4

Михайло Грушевський

– Так не йде! – мурмотів я сердито, машируючи по своїх хатах, роздражнений якоюсь громадською баталією, що зачепила й мене по ребрах. – Се значить, у мене знову буде кілька днів розстрій нервовий, а з того розстрій жолудковий, а з того припадок гемороїдальний, і я знову буду, як тінь, блукати улицями без кінця, в стонадцятий раз розрішаючи питання «бути чи не бути?».

– Не йде, – повторяв я сердито, риючись в купі одежі, накиданої без порядку на ліжку. – Чоловік живе, як поштова шкапа, не маючи хвилини за сею працею та всякими клопотами не то, щоб спочинути, а й передихнути, якось оглянутись навколо, глянути на світ і на себе. Нарешті він видушиться, як цитрина, й піде туди ж, куди й вона, – на смітник.

– Абсолютно так не може йти, – закінчив я, глянувши на себе в дзеркало. – Я посивів за останній піврік, як камчатський бобр, і за п’ять років буду виглядати старший за свого батька – й що ж потім: старітися нудяром, диваком, заїденим гелертерськими недугами, розмовляти з усяким про свої гемороїди і жолудок. Хай мене повісять ліпше! Сьому раз назавжди треба дати раду й кінець.

Певне, що такі монологи я висловляв не раз і попереду, і то без певного результату, але на цей раз наспів саме лист, що мене зміцнив ще більш в моїх резигнаційних думках. Се писав мій товариш, з яким жив я віддавна в великій приязні, коли ще мені і не снило бути доктором цивільного права і звичайним професором вареницького університету. Тоді він був песимістом з надзвичайно квасним гумором і з крайніми теоріями, але радикально визволився від своєї песимістичної хороби, оженившись з одною дівчиною в Маковницькім повіті й осівшись на жінчинім хуторі. З нього вийшов знаменитий земський діяч [Земство – адміністрація автономічна краєва.] і славний господар, а спеціально – садівник. І тепер в своєму листі, запрошуючи до себе на Великодні Свята, не вдержавсь він від кількох уваг про свій сад, уваг – перейнятих глибоким чуттям природної краси й поезією. На мене немов линули пахощі ранньої весни, вогкість ще невисушеної землі, дух від торішнього незотлілого листя, й я під впливом того всього зараз же відписав йому:

«Дорогий друже! Я з великою охотою перебуду в тебе свята, і ще з більшою – хотів би сам осістись в тій же сфері, де ти собі розкошуєш. Чи не маєш де в сусідстві якої дівчини простої, гарної й доброї, ще щоб був за нею і modus agri non ita magnus і чи не поміг би ти мені таку дівчину за себе взяти? Був би за те тобі дуже вдячний. Твій…».

Сталося так, що відповідь на те прийшла дуже швидко, не давши мені остигнути. Приятель писав, що має, власне, таку особу, і то в близькім сусідстві, просив тільки сповістити про день приїзду, аби я, не гаючи часу, міг ту дівчину побачити. Се було, як то кажуть, – з місця кар’єром, але я тільки подякував свого приятеля за таку його запобігливість. «Годі, годі!»

Кілька днів по тому, скорохвацько зібравшись, я вже їхав маківницькими палестинами серед чорних ріль, присипаних ясно-зеленими сходами, під привітно ласкавим промінням весняного сонця. Діставшись до приятеля, я вже застав у нього ту сусідку, що приїхала для якихось порад господарських; не знаю, що то за справи були, чи йшло про число яєць, потрібних для якої химерної баби, чи про способи садити картоплю, бо зараз забрався я до пильного аналізу самої особи з основним методом доброго правника, і результати того аналізу були дуже втішні. Дівчина була гарненька з себе, розумна, з симпатіями до тихого життя сільського, і що найважніше – з спокійною, рівною вдачею: значить, і про нагоду яких непорозумінь я був забезпечений від гризні та родинних вибриків.

Другого дня Пасхи ми поїхали всі в гостину до неї. Вона була сирота, жила сама з якоюсь далекою родичкою для компанії. По гнізду можна пізнати птицю, і домівка «сусідки» ще зміцнила мою добру думку про неї; се було справді гніздо затишне, що на собі носило сліди спокійної, розважної вдачі, не позбавленої чуття краси й поезії, – гарний квітник, запах свіжих нот і купка книжок, дібраних не без певної системи, свідчили за те. Тож я поновив візиту тих же свят, вже сам, без приятеля, тим більше, що мені переказали, що я зробив добре враження.

