Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / Викотці / 2. Наїзд пана Лінчицького на Скрипчинці

Викотці

2. Наїзд пана Лінчицького на Скрипчинці

Михайло Грушевський

Митниці, про котрі балакали в Скрипчинцях, були верстов з п’ятнадцять звідти, грунти пана Стельчинського сходились з грунтами пана Лінчицького, под[е]стату волинського, що володів Митницями. З-за цих грунтів, за суміжний ланок пан Лінчицький завівся з сусідом й подав протестацію на гродський суд в трибунал. То був дуже занозистий Лінчицький, і про його розказували не дуже гарні речі, буцім він неправдиво узяв в посесію сусіднє село Братища. Скіль тут було правди в сьому оповіданню – хто його зна, правда те, що він з сих братищецьких селян лупив мало не по сім шкур, але се була річ тоді надто звичайна. З своїми козаками та шляхтою надворною – держав він їх з десяток, й усяким гультяйством стороннім він часом заїздив теж сусідні лани, лякав помішиків-ворогів й усе таке, як слід вільному шляхтичу.

Якраз оце, як ішла ту[т] суперечка за ланок, вийшла маленька оказія, з котрої потім вийшла й далеко більша. Ткач Микита з Митинців уподобав дівчину з Гороховців; був той ткач чоловік працьовитий і тверезий, батьки тієї дівчини були багатенькі, мали три воли й коняку і прийняли б ткача у прийми, але ткач, певне, знав, що Лінчицький його не випустить до Гороховців. Довго не міркуючи, ткач Микита забрав свої цівки та ляди на віз, прив’язав собаку до воза й поночі потихеньку дістався собі в Горохівці; було то зараз після Паски; миттю справили собі весілля, й усе наче б собі пішло своєю чергою. Та тривай!

Пану Лінчицькому тоді пропала справа в гродському суді. Він припрохував п[ана] Стельчинського одкупного, але той не схотів, і Лінчицький, давши справу до трибунала, задумав іншим способом допекти своєму сусідові; ткач Микита дав до того добру зачіпку. Пан Стельчинський сказав, що не видасть його; Лінчицький протестував у гроді, їздив возний в Гороховці свідчити за того Микиту, але інше було на думці в Лінчицького. Оце в червці у дворі його митинськім з’їздили[ся] неосілі шляхтичі і якесь несвідоме гультяйство з околиць, котрі б усе щиро смоктали митинську горілочку вкупі з надворною шляхтою Лінчицького, поки не ховалось, розлізшись по клунях та токах на спочивок, і надавали жаху селянам своїми зачіпками, чи слід, чи не слід витягали свої шабельки.

Котрийсь з слуг панських їздив на ярмарок і розказав панові, що бачив козаків, тих самих, з котрими частувався й Грицько Романчук. Пан Лінчицький зараз послав його верхи на ярмарок завітати тих козаків у Митниці, на заїзд. На ярмарку їх вже не було, розпитуючи, той слуга – пан Комарницький, знайшов їх на попасах коло чиєгось стога, над огнищем кипів казанок з кулішом, козаки хропли навколо після випивки, й тільки один, куняючи, наглядав за казанком і за конями. Козаки приїздили за баришом, а до того – ще й закликати охочих до козацьких слобід; Комарницький мусив почекати, поки куліш зварився й козак побудив своїх товаришів. Козаки з охотою далися на мову Комарницького, тільки попереду мали одвезти борошно й обіцялись привести ще й інших козаків.

Справді, через три дні – було це перед Іллею, – приїхало п’ятнадцять козаків, хлопці не дуже чепурні, а проте сміливі та жваві. Панове шляхта, забувши свій шляхетський гонор, почали вкупі чаркуватись на широкому дворі пана Лінчицького, а той зараз подав звістку у Скрипчинці, щоб охочі до мандрівки прибирались.

Козаки вештались наоколо, але хто б їх спізнав і одрізнив од селян. Грицько зустрів якось і своїх знайомих коло Скрипчинців.

– Чогось ви сюди завернули? – спитав він.

