Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / Викотці / 6. Пан Лінчицький шукає втікачів

Викотці

6. Пан Лінчицький шукає втікачів

Михайло Грушевський

Пан підстароста загаєцький прокинувся й, побачивши, що вже добре розвиднилося, скоріше вбрався і послав хлопця свого за гуменним, а сам вийшов надвір. Здалека почув він мугикання корів і овець й, дивуючись, пішов на обору – худоба вся стояла зачинена в хлівах; він оглянувся на всі боки, щоб спитаться, – нікого з челяді не було.

– Що то за чудасія, – подумав він і пішов назад; гуменний не приходив. Пан підстароста заглянув в пекарню – нема нікого, вийшов за ворота – село як село, але якесь чудне, чогось наче не стає, чогось нема… Він скоро догадався, чого не ставало, – ні душі живої не було нігди, навіть собак не видко було; він заглянув ув одну хату – порожня, пусткою пахне…

– Чи не приснилось мені, – подумав підстароста, – адже ж я не п’яний, чи, боронь Боже… – він не докінчив, злякався самої думки й скоріш пішов знову до двору. Хлопець вернувся – гуменного нема, й нікого – ні дітей, ні жінки, хата порожня. Підстароста осідлав коня, миттю проскакав через село на поле – ані душі. Страшна думка справдилася, зараз не можна було не вірити – Загайці втікли. Що скаже пан Лінчицький?

Дорога до Митинців здалася дуже швидкою підстарості, він [й] не схаменувся, як побачив за старим парканом сіру гонтову покрівлю митинського будинку.

Пан Лінчицький був дома, боязко уступив пан підстароста у покій до його; через кілька хвилин двері розпахнулися й пан підстароста кинувся на ганок і по двору, держачись за голову, а слідом за ним вибіг і пан Лінчицький, зціпивши кулаки, кров’ю налитий, мурмотячи щось невиразно. Він метнувся слідком за підстаростою, але разом грузно присів на східцях, кров вдарила йому в голову й він зомлів на кілька часу. На той гармидер виглянув хлопець з пекарні й, побачивши пана, як він подумав, мертвого, наробив лементу на усе подвір’я.

Пан Лінчицький очуняв, як його облили водою. Опам’ятавшися трохи, він звелів послать за митинським підстаростою і за лісником, покликано підстаросту загаєцького, з котрим пан Лінчицький зараз помирився, усіх він нарядив якомога скоріше метнутись по різних шляхах розпитатися про збіглих; він звелів був налагодити бричку й собі, щоб поїхати в Луцьк, але після цього випадку йому було дуже млосно й він пішов собі до ліжниці переспати хворобу, а в Луцьк виправив загаєцького підстаросту. Погонці роз’їхалися, загаєцький підстароста того ж дня був вже в Луцьку; в гроді він нікого не знайшов, окрім регента – старшого над писарнею.

Дав знати про збіглих і просив оповістити, як хто дасть про них звістку; дорогою він заїздив в усі села, розпитуючи, чи не бачили збіглих, розпитував проїжджих, хтось йому сказав, що бачили якесь таборисько в лісі, він метнувся туди, але знайшов тільки циганів. Другого дня він був й у Скрипчинцях, розпитувався й там, не в кого другого, як у дядька Охріма, нічого од його не дізнався й поїхав тим самим шляхом, котрим мандрували за день загаєцькі збіглі, але хто б угадав це? Люди одрікалися, а стрункі осики загаєцького лісу тільки хитали верхами, наче сміялися з недогадливого підстарости.

Чи сміялися вони, чи ні, а пан Стельчинський потішився дуже, почувши, як розпитувався своїх збіглих підстароста.

Так же нічого не дізнавшися, вернулися й інші погонці.

Загайчани зникли кудись. Лінчицький не знав, що робить. Йому не спадало на думку, щоб хто-небудь з сусідів зважився викотити у його підданих, він знав, як боялися його сусіди, найменше він міг подумати на пана Стельчинського.

Лінчицький позвав загаєцького жида шинкаря, обіцявся заплатить, як знайде збіглих; жидові й самому того дуже хотілося: він оддав гроші за оренду на піврік наперед і тепер боявся, що, чого доброго, пан Лінчицький не віддасть йому цих грошей; жидки – приятелі його – заснували з ним вкупі по окружних селах, розпитуючи селян, а найбільше шинкарів, і то було дуже дивно, правдиве щастя, що ця найкраща в світі поліція не довідалась нічого про загаєцьких збіглих.

Лінчицький не знав, що робити. Не знав він, як заглушити пекучу злість і досаду, – пив, кричав і бив челядь і селян. Присікався до загаєцького батюшки, ніби він знав, та не сказав, так що той попереду одрікався, а далі просто пішов та сховався від його, бо пан Лінчицький був п’яний; жидові орендарю попало й кілька нагаїв теж в сердитий час, наче б він помагав селянам. Жид мав се за лихий знак і, сумуючи, думав, що навряд він одбере двісті злотих.