Коли скуплюєш думки коло одної особи і даєш їм волю, «розрішаєш на вся», то певність в обопільності симпатії з’являється маслом на огонь. Блукаючи по пахучих стежках саду свого приятеля, я скоро почув, що в мені дійсно ворушиться якесь чуття до «сусідки», і я без кривди міг їй освідчитись. Се й зробив я за другою своєю візитою. «Сусідка», мабуть, ждала вже сього і, не вагаючись, згодилась. Весілля умовились зробити зараз по Зелених Святах, і мені так хотілося скоріше «сісти на землю», що я вмовляв свою суджену відкласти подорож на інший час і по весіллю зостатись на хуторі. Вона так мало бачила світу, що, думаю, перспектива подорожи мусила виглядати для неї інакше, як мені, але вона згодилася на се легко. На початку червня я вже перебрався на хутір з своїми книжками, нотатками, розпочатими працями і іншим скарбом. Нарешті-таки! Tandem aliquando!

Я завжди любив село, завжди марив про нього, як про тиху пристань, але мені мало, уривками траплялося бувати в ньому. Тепер міг я тішитися без краю сільським затишним життям. Як добре працювати було тут, без тієї звичайної міської метушні, того напруженого змагання заполонити життя нескінченною силою всяких дрібниць! По правді, тут за день можна зробити, як у місті за тиждень, і як ясно ставало в голові!..

Я навмисне розпочав одну загальнішу розправу, яку давно обміркував, – аби використати такі вигідні обставини. І поруч з тим скільки втіхи з такого невпинного сполучення з природою. Всякий час всяка сторона сільського життя при таких відносинах до неї показували силу краси і правильності. І ранок вдосвіта, коли все навколо тріпонеться від свіжого нічного холоду і, обсипане сріблястими перлами роси, жде сонця, – і гарячий полудень з нерухомою, тяжкою, та все солодкою втомою, – і вечір з гарячим відблиском минулого дня і з надією тихої, містичної, чарівним сяєвом місячним облитої, ночи… До сього всього прилучалося нове почуття, про яке я давніше не мав і поняття, – незвичайно втішне почуття власності: чути, що земля, по якій ходиш, твоя, що ти зв’язаний з нею, що існуєш як нероздільна частина всього того окружения, а разом центр всього того невтомного кипучого життя…

Приятель приїздив до мене за літо разів кілька. Він все тішився, що в сей куток повіту, де бракувало, як він казав, правдивої інтелігенції, дістався я, й розпочинав різні плани про діяльність культурну й економічну. Його планом було, щоб і я втягнувся до діяльності земської, дав себе вибрати до управи повітової, а ближчою ареною мало бути близьке село, велике і доволі заможне, але занедбане щодо інтелігентної опіки. Я був не від того, всі ті плани якнайбільше припадали до моїх націоналістичних і демократичних переконань, тільки поки що хотів я покористати з спочинку, не розпочинати зараз цю колотнечу, міську громадську колотнечу, пересаджену на сільський ґрунт. Се все примушувало мене здержуватись з відкликом на плани мого приятеля, – якось сором було. І коли за першими разами я й собі розводив широкі проспекти в сій сфері, далі більш помовчував. Одначе ми їздили разом з ним у село, познайомились з місцевою інтелігенцією, з видатнішими козаками-господарями. Приятель пропонував організацію спілки хліборобських машин, запровадження кращих родів насіння і т. и.

Що довше я жив на хуторі, сільське життя все більш втягало мене, все більше забирало часу те «сполучення з природою», все більше відкривалося втіхи, інтересу в різних сторонах сільського життя і господарства. Жінка моя давала раніше всю землю в аренду кільком підприємцям і багатшим господарям місцевим, зостаючись при невеличкім двірськім господарстві. Я спочатку зостававсь в ролі глядача, що тішивсь тільки показною стороною сього життя, але, кажу, все більше втягала мене в свою сферу господарська робота. Час, який я присвячував роботі письменській, йшов poco-a-poco diminuendo, а роля глядача мене знеохочувала, і зависть брала до людей, що ставали межи мною і моєю землею, відпирали мене від неї.

Я прийшов до думки на другий рік взяти в свої руки управу землі, на початок – хоч частину її. Жінка моя прийняла сей замір не дуже радо, почала мене відмовляти, що господарство забирає страшно багато часу, що воно зв’яже мене з руками й ногами, перешкоджатиме мені в працях наукових. Я об’яснив їй, що й для праці наукової перш за все потрібна ясна голова і фізичне здоров’я, і що, перевівши літо в роботі господарській, з тим більшою користю можу віддати зиму праці духовій. На тому й стало.

