2
Михайло Грушевський
В моїм життю переміни. Я вже не людина «без общественного положения», що не могла навіть свому господарю витолкувати, чого вона, власне, живе в богоспасаемому місті Варенику. Ні!.. То все пройшло! Моя докторська дисертація видрукувана, оборонена й наробила сенсації. Всі тридцять рецензентів, що писали про неї, обливши її їдом кождий з свого боку, мусили з кисло-солодкою міною признати, що вона «не безкорисна в сучасному стані науки», і мій опонент на диспуті, схиливши на бік меланхолічно голівку, заявив, що він все-таки признає розправу вартою «искомой ученой степени» і сподівається, що докторант і т. д. (розумій – зломить собі ногу на чім іншім).
Мене запросили на катедру в Царево-кокшайський університет надзвичайним, подавши надію, що не пізніше, як за піврік, я буду звичайним. Хоч я з засади припускаю професорську діяльність тільки на етнографічно своїм ґрунті, але таке предложения не прийняти було б дурним: звідти я легше можу перейти на свій якийсь університет [Царево-кокшайськ і (нижче) Царево-санчурськ – малі міста в східно-північній Росії, де й вві сні не снивсь нікому університет. Що ж до Вареника і Маковника, то таких міст не могли-сьмо знайти й на самій докладній мапі Європи. – Приписка переписувача.], – працюватиму тим часом, навіть свобідніше, не стягаючи підозріння, не… ну, та це ясно, як день. І я приймаю і їду, одержавши кошти перенесення, дієти і ще щось, одно слово – багато.
Я впорядкувався з паспортом, поробивши візити вищій громаді. Очевидно, мені треба триматися світу, щоб мати вплив і авторитет в ньому. Життя коштувало дорого, але я міг собі позволити те – мене, дійсно, зараз же зробили звичайним, а значне число слухачів приносило добрий гонорар; окрім того одна вельми розповсюднена царево-кокшайська часопись запросила мене до постійного співробітництва, з дуже доброю платою. Правда, я був ухвалив, що докторська дисертація буде моєю останньою працею в мові царево-кокшайській, і справу мови в літературній роботі тра нараз остро поставити, – одначе, не можна було не признати, що консеквентне переведення цього принципу було б абсурдом, при тім «Царево-кокшайский Прохвост» був дуже ліберальним і в справах національних толерантним органом.
В пості, на симфонічних вечорах я мав нагоду пізнати родину маркіза Труляля. Це був дуже давний рід, що емігрував до Царево-кокшайська після катовання Людовіка XVI. Втративши свої великі маєтності в Франції, він був збіднів, але батько старого маркіза поправив свій маєток дуже щасливими негоціями з спиртом і сухарями за часи недавньої кампанії, й тепер рід цей займав становище між найвищою аристократією. Одна дочка маркіза була за екс-міністром справ внутрішніх, друга – за дійсним міністром скарбу, а син мав репутацію «твердой, но розумной власти» і був посланий куратором просвіти на острів Вайгач.
[Куратор («попечитель») освіти – вища власть над всякими школами (від сільських до університету) в більших округах, що обіймають по кілька губерній. Острів Вайгач – на Білім морі, але там жадної освіти, і навіть ніякої, не тільки «твердой, но розумной» власти – нема. – Прип. переп.].
Менша маркізівна була дуже гарна дівчина, розумна і добре вихована. Вона, очевидячки, відразу зацікавилась щодо мене, знавши за мною репутацію дуже талановитого і «передового» чоловіка. Я почав у них часто бувати, і в кінці літа посватався. Старий маркіз трохи був незадоволений з такого mesalliance своєї дочки з паламарським унуком, але мусив згодитись. За жінкою я мав дістати дуже гарну маєтність верст за 50 від Царево-кокшайська і сто тисяч готівкою. Весілля відбули тихо, в крузі родиннім, в маєтності маркіза; довшу подорож заграничну відложено на весну. Міністр-свояк, що був на весіллю, дуже близько зійшовся зі мною й намовляв перейти на дорогу адміністраційну.
