Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

7

Михайло Грушевський

Минув другий рік, як Олена Кир[иловна] вийшла заміж. Вона звикла до життя свого. Була то натура живуча, аж надто, вона усе терпіла, на усе мирилась, аби тільки добути тією мукою хоч трохи щастя. Й яке ж те щастя було… Тільки вона, що увесь вік бажала, марила про нього, й могла терпіти за се мізерне щастя стільки. Ще важче було їй, що не мала кому своїм лихом поділитись, бо бачила, що ніхто її душі не знає, не знають, з-за чого вона мордується, й як не сміялись, то дивувались з її кохання.

Про те, що у Тимченка живе дівчина, дав знати батько Олені Кир[иловні].

– Ач, ти не йняла віри про свого чоловіка, оце ж що, поганець, вчинив – узяв дівчину собі. Й се я напевне знаю.

Олена Кир[иловна] так зблідла, так на неї вплинула та чутка, що батькові аж шкода стало, що він сказав.

– Ну, та не дуже вважай, що ж йому вдієш… Така вже натура ледача. Шануйся краще, та з-за нього свого здоров’я не гайнуй.

Олену Кир[иловну] допекла ця звістка. Поки що мирилась вона з тим, що Тимченко гуля тільки, що ніхто його не одбиває, тепера у нього є коханка, коло котрої ходить, пестить на жінчині гроші, а що гірше усього – тепер Тимченко, чого доброго, й кине її. А се вже було гірше смерті. Вона усе стерпіла [б], аби він її не кинув.

Вона довго думала, як би таке зробити, щоб Тимченка розвести з тою проклятою дівчиною. Просити – та що йому, він не послухає, їхати куди-небудь, то він не поїде. Олена Кир[иловна] томилася, нудилася і, як грішний за цибульку, узялась за думку, що стала в голові, – піти й просити ту дівчину, благати, щоб одступилась од Тимченка. Звісно, дурна се була думка, не тра було й сподіваться з неї чого доброго, Олена Кир[иловна] й сама те знала, але, не маючи нічого більш, з нудьги узялася за неї обома руками.

В неї була тоді покоївка, жінка не стара ще, та така сувора, так прикро дивилась, наче зараз візьме за шию, – молодих та гарних Олена Кир[иловна] не держала через Тимченка. Хоч з цією покоївкою дуже було трудно що-небудь таке, та мусила через неї Олена Кир[иловна] визнати, де живе та дівчина, й просила від челяді дізнати. Покоївка нічого не сказала, тільки хижо глянула на Ол[ену] Кир[иловну]. Вона таки якось визнала од когось, але зараз попросила, щоб їй гроші віддали й одпустили. Олена Кир[иловна] відмовляла їй довго, але та суворо одказувала, що вона в свого батічка й матери, як панія, зросла, й до такого діла не зручна. Так і пішла.

Олена Кир[иловна] того ж дня пішла до тієї дівчини; покоївка визнала добре, й знайшла будинок зараз. Серце заболіло в неї, як побачила вона його, – певне, щасливий він тут із своєю коханкою, в оцій гарній маленькій хаті.

Дівчина виглянула й ще здалі впізнала її. Тимченко сам якось показав її. Вона подумала, чи не хоче та наробити публіки, й хотіла не пустити, але передумала, убралася скоріше й вийшла вбрана та гарна. Скоро побачила вона Олену Кир[иловну], зараз почула, що та не задля публіки прийшла. Гарні очі в неї радощами злими заграли, але личко таке ж було святе, як у баранчика, що з масла на паску роблять. Олена Кир[иловна] оглянула і зараз серце узяло її за вроду та молодощі тієї дівчини. «Ні, не послуха», – подумала вона й стала казати скоріше, поки не звомпила.

– Я Тимченкова, жінка Тимченка, того, що… що й ви знаєте, й я прийшла до вас просити… благати вас… в вас серце ж, не камінь, ви можете зглянутись на моє горе…

– Але що ж я можу вам прислужитися? – спитала та.

– Я прийшла благати вас, щоб ви мені мого чоловіка вернули, вернули моє щастя, моє… – голос в Олени Кир[иловни] аж задзвенів з великого смутку й чуття.

Дівчину мовби вразили її речі, вона мовчала, Олена Кир[иловна] почула надії.

