1. Студент Грицько збирається на Січ

Михайло Грушевський

Був вечір 30 грудня 1647 р. Дзвін на київськім магістраті вибив на знак, щоб гасити світло, й улиці київські стали тонути в нічній пітьмі. Воєводські слуги, що перед тим швендяли по улицях, пильнуючи, аби ремісники замкового присуду не купували нічого в магістратських корчмах, тепер виглядали, чи не блисне де світ та не дасть поводу потягнути його хазяїна до одвіту.

Користаючи з пітьми й тиші, що опанували місто, якась фігура пересунулася по гіллях липи, що висовувалися з-за високого паркану Братства й, спустившись з них на вулицю та оглядівшись наоколо, попростувала до ринку. Був то спудей Київської академії Грицько Піщенко, а викрався він, аби поділитися думками, що обсіли його й не давали спокою сі дні, з своєю дівчиною, донькою матербозького протопопа. Хоч Грицько був прийнятий в домі батька й не далі, як на неділю, був туди прошений, одначе йому так хотілося поговорити з нею, що, побачивши її в церкві сьогодні, умовивсь, аби вона вийшла до нього в садок по вечірнім дзвоні.

Скорою ходою перейшов він ринок і церкву Успенія Божої Матери, де був протопопом отець Кирил Іванович, батько його Настусі, та пішов попід парканом та окопом попівства, що тяглося далеко вверх аж на Щекавицьку гору. Просунувшися обережно через густі кущі тернини, що посаджені були над окопом, він опинився на умовленому місці – в гущавині, серед кущів бозу й жасмину, де стояла лавочка. Нікого, одначе, не було. Він сів на лавку почекати й став думати про те, що тепер опанувало його думки.

Він був сирота по священику, тіточному брату одного з братських ієромонахів й, можна сказати, виріс у Братськім монастирі, а, видаючися між товаришами своїми здібностями, уважався кандидатом на професора в своїй Академії. Але в нім занадто багато було ще молодечої сили і життя, щоб уложитися цілому в академічні ідеали. В Київ кілька день тому донеслася вість, що один з видатніших козацьких старшин Богдан Хмельниченко, завівшися з чигиринським старостою, викрався на Низ і почав громадити коло себе всіх покривджених лядським пануванням. Тих покривджених від часу, коли коронний гетьман Станіслав Потоцький розсаджав козаків на палях від Київа до Ніжина, назбиралося досить. Не дурно, що вість про приготування нового повстання незвичайно жваво кружила між людом. Дивні дива оповідалися при тім про довірочні розмови Хмельниченка з королем, про старостинські нагінки за ним і про штучний спосіб, яким викрав він у п’яного Барабашенка королівські листи, що кликали козаків до походу на турка.

Наслідком того всього було, що більш гарячі не мали терпеливости чекати, аж Хмельниченко прийде з січовиками на «волость , і тепер вже вибиралися до нього. Таких було кілька й межи братськими спудеями, а приклад їх заохочував і Грицька. Сі, власне, думки й займали його тепер, розвіявши всі давніші шкільні інтереси. Він так задумався, що й не спостеріг, як надійшла Настуся, з головою закутана в батьківську опанчу, й кинувся з несподіванки.

– От добре, що ти підождав, – сказала вона, засапавшись з поспіху, й сіла коло нього на лавку. – Я ледве викралась. До нас прийшов ваш ректор і ще хтось, і я мусила їм видавати до столу.

– А я так замислився, що й не постеріг. Знаєш ти, третій день ходжу, як не свій, аж голова болить.

– Що тобі сталося, любчику? – з перестрахом запитала дівчина.

– В неділю ввечері, по тій рекреації, розійшлася у нас вістка, що буде повстання. Се з Черкас привезли. Козаки громадяться на Низу й по новім році рушать сюди. Кілька моїх колегів збираються на Низ, і я пішов би з ними…

– Ти пішов би у військо, на Низ! – з острахом скрикнула Настуся, але хлопець говорив, не вважаючи, з запалом далі.

– Десятий рік минає, подумай, як задушено нашу силу! Як у могилі затихло, аби тільки всякій погані плодитись, всякій кривді та презирству, і не було кому за той бідний нарід піднятись, не було месника за тих помучених, побитих… Мені аж волосся догори стає, як пригадаю, – сам я ледве мов крізь сон пам’ятаю, – що в нас у Димері виробляв той катюга Лащ: він же й батькові моєму вкоротив віку… Тепер прийшов час устати одностайно на того ворога клятого…

– Але як же ти підеш, а я зостанусь, і тебе уб’ють! – перервала нарешті сю запалену промову Настуся.

