Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / Викотці / 1. Панщина наступає на селян

Викотці

1. Панщина наступає на селян

Михайло Грушевський

Діялося року Божого тисяча сімсот першого.

Над невеличкою річкою, що текла в Горинь, була маєтність пана Яна Стельчинського; над річкою стояли невисокі некруті горби, над річкою на зугір’ї протягнулися довгою низкою хати Скрипчинців, далі починалася лощина між гір; недалеко звідти починалося друге село Гороховці, такою ж вузькою низкою, тільки коротшою, біліли його хатки. На зугір’ї над Скрипчинцями стояв старий панський двір, окопаний, о[б]веден[ий] старосвіцьким парканом з старими баштами – спогади про колишні татарські наїзди, кругом облягали його токи, стодоли, комори, фільварки.

На річці були зайняті стави, серед густого очерету й лататтів, верб висовувались дахи двох млинів. В лощині починався чималий лісок, а на зугір’ї можна було знайти й посіви, і в них півтретяста полів, поля й сінокоси ширилися по обидва боки річки. Усе визирало заможно, хазяйновито. Пан Стельчинський лічив в своїй дідизні дев’яносто шість підданих, і між ними 70 тяглих, і з своїх грунтів вибирав далеко більше, як казали, над сім тисяч злотих.

В лощині, недалеко од лісу, гонів зо двоє на одшибі од села, стояла оселя Романчуків. Батько старого Романчука був колись лісничим й оселився тоді на краю лісу, потім взявся за хліборобство, але шкода було кидати насиджене місце й переходити в село. І місце було гарне, затишне; лощина була мокра і старий [з]робив собі криничку, а на зугір’ї стояла чимала пасічка.

Була неділя перед Петром [і] Павлом, вже вечоріло, сонце сіло за зугір’я, і тільки високі верхи в лісі ще одбивалися остатнім сяєвом; над селом стояла курява од череди, лунали перемішані голоси овець, корів, кіз; в лощині вони гули м’якшими тонами, як далекий гук сільського побиту. Із лісу, з ставів потягало вогким холодом, починали озиватися на різні голоси жаби, докінчаючи сільську гармонію. В пасіці Романчуківській походжав сам старий Романчук, престарий дід, одначе ще здоровий: високий, сухий, трохи похилий. Тихою ходою обходив він вулики, поправляючи солом’яні верхи; бджоли вже зібралися на ніч, десь-не-де ще ворушилися вони коло вінець. Вечірня тиша впливала на діда, його поважне й добре лице світилося радісним почуттям, і він шепотів молитви.

– Діду, гов, діду, – гукнув на його молодий дівочий голос з другого кінця, – йдіть вечерять.

– Зараз, Марто, зараз, – одказав дід онуці й, не кидаючи молитви, узяв свиту й бриля й пішов вузенькою стежкою за онукою.

– Що, Гриць вернувся з ярмарку? – спитав він, домолившись.

– Тільки що повернувся дядько Охрім, казали, що він щось посварився з паном Якубом, й дядько нарікали на його.

– Посварився? От тобі й на, з чого це він? – стурбувався дід.

– Пан почав щось гримати й замірився на його на ярмарку.

– А Грицько що ж?

– Що, – каже, – нехай не дуже наскакує, я й втекти не зарікаюся, я, – каже, – не пришився ще [до] дівочої спідниці, як Тимко, – це він закидає, що Тимко лицяється до Ганни Ковалівни, того Коваля, що коло винниці; її сватав восени Іван Терещенко, та вона не пішла, бо боялась, що Терещиха лиха дуже, а Іван дуже слабкий, не оборонить, – щебетала Марта; дід поважно йшов перед нею, не дуже вважаючи.

– Зате хазяйство добре в Терещихи, – сказав він, – а в Коваля, крім ковадла, мабуть, і нема нічого.

Так розмовляючи, уступили вони в двір оселі; дві хати стояло одна проти другої; в старого Романчука [було двоє синів,] і він заздалегідь збудував їм по хаті, але швидко за старою Романчуковою вмерла й молода, жінка Митра, Грицькового батька, зоставивши йому двох хлопчиків – Грицька і Йвана. Мартин батько Якуб тим часом оженився, і сім’я знову зібралася вкупу. Жінка Якубова була добра людина й доглядала добре за небожатами, поки не повиростали.

Уся сім’я зібралася вечерять. Був ще й дядько Охрім із Скрипчинців – прийшов попросить на поміч котрого-небудь з Романчуків.

– Не знаю, з чого, чи я погнався сіяти, чи що – от-от почне жито точиться, а мені на сім тижні чотири дні панщини, – бідкався він.