– Кличуть на поживу, а ми добрих людей не цураємось, – засміявся козак. – А ти мандрувать не збираєшся?

– Куди це тепер мандрувать, хіба восени, ще ж коло хліба не впорались. А що?

– Нічого, так питаю, – вильнув козак, догадавшись, що Грицько не з мандрівців.

– Йшов би краще до нас, Грицьку.

– Піти не велика штука, да що з того; якби усім нам перебратися до вас на слободи, дак не хочуть.

– Атож то й є. Як застрягне чоловік, дак і дума, що нема вже й кращого на світі. Дивись і ти, Грицьку, поки сам, поти тобі йти звідси, а як ти так будеш собі міркувати, а далі женишся, то й пропадеш ні за копійку, зостанешся навік гречкосієм.

– Ну, цього не буде.

– Так думаєш, мені тебе шкода, що хлопець добрий, а то що мені з того, чи ти підеш, чи ні. Он з Глибокова – чув, може, п’ять чоловіків ідуть, нарадив я… Чи, може, дівчини шкода? Це, бра, не козацька справа.

Козак поїхав, а Грицько пішов мовчки додому.

– Ні, се б мене не вдержало, – сказав він сам до себе, понуро чимчикуючи додому. Думки про волю, про землю без пана заполоняли його голову оцей час з самого того дня, як був він на ярмарку, й тут він почув, як міцно держав його рід. Йому було якось сором кинуть усіх тут і піти. «Я піду, а вони собі тут нехай тягло до віку тягнуть, чи роблять панщину на пана, чи роблять на себе, багатіють – панові користь, чи пропивають – знову на пана, дітей плодять – панові, тільки як вмруть, то вже пан не покористується». Щоденне звичайне сільське життя, таке тихе, покійне, розмірене, здавалося йому ярмом тепера, піччю залізною єгипетською.

– З ким це ти розмовляв, здається, нетутешній? – спитався батько, що проминув його, їдучи.

– Се козак, захожий.

– Чого він тут уродився?

– Закликали, кажуть.

– Вже, мабуть, не на добре, – сказав батько, помовчавши. На що добре козаків не закличуть.

Грицько мовчав.

– Що, може, й тебе підмовляли в козаки?

– А якби й так, чому б мені козаком не буть, чому нам усім не йти на слободи козацькі? Мабуть, з козака більш проку, аніж з гречкосія, тільки панські комори та шпихліри сповняти.

– А що доброго, як попадеш, нарешті, на панську шибеницю?

– Краще мені на шибениці пропасти, як спину під економські канчуки підставляти, – сказав Грицько з запалом.

– А ти таки не змовчиш батькові, – сказав Митро і пішов до хати. Грицько мовчки пішов до обори. «Ні, се мене не вдержало б» , – міркував він, згадуючи козакові речі про дівчину і пораючись коло волів.

– Що, коню, підемо в козаки? – обернувся він до коня й поляпав його рукою по спині. Той покинув їсти сіно й сторожко повернувся до його, наче хотів розпитати. «Добрий буде козацький коник», – подумав Грицько й пішов веселіший до хати.

Йому допікало і сердило те, що сім’я так сперечалася з його коханими думками. З Якубом він більше не розмовляв, йому було не до мандрівки, він трохи не щовечора бігав на село й потім цілий день ходив невиспаний.

– Підожду до осени, – сказав вголос Грицько, нехай Якуб ожениться, а не схочуть – помандрую до козаків.

Стельчинський не знав нічого ні про козаків, ні про підманювання його селян. Через день після цього вночі Лінчицький з своїми людьми виїхав з Митинців. Попереду їхав він сам із шляхтою, потім їхало кільканадцять порожніх возів, за ними козаки. Було хмарно й темно, дорогою нікого не попали; потиху, придержуючи зброю, щоб не брязкала, над’їхали вони до Скрипчинців. Лінчицький, а за ним й усі спинились і прислухались.

