1

Михайло Грушевський

До Скрипчинських з’їздились родичі. Кілька візків стояло вже кглі високого, старого, ще за діда будованого будинку, але ще надходили, й високі двері тихо одчинялись, впускаючи на широкі, цямровані східці. Декотрих було закликано на раду, декотрі прийшли самі, прочувши. Скрипчинських рід жив лагідно й держався щільно; то був рід багатий, старий й жив не бучно, та поважно; й челядь, й самі родичі сходилися завше як не тут, то там, й не диво, що й кого не було часу покликати, прочув гаразд й прийшов… А до того річ стосувалася усего роду – учора надвечір друга дочка Скрипчинського – Ольга Кириловна, що була за Кладкевичом, приїхала до батька з дочкою й сказала, що вона кинула чоловіка й не буде жити із ним. Вона така була потурбована та слаба, що й не розпитували. Тільки через годину од Кладкевича привезли її убрання й усяке добро – тим і дізнали, що вона кинула свого чоловіка, певне, не своєю тільки волею.

Ніхто сего не сподівався, що так воно вийде, бо скоїлося усе оце потай та потиху, без бешкету та публіки. Ольга Кириловна сім рік була замужем й пішла за Кладкевича охотою. Він був тоді, та й тепера, чоловік дуже гарний й розумний, він кохався в Ользі, вона в ньому, й усі сподівалися їм усякого щастя, бо Кладкевич був до того чоловік заможний, не п’яниця й не бахур. Але вийшло, що були не до пари: Ольга була уразлива й не вміла дарувати, а з Кладкевича була то людина жорстка, суха, явзовита.

Думаючи тільки за себе, за свою користь, він забував, що й круг нього є люди й що й вони хочуть того ж, – се й єсть правдива язва й сама погана, шкідлива, бо чоловік її не чує, не шкодить зумисне, він просто не дума за інших, й через се має себе за правого. Що-небудь не по його – вже він сердився, а жінка ображалася; не вміючи дарувати, вона усе кожне слово, кожен рух складала у серці свому, сердилась, нудилась й ще гірше надавала чоловікові серця. Такі не житимуть укупі, вже скоро побралися, ще серед кохання, вже взялися суперечки, що далі, то гірше, але ніхто того не бачив. Ольга Кириловна скаржилась матері на чоловіка, але рідко – бо була гордовита й не любила душу вивертати ані перед матір’ю, ані перед чоловіком. З-за якої-небудь дурниці виходили сварки й суперечки, тим-то й тяжчі, що і геть не та дурниця їм вадила, з-за котрої сперечалися; вони сипали гіркі слова тільки ходячи поруч, а не виявляючи правдивої врази, правдивого серця, тільки розкопуючи той рівчак, що був межи них, а не закидаючи. Ремствували то чоловік, то жінка, то з-за того, то з-за іншого… У обоїх накипіло на серці, дурниця розворушила усе, що було, й розвела їх.

– Ця жінка вік мені з’їла, – кричав Кладкевич.

– Про свій вже мовчу… Не буду вже більше докучати й піду. Схаменіться, бо не буде більше з кого знущатись…

– Ідіть, не держу. Завтра ж перешлю вам усе ваше добро.

Ольга Кириловна, як була, ухопила дочку, – хлопчика не взяла, бо тільки що скупала й боялася, щоб не прохолодити, покликала візок й поїхала до батька. Вона пішла просто наверх до сестри Олени Кириловни й тут уже заридала. Ламаючи руки, казала раз за раз, що вона не вернеться, що в неї не стало сили, щоб її не гнали. Олена Кириловна догадалася, не розпитувала її, роздягнула, принесла чаю й стала розважати дівчину – та здивувалася й злякалася з усього, що бачила, й тулилася до матері, боялася плакати – духом чула, що тут не до неї.

Се була річ незвичайна, сего не було ще в Скрипчинському роді, се стосувалося до усего рода й через се Скрипчинські, дізнавши[сь] про усе, – до Ольги Олена Кириловна їх не пустила – сказала, що завадить, – постановили поради спитатись в усего рода, що робити – чи помирити як-небудь Кладкевичів й не пускати поголоски, чи прийняти Ольгу Кириловну.

