9
Михайло Грушевський
Тимченку докучило грати оцю лицедію й він думав, щоб скоріше покінчати із жінкою. Як на те, він спізнався із жінкою однією – Климкевичевою. То було геть що інше, як його дівчина. Бучна, гордовита, пишна та гарна, вона щось не до ладу жила з чоловіком – той був чоловік поважний та богобоязливий. З Тимченком незабаром стали вони великі приятелі, хоч вона таки зневажала його й коверзувала ним. Ся вже йому сподобалась тим, що нічого чистого, святого не було за нею. Вона уся пройшла й пашіла духом бахурства – самого великосвітського, самого певного. Тимч[енко] часто приходив до неї, у її покої й ждав там, поки вернеться.
Вона сказала йому раз, що хоче кинути чоловіка й втекти. Тимченко дав себе у спільники, вони й умовились. Тікати, звісно, збирались не в Італію яку-небудь, а між люди, в Париж, в кінці листопада, як поїде чоловік кудись, – а до того зоставалося три тижні. Тимченко вертався додому вже не веселий, а похмурий. Він розказував Олені Кир[иловні], що вийшли деякі пригоди, що в них перебиває хтось дорогу, чи що, й усе забирав гроші: «Тепер копійку пожалуєш, а потім радий будеш карбованцем залатати, та ба…» Й Олена Кир[иловна] давала. А гроші тим часом кінчалися, але вона гнала геть думки про се. Треба було Тимченку поспішати; він забрав би усе нахрапом, та йому не хотілося сього зробити, а хотілось, щоб усе вийшло «благородно», й собі «благородним» вийти.
Одного разу він попросив 5000 – не стає заплати на подряд…
– В нас вже стільки й нема, Петрусю, – потиху сказала Олена Кир[иловна].
– Нема? Нема?! От тобі, й по банках нема?
– Остатнє з банків на тім місяці забрали.
– Дак чисто… Я думав, в тебе більше. Що ж робитимемо? Слухай, Олесю, – казав він палко, – се таке діло, що якби вивести, то тоді наш ворог пропаде геть чисто… В них нема грошей, й як не візьмуть сего підряду, то не буде чого дати робітникам… Знаєш, я надумав.
– Що таке?
– Візьми, серце, в небіжки… Тільки на час, – додав він, бо Олена Кир[иловна] сполохнулася й хотіла одмагатись. – Зараз за подряд гроші віддадуть й ми вернемо з верхом.
– То сирітські гроші, знаєш, Петрусю.
– Та не забираємо ж ми їх, – сказав Тимченко. – Може, через тиждень гроші вернуться.
Олена Кир[иловна] взяла гроші.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 325.