Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

10

Михайло Грушевський

Досі мало що казано про Марусю – небіжку. Олена Кир[иловна] пестила її, поки до весілля, але й заміжом, не зважаючи на своє горе, чи весела, чи сумна, не забувала про неї. Небіжка була дівчинка добра й щира, й любила її, як мати. Тимченка вона не любила за Олену Кир[иловну] – вона чула, що він нещирий й не любить її. Як він кривдив її часом, Маруся ще більш горнулася до тітки, розважити її хотіла. Їй минав вже одинадцятий, й вона була далеко розумніша, як у такі літа, бо зросла межи літніх людей, їй допікало й надавало суму, що тітка од неї таїться, не показує свого лиха.

Олені Кир[иловні] дуже важко було брати небіжки гроші, їй здавалося навіть було, що небіжка докірно дивиться на неї, й вона, сама не знаючи чого, одверталася од неї, не така була до неї прихильна.

Але швидко нове лихо їй тут трапилося.

Тимченко прийшов якось ввечері похмурий, розкуйовданий, білий. У Олени Кир[иловни] серце упало.

– Велике лихо, – сказав він. – Той чоловік, сучий син, втік із грішми, й ми без грошей…

– Й небіжчині!

– Усі, й небіжчині… Ох, що я наробив, я знищив усіх вас, з-за мене маєте бідувати… Нещасливий я чоловік, – разом схопився він й кинувся прожогом.

Олена Кир[иловна] побігла за ним у покої. Той стояв й виймав револьвер з шухлядки. Олена Кир[иловна] скрикнула й кинулась виривати.

– Лиши мене, нащо я житиму після сего – на глум та поквол… Вмерти й кінець.

Олена Кир[иловна] вирвала в нього револьвер.

– Не гріх тобі? Що ти зробити хотів… Пропали гроші, се ще не велике лихо, ми й бідуючи будемо щасливі – в тебе ж уряд, ми будемо жити собі потиху, я теж буду робити, ми вернемо гроші небіжці, а нам нащо вони…

– Ти наче янгол Божий, – сказав Тимченко, цілуючи її й, побалакавши про те життя наступаюче, пішов скоріше геть до Климкевичевої.

В нього тепер було вже 40 т[исяч], в Олени Кир[иловни] зосталось тисяч коло 10, ці гроші трудно було в неї взяти, але йому кортіло їх узяти, без них наче не ставало йому чогось.

Він вернувся додому пізно. Олена Кир[иловна] з небіжкою після обіда вже ходили шукати якої-небудь маленької хатки, щоб перебиратись, й заговорили з Тимченком про це нове життя.

– Знаєш, Олесю, я був у спільників, метикували й подумали… Можна й справити усе… Велика думка, як так зробити, то ми разом вернемо гроші. В нас зосталася земля й ми почнемо самі… тільки треба на те грошей.

– Ще грошей…

– Тоді ми вернемо небіжці, що взяли.

– Петрусю, Біг із ним, із тим ділом, бач, щось його не на добру годину почали, будемо собі жити потиху, а поживемо, вернемо.

– Щоб ти бідувала… Ні, вернемо тепера разом, усі гроші чисто виложимо їй, а то буде все на нашій душі гріх, на шиї ярмо, а я з цим ярмом не можу жити, я вмру.

– Петрусю, Біг зна що ти кажеш.

– Як же я житиму, коли небіжка щогодини, як схоче, то мене злодієм назве.

– Ніхто не посміє. Ми віддамо, працею вернемо.

Олена Кир[иловна], однак, задумалась; по правді, добре було б вернути зараз ці гроші; Біг його зна, чи збереш їх, жиючи.

А Тимченко тим часом розписував оте «діло» – уже єсть подряд на сахарню, будуть другі, аби тільки гроші, щоб найняти робітників, – ті, що перебивали, самі сіли на лід і їх спродали.

Скінчилося так, [як] і сподівався Тимченко. Остатні гроші вийняла Олена Кир[иловна] й оддала йому, хоч з невеликою охотою.

– Ти б, Петрусю, не пускав би грошей з рук, хай би вони були, але в тебе.

– Так не можна, ти неподобне вигадуєш, серце.

– То хоч довідайся попереду. Знаєш, в мене небіжка замісь усіх дітей.

Нудно й страшно було подумати: а що, як і ті гроші пропадуть? Вона одслужила молебень, щоб добре ся мало діло, котре Тимченко задумав.