– Ви добрі, ви почуєте моє лихо… Я ним тільки й живу, тільки й дихаю, оддайте мені його, що вам з нього? Ви молоді, ви гарні, знайдете собі кращого, а я…

– Але й я його люблю, – тихо промовила дівчина.

– Й ви любите… Горе ж мені… Слухайте, ви любите його, але ж, чуєте, – Олена Кир[иловна] спіткнулась.

– Що але ж… Доказуйте! Мовчите? – нявкнула вона. – Дак я докажу. О, я бачу думку вашу. Ви жінка по закону й через те хочете, щоб я оддала вам… «Шлюха», – певне, так ви мене назвете. Він ваш по закону… Так? Дак ні ж. Жінка буде лазити на колінах перед коханкою й нічого [не] зробить. Ваш чоловік, як собака, буде за моїм словом бігти, благати ласкавого слова, ласкавого погляду… Ви хотіли собі його грішми купити, він ті гроші мені принесе й я посміюся з вас. І як натішуся я доволі, як витягну усю душу, як наскучить, тоді я прожену назад до вас, до законної жінки, щоб ви втішали його.

Олена Кир[иловна] впала на долівку. Дівчина усміхнулась, глянувши на неї, на жовте сухе лице, й покликала свою покоївку, щоб походила коло неї. Олена Кир[иловна] швидко очуняла. Скоро озирнула вона й побачила дівчину, разом сила в ній взялася.

– Біг помститься за мене, – сказала вона з запалом і вийшла.

Ззаду засміялася дівчина; голос вже не схожий був на дитячий.

Олена Кир[иловна] вернулася і застала батька, мати й з ними Тимченка.

Батько розмовляв з Тимченком, він почервонів і засапався. Тимченко смикав себе за бороду.

– От добре, що ти прийшла, – сказав батько. – Ми тут розмовляємо не про абищо. Ти знаєш, що твій чоловік має собі коханку якусь й пестить її на наші гроші (Тимченко не раз брав гроші після того, як узяв дівчину, – та була вередлива дуже й сипала грошима дуже). За таку річ кожного чоловіка паскудою, поганцем звуть.

– Я просив вже вас, щоб ви кинули оце. Тут нічого не поможе… Я прошпетився дуже, що женився, зав’язав собі світ, й мені здається, найкраще, що зробити – розвестись, а не нарікати дурними річами.

– Петро Михайлович, – крикнула Олена Кир[иловна].

– Розвестись, не розвестись, – поступився й собі батько, – та усе не годиться розсипати грошей на своїх коханок, на свою гульню. Се гроші не ваші, се гроші дітей. Скільки він вже прогайнував, Олено?

– Я не знаю, батічку, чи дуже багато…

– Ви дурно робите, що уступаєтесь ув оце діло, заводите розпач у сім’ї та нелад, розводите чоловіка з жінкою. Як Олеся що має на мене, хай скаже…

– Хіба я що казала коли, як в нас і було коли, може, що, то в кого нема сего. Ми щасливі й я нікого над тебе не бажаю… Й, по правді, таточко, ви дурно уступаєтесь сюди.

– Тю, дурна, – захоче Біг покарати, то розум одбере, – розсердився Скрипчинський. – А вам таки на поталу дочку мою не дам і вас дійду.

– Таточко, що бо ви напалися. Як маєте шкодити, то шкодьте краще мені, як не жаль.

Скрипчинський після сего більш не приходив до Тимченків, сердився. Знайомі теж мало хто приходив. Олена Кир[иловна] здебільшого сиділа сама із своєю нудьгою. Тимченко часом навіть не ночував дома. Олена Кир[иловна] мовчки терпіла та дивилась на нього, інший раз хіба нарікала, та й то так, ненароком. Вона вгадувала, дивлячись, куди збирається він, – до дівчини, куди ж інше, проводжала його й сиділа весь вечір, ждучи його. Нічого робити не могла вона, ані читати, ані розмовляти навіть. Вона думала за чоловіка, що він робить тепер, що каже, що робить та клята дівчина, а то й не думала навіть, а мовчки лежала на ліжку, слухала, як цокає годинник, як далеко десь гавкають собаки, дивилась, як порається її небіжка, або пише, лічила, скільки рядків напише, поки умокне писало… Не діждавшись чоловіка, лягала спати, заморочена, пригнічена якось.