Родичі збирались помалу й поки що пили каву. Ніхто не сміявся, розмовляли потиху, наче Ольга Кириловна була за дверима. Тільки Іван Кирилович, що приїхав із своєю молодою, гарною жінкою – вони тільки місяць як побрались, – пожартував був щось із нею й одразу схаменувся, як на нього похмуро глянули з усіх боків…

Старі почорнілі чола в рамах наче й собі приставали до ради, пильно приглядаючись і прислухаючись. Олена Кириловна метушилась, тихо перебігаючи то наверх, до Ольги Кириловни, то нагинаючись до якогось родича чи родички.

– Дак що ж маємо робить? – сказав старий Скрипчинський, правдива генеральська постать, товста й поважна, допивши свою каву.

Родичі помовчали кілька часу, оглядаючись один на одного, угадуючи, що скажуть інші; дуже вже річ була непевна. Перша заговорила молода Івана Кириловича:

– Не можна ж їй кинути, як їй там не життя… Кажуть же, що й чоловік того не хоче, як же їй після сего… – заговорила вона й стихла, що ніхто не одкликнувся, – се ще було не те.

– За дітей тра подумать, – сказала друга братова, добра мати.

Оці слова усім припали до смаку: річ, може, негарна, та укривалася гарним словом. Одна тітка, друга пристала, радячи завернути Ольгу Кириловну. Старий Скрипчинський мовчки прикушував сивого вуса, – він [ду]мав зоставити дочку, та не хотів йти проти ради.

Олена Кириловна прибігла зверху й духом почула, куди воно верне.

– Дядю, тіточко, – зачастила вона, – так же хіба можна, оддати йому знову на знущання… Невже рід не заступиться, та се ж роду наруга певна.

– Не то наруга, а наруга, що Ольга чоловіка кинула. Тут рід не судить. Для жінки на усьому світі тільки й є, що чоловік, – одказала висока суха баба, найстарша сестра Скрипчинського. На свому вікові побідувала вона за чоловіком…

Усі мовчали, ніхто не брався заступити Ольгу Кириловну.

– Та дайте хоч вичуняти їй, вона ще геть то слаба, як ще її вернути, то й не виживе… Ви не бачили, яка вона потомлена та замордована, – додала вона, і сльози чути стало в неї. – А тут я коло неї й коло небіжки походжу, й мати.

– На мене не дуже-то сподівайся, – жартуючи, одказала мати, – доволі вже я за вами попоходила.

Зараз усім полегшало.

– Поки що хай одужає, а потім, дасть Біг, порадимось, як краще, – сказав найстарший Скрипчинський.

– Поки слаба, хай зостається, тут ще нема догани. Як тільки до пори… – один за другим пристали родичі.

– І дітей треба взять, – сказала Олена, – як тільки дасть.

– От спасибі, які ви добрі, – зраділа Олена Кириловна, цілуючи тіток. Вона зараз побігла наверх до Ольги Кириловни.

– Хай поїде хто до Кладкевича – от хоч би й ти, Іван Кирилович.

– От і ваша Олена не так нудитиметься, – сказав найстарший Скрипчинський Кирилу.

Той зітхнув на се тільки й насупився.

Як увійшла Олена Кириловна, Ольга Кириловна сиділа перед грубкою, вона сперлася назад, загнула назад голову й далеко простягнула ноги. Лице в неї колись було дуже гарне, але змарніло дуже, ніс став гострий, м’ясо на щелепах пропало; перед грубкою лице здавалося ще худішим од тієї тіні, що надало полум’я. Сама постать так і виявляла глибоку утому, але недужі груді раз по раз глибоко западали й підіймалися, виявляючи турботу, муку ще не минулу. Учорашня проява чисто мов надломила її.

Дівчинка Маруся вже, очевидячки, оббулася, слаба мати вже не надавала їй страху, її дуже цікаво було на новому місці, вона скрізь заглядала, сміялась і горнулась до тітки – були вже з них великі приятелі.

Олена Кириловна сіла на маленькому стільчику коло сестри й узяла її руку.

– Олесю, оце зараз постановили, щоб ти зоставалася у нас.