– Власне, – схаменувся й перервав свою гарячу розмову Грицько, – якби не ти, чого б я й думав аж три дні. Як згадаю за тебе, то й починають мене всякі думки мучити, що от, мовляв, тебе покину…

– От то-то ж і є, – перебила втішена такою розмовою Грицька Настуся. Але той, помітивши сю «скороспішну дедукцію», ще з більшим завзяттям і поспіхом заговорив:

– Але ж із тим усім я ніяк не можу лишитись. Я б собі того ніколи не дарував, як останньому пічкурові. Що то за життя, як чоловік свій нарід зрадить? А хто не обізветься в таку тяжку годину, то той вже конечно зрадив…

Раптом якийсь жіночий голос закликав здалека «паннунцю», і Настуся схопилась, але Грицько не пустив її і, вхопивши руками за руки, з запалом казав:

– Слухай, Настунцю! Ніхто не знає, як мені важко! Ти думаєш, мені тебе не жаль? Але ж то мусить бути, і не може бути інакше, бо ми були б винні обоє, і не могли б бути щасливі, і Бог би нам не дав щастя…

– Паннунцю! – кликала тим часом здалека жінка.

Настуся вирвалась з рук Грицька і, крізь сльози поцілувавши його, бо вона тим часом плакала, поки Грицько говорив, – побігла додому.

Грицько подивився довго їй услід і посуплений потягся через терни додому.

Примітки

Київський магістрат – орган міського самоврядування, який утворився в результаті надання Києву магдебурзького права наприкінці XV ст. (1494, вперше – перед 1430 роком). Будинок Київського магістрату знаходився на головній площі Подолу, яка дістала назву Магістратської (нині Контрактова площа). У 1569 р. за результатами Люблінської унії, що об’єднала Литву з Польщею в одну державу – Річ Посполиту, польські феодали встановили своє панування над багатьма українськими землями, у тому числі й над Києвом. Таким чином, на час дії оповідання «Ясновельможний сват» Київ був королівським містом і резиденцією воєводи. Прагнучи мати опору в особі заможних верств київських міщан, польський уряд продовжував зберігати за Києвом магдебурзьке право.

… пильнуючи, аби ремісники замкового присуду не купували нічого в магістратських корчмах… – мешканці міста, які переходили під магдебурзьку юрисдикцію, мали цілу низку привілеїв, а осіб, які не підпорядковувалися магістрату, навпаки, обмежували в правах, зокрема, значні обмеження накладали на право торгівлі ними на міському ринку. Нарівні з магістратською юрисдикцією (присудом) у Києві кінця XVI – початку XVII ст. існували замкова (під владою воєводи), монастирські та шляхетські юрисдикції.

… з-за високого паркану Братства… – йдеться про Київське братство, засноване в 1615 р. при Богоявленському монастирі; у XVII ст. воно відіграло велику роль у національно-культурному житті України. До числа його членів крім київських міщан та української шляхти вступило також і Запорізьке військо на чолі з гетьманом П.Сагайдачним. Для влаштування братського монастиря і школи свою садибу з землями на Подолі в Києві пожертвувала Єлизавета (Галшка) Василівна Гулевичівна. У 1632 р. Київська братська школа була об’єднана з Лаврською школою і створена Києво-Могилянська колегія, яка згодом переросла у Києво-Могилянську академію (офіційно статус академії був закріплений лише у 1701 р.)

… матербозького протопопа – тобто настоятеля церкви Матері Божої. Протопоп – застаріла назва протоієрея чи протопресвітера як настоятеля. Протопопи в повітах та губерніях завжди займали посаду голови духовних правлінь, вони користувалися особливою довірою єпархіального начальства.

У творі йдеться про Богородиці Пирогощої – православний собор Києва, розташований біля підніжжя Замкової гори на Контрактовій площі. Вперше церква на цьому місці була закладена у 1132 році, вона стала першою будівлею у Києві, спорудженою повністю із цегли, без використання каменю. Це була проста, коротка базиліка з трьома навами і трьома апсидами. Стіни склепіння прикрашали фрески, а підлогу – мозаїчні плити. На архітектурі пам’ятки позначився вплив романського стилю.

