3
Михайло Грушевський
Ми посідали в учорашньому покої, тільки Волошкевич був не похожий на учорашнього – потайного й невірного. Волошкевичка принесла ласощів, пляшку вишнівки:
– Держу для гостей, а то мій Степан Іванович чисто покинув пити, – додала вона.
Я попросив Волошкевича розказати про своє минуле.
– Нема чого такого, по правді, й розказувати. Ви знаєте, що я був притулився помічником секретаря в суді, спасибі дядькові, але я пробув там тільки два роки. Може, знаєте, а може, й не знаєте, що я кохався в народі, в сільськім побуті, а тут мені копії та справки, та й по всьому. Се мені докучило швидко, я й постановив повернути на свій шлях. Дядько покійничок, хай легенько згадається, одмовляв мене довго, але бачить, що чоловік зовсім здурів, не маючи грошей, хоче поміщикувати, та й кинув.
Кинув я службу з чином «колезького секретаря», дальше не поїхав, та й перебрався до знайомого батюшки; вижив в його рік, вправився до господарства, сам навчився добре орать, косить, воза полаштувать, обору поставить, усю мудрость перейняв. Тим часом отсей шматок продавався, взяв я його на виплат на 5 рік, трохи грошей позичив, і став собі пан на всю губу. Отсе заплатив я усе, що був винен, а тепер, як ви вже чули од батюшки, хочу прикупити ще десятин двадцять – діти підростають, треба буде до міста колись везти. Отсьому небожу – се внук покійника отого дядька, що я казав, – узяв я його за сина – вже десять рік єсть, але думаю подержати ще років три дома, щоб не схибив, на городське «лакомство нещаснеє» не поквапивсь.
– І що ж, не глузували селяне з вашої «панської примхи», не було за народовство яких-небудь «предупрежденій» од його мості пана справника?
– Але я це робив помалу; спочатку я собі пишався «у жилеті і кашкеті», і всіх інших культурних атрибутах, й тільки доглядав та балакав з робітниками, як справжній пан поміщик-народовець. Далі став потроху до роботи приставати, наче шуткуючи, завертав до пекарні часом, далі пошив свитку й так воно собі потрошку й поїхало, й селяне, й сусіди мої й незчулися, як побачили мене в усій моїй теперішній красі. Інакше не можна було: знаєте, як невірно селянин дивиться на пана й на усяке його братання, скрізь бачить він який-небудь неправедний підходець, що[б] виексплуатовати або поглузувати з сільської сіроми.
Тут ще багато помогло, що я оженився, інакше не можна було увійти цілком у сільський побут, все б на мене невірно поглядали, а тепер бачуть – домує чоловік, значить, осівся на хазяйстві добре. От тепера з села до мене за усяким ділом йдуть, за города чи на рекрутів, за податки чи за суд. От коли моя судова освіта стала в пригоді! Вже в нас в Василівці ніякий брехунець не поживиться. А що кажете за предупрежденія, так попереду справник був простий чоловік, випив вишнівки, подивився з мого «юродства», та й тільки.
А отсе нового прислали, так сьому, мабуть, чиїсь лаври не дають спокою, усе довідується, чи не внушаю я «законопреступник і противуправительственних мислей» народові. Се треба б послухать, коли мені селяне розказують, як він їм толкує, що то за штука такі мислі. Ну й урядник усе людей розпитує, чи не балакаю я чого про царя – та я сієї матерії ніколи не чіпаю.
А батюшка мене атестує якнайкраще: щосвята буваю в церкві, школі його купую граматки, й таке інше. Се дуже добре, що піп тут трапився добрий – свідомості справжньої нема, але людина чесна, ви ж його знаєте. А у нас з ним часом буває й спільна робота. Тепера знаєте, що ми надумали, – хочемо братство заснувати, чи краще – відновити: колись воно, знати, й в селі тут було, рік, може, п’ятдесят, як перевелося, і шпиталь був – дехто пам’ятає його з старих. Так що відновити його важко не буде, я вже балакав з людьми: почнемо з братських ставників, а згодом доберемось і до братської скриньки, і до шпиталя. Е, братіку, скільки ми доброго зоставимо за собою. Як би то добре було б, коли б, пересаджуючи на свій ґрунт нові, західні форми життя, вибирали й відновляли дещо й зі свого минулого.
Він притих і задумався.
Я устав, щоб іти собі.
– Ну, посидьте ще, – сказав Волошкевич. – Що недоспимо, надолужимо за зиму. Я, грішний чоловік, люблю-таки з добрим чоловіком побалакати.
– Мабуть, ви, панотче, – обізвалась Волошкевичка, – мене за доброго чоловіка не маєте, що так рідко від вас що почуєш.
– Що ж я маю вам розказувати? Я ж усе розказав вам, що мав, не можна ж його вдесяте розказать, а новому чоловіку я ще раз розкажу. А от ти б, жінко, заграла щось на переміну. Діти, мабуть, так добре сплять, що однаково нічого не почують.