А Тимченко дав знати Климкевичовій, щоб збиралася в дорогу, бо він вже готовий. До кінця листопада зоста[лося] 10 днів ще.

Окрім сего незнаємого лиха друге на Олену Кир[иловну] насунуло. Другого дня Олені Кир[иловні] лист прийшов. Вона здивувалася дуже, побачивши якусь незнайому руку, й мало не вмерла, прочитавши. Лист був од Кладкевича. Він писав, що сподівається, їдучи, завернути у місто, подивитись на дочку. Олені Кир[иловні] здалось, що він їде для того, щоб порахуватись за гроші. Воно так і було. «Дівчина», а за нею й товста сердились на Тимченка, щоб допекти йому, написали Кладкевичу, – звичайно, не підписавши, що Тимченко гуля й гайнує його гроші.

Олена Кир[иловна] затаїла оцей лист й не показала чоловікові, щоб не потурбувати його зарані. Вона ночі не спала, думаючи про Кладкевича; що він скаже, як дізнає, що не зосталося з його грошей нічого; як одкаснеться од неї небіжка: злодійка, прогайнувала, мовляв. Вона змарніла за оці кілька днів – й без того вона дуже стала недужа та слаба за оці три роки. Нудьга, та сум, та турбота день у день, день у день ждеш ще, що яке-небудь нове, несподіване лихо впаде на голову; тут і кам’яне здоров’я пішло б за водою, а вона зроду була недужа. Навіть Тимченко, хоч йому було тепер не до того – він прибирався до дороги, – помітив, що вона стала слаба, й втішав її, щоб не журилась, що гроші вернуться.

– Чи не можна хоч на якийсь час вернути гроші небіжчині? Серце, Петрусю, чи не можна дати коли раз…

– Небіжчині… Ні, зараз ніяк не можна. Може, через місяць. Та нащо тобі вони тепер, що ти пристала?

– Я так… – пересилила вона себе.

Тепер на те тільки сподівалася, що як-небудь, може, Кладкевич промине, не заверне; вона читала, перечитувала лист його. Там стояло: «як не буде поміхи» й вона сподівалася, що яка-небудь поміха з’явиться; вона об тім благала Бога по усякий час, але поміхи Бог не дав. Тимченко з «жінкою» умовилися їхати 29 грудня – Климкович вже їздив десь по губернії, ревізував щось, а 27 приїхав увечері на місто Кладкевич. Тимченко з жінкою тільки що устали й чаювали. Тимченко щось розказував, чи то краще сказати, брехав жінці про якийсь новий подряд на вугілля, аж увійшов Кладкевич. Кров в голову вдарила Олені Кир[иловні], як побачила вона його, й усе перед очами закрутилося; вона рада була трупом мертвим перед ним упасти. Тимченко, дивуючись, приглядався до нього; він його ледве впізнав, й як впізнав, почув недобре. Кладкевич привітався й поцілував дочку. Він добре постарішав за ці штири роки – волосся на висках посивіло, а на голові світило; погляд такий самий був понурий у нього.

Олена Кир[иловна] перемогла свою турботу й, хитруючи, почала розмову з Кладкевичем – се мов підстрелена пташка, остатню силу зібравши перед смертю, лізе, тікає од ворога, силкуючись обманути його… Кладкевич й собі розбалакався, розказував, розпитував, й Олена Кир[иловна] думала, що він за гроші не згадає, що він не з-за них приїхав, але нашкодив сам Тимченко – він зняв розмову за небіжку й вихваляв жінку, що добре її доглядає.

– Єще, щоб не забуть, – сказав Кладкевич, – ми з вами обрахуємось за доччині гроші. Та щоб не тягти, то, може, й зараз, вони в вас, певне ж, усі дома, Олено Кир[иловно]?

Олена Кир[иловна] хотіла на се щось сказати, підвелась й разом тяжко гепнула на стільчик – зомліла. Але вона зараз і очуняла.

– Да що ж ви од мене хочете, – почула вона чоловіків голос, – моя хата скраю, я тут не знаю нічого, жінка доглядала вашу дочку, в жінки були гроші, з жінкою й водіться, її й питайте, з неї й беріть.

– Та не прогайнувала ж вона на себе. Про те, як жили ви, як гуляли, чув і я, а для сего треба було гроші.

– Й ви думаєте, що я на себе розпустив ваші гроші? Що ж я, злодій, чи що? За такі врази розправляються тільки руками.

