йдеться про конфлікт між священиками церков Святого Юрія і Чесного Хреста. Церква Преображення (Св. Спаса) постала в Дрогобичі на зламі XVII – XVIII ст. і розміщувалася на іншому передмісті.

Справа скінчилася добровільною угодою перед дрогобицьким старостою – цитовану далі угоду вперше навів у згаданій праці І.Шараневич. Укладена 24.01.1556 р. «між міщанами міста Дрогобича, тобто римського послушенства з Руссю грецького послушенства», вона сприяла компромісу у справі побудови церкви Св.Трійці. Джерело опубліковане: Księga radziecka miasta Drohobycza 1542 – 1563. Z papierów pośmiertnych ś.p. Stefana Sochaniewicza, wydała Helena Polaczkówna // Zabytki Dziejowe. – Wydanie Tow. Nauk. we Lwowie. – T. IV. – Z. 1. – Lwów, 1936. – № 221. – S. 85-86.

Л. Tимошенко

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 294 – 300.