– Чого це, – спитав старий, – ти ж на трьох сидиш?

– Я на толоці, на зажинках не був, думав вигадать, а натомість саме приспічило.

Почали балакать про господарство й помішика.

– Це вже й остатня толока висохла, – заговорив Якуб, – мабуть, в корчмі цього року горілки не стало.

– Невелика шкода за горілкою, поживишся, як собака мухою, – сказав Митро, – як вже жалкувати, дак за тими бабськими п’ятками, що видумали [по]заторік.

– Що старе згадувать, – сказав старий Романчук. – Я пам’ятаю, як колись усієї роботи було день панщини да курка, а покійний батько сиділи на цілім лану самі, дак що з того, минуло та й годі. Он, кажуть, що на той рік ще один день додадуть.

– Я так думаю, – сказав Охрім, – чи не хоче пан нас заставить, дак і накидає тягарів усяких, щоб більше узяти. Ге, в нас не такий був случай – заставив пан село, грошики забрав у якогось бідолашного панка, а потім наслав шляхти, гультяїв усяких, та й забрав худобу – у тих, що заставив, на пекарні порізали, усякі чинили кривди й тому посесору, й підданим.

– Йдіть, – каже, – собі, я вже вас усіх тепер маю в шкатулі, – з тим і пішли.

– Отак маєш.

– Кому скрутиться, а нам змелеться, – сказав старий Романчук. Усі трохи помовчали.

– Що це ти, Грицько, полаявся, кажуть, з паном? – спитав Романчук. Грицько – сухий, чорнявий хлопець, понуро глипнув на діда.

– Що це, – сказав він, хитнувши головою, – він до мене присікався? «Чому, – каже, – продав дешево, не так, як Гнат? Маєш, – каже, – з своїх грошей настачити».

– Еге, а ти що?

– Чим я, – кажу, – винен, що мені розумніші покупці трапились, й так стояв цілісінький день. Він підскакує, заміряється… А я й сказав – не махайте руками, бо й у мене єсть. Притих, – додав Грицько похмуро; очі в його світилися гнівом, можна було й справді притихнути з такого погляду.

– Не так пани, як підпанки, – сказав Охрім. – Цей Якуб і недавно порядкує, а в’ївся гірш болячки.

– Що з того, що притих, – заговорив старий Романчук. – Він цього тобі, сину, не подарує.

– І я те ж казав, – сказав Митро. – Не можеш, – кажу, – змовчати, такий приткий та гострий, наче пан. Похваляєшся втікти, думаєш, так воно легко, як язиком молоть? Хто біга, в того завше нічого нема, тому й легко, вітер повіяв та й гонить, куди хочеш, як та собака.

– Небагато й висидиш, – сказав Грицько похмуро. – Отже, скільки нас, і як працюємо, а проте – що ж, що штири воли та три полі, хіба так на слободах люди живуть?

– А він, бодай йому, справді каже, – перехопив дядько Охрім (він сам прибіг з Володимирського повіту за 3 роки), – таки й я, мабуть, не всиджу. Вже як тікать, дак на що краще, а то й в нашій стороні трохи не так, як тут. Що замість чотирьох я три дні роблю, та гуски не даю, а тільки двох курок, а бодай воно згине. Єсть такі землі, що без пана, земля вільна, скільки хоч ори, скільки хоч засівай, усе – ліси, річки, лани, все вільне, усякий собі пан, – з запалом розповідав він.

Митро не вважав на ці кохані мрії Охріма й сердито обернувся до сина:

– Бог зна що ти варнякаєш про тії слободи, хіба ж ти бачив, як там люди живуть? Слухай, що по ярмарках перекупки базікають. Недурно кажуть, що казаному кінця нема.

Грицько понуро сидів, змовчував батькові.

– Батько твій правду каже, – заговорив і старий. – Думаєш, легко тікати? Хвалити Бога, на свому вікові бачив я доволі тих втікачок – піймають, було, часом, стовчуть немилосердно, худобу одберуть. А то на дорозі хто-небудь худобу одбере і самого прожене або пан знайде його і назад поверне – пан панові свій брат.

– От вже не так, не верне, коли заціпив, – одказав Охрім. – От уже на що завзятий пан митинецький, а про то наш не оддав йому Микиту.

– Казав Йосип Машталір, що пана митинецького стріли на дорозі – їздив знову в Кременець скаржитись.

– Нехай, нічого з цього не буде, – допевняв Охрім.

Тим часом миска давно спорожнилася з-під галушок, надворі чисто смерклося. Діти – в Якуба було, окрім Марти, ще троє менших, – побігли за ворота. Жаби гучно стрекотіли на різні тони. Романчуки повставали з-за вечері.