– Тепер дуже цінують людей з науковим цензом, і з вашою головою можна знайти там собі відповідніше місце, а ліберальні погляди не пошкодять – це справа часу; я сам був у молодості великим радикалом, – додав він з милим усміхом.
Одначе довідавшись, що я раніш багато писав вареницькою мовою, він радив мені це залишити.
– На це дивляться, як на певного рода дон-кіхотство, се mauvais ton і не личить чоловіку з репутацією таланту і розсудності. Я розумію всякі ізми, до анархізму самого, але вареникофільство – це тільки смішно!
Це була правда; та я останніми часами не знаходив і так часу займатися вареницькою публіцистикою. Діяльність освіченого і ліберального чоловіка на широкім полі адміністрації, на впливовім становищі чи не корисніше від усяких ламентацій про «заборони» і «циркуляри» і тому подібні «страшні слова» à la «жупел» і «метал» [Автор, очевидячки, натякає на одну комічну сцену в комедії російського драматурга Островського, де неосвічена міщанка балакає з урядником, що які то є часом страшні слова, як почуєш – аж злякаєшся. – Прип. переп.].
Зима перейшла дуже мило, наш дім був один з найперших в Царево-кокшайському, у нас були soirées fixes в п’ятницю і бувало багато люда, все, що було кращого в beau monde’i. З жінкою ми жили дуже добре; вона гарний мала голос і ми не раз проводили собі вечори в співі; правда, що громадське життя зоставляло так мало вечорів вільних! Не диво, що я не міг що далі – то більше піддержувати зносин з вареницькими кругами, та нарешті перестав і читати кореспонденцію, що до мене приходила з вареницьких околиць. Вони все менше мене цікавили.
Проїздячи весною з жінкою за границю, я спинився в Варенику й бачився з деким з своїх давніх знайомих; вони мене задивували, по правді кажучи, затхлою атмосферою своїх інтересів, вузьким світоглядом і якоюсь дитячою примітивністю поглядів; не вірилось, що я так недавно міг жити в тій сфері і навіть знаходити спільні інтереси. Я попробував був якось вплинути на них, порозумітись, але переконавсь, що то даремна річ, що ми маємо цілком відмінну логіку. Так що коли якісь наївні індивідууми зачали були мені дорікати, то я тільки висловив свій подив, що люди з такими примітивними інтересами беруться судити про факти і явища вищої категорії. Від’їздячи, я переконався, що цілковито розійшовсь з своїм минулим.
Подорож за границю дуже вдалася; особливо світлим промінем в моїм життю зостануться кілька тижнів побуту в Палермо. Ми провадили дуже тихе і спокійне життя; у жінки з’явилися ознаки вагітності, і я дуже піклувавсь, аби їй щось не зашкодило.
В Мілані одержав я милу звістку – мене іменовано помічником куратора, і то в Варенику; це останнє трохи було неприємно – nemo propheta… У всякім разі це було авансом дуже гарним, і я написав своєму свояку–міністру дуже вдячного листа. Він, дійсно, потрудивсь коло цього, але я таки завдячував немало й самому собі.
Зимою трапилась історія з сином царево-кокшайського маршалка; він вплутавсь у дуже неприємну історію, загал студентів і професорів був незвичайно обурений, і його хотіли виключити якнайостентаційніше. Я був референтом в сій справі, і маршалок звернувсь до мене, просячи вирятувати його сина. Мені було дуже шкода того поважного і надзвичайно впливового чоловіка, і я дійсно вирятував його сина. Правда, товариші дуже ремствували на мене, але формально справу обставив я так, що годі було щось чинити; замість маршалкового сина історія окошилась на якомусь бурсаку з залатаними колінами, і я вже зоставив то товаришам – рятувати його. Маршалок був мені надзвичайно вдячний і, певно, приложив і своїх сильних рук…
Вже в кінці літа я переїхав в Вареник – у мене родився син літом, і я не міг раніш турбувати жінки, а без неї їхати не хотів. Яке чуття обхопило мене, коли подумав, що я – внук вареницького паламаря, попав між найвищу аристократію місцеву. Ми, плебеї, розіпхали собі ліктями дорогу серед тих найдавніших, найповажніших родин, – аристократія гербів і капіталів мусить поступитись перед аристократією таланту…
Після весняних розмов я вже не мав охоти поновляти своїх відносин з давньою компанією, сими національними дон-кіхотами, фіглярами, з трагічними викриками. Вони, одначе, й сами се зрозуміли, мабуть, і були остільки розумні, що й не спробували нав’язати зносин зі мною.