– А діти? – сполохнулася Ольга Кириловна й узяла обома руками руки Олени. – Діти як? – ще раз спитала вона з запалом.

– Поїде Івась просити Кладкевича, як той схоче… Та, певне, оддасть, ти не нудись, Олесю, – додала вона.

– Ой, Боже, яке лихо, яка наруга роду.

– Ну й ти вже. Яка ж наруга? Аби ми не шкодили та жили щасливі, а там байдуже – хоч пре-наруга.

Ольга Кириловна нічого не сказала на се і мовчки прихилилася до сестри.

Сестри були дуже несхожі з лиця – Ольга була дуже гарна колись, Олена худорлява й носата, вона старша дочка Скрипчинського, старіша од Ольги років, мабуть, [на] чотири. Їй минуло вже тепера тридцять один, це скажу вам тайницею, бо нікому, навіть собі вона в тому не признавалася. Часом вона навіть вдавала з себе найменшу – бо обидві молодші сестри були замужем, а вона ще дівувала – се було її лихо, що гнітило її, не давало їй спати. Була вона собі дівчина добра й розумна – звичайне як для панянки, але ні доброщів тих, ані розуму не ставало, як йшлося до чоловіка… Вона тоді комизилась, дуріла, вередувала без кінця-краю.

П’ятнадцять рік минуло з того часу, як вона вперше вийшла «в світ» , приміряючись зловити чоловіка. Ні, вибачайте, тоді вона була з себе ще нічого, вона ще не ловила, а ждала, що він сам прийде й положить серце своє їй «під стопи ніг». Й справді один за другим двоє положили свої серця – один військовий, другий поміщик, але обох вона одкинула – вона не таких ждала… І поміщик, і військовий пішли шукати собі іншого подружжя, і після них – наче вітром знесло – ніхто вже більше не сватавсь. Тільки школяр, товариш Івана Кириловича, закохався був у неї, писав препогані вірші їй на посвяту (вона зберігала оці вірші укупі із іншими солодкими споминами й частенько потім перечитувала) й навіть хотів був устремитися, як Олена Кириловна сказала, що не любить його… – тепер він десь урядникує в магістраті. Се був остатній коханець. Олені Кириловні прискучило незабаром чекати, поки прийде чоловік, й метикувала, як Магомет: як він не йде, то треба самій йти до нього. Й пішла ловити його…

Пішла оця ловитва без краю на п’ятнадцять рік; вона не минала жодного вечора, жодного бенкета, танцювала з усяким кавалером, хоч буде йому п’ятнадцять, хоч п’ятдесят років, чепурилась і мазалась, стріляла очами по молодших, дратувала старіших, і так тиждень за тижнем, рік за роком. П’ятнадцять рік – великий вік, але ще бажання не пропадало. Що старилась вона, що менше сподівалася, то більше бажання її забирало; то була наче божевільна вдача якась. Де б не була, що не робила вона, думки її безодмінно усе ходили коло чоловіка: чує вона, що жениться хто, – дума: от чоловіка перебили; чує, що кого-небудь за що-небудь на Сибір заслано, – от, чоловіка не стало; чує, що покінчало університет стільки й стільки, – метикує – от стільки чоловіків повно, хоч би одного мені, й усе таке.

І сміх, і горе було дивитись на неї! Якби в неї була яка робота, якби треба було заробляти на прожиток, то усе б таки праця розбивала оці думки, не давала їм над душею стояти, надавала б думок чистих та добрих – звичайне праця, але Скрипчинські були багатирі, хазяйством заправляла якось удова Степанида Терентіївна, Олені й тут не було ніякої роботи, а сама собі знайти роботу або охоту до чого-небудь – не так її було виховано. Читала вона багато, та то все такі книжки, що не надавали розуму, а лиш забирали й останній, – французькі поганенькі романці й москов[ські] на їх кшталт. Вона сама не вміла жити. Наче їй дали тільки одну ногу, а другу мусив чоловік підставити, й вона без тієї ноги ніяк не вміла добре стояти, а не то щоб ходити.

Тим-то старий Скрипчинський сподівався, що Олена Кир[иловна], як заходиться коло сестри, трохи одбіжить своїх думок про чоловіка.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 295 – 299.