На початку господарства було, одначе, багато заходу; треба було майже наново завести інвентар господарський, побудувати багато нового. Я розпочав те з осени й наїздив при всякій можливості на хутір; на весняне півріччя взяв собі урльоп, була думка їхати тоді з жінкою за границю, але перспектива совання по готелях і залізницях в порівнянні з хуторними перспективами так мене знеохочувала, що жінка замовчала се питання. Мушу зазначити, що хоч наше життя супруже йшло дуже гладко і я був дуже задоволений з нього, помічав я, що на мою жінку налягала якась тінь, і в поводженню її не було такого радісного настрою, що помічав я в перші часи. Але то була лише дуже бліда і непримітна тінь.

По новім році я переїхав зовсім на хутір. Жінка правду казала, що господарство приносило з собою силу роботи, забирало чоловіка цілком. Але ся робота анітрошки не знеохочувала мене; в ній було все так ясно, щиро, без всяких штучно випещених інтересів, клопотів. Зіставивши на перший раз тільки третину ґрунтів до власної управи, на дальший рік думав я всі ґрунти забрати собі. Зате на що інше часу не зоставалось, за се годі було й думати. Попереду я пробував собі вимежувати певні часи для духової праці, але нарешті мусив на се махнути рукою й зіставити її на міське життя. Так само не вийшло нічого і з тих широких планів діяльності громадської на селі. Я все відкладав – а далі знеохотився. Непорозуміння ґрунтові, за крадіж лісу, кривди робітницькі – все се завело препогану атмосферу квасів межи мною і громадою і відвернуло мене від всяких культурно-економічних проектів. Приятель мій пробував як-небудь се налагодити, але й йому не вдавалось.

За сей піврік я дуже відвик від міста; університетський курс став для мене тягарем; скільки там безпотрібного, фальшивого! Мене тягло при кождій можливості на хутір. З’являлась думка – як би добре було цілком залишити міське життя, університет і цілком перейти на господарство. Але обставини реальні для господарства були не дуже вигідні, і хутір жінчин, хоч не маленький, не міг би сам визволити мене від потреби іншим способом заробляти гроша. Приходилось терпіти і чекати весни, тягнучи тим часом тягар міської колотнечі з розмовами про виїдене яйце та ще з ламентаціями на тему, що я відбився цілком від громадських і культурних інтересів, осунувсь, подавсь…

На селі заводивсь у мене такий круг знайомих, з якими в’язали мене більш близькі і реальні спільні інтереси. Зате я помічав, що мій приятель все рідше приїздив до мене і пропадав його давніший ентузіазм в розмовах.

Якось він приїхав у Спасівку. Пішли розмови про се, про те; я почав йому висловляти жалі свої господарські на селянство. Він спочатку жартував з мене, далі став сперечатись.

– Мені чудно слухати, – сказав він з запалом, – що ти говориш тепер чисто, як мій земський начальник.

– Твій начальник вибрав благую часть, – сказав я. – Він має добрий ґрунт, і його посада дає йому можливість бути вільним від сих усіх неприємностей, що псують кров усім нам – господарям.

– Ти трохи не маєш заздрості до нього?..

– Навпаки, маю, і дуже. І якби не був я зв’язаний, з великою охотою сам би зайняв таку посаду. Се все в теорії виходить дуже красно з демократичними мріями, а я стою на реальнім ґрунті.

Приятель мій замовк і швидко пішов спати. Другого дня, прокинувшись, ждав я його до чаю, аж служащий сказав, що він поїхав.

– Коли, куди?..

– Вдосвіта звелів запрягати коні й сказав, що мусить нагло виїхати. Я послав до нього листа, питаючись, що йому трапилось такого незвичайного, і одержав коротеньку записку:

«Перспектива розмови на другий день про земських начальників так мене злякала, що я мусив втекти. Бувайте здорові, прощайте!»

«Фе, знову сон! Очевидно, це все клята лампа…»

Я переміг свою неохоту і, вилізши з-під свого накриття, пішов її загасити. Була ще тільки третя година, і я сподівався ще добре заснути. Але мене задивувало, що всі мої сни були немов на одну тему і так близько в’язалися з моїми думками про потребу особистого щастя, з яким я заснув.

– Се чиста комедія, якісь страшні приклади, – мурмотів я, мостячись знову під своєю покришкою, – і зовсім дурні, бо ж особисте щастя не зв’язано доконче з упадком духовим, з зрадою і іншими страхами. Се все та лампа з зеленою покривкою якусь мару на мене навела.

І я, умостившись, заснув міцним і спокійним сном чоловіка, якому хіба вві сні, та й то ще при зеленій лампі, й може приснитись такий звір, як особисте щастя…

Примітки

… для якої химерної баби… – тобто для великоднього печива, для паски.

Зелені Свята – три останні дні перед Трійцею і три перші дні Троїцького Тижня. Трійця, Тройця – церковне свято, яке відзначають у восьму неділю (на 50-й день) після Пасхи.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 67 – 71.