Тиша була, село спало, потомившись; вогкий туман окутав его; десь закричали гуси, сполохнувшись, може, почувши тхора. Кілька слуг з возами рушили попереду, вони дали знати мандрівцям, серед тиші чутно стало рух і метушню; рипіли ворота, вози потиху виїжджали на вулицю, хліб, що не вспіли змолотити, зложили теж на вози, до котрих прив’язано було коров, телят; жінки й діти держали гусей, курей; що не забрали на свої вози, поскладано на митинські; хазяйство було невелике, здебільшого мандрували люди не дуже заможні, що сподівались поправитись на вільніших хлібах митинських. Вози потиху збиралися під річку чималим табором.

– Ну, рушаймо, – сказав Лінчицький, – навідаємось в гості до його мости. – Усі засміялись, переїхали греблю й поїхали на зугір’я, де стояв панський двір.

– Трохи не забувся, – спинився Лінчицький, – треба ж злапати того втікачку, Микиту; їдете ви втрьох, – сказав він слугам, а сам з остатнім військом поїхав на двір.

Двір в Скрипчинцях був старосвітський, збудований ще в неспокійні од татар часи. Круг панського двору викопано було рів, й вал насипано, на ньому огорожа з паль дубових, на ровах невисокі дерев’яні башти у два поверхи, усе оце вже пообсипалось й потрухло, з башт поздіймали невеликі гармати, що стояли тут, й вони були тільки шопами, коморами тощо. Панський будинок був невеликий: три покоя, посередині сіни, криті гонтом, кругом двору стояли – стайня, возовня, шпихліри, далі за огорожею – хліви, комора, тік стояв збоку двора, огорожений високим плетнем. Перед двором – невеликий фільварок з хаткою й усякими хазяйськими будинками. Два сторожі з села – чергові – стерегли двір і тік й, постукавши в дошку, тепер куняли, присівши в кутку.

Митинське військо без великого бешкету розчинило фільваркову браму, але двірська була міцна й добре зачинена, стали її розбивати сокирами. Сторож метнувся до брами, але побачивши купу кінних, – а в пітьмі йому привиділась сила без ліку, – зарепетував й вдарився бігти двором, в пекарні заблимав каганець, але не виглянула ще перелякана дворня, а вже митинське військо приступило до дому, брязнули розбиті шибки. Пан Стельчинський спросоння метнувся на горище, жінка з дітьми метнулася через пекарню на город, слуги, челядники лякалися, [тікаючи] хто куди зможе перед нічним страховинням. Одного злапали й почали бить, щоб сказав, де пан Стельчинський. Буйна юрба ввалилася в покої.

– Мосці пане Стельчинський, просимо вітати, – гукав Лінчицький, насміхаючись.

Пан Стельчинський мовчки трясся, притулившись за комин на горищі, й просив Бога, щоб нікому на думку не прийшло лізти на горище; шляхта метнулась до комори, до льоху, шукали горілки, козаки клопотались за інше – вони розбили шпихліри й набирали на вози муку, хліб немолотий, крупу, усе, що траплялось, інші з них знайшли паку паперів усяких п. Стельчинського й почали дерти їх на шматки й розкидати по подвір’ю – се була сама люба здобич для козаків і селян.

Тим часом наближався уже день; метушня, галас побудив селян; ті спочатку боялись, прислухувались тільки, але не бачучи нічого страшного, схаменулись, деякі повиходили на вулиці, щоб розпитати. Це помітив швидко Лінчицький.

– Годі, рушаймо, люди ворушаться, – й він почав гукати людей. Мусили кидати барильця з горілками, медами та наливками й сідати на коней. Уся юрба з криком, піснями рушила з двору; побачивши їх, селяне миттю поховалися.

– Де ж ті, що в Гороховці пішли? – спитався Лінчицький. – Що це за розгардіяш?

Справді, розгардіяш був великий. Вівці, корови, наскучивши[сь] стояти прив’язаними, кричали, чоловіки й жінки гомоніли, зібравшися в купи, селяни понадходили й собі до них й тепера дали врозтіч, побачивши митинську юрбу.