Охрім дав на добраніч і пішов, слідком за ним метнувся на село Йван. Грицько походив по подвір’ю задуманий, а далі вибіг і собі за ворота і тихою ходою пішов до села понуро. За сей день багато трапилось йому чути й бачити незвичайного. На ярмарку зустрів козаків захожих – вони купували борошно. Грицькові страх хотілося як-небудь зачепити їх, і він забалакав з ними, козаки нарешті покликали його до шинку й випили по чарці. Це були Абазинські козаки з Брацлавщини; недавно вони були ще хлопами, ходили під панським ярмом, а як перемінилися – пишні та горді, мов орли степові.

«Не буде обертатись на всі боки, виглядаючи пана або гуменного, не журиться ні за панщиною, ні за полем, увесь світ йому вольний, куди схоче, туди й скаче, ніхто за ним не заплаче», – міркував Грицько, заздро придивляючись, прислухаючи їх веселу розмову.

– Що, хлопче, забрав би ти краще своїх волів та продав, та з нами й потягся, аніж знову на село повертатись, спину під панські нагаї підставляти, – сказав один козак.

– На моїй спині панського нагая не було й не буде, – сказав Грицько, спахнувши.

– Е, завзятий ти хлопець, як бачу, – сказав другий. – Не минеш ти козацтва, хай лише кіт мене з’їсть, коли брешу…

Після таких розмов, такої зустрічі дуже вразило Грицька те, що почув на селі од пана Якуба, Скрипчинського дозорці. Грицько вродивсь сміливим, потай підростаючи, став гордовитим, і враз з тим потайним хлопцем – він вродився в покійницю мати, батько його був щирий, смирний, простий чоловік. Уся кров закипіла в Грицьку й серце трепихнулось, як пан Якуб замірився на його, й він ледве переміг себе й не кинувся на його.

Цього Якуба усе село не любило; се був якийсь приблудший шляхтич, бідний і пригнічений, він «падав до ног» пана – й величався й був немилосердний до селян, а до того й падкий на гроші.

– Я б вбив його, – шепотів Грицько під впливом нового почуття, йдучи тепер на село, й руки йому поводила злоба.

До села було далеченько. Вечір стояв ясний, зорі мигтіли по усьому небу, з села доносились пісні. Серце Грицькове швидко простигло, він не був злим хлопцем, а тільки палким. Він почав думать про ті вільні краї, про котрі марив Охрім, вечеряючи, і про козацьку волю. Це два ідеали, котрі ворушили український люд так же півтораста літ до того, як і півтораста літ після того. Грицько не зчувся, як опинився серед села, коло корчми. Купка чоловіків щось гомоніла на призьбі якоїсь хати недалеко звідти. Грицько потягся й собі. Кілька скрипчинських хазяїнів, не слухаючи один другого, вилічували кривди й тяжари од свого пана. Якийсь низькорослий, мабуть, захожий дядько прихильно слухав їх й раз по раз лаяв пана. Грицько помітив, що хазяїни були напідпитку – оцей самий дядько почастував їх у шинку.

– Щоб мене та так кривдили, то я десять би раз втік, – дивувався він. Але господарі не вважали [на] його в запалі свому, і він знову сказав:

– Хіба приковано вас тутечки, адже ж не скрізь така неволя.

– Єсть воля, та як добути, панство увесь світ осягло, куди не станеш, як не пан, дак підпанок і єсть тобі, – казали скрипцинці.

– Не всі ж пани й єднакові, – відрізав дядько. – От хоч би й пан митинецький слобідку поставив, до себе перехожих закликає, я чув – на що вже луччого – два роки чисті вільготи, потім з чверті волоки – два дні, а не три, не чотири, як то у вас. Толок сухих не буде, як тепер – робите, й доброго слова ніхто не скаже.

– Як до митинського, то й до митинського.

Другі сперечались:

– Де вже ласки діждеш від митинського…

Грицько не втерпів, проштовхався на середину й закричав:

– Панове громадо, наплюйте на голову цьому дядьку, що він вас підманює. Як вже тікати, дак хіба кращого нема, як Митниці, проміняєте шило на швайку.

– Е, що ти знаєш, – засварився хтось п’яним голосом, – який приткни навчати, давно я тобі чуба наминав, – й він потягся п’яною рукою до Грицькової голови.

Дехто засміявся. Грицько плюнув і вийшов з купи. Захожий дядько щось потиху забалакав, а далі вийшов набік з кількимось і щось розмовляв.