Храм Успіння Богородиці Пирогощої згадується в «Слові о полку Ігоревім» у зв’язку з поверненням у Київ з половецького полону князя Ігоря Святославича. Церква була зруйнована під час монголо-татарської навали Батия у 1240 p., згодом відновлена, потім вона ще не раз руйнувалася й відбудовувалася. У 1997–1998 рр. була відтворена первісна давньоруська будівля XII століття.

Упродовж сторіч Пирогоща була головною соборною церквою подільських купців, міщан і ремісників, а також центром громадського життя Подолу. Тут працювали школа, сирітський притулок, лікарня для бідних, міський архів, а поруч проходили збори городян. У 1613–1633 рр. саме Богородиця Пирогоща деякий час була кафедрою Київських православних митрополитів.

Щекавицька гора, Щекавиця (також Скавика, Олегівна, Олегова гора) – гора в Києві над Подолом, огинає його з південного заходу. За легендою, це гора одного з трьох братів – засновників Києва – Щека. Літопис під 1151 роком згадує Щекавицю як фортецю при захисті Києва від зазіхань Юрія Долгорукого.

… один з видатніших козацьких старшин Богдан Хмельниченко, завівшися з чигиринським старостою, викрався на Низ – відповідно до заявленого на початку твору часу дії – кінець 1647 р. – автор схематично викладає передісторію визвольної війни 1648–1654 рр.

Із 1637 р. Хмельницький був серед вищої козацької старшини. Як припускають історики, через його прихильність до автономістичних українських кіл до нього вороже ставилися польські можновладці, особливо нові (з 1633 р.) власники Чигиринщини – Конецпольські. За допомогою свого чигиринського підстарости Чаплинського, який мав особисті рахунки з Богданом Хмельницьким, вони вирішили позбавити його маєтку в Суботові. Чаплинський вчинив гвалтовий «заїзд» на Суботів, що було в ті часи звичною справою, зруйнував економію й пограбував майно Хмельницького, а слуги Чаплинського жорстоко побили малого сина Хмельницького.

Серед цих турбот і тривог 1647 р. померла перша дружина Хмельницького Ганна Сомківна. В кінці грудня 1647 р. Б. Хмельницький та його старший син Тиміш з невеличким загоном козаків подався на Запорізьку Січ (Низ) – військово-суспільний і духовний центр українського козацтва XVI – XVIII ст. Повстанням у січні 1648 р. запорозькі козаки поклали початок визвольній війні.

… від часу, коли коронний гетьман Станіслав Потоцький розсаджав козаків на полях від Київа до Ніжина… – тут М. Грушевський, очевидно, допустив механічну помилку, «сполучивши» двох історичних осіб: Станіслава Конецпольського і Миколу Потоцького; обидва керували придушенням козацьких повстань в Україні в 1630-х роках, очолюваних Павлом Павлюком, Карпом Скиданом, Дмитром Гунею, Яковом Острянином.

Станіслав Конецпольський (1592–1646) – магнат Речі Посполитої, був великим коронним гетьманом у 1632–1646 рр. Українська історіографія звинувачує його в особливо жорстоких розправах з учасниками національно-визвольної боротьби в Україні.

Польський магнат Микола Потоцький (бл. 1593–1651) на прізвисько «Ведмежа лапа» також мав високі військові чини, брав активну участь у військових кампаніях поряд з С. Конецпольським, був коронним гетьманом у 1646–1651 рр.

Тоді ж був ще, власне, Станіслав Потоцький (1579–1667), прозваний «Ревера», але пік його військової кар’єри випав пізніше – коронний гетьман у 1654–1667 рр.

… довірочні розмови Хмельниченка з королем… – після смерті 12 березня 1646 р. великого коронного гетьмана С. Конецпольського Б. Хмельницький у складі козацької делегації разом з І. Караїмовичем, М. Нестеренком та І. Барабашем їздив до Варшави, де велися таємні переговори з польським королем Владиславом IV Вазою (1595–1648) про збільшення чисельності реєстрового козацького війська й про участь козаків у війні проти Туреччини.