Одного разу Тимченко ішов до дівчини – вона вгадала. Їй разом забажалося – зле те було бажання й гірке – переконатись, чи туди він піде. Вона дала йому вийти й пішла слідком здалека, щоб не побачив. Вона не помилилась – він справді пішов до дівчини. Стемніло вже. Олена Кир[иловна] сіла в садку у халабудці й дивилась на будинок, на світло, на тіні, що манячили у вікні. Вона впізнавала й чоловічу голову, його бороду, і дівчину, як вони уставали. Вона сиділа так довго, дивилась, мучилася, й несила була кинути, піти звідти. Наче гірка якась втіха була їй з сего, як то бува, що чоловік колупає свої врази та болячки. На дзвіниці вдарили дванадцять раз. «Певне, не вернеться сегодня», – подумала Олена Кир[иловна] й пішла додому.

Після сего не раз вона так ходила за чоловіком й сиділа ввечері в садку, кутаючись хустками, бо була осінь, вже й холоди ставали. Вона надходила під самі вікна, ставала у пітьмі й тоді бачила лиця, чула, як що гучно сказали або кричали. Іноді разом бажалося їй розбити шибку й розшугнути, перелякати їх, і вона ледве спиняла, перемагала тоді себе, прихилившись до муру. Одного разу вона сиділа так у садку. Було вже пізно. Аж якась постать чоловіча увійшла у садок й пішла просто до будинку. Олена Кир[иловна] здивувалась дуже, досі вона не бачила, щоб увіходив хто сюди. Вона пішла навперейми тій постаті й за тим світом, що з вікон світив, розпізнала її лице.

– Степан?! – крикнула вона, бо впізнала меншого брата…

– Олесю, яким се побитом? – здивувався він й одхитнувся, чи, може, їй причудилось.

– Чого ти прийшов сюди, чого тобі треба? – розпитувала його Олена Кир[иловна].

– До твого чоловіка.

– У такий час?

– Саме добре…

– Ти що-небудь на нього в думці маєш?

– Та ти чого тут, хіба ж не знаєш, що тут ота дівчина, чи як її, живе?

– Чекаю його. Але скажи ж, що ти хочеш від нього? Ти хочеш шкодити? Я тобі не дам, йди звідси.

– Та я ж для тебе, яка бо ти, мені усе розказали (Степан Скрипчинський якраз тільки приїхав був), я його навчу бахуровати. Не дуже гречно, та пам’ятати буде…

– Йди звідси, я не хочу, щоб ти що-небудь учинив йому недобре. Хто тебе просить карати, йди скоріше.

Але Степан не ішов. Він узяв сестру за руку і хотів вивести з саду, щоб ішла додому. Олена Кир[иловна] пручалася, її страх узяв за Тимченка, Степан був здоровий, дужий хлопець, а в руках був батіг. Брат і сестра довго змагалися, товклися, боролися.

– Прошу тебе, братіку, будь ласкав, лиши його, на Бога зглянься, йди звідси.

Він не йшов. Тоді Олена Кир[иловна] випручалась й кинулася в хату. Вона прожогом убігла у покій, де сидів Тимченко й дівчина. Вони весело реготалися чогось й разом стихли й звомпили, скоро побачили Олену Кир[иловну]. Тимченко одійшов трохи од дівчини і мовчки дивився на жінку. Він ждав скандалу якого-небудь.

– Стережися, Петрусь, там тебе ждуть, щоб побити, я бачила й прийшла сказати… Дужий хлопець… Ти сегодня не вертайся й пережди…

Тимченко ще не схаменувся й навіть не подякував їй, він мовчки стояв усе, а дівчина усміхнулась і сказала:

– Ви так пізно ходите? Так можна й занедужати.

Олена Кир[иловна] нічого не сказала, тільки глянула прикро. Її вразило, що її навіть сісти не попросили, не привіталися, не подякували. Вони – бач – ждуть, поки вона піде, вона перебаранчає їм… Вона прожогом, як увійшла, й пішла.

– Підемо… Він не вийде, я йому сказала, – сказала вона братові. Брат нічого не знайшов, щоб сказати. Обоє мовчки пішли додому. Олена Кир[иловна] довго сиділа, вернувшись, спочиваючи після цієї наглої прояви. Посміх дівчини ще лунав у неї в ухах.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 318 – 322.