2
Михайло Грушевський
Вечером другого дня я знову попростував до Волошкевичей, але ще раніше я бачив Волошкевичку, ходючи по цвинтарі: вона з хлопчиком-сином ішла вулицею, щось несла, мабуть, на поле.
Волошкевича я побачив уже на ганку. Перед ним, знявши шапку, понуро стояв якийсь селянин. Волошкевич поздоровався до мене й попросив до хати, а сам обернувся знову до селянина.
– Так не можна, – чув я ззаду голос Волошкевича, – которий се раз ви обіцяєте, а потім піддурюєте? Коли не можна нічого ласкою зробити, мушу брати своє з вас.
– Та помилуйте вже, хіба ж за худобою угледиш? Знаєте, яке моє хазяйство… – я не чув далі.
Через хвилину увійшов Волошкевич у кімнату.
– Отсе ще дригається старий сирівець, – заговорив він швидко, зворушений. Його, очевидячки, вразила попередня розмова. – І сей ще, мабуть, має таку думку, що в мене, як у пана, вкрасти, обмануть, підвести – не гріх. Біда! З сими турботами голова хоч у кого замакітриться. – Він заспокоївся й усміхнувся. – Але се вже чи не останній. Мусив з него взять карбованця. Як не буде до Покрови потрави, то казав, що оддам, – се помагає. Ви, братіку, не знаєте, як то важко було, поки хоч трохи засипав я сю яругу, що вирили віки всильства, втиску, неправди – з одного боку й злоби, темноти й невіри – з другого. Пан мужика, хлопа має чи мав за якусь породу одрізну, хамське кодло, але мужик, здається, пана не вважає й зовсім за людину. Знаєте, якби діждав побачити, що в нас тут «пан» і «мужик» стануть тільки людьми, братами й більше нічого, я б не хотів більше нічого і готовий тоді заспівати від усього серця «нині одпущаєши…»
Уся отся проява розворушила Волошкевича, і він говорив палко, щиро; очі в його заблищали й лице почервоніло.
– Ще ж народовство наше українське здається найдемократичніше з усяких інших, а скільки ще й у нас треба для тієї мети роботи з обох боків. Я ж, братіку, споконвіку мав себе за народовця, а як прийшлося до діла – скільки панства показалося, скільки того «ветхого квасу», скільки треба було його випужувати. І в нас сучасний освічений чоловік хіба далеко одбіг від теорії гарної й білої кістки? Тільки копніть! Ми, кажу, щасливіші від інших, тих, в кого націоналізм, здається, не виходив з такого чистого джерела, з братання з сірим людом; ми шукали своє народність не в розмальованій скрині, не в крикливих вчинках давно минулих перебійців, а тут, під боком, на селі сучасному, під мужичою стріхою, не в тій піні, що булькає й пишається на поверхні й зникає без сліду, а в самій глибокості народного життя. В тому й сила наша… коли б тільки наше народовство не спинялось на першому ж ступні, не кінчалось на фразах, на тому, що пан народовець при великій нагоді попросить «мужичка» люльку посмалить при йому, й потім буде хати провітрювать; хоч він і народовець, а все зостанеться паном і на тім годі.
– Не знаю, – одказав я, – чи буде по-вашому; навряд чи буде, щоб освічений чоловік, чи краще сказати, культурний, не чув би – хоч несамохіть, що він щось вище од чоловіка простого, щоб він не шукав кращого, скажу просто – чистішого обиходу, і не обминав мужицького. Тут єсть навіть щось інше, як просто панська зневага.
– Се правда, та тільки наполовину. Нащо кажете ви про чистіший обихід, хіба йому не можна бути чистому, бувши зовсім простим? І яка правдива підвалина у того почуття вищості, що ви кажете? Невже ми так далеко вийшли над народ, як натягли на себе крохмальні сертуки, сорочки! Чом хвалишся, чого не прияв, а як прияв, то хвалишся, наче не прияв… Що правда, то правда. Що то далека і важка мета, я знаю, але вона лише може знайти полагодження соціальній боротьбі, а без неї всякі способи – чи колективізм, чи право на працю нічого не поможуть. Примирення повинно йти з самого нутра, з самої середини, а не звідкись.