У цих переговорах кожна зі сторін переслідувала свою мету, досить далеку одна від одної: король, дуже обмежений у діях шляхтою, плекав надії на військову перемогу з допомогою козаків над Туреччиною; козаки добивалися дозволу збільшити чисельність реєстрового війська й відновити виборне козацьке самоуправління. «Осібна подорож Хмельницького до двору королівського з скаргою на його особисті кривди і авдієнція у короля в сій справі зістається епізодом дуже сумнівним» (Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. VIII. – Ч. II: Роки 1639-1648. – К., 1916. – С. 461).

… про штучний спосіб, яким викрав він у п’яного Барабашенка королівські листи – згадується Іван Барабаш (?–1648) – реєстровий козак, в останні роки життя – військовий осавул реєстрового козацького війська. Легенда про викрадення Хмельницьким у Барабаша листів з привілеями, нібито наданими козакам польським королем Владиславом, проходить через усю українську історіографію кінця XVII–XVIII ст. Вона літературного походження, переспівана також у народній думі «Хмельницький і Барабаш»; історичні джерела таких привілеїв не засвідчують.

По-різному у козацьких літописах передано і сюжет цього оповідання: у літописі Самовидця привілеї переховує переяславський козак Іван Ілляш, у Самійла Величка Барабаш фігурує як черкаський полковник, «История русов» величає Барабаша наказним гетьманом. І. Барабаш належав до угодовської частини старшинської верхівки, яка допомагала шляхетській Польщі придушувати визвольний рух в Україні. Повсталі козаки убили Барабаша і приєдналися біля Жовтих Вод до війська Богдана Хмельницького.

В «Історії України-Руси» (Т. VIII. – Ч. II: Роки 1639–1648. – К., 1916) М. Грушевський згадує і сюжет з «викраденням привілеїв», коли перед своїм виїздом на Запоріжжя

«Хмельницький «штучним способом» видобув королівські листи, переховувані у Барабаша: упоївши його у себе на гостині, з його поясом (шапкою або іншою річею), післав свого хлопця до Барабашихи, і та на сей знак видала йому листи, які досі міцно ховав і таїв у себе Барабаш, і потім сих листів Хмельницький ужив на бунтування черни. […] Але як реальний факт се оповідання дуже сумнівне і належить, мабуть, до легендарної, а не дійсної Хмельниччини» (с. 482).

До нас прийшов ваш ректор… – у 1645 р. ректора Йосифа Кононовича-Горбацького (очолював Київську академію у 1642–1645 рр.) замінив Інокентій Гізель (був ректором у 1645–1650 рр.).

Десятий рік минає, подумай, як задушено нашу силу – йдеться про час від моменту появи т. зв. ординації війська Запорізького – постанови польського сейму, ухваленої 1638 р. після придушення козацько-селянського повстання під керівництвом Павлюка та Скидана.

Згідно з ординацією була скасована виборність козацької старшини і ліквідований козацький суд. Козацький реєстр зменшувався до 6 тисяч осіб. До реєстру вносили тільки тих козаків, які не брали участі у повстанні. Сотники та отамани могли бути обрані лише з козаків, які мали заслуги перед Річчю Посполитою. Усі виключені з реєстру повинні були повернутися до свого попереднього стану.

Замість гетьмана призначали старшого комісара козацького війська, який підлягав безпосередньо коронному гетьманові Польщі. Йому віддавалась уся військова і судова влада в реєстрі і доручалося рішуче придушувати будь-яке «своєвільство козацьке». Посади полковників і осавулів також заміщали винятково з шляхтичів. Козакам дозволялося жити лише в королівських маєтностях Черкаського, Корсунського та Канівського старость.

Міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося вступати у козаки і навіть віддавати своїх дочок заміж за козаків. Інші пункти ординації спрямовувалися проти Запорозької Січі, зокрема, на Запоріжжя козак міг потрапити лише за наявності паспорта, затвердженого комісаром. Ординація передбачала відбудову фортеці Кодак і розміщення в ній сильного гарнізону. Нереєстрове козацтво ординацію не визнало.

… що в нас у Димері виробляв той катюга Лащ… – згадано події національно-визвольної війни в Україні 1630 p., коли січові козаки, об’єднавшися з реєстровими, під проводом Т. Федоровича виступили проти польського панування. Для придушення цього повстання О. Конецпольський вислав каральні загони коронного стражника Самійла Лаща (1588–1649), відомого своїм грабіжництвом і немилосердним нищенням українського населення. Навіть шляхта називала його розбійником. Тоді в містечках Лисянка і Димер Лащ вирізав усіх жителів, включаючи дітей і жінок.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 106 – 108.