Тим часом загайчане пробували собі в Скрипчинцях; на дорозі ще, як мандрували вони, перестрів їх пан Стельчинський й одвів їх кругом села в свій гай, що був між Скрипчинців й Горохівців; він завів їх в саму середину гаю, тут звелів отаборитися й сидіти тихо, не галасувати, не співати, багаття не розпалювати, поки втихомириться митинський пан й можна буде рушати далі безпечно. Стельчинський поїхав собі, а мандрівці стали розпрягати вози, снідати й усе таке.

Скрипчинські люди не швидко, тільки ввечері дізналися про те, що трапилося, – приганяли загаєцькі на берег худобу напувать, приходили до криниці по воду; чутка облетіла швидко все село. Романчукова жінка з нехіттю почула про загаєцьких бігунів: «От і наші заворушаться й потягнуться бігти», – подумала вона зараз.

Грицько після того, як дядько одцурався своєї думки про мандрівку, більше не нагадував нічого, але тітка не сподівалася од його доброго й думала, що от надумає яку-небудь химеру. Вона, одначе, не втерпіла і зараз розказала чоловікові.

– Ще й ти втікати схочеш за ними, – додала вона, наче наперед остерігаючи од такої думки…. [У автографі крапки, ім’я не вписане] вдарився розпитувати її про мандрівців, скільки їх, куди йдуть, напнувся свиткою й зібрався піти собі подивитися – в воротях стрівся йому Грицько, котрий забарився на панщині.

– А ходім, небоже, – сказав йому він, – скоріше розпрягай, щось цікаве єсть.

Грицько не став розпитувать. Швидко обоє вони вийшли з оселі і пішли мовчки ліщиною в гай, котрий тут починався й ішов горою далі, аж до дороги в містечко; між деревами блиснув огонь, колихалися тіні, гула розмова, кричали вівці. Грицько, дивуючись, глянув на дядька і спитав, що се таке.

– Почекай, – одказав той, радіючи.

Вони надійшли до самого табору. Кілька огнів було розкладено, забули наказ пана, та й хто мав їм приказувать, вільним людям, та й хто їх тут буде шукать, – незвичайні обставини впливали на них, здавалося їм, ніби вдруге на світ народилися, старе забулось, сховалося кудись… Огнища тріщали, куріли широкими ясними смугами; од того дрижачого, непевного світа якимсь незвичайним, чудним ставало все навколо – дерева, люди, вози, худоба, згромаджені докупи, здавалися якимись чужосвітніми істотами.

З Скрипчинців понаходило доволі людей, посідавши купами з ними, загаєцькі без кінця розповідали про щасливе Поділля й марили про будучий свій побут; Романчуки пристали й собі до купи слухати оповідань про чудову землю, обставини табора додали речам ще більше впливу. Е, ця воля здавалась такою близькою; ліс наче одгородив стіною од Скрипчинців, од пана, панщини; так би й зостався тут навіки.

Кущі зашамотіли й кінна постать вирізнилася між стовбурами; се пан Стельчинський з Кшешковським навідалися подивитись на збіглих.

– Що це надумали, – гримнув Стельчинський, – я вам казав не розкладати багаття. Знаєте, що тепер навколо скрізь в’ються митинські вістовці, побачать огонь й годі, не тільки огню не розкладать, а й люльок мені не палить. Стережіться, сякі-такі діти, – додав він. – Заливайте багаття!

Дехто з загайчан став розкидати огнище, другі стояли, не рухаючись.

– Чого він гримає? – обізвався хтось голосно. – Він нам не пан, а ми йому не піддані.

– Треба стерегтися, панове громадо, – заговорив солодко Кшешковський, – час тепер непевний, я он завтра поїду довідуваться, чи безпечно нам буде мандрувати, чи ще маємо чекати.

Пани повернули й поїхали. Головешки огнища дотлівали, ледве блищачись серед темряви.

– Ходім, дядьку, додому, люди спати збираються, – сказав Охрім до Романчука; побачивши пана, вони поза спинами сховалися далі за стовбури. Романчуки пішли мовчки під впливом того, що бачили й чули; усі вони думали одно й через те мовчали, тільки Охрім метикував голосно про те, як то швидко можна забагатіти на Поділлі.

– Нехай я тричі скажуся, коли не піду звідси, – сказав нарешті дядько Дмитро і стукнув кулаком кулака.

Грицько нічого не сказав дядькові. На подвір’ї стрівся Якуб.

– Що, добре в лісі?

– Добре, – одказав Грицько просто.

– Певно, й тебе бере охота повіятися за ними, – сердито сказав він. – А про мене, сиділи [б] собі та гляділи того, що зосталося.

– Ніхто тебе силоміць не тягне, сиди собі та гляди, як буде що.

– Мабуть, у тебе буде більше, як почнеш волочитися по всіх усюдах.

– То все однаково; й те, що не оддали панові, потім однесеш. Та годі сьому; тільки я тобі скажу, якщо [не] можеш як-небудь Ковалівну посватати або що, то йди краще з нами звідси.


Примітки

сказав Охрім… – у автографі помилково – Трохим.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 462 – 465.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 566

Модифіковано : 19.06.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.