Де ж були ті троє слуг? Вони знали хату Микити ткача й потяглися просто до неї. Один остався на подвір’ю назирати, а двоє пішли до хати; вона була зачинена, стали стучать – не одмикають, стали ламати засув, ввійшли – сам тільки старий, тесть Микитовий.

– Де Микита, де дочка? – узялися за його, смикають. Старий мовчав.

– Та вони, мабуть, на горищі – дивись, драбина на бік схилилась, – догадався один, обоє полізли на горище й звідти витягли Микитову жінку й мати її, Микити не було.

Він спав у клуні; почувши гуркання, він прокинувся, вгледів людей на подвір’ю й, подумавши, що щось воно не гаразд, не зчувшися, вдарився навтікача. Але той слуга, що наглядав, уздрів його й догнав. Видима смерть страшна, з жаху Микита налапав якогось цурупалка й нарешті так вдарив свого ворога по голові, що той пустив його. Вже Микита перелазив через огорожу, але його [зупинив] враз страшний покрик жінчин, котру вхопили слуги. Не стямившись, він витягнув з огорожі кілка і кинувся до хати, в сусідніх хатах заворушились й собі і бігли на поміч.

– Се непереливки, – подумала шляхта і, покинувши Микитину родину, посідали на коней і побігли до Скрипчинців. Але корчма спинила їх на дорозі. «Після клопоту слід випити», – подумали вони й стали грюкать в шинок.

– Одчини, бо розіб’єм, – кричали вони.

Жид боязко одчинив і зараз одхитнувся, побачивши збройних людей. Скоро розчинені двері зуздріли й селяне й за ними сюди ж потяглися.

Але нарешті зібралися всі докупи й помалу потяглися знову через греблю до Митинців. Попереду тяглися довгою валкою високо накладені вози скрипчинських мандрівців. Жінки й діти гнали овечат, несли птицю усяку, собаки й собі слідкували за хазяєвами, ішли вози награбованого борошна, а за ними козаки, слуги, колихаючись од похмілля на конях. Уже розвиднілось. Широкі рожеві смуги засяли на сході, повіяло холодненьким раннім вітерцем, вівці, корови кричали в хлівах, пориваючись на пашу. Сільський день уставав свіжий, гарний, чистий, такий, як завше, не вважаючи ні на людську кривду, ні на яке поганство.

Пан Стельчинський довго прислухувався на горищі, але, не чуючи, не бачучи ніякого більше бешкету й страху, осмілився злізти униз. Серце в його заболіло, як вгледів він навколо все одчиняне, розбите, пограбоване, пожоване, й губи його шепотіли усякі лайки й клятьби на голову п[ана] Лінчицького й його челяді.

– Але де жінка, де діти, – турбувався він, – чи не заподіяли їм чого вороги?

Пан Якуб, що прибіг і собі звідкись, заспокоїв його, що пані з дітьми на городі, в мак сховалися, і що він зараз їх приведе. Пан Якуб, мабуть, теж переховувався десь на городі, бо суха рослинь поначіплялася до його вбрання. Дехто з челяді вже побував і на селі.

– Знаєте, пане, митинські викотили в нас людей.

– Скільки?

– Кажуть, двадцять чоловік, з худобою й усякими пожитками.

– Й усе збіжжя забрали з двору, – додав другий. Пан Стельчинський тільки махнув руками.

– Що ж робить?! – сказав він.

– Нічого не вдієш; з ними було більше як двадцять чоловіків, усі в зброї, нічого не зробимо з ними, треба скаржитись у грод.

– Ні, цього не буде, – одказав Стельчинський, спахнувшися, – не дам я йому сміятись з мене. Що йому грод, нічого з того не буде. Ще не прийшов час, я ще йому покажу. Скоріше сідлайте коней та оповістіть селян, у котрих коні є і зброя, поїдемо навздогін, треба одбити. Нехай мене краще вб’ють, а я свого їм не попущу. А ти, Яцьку, їдь до Гривах да запроси пана Крабчинського якомога скоріше сюди поспішати. Бо се річ, скажи, посполита: сегодня нам, а завтра їм. Ну, що ж ви? – сказав він, побачивши, що челядь чогось мнеться. – Може, боїтесь тих митинських гультяїв, чи з переляку вже й забули слухатись? – додав він сердито.