– От і добре, що нагадав, тільки заграй же сам, бо в мене з занози пучка болить.
– Як я, то й я, – сказав Волошкевич і пішов до піаніна.
Заграв він. Знать було, що грать він ніколи не вчився, проте послухати було любо. Щирий жаль укупі з почуттям моральної сили й опертої на ній надії робили враження, підносили дух.
– Се псальма, тут її старці співають, він у них пере[й]няв, – сказала Волошкевичка. – Справді гарно? Він дуже любить отаку музику й сам підбирає псальми, як отсе.
Волошкевич скінчив й мовчки пішов з хати. Ми помовчали трохи.
– Що ж, не скучаєте на селі? – спитав я Волошкевичку. – Усе-таки важко, здається мені, все тут пробувати?
– Чому ж, ми не все на селі, щозими їздимо в Київ тижнів на 2–3. У Степана багато знайомих, та й у мене єсть і родичі, і знайомі; влітку господарство більшу частину часу забира, а зимою читаємо, пишемо, дітей треба вчити; вечорами збираємось докупи – жінки прядуть, чоловіки дещо майструють або так слухають, хто-небудь чита – то з дітей, то я, то Степан. Читаємо оповідання або щось побожне, часом житія – перекладаємо з Степаном Івановичем.
Подивіться, в шафі скільки в нас побожних книжок, наче у попа. Степан Іванович багато порається коло перекладів, і взагалі багато пише, я вже часом йому дорікаю, чому мало друкує – не хоче, жде все кращих часів. На вечорниці таки до нас приходять і чужих багато – послухають, а потім балакають. І так, без вечорниць з села багато приходять – то слабий там, то що – ну, що я йому зроблю! Тепер Степан покупив лікарські книжки, поміркуємо з ним та що-небудь і порадимо, нічого! помагає; а Степан Іванович все, було, ляка мене – дивись, каже, як раз на Сибір зашлють, що практикуємо без права. Якби не діти, я пішла б вчитись в фельдшерську школу, та таки, мабуть, і піду на старості літ; часом подивишся – не можеш помогти, аж душа плаче.
Ввійшов Волошкевич тим часом і мовчки сів коло мене.
– А сею весною ми ходили в Почаїв на прощу із великою ватагою людей наших і сторонніх. От це, я скажу вам, добре, я ніколи не думала, що воно так гарно, тут до залізниці буде, мабуть, верств дев’яносто – приходимо на третій день, так весело йти весною; Степан за поводира.
– Справді, гарно, – сказав Волошкевич, – і воно дуже добрий вплив має на сільського чоловіка, провітрить, вирве його з щоденної течії, обрій йому розширить. А нам дає можливість ближче з народом зійтися, в душу йому заглянути, та й вплинути.
Півень заспівав, за ним обізвалися й інші по селі; я став прощатися.
– Ну, дай Боже, щоб ви були нашим сусідом, – сказала Волошкевичка, – тільки вам треба було б попереду женитись.
– Не всякий потрапить так, як Степан Іванович, – одказав я на се, – хіба почекать, поки ваша дочка підросте.
– Ну, прощавайте! Помагай, Боже! – казав Волошкевич, а далі додав до жінки: – Е, гуляти так гуляти, лягай ти спати, а я таки хочу їх провести.
Примітки
Кинув я службу з чином «колезького секретаря»… – у 1722 р. Петро І запровадив російську імперську систему звань та чинів, т. зв. «табель про ранги». Усі чини імперської служби були послідовно розміщені на 14 рівнях (рангах), кожному чину відповідала певна службова посада. Найнижчим (14) був чин колезького реєстратора. Чин колезького секретаря відповідав 10 рангу.
… щоб не схибив, на городське «лакомство нещаснеє» не поквапивсь – старослов’янський фразеологізм «лакомство нещаснеє» часто зустрічається в українських народних думах як зневажливе означення багатства й розкоші. Наприклад, у «Думі про Марусю Богуславку»: «…Потурчилась, побусурменилась для розкоші турецької, для лакомства нещасного», – тобто зрадила рідну віру задля матеріальних вигод.
… хочемо братство заснувати… – братства – національно-релігійні громадські організації українських і білоруських православних міщан у XVI–XVIII ст. Відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті. У другій половині XVII–XVIII ст. братства діяли в більшості міст і в деяких селах Галичини, Волині, в багатьох містах Наддніпрянщини. Братства дбали про свої патрональні церкви, справляли спільні культові відправи, подавали матеріальну допомогу своїм членам, брали участь у похоронах братчиків, утримували шпиталі.
… почнемо з братських ставників… – кожне братство мало в церкві «ручні» свічки, які тримали під час богослужінь, і великі конусоподібні кольорові свічки – «ставники» , які стояли на спеціальних «п’єдесталах». Висота деяких свічок перевищувала сажень (понад 2 м), а діаметр біля основи сягав аршина (71 см).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 77 – 79.