Восени я поїхав на першу свою ревізію. В Маковнику інспектором прогімназії був найщирий мій приятель з університету. Очевидно, він не знав, що я вже порвав всякі зв’язі з тією романтичною галіматією, бо нею, власне, хотів мене потішити. На лекції царево-кокшайської мови він мене почастував питаннями про значення Шевченка, на історії щось теж подібного, а коли я схотів послухати хору, мені заспівали: «Ой, не дивуйте…» Я не міг, при всій охоті, заплющити очі на ту компрометацію школи, й на зборі учителів висловив йому, в виразах дуже здержливих, певну догану. Я сподівавсь, що він, як розсудливий чоловік, зрозуміє і відграничить відносини службові від відносин особистих, і навмисне зараз звідти пішов до його мешкання, щоб з ним побалакати, але яке ж було моє здивування, коли сей дурень, відчинивши двері своєї хати й побачивши мене, буркнув мені:
– Мене нема дома, – й замкнув двері під самим моїм носом.
Тут я прокинувся.
Примітки
… надзвичайним, подавши надію, що не пізніше, як за піврік, я буду звичайним – йдеться про викладацькі посади й учені звання в університеті після успішного захисту дисертації: надзвичайний професор і звичайний професор. До педагогічного корпусу класичного університету належали ординарні (звичайні) та екстраординарні (надзвичайні) професори, штатні доценти й приват-доценти, ад’юнкти, лектори і вчителі мов. Звання надзвичайного професора, як правило, надавали молодим ученим, котрі працювали найближчими помічниками видатних професорів. У російських університетах XIX ст. до екстраординарних належали позаштатні професори, які обмежувалися в правах і одержували меншу зарплату, ніж ординарні професори. Підвищення екстраординарного в ординарні здійснював міністр народної освіти за представленням попечителів навчальних округів. Після 25 років педагогічної та наукової діяльності професор мав право претендувати на отримання звання заслуженого.
Царево-кокшайськ і (нижче) Царево-санчурськ – малі міста в східно-північній Росії… – М. Грушевський вдруге у своїй письменницькій практиці вживає ці назви як символи глибокої російської провінції (див. коментар до оповідання «На траві»).
Приписка переписувача – ця та інші примітки у тексті оповідання, зроблені начебто від імені переписувача, – авторський художній прийом. Примітки належать М. Грушевському, як і увесь основний текст твору.
… значне число слухачів приносило добрий гонорар… – студенти університетів платили за навчання. Цими коштами розпоряджалася Рада університету, певну їх частину могли виплачувати викладачам як додаткову винагороду.
… після катовання Людовіка XVI– французький король Людовік XVI (1754–1793) був скинутий з престолу під час Великої французької революції в грудні 1792 p., засуджений у січні 1793 р. і гільйотинований.
… Вайгач – острів у Північному Льодовитому океані, на межі Баренцева і Карського моря; відокремлений від материка протокою Югорський Шар, а від Нової Землі – протокою Карські Ворота. До XIX століття острів був місцем розташування язичницького капища ненців, де стояли дерев’яні ідоли, пофарбовані кров’ю священних тварин, насамперед північних оленів. Тепер Вайгач входить до складу Ненецького національного округу Архангельської області Росії, на ньому є три невеликі селища.
…комічну сцену в комедії російського драматурга Островського… – згадано діалог персонажів п’єси російського драматурга О. Островського (1823–1886) «Важкі дні» (1863) – Мудрова й Настасьї Панкратівни з другої дії, ява 2.
…виключити якнайостентаційніше… – тобто провести процедуру виключення демонстративно, показово, з широким розголосом.
… мені заспівали: «Ой, не дивуйте…» – українська народна пісня «Ой, не дивуйте, добрії люди, що на Вкраїні повстало…» з часів Б. Хмельницького. Частіше вживаний варіант – «Гей, не дивуйте…».
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 58 – 61.