Стельчинський виніс з комори кілька рушниць, шабель, слуги тим часом привели коней з левади, де вони паслися, окульбачили п’ятеро коней.

Стельчинський крутився, сидячи на коні, нетерпляч його брала.

– Вони доберуться до Митинців перше, як ми виберемось, – сердився він.

– Не поспіють, пане, в них вози, й важко накладені, – сказав Якуб. Пан виїхав за ворота, дожидаючи кінних; через кілька часу видко стало з п’ять чоловіків, котрі скакали до двору.

– Це на сміх тільки, – промурмотів він, сіпаючи на обидва боки поводи. – їдьте та поганяйте до греблі, та збирайтесь скоріше, – крикнув він Якубу й іншим й метнувся сам на село, до лощини. Але в тій стороні, куди він метнувся од нетерплячу, все здебільшого жили такі, що й зовсім коней не мали. Погнавши одного до греблі, він згадав, що в Романчуків троє коней, й погнався за село до їх оселі.

– Гов, хто там, скоріше, – гукнув він, гучно ляскаючи нагайкою по перелазу.

Дмитро лагодив паровоза й миттю вибіг.

– Сідайте втрьох на коні, та мерщій, хутко.

– Грицька й [у автографі пропуск] нема дома, на полі, пане, а батько не здужає їхати, – одказав він, низько вклонившися.

– То побіжи на поле та заверни.

– Але далеко, хутко не можна, пане.

– Та хутчій збирайся, хто єсть, а третього коня візьміть, то посадимо кого-небудь. Та як єсть рушниця або добрі вила, то візьміть.

В Романчукову оселю не досягли ні галас, ні гармидер нічний, і вони нічого не знали про ту прояву. Грицько з дядьком і Мартою вранці вибралися косити просо, Дмитро з Якубом збиралися на панщину, на возовицю. Якуб звечора, підождавши часу, заговорив з батьком.

– Я, батьку, свататись хочу.

– Підожди вже до осени, – усміхнувся батько. – А в кого? В Коваля?

– Авжеж, у його.

– Не знайшов кращої, – пожартував знову батько. – Тут, сину, треба жіноцького ока, якби мати твоя, покійниця, жива була, вона б тобі порадила. Про мене, сватай, тільки тітки спитайся.

Од сієї розмови Якуб став такий щасливий, що й сказати не можна, його добра душа так і плинула од радощей.

Якуб спав ще в клуні, батько насилу добудився до його. Він сів на коня, не розтямившись гаразд.

– Що се таке? – спитав він батька.

– Не знаю, мабуть, чи не злодії забрали худобу.

– Ну бо, хутчій, – гримав Стельчинський. У Дмитра була стара рушниця, у Якуба тільки сокира.

Усі троє поскакали до Скрипчинців. Коло греблі зібралося з двадцять кінних, шляхта з рушницями, шабельками, селяне – хто з вилами, хто з ратищем, хто з сокирою, охляп на конях. Стельчинський кинувся дорогою на Митниці так швидко, що скоро селяни поодставали далеко, він мусив підождати.

– Хутчій, – гримнув він хрипко, махнувши високо нагаєм.

Усі поскакали. Селяне, не звиклі до цього, ледве поспівали, міцно взявши коней за гриви й високо підскакували на неосідланих конях, підганяючи їх каблуками. Од’їхали з чотири версти й далеко, версти за дві побачили серед рудої стерні, під лісом, сіру смугу, що куріла й ворушилась.

– Це вони, – крикнув Стельчинський. – Ну ж, хлопці, треба одбити своє й прогнати цих драпіжців.

Дмитро встиг, скачучи, перемовити по кілька слів з чоловіками, а остатнє догадався; на серці стало невесело. «Пропадеш ні за цапову душу, де ж таки нам проти козаків», – думав він, але покірно скакав, силкуючись, щоб не одстать од пана, й ні разу не впало на думку йому, щоб спинитись, або, змовившися, завернути назад пана.