– Для таких рук єсть кайдани, от що.

– Григорію Івановичу, ви не знаєте ще усего зараз й кажете таке; ми винні, тільки не так, як ви думаєте. Боронь Боже було гайнувати ваші гроші, ми їх берегли не знаю як що. Вони ж не пропали.

– Не пропали, де ж вони?

– Вони оддані до гурту. Петрусь, певне, покаже вам усякі квитки. Тут тому гурту не пощастило, але тільки частина пропала, – обернулась вона до чоловіка, але той викрався тим часом з покою.

Олена Кир[иловна] розказала усю прояву з вугіллям. Кладкевич невірно тільки головою крутив.

– Де ж тая земля з вугіллям?

– Не знаю, по правді, не питала. Ви не вірите хіба… В мене кавалок вугілля того є.

Вона принесла й показала. Кладкевич узяв утямки, що з нею [не] зговориш вже тут.

– Я не знаю, не повинні швидко подітись оці гроші, – одказав Кладкевич, – але я так сього не полишу, вашого чоловіка як потрясти, то, певне, випаде. Прощайте.

Олена Кир[иловна], скоро він пішов, побігла у покої чоловіка, та там його не було. Вона заглянула у шухлядку – револьвера там не було. Олені Кир[иловні] здалося, що він побіг устрелитися.

Вона затрусилась з тієї думки. Не думаючи, вхопила хустку, напнулася і метнулась з дому. Вона побігла вулицями, розпитуючи варту, чи не бачили її чоловіка, й з турботи й розказати не вміла добре, який був її чоловік, тільки казала ув одно, що він її чоловік й у нього револьвер. Вона вибігла на річку й, засапавшись, довго стояла й дивилась, наче сподівалась побачити свого чоловіка. Вона трусилась од холоду, од туману, але не чула того. Тепера уся злоба піднялася на Кладкевичів – з-за них він віку свого вкоротив, з-за їх поганих грошей. За свої гроші вони раді голову зняти [з] чоловіка, кайданами лякають її чоловіка. Тепер він, може, лежить з черепом розбитим. Й вона схопилася й знову побігла вулицями. Свиснули раз, другий, й Олена Кир[иловна] опинилась в руках у вартових.

– Беріть, душіть… неситі, – крикнула вона й зомліла. Вона думала, що то од Кладкевича, щоб вести у тюрму.

Вона очуняла на свому ліжку, вже під вечір. Небіжка поралась коло неї. Тимченко не вертався.

– Геть од мене, щоб тебе, – крикнула на неї Олена Кир[иловна] так голосом страшним, що бідна дівчина затряслася. Вона плакала й просила тітку, щоб не гнала її, але та не вгамувалась, поки не прогнала.

Тимченко не вернувся; вона за певне мала, що він вбився, й щохвилини висилала покоївку на вулицю подивитись, чи не несуть його. Перед світом вона задрімала була, й разом скрикнула й прокинулась – їй приснилося, що Тимченко стоїть у ямі, й земельне вугілля звідусіль на нього сиплеться. Він кричить, простягає руки, й разом обвалилася груда й покрила його. Вона сіла на ліжку й трусилася з переляку.

Що з Тимченком? Він, як викрався з покою, позвав челядника свого й сказав, щоб той його клунки й пакунки (усе було заготовано й самий челядник знав, що він має бігти) одвезти, скоро розвидниться, на вокзал, на ранню машину, а сам поїхав до Климкевичевої. Та теж таки була вже готова. Тут він розказав усю прояву з жінкою.

– Ну, певне, вже мій богобоязливий чоловік не побиватиметься за мною так, – засміялася Климкевичева.

Машина рушала рано, о сьомій годині. Ранок був похмурий, туман, хмари висіли наче над самою головою; дим в комині гарчав і слався низом, сірий, як і туман. Тимченко із Климкевичевою сідали в вагон першого класа. Тимченко висунувся з вікна й розмовляв із челядником, що стояв перед вагоном.

– Так однесеш оцей лист зараз, скоро вернешся, й самій панії до рук, не передавай нікому, й не забудь же, що я казав: що я поїхав у третьому класі, без усього, тільки маленький клуночок, що був сумний та похмурий, – не забудеш?

– Не забуду вже.

– А оце тобі за клопіт.

Машина рушила у сіру, сумну далину. Тимченко сів на канапі коло Климкевичевої.

– Ну, от і гаразд, – сказав він, потягуючись.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 326 – 330.