– Одначе, я забалакався, а там, мабуть, вечеряють, – додав він. – Хочете подивитись, як ми звичайно вечеряємо собі?
Ми перейшли через сіни в велику, чисту пекарню. За столом вже сиділо кілька наймитів та наймичок, в кінці стола – Волошкевичка й коло неї діти: небіж, син і дочка маленькі, як я потім дізнався. Волошкевич сів ізо мною в другому кінці; Волошкевичка принесла пляшку з горілкою, чоловік її випив півчарки.
– Ану кому? – спитав він.
Два наймити випили, двоє подякували. Принесли страву, Волошкевичка насипала по черзі; заївши голодуху, почали балакати. Волошкевич розказував, що прочитав в газетах того дня: який де врожай, і що мають вийти нові гроші, і як в Америці роблять хати з паперу. Паробки й дівчата розказали сільські новини. Нарешті, Волошкевичі загадали, що кому робити другого дня. Бесіда йшла жваво, але поважно, з тим захованням звичайності й гідності, яко звичайно в нашого селянина.
– Ну, вставаймо, – сказав Волошкевич, – твоя черга, Василю, – сказав він до одного хлопця; той почав читати молитви перед великою, заквітчаною гвоздиками іконою, усі повиходили з-за столу й молились. Волошкевич прочитав загалом з Євангелія, дещо перекладаючи для розуму, а Волошкевичка прочитала якесь коротеньке казання, що не треба судити одному другого. Сказали на добраніч один одному й розійшлись.
– Оце вже шість рік, як повелося в нас так, – сказав мені Волошкевич, йдучи з пекарні, – скоро я оженився. Трохи воно скидає на якесь квакерство, а проте утерлось швидко, й тепер – так, якби й од віка було заведено. Біда тільки з Святим Письмом: по-українському читати – батюшка не згоджується, заказано, а ми з ним собі живемо по-сусідську; по-слов’янськи – люди багато не розуміють, вже отак здебільшого проказувати. А тепер посидім та побалакаймо трошки.
Примітки
… заспівати від усього серця «нині одпущаєши…» – слова з Євангелія від Луки (Лк. 2, 29–32), приписувані Симеону, які він промовив у Єрусалимському Храмі в день Стрітення – 15 лютого. Головний зміст цього церковного свята – спомин про зустріч благочестивого старця Симеона з немовлям Ісусом і його матір’ю. Симеон мав пророцтво, що він не помре, поки не побачить Христа. Праведник упізнав у немовляті обіцяного Спасителя і вимовив подячну молитву, перші слова якої церковнослов’янською мовою звучать: «Ныне отпущаеши раба Твоего, Владыко, по глаголу Твоему, с миром…».
… скільки того «ветхого квасу»… – буквально «старої закваски», у переносному значенні «ветхий квас» – «погана традиція». Походить із церковнослов’янської фрази Нового Завіту «очистите убо ветхий квас, да будете ново смешение» – «видаліть стару закваску, щоб бути новим тістом» (1 Кор. 5, 7).
Чом хвалишся, чого не прияв, а як прияв, то хвалишся, наче не прияв… – біблійний вислів, церковнослов’янською звучить: «Что имаши, еже не приял еси, аще же приял еси, что хвалишися яко не прием» (1 Кор. 4, 7) – заклик до людини не надто пишатися собою, тому що все в руках Божих й діється по Його волі.
Трохи воно скидає на якесь квакерство… – квакерство – протестантська конфесія у християнстві, яка виникла в Англії в середині XVII ст. Початкова назва – «Християнська Громада Друзів Внутрішнього Світла». Квакери відомі неприйняттям насилля в будь-якій формі, а також широкою соціальною діяльністю, спрямованою на утвердження в суспільстві ідеалів гуманізму та пацифізму.
… по-українському читати – батюшка не згоджується, заказано… – у XVIII ст. було видано кілька указів російських царів і синоду про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг; 1786 р. – заборона богослужіння українською мовою; 1881 р. – заборона на проповіді українською мовою.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 74 – 76.