Тим часом митинські здалека зуздріли погоню й поспішали до лісу, де були вже Митинські грунти. Між людьми пішов гармидер, напав страх. Скрипчинських здавалось далеко більше через те, що їхали вони довгою непорядкованою лавою. Діти підняли де-не-де рев. От і край лісу, чагарі, кущі терну і ліщини, а далі стрункі, білі берези. Скоріше в’їхали в ліс, волів випрягли, зробили щось на кшталт табора: вози повернули боком проти поля, всередині поставили волів й іншу худобу, чоловіки поставали за возами, а дехто під вози сховався. Лінчицький з своїм військом виїхав на край лісу.

– Ану, панове, забийте добру кулю да завітайте добре скрипчинську вельможність, – сказав він.

Пан Стельчинський поспішав з своїми, нічого не гадаючи; між чагарями й деревами митинських не було видко, не було видко, що вони поставали лавою проти них. Вони наблизились зовсім до лісу, аж разом вдарили їм назустріч густо з рушниць й іншої стрільби. Один з Крабчинських, що гнався попереду з Стельчинським, впав з коня, підстрелений; коні, то підстрелені, а то незвиклі до стрільби, метнулись на всі боки врозтіч. Вся скрипчинська купа з переляку повернула й дала чимдужче драла назад. Побачивши те, Лінчицький з своїми вдарився доганяти їх.

Почалась страшно гидка, немилосердна бійка. П’яна челядь, шляхта, козаки, розпалені бійкою й гоньбою, сікли шаблями людей і коней, кого доганяли, били рушницями, стріляли, хто поспівав набивать. Один за другим з скрипчинських падав з коня й зоставався на дорозі. Стельчинський гнався без шапки, скривавлений.

В Дмитра Романчука був добрий коник й біг, як не біг ні перед тим, ні після того, випереджаючи інших. Дмитро, взявши свою рушницю під пахву, всилкувався не впасти й без угаву мурмотів «Господи, помилуй», не чуючи і сам себе. Вже скрипчинські горби видко стало й він, зрадівши, поглянув на всі боки, щоб подивитись на Якуба, але його не було ні попереду, ні навколо. Він спинив коняку й оглянувся назад – Якуб зостався позаду, під козаками, він зараз впізнав його рябу кобилку. В вухах загуло в Дмитра.

– Панове, рятуйте, адже ж мій Якуб зостався, – крикнув він; ніхто не вважав, навіть не чув його покрику. Не зчувшися, він повернув коня. Якуб біг на його, коняка підстрелена дуже кульгала; перед очима в батька якийсь рубнув Якуба по плечу, що той пустив свою сокиру, й вдруге, Дмитро підвів свою рушницю й вистрелив, руки в його тряслись, й в ту ж мить наче хмара якась з гуком, з громом обняла його й застелила все чисто. Дмитро впав і зомлів, підстрелений.


Примітки

пана Лінчицького, под[е]стату волинського… – правильніше «подесту», тобто представникові місцевої виконавчої влади. Такої посади як «подеста» в Речі Посполитій не існувало (тут вам не Італія); мабуть, зіпсоване «підстароста», чи щось подібне.

пан Лінчицький завівся з сусідом й подав протестацію на гродський суд в трибунал – гродські суди, старостинські суди – державні суди першої інстанції у великих карних справах на території давньої Польщі, з 1434 р. заведені й на українських землях під владою Польщі. Обиралися шляхтою. Розглядали кримінальні і цивільні справи шляхти, а також інших верств, якщо справа стосувалася шляхти. Виконували вироки вищих судів у кримінальних справах.

він часом заїздив теж сусідні лани… – тобто розбійним нападом відбирав землі інших помішиків.

ткач Микита забрав свої цівки та ляди… – автор назвав лише дві деталі давнього ткацького верстата – кросен, маючи тут на увазі все обладнання для ткацтва.

було це перед Іллею… – день пророка Іллі відзначається 2 серпня за н. ст.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 433 – 441.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 494

Модифіковано : 19.06.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.