Грицько пішов далі; над річкою чутно було скрипку, сміх і гомін; парубки й дівчата снували навколо. Грицько обминув їх, обминув далі п’яного чоловіка, котрого тягли за руку; в голові заходили трохи зневажливі думки, він чув себе чимсь вищим над своїх селян. «Їм аби тільки пореготати та потанцювати, та випити, а про інше байдуже, як то люди по світу живуть, байдуже їм панська неволя й жидівська лайка за набрані кварти». Він знову думав про козаків.

– Е, кину все да піду за ними, – подумав він.

Ой, на горі сокіл воду носить,

Дівчинонька козаченька просить, –

заспівав він, й думка його впала на дівчину Варку, до котрої він торік лицявся, але щось чудне діялось з ним, чогось іншого душа бажала, йому наскучали сільські вулиці й парубочі розмови, й випивка. А тепер ці почування вибухнули разом, село стало тісне йому, його тягло в степи, на волю, на слободи.

Коло хати Гаврила Коваля спинився Грицько, заглянув в садок, між кущів щось біліло. «Се Якуб, – подумав він, й знов-таки зневажлива думка пройшла в голові, він усміхнувся. – Мабуть, швидко піде, завтра рано вставать». Грицькові хотілося побалакать з ким-небудь, розказати про свої думки, й він сів під тином на беревні й запалив люльку; довгенько так сидів він, пісні і гомін над річкою помалу тихішали, голоси чутно стало коло хати, то Коваль вертався. «Мабуть, випив», – подумав Гриць; в садку зашамотіли кущі й над тином підвівся Якуб.

– А що ти тут лазиш, – гримнув Грицько на його не своїм, хриплим голосом.

– Тебе не питався, – одказав Якуб сердито, але розгледів зараз Гриць-ка. – Тю, мара, – засміявся, – не мав чого кращого, як мене страхати.

Обоє пішли додому. Якуб почав розказувати про Ковалівну.

– Буду сватати восени, нехай батько що хочуть кажуть, а то її Коваль за кого іншого віддасть; Стецько з Горохівців, кажуть, хоче старости посилать.

– А ти, мабуть, Якубе, вже не побіжиш з села, – сказав Грицько, – пришився.

– Чому б і тобі не пришитись, он Варка сміється, а сама усе нудиться за тобою. «Десь, – каже, – нашого панича нема, чи не поїхав до Львова за тютюном?»

– Ет, нехай собі, – Грицько розказав братові про козаків й про дядька, що підмовляв до Митинців… – Е, змолотити хліб да забратись на вози, та й рушати, куди очі, – скінчав він, – не всиджу я тутечки, так мене й пориває.

– А як ти думаєш, чи згодиться батько, щоб я узяв Ковалівну? – спитав Якуб.

– Тю, хто про Ярему, а хто про Хому, – сказав Грицько. – Тобі аби тільки Ковалівна, а там нехай пани на спині в вас обох з нею їздять.

– Не бришкай, – сказав Якуб, – нехай-но поберемось, дак що мене тоді держатиме, тільки батько! Дід не хочуть.

– Дай часу, – сказав Грицько, – думаєш, їм панщина не остогидла, адже це дід колись на слободі сидів, скоштував волі.

Так балакаючи, підійшли вони до дому.


Примітки

Горинь – річка в Україні та Білорусі (у межах України – 577 км, басейн річки – у Житомирській і Рівненській областях), права притока Прип’яті.

між ними 70 тяглих… – тяглим називався господар, який має велику рогату худобу.

Була неділя перед Петром [і] Павлом… – 12 липня за новим стилем – день святих апостолів Петра і Павла.

от-от почне жито точиться… – тобто перестигле висохле зерно почне висипатися з колосків.

остатня толока висохла – сухими толоками звались ті, на котрих не поштували робітників; попереду толоки усі були мокрі – робили мовби за частування. М. Г.

він сам прибіг з Володимирського повіту за 3 роки… – Володимирський повіт у другій половині XVI–XVIII ст. входив до складу Волинського воєводства Речі Посполитої, адміністративний центр – місто Володимир (тепер Володимир-Волинський).

Це були Абазинські козаки з Брацлавщини… – йдеться про козаків Андрія Мехмедовича Абазина (Абази; 1634–1703), військового і державного діяча України, з 1690 р. – брацлавського полковника. Разом з фастівським полковником С. Палієм А. Абазин став одним із керівників національно-визвольного повстання проти Речі Посполитої у 1702–1704 рр., яке сучасники називали «другою Хмельниччиною».

…Дівчинонька козаченька просить… – українська народна пісня. Більш поширений варіант початку:

Ой на гору козак воду носить,

Дівчинонька козаченька просить:

«Козаченьку, мій соболю,

Візьми мене із собою.

Помандрую я з тобою!»

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 427 – 433.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 499

Модифіковано : 19.06.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.