3
Михайло Грушевський
Ні, я ще не професор, а тільки доцент, але доцент з великими надіями і авреолею «голови». На диспуті магістральнім мене трохи не розірвали на шматки, обіймаючи й здоровлячи, і після того намість «наш молодий учений» мене стали завжди титулувати: «наш талановитий учений». Факультет обіцяв, що не пізніше як за півроку заіменують надзвичайним (правда, тільки «исправляющим должность», але се дрібниця). Я був ще сп’янілий з тієї атмосфери популярності й успіху, коли прийшла мені щаслива ідея відчитати кілька публічних відчитів про історичні відносини Вареника до Царево-кокшайська. Відчити були написані дуже тактовно, так що урядові годі було мене чіпнути, але разом вони так ясно представляли річ і так промовляли до тих, хто сю справу розумів, що на останньому відчиті публіка трохи не подушилась, а при кінці піднявся такий грім оплесків, що шиби дзеньчали.
Не пам’ятаю, як я вийшов на улицю і як ішов, коли на одному повороті якась постать жіноча, що стояла нерухомо й, очевидно, мене чекала, приступила до мене і, стискаючи мені руку, почала промовляти щось про відчит, про науку і про поступ, в виразах не досить зрозумілих і ентузіастичних. Се мене не здивувало й трошки, бо був я в такім настрою, що якби Богдан [Є тільки монумент Богдана Хмельницького в Київі. – Прип. переп.], що, власне, дивився на сю сцену, грозячись своєю булавою, зліз з свого мосяжного коня і почав би мене обіймати й здоровити, то й з того б я не здивувався. І так ввічливо подякувавши тій постаті, молодій панночці, як показалось, я пішов собі далі, розпитуючись щось про її погляди й інтереси і, дізнавшись про її оселю, запровадив її додому.
Се було початком нашої знайомості; я стрівся з нею по кількох тижнях припадково, розговорився, й ми доволі часто потім стрічались. Се була молода ще дівчина, дочка одного грубого пана, що глядів кудись на сьомі небеса аристократії і носився з теоріями державного значення «благородного российского дворянства», – дівчина надзвичайно мила й симпатична. Вихована в тій нездоровій атмосфері панської пихи і марності, вона припадково досить, на лекціях гімназіальних, з кількох перечитаних книжок перейнялася кращими ідеями й змаганнями. В наші часи загального, а з тим разом і жіночого декаденсу, була то вже досить незвичайна постать: стільки в ній було щирого змагання до освіти, до зрозуміння суспільних відносин, таке гаряче шукання правди й доброго. Правда, се було все досить невиразно, не зведено до ясних точок, до цілісного світогляду, але все виступала та щирість, як я думаю, – загальна ознака неполаманої жіночої натури, і разом – її найліпша окраса.
Я зробив був візиту її батькам при якійсь нагоді, але батько глянув на мене дуже скоса: моя репутація esprit fort, скрайнього ліберала і націонала, зовсім не надавалась до антуражу його салону. Помітивши се, я не став вчащати до його, але се не перешкоджало часто бачитись мені з його дочкою. Я приносив їй книжки кудись до огороду то що, і ми звичайно вели довгі розмови, до яких матеріалу ніколи не бракувало. Я скоро помітив, що дівчина мені дуже подобається, але спочатку не звірявсь тому враженню, знаючи, що мені подобатись незвичайно легко. Але як я не аналізував своє чуття, якими реактивами не розкладав його, мусив прийти до переконання, що ся дівчина міцно розгостила в моїм серцю.
Зібравши всю цивільну відвагу (я мав вже за собою з півтора гарбуза, і сей прецедент звичайно впливає потім дуже зле щодо такої відваги), я одного красного (дійсно) ранку проказав їй одним духом репліку такого змісту, що коли вона, мовляв, має до мене якусь симпатію й не боїться зв’язати свою долю з таким гайдамакою, то і т. д. Такі репліки бувають тим ліпші, чим коротші (а найліпші – безсловесні) і на сей раз то було особливо гарно, що моя кохана, не дослухавши й до середини, зашаріла, як вишня, й сховала своє личко в мене на грудях. Вона не сказала ні слова, і се була найліпша відповідь з усіх можливих. Ми стояли на нижчій доріжці ботанічного саду, над нами гули бджоли, в’ючись навколо заквітчаного бозу, соловейки перекликались, не вгаваючи, а моє серце било так гучно, наче було язиком якогось дзвона дивного й надзвичайно милозвучного…
Тим випадком розпочався період незвичайного щастя в моїм життю, щастя, про яке я давніше не мав жадного представлення і яке так мало гармонізує з сим уділом жалю й страждання. Ми бачились регулярно щодня; я мав виклади на університеті зрана і, докінчуючи красномовні уваги в якій-небудь справі стягання судових коштів в період русько-литовський, одним оком дививсь на доріжку ботанічного саду, що слалася перед вікнами авдиторії і де повинна була в той час з’явитися рожева сукня під сірою парасолькою. Не вважаючи на свої сліпі очі, я пізнавав їх без помилки на тім досить значнім віддаленню, ба – я пізнав би їх, якби був навіть сліпородженим.
Я вибігав з університету й біг просто до нижчого круга, де вона мене чекала. Починалась розмова, з якої сторонній чоловік догадавсь би, що то говорять божевільні. Між нами щодалі, то більш розвивалось те дивне поспільне розуміння, якесь ясновидіння, що давало нам можливість знати чужі думки без слів, відповідати перш ніж було висловлене питання, розмовляти, перескакуючи через кілька думок, і т. и.
Восени я «поострив серце мужеством» і, позичивши фрака (як то звичайно бувало в урочистих оказіях) у свого старого професора, пішов до батька дівчини – свататись. «Благородное российское дворянство» прийняло мене дуже холодно, вислухало дуже кисло і, глядячи поверх моєї голови в саме небо, промовило, що воно дочки не має заміру неволити, але просить уважати, що цей шлюб – противний його поглядам і замірам, і що коли я мав якісь вигляди матеріальні, то…
Я не дав докінчити йому сієї балачки, заявивши, що прийшов сватати його дочку, а не вести пертрактації грошеві, і се була правда. Хіба не виніс би я радо свою милу в одній сорочці з сього затхлого барлога; бодай вони собі поскисали, ті благородно-дворянські капітали!
«Благородное дворянство» видержало характер, треба то йому признати, й не тільки не дало за дочкою й шага, але навіть не було на весіллю, тільки сама мати, що з своїх грошей спорядила гардеробу і все потрібне дочці.
Ми виїхали по весіллю зараз на хутір і прожили там, та не прожили, а промріяли, в якомусь чарівному сні перебули свій перший місяць. Я вернувсь на свою стару оселю, тільки до попередньої хати взяв ще одну сусідню. З яким чуттям я вніс на руках в ту оселю свою жіночку й обніс її по хатах. Мілон, що тягнув під оплесками бика на собі, не почував і десятої частини тієї втіхи, яку чув я, несучи свій дорогий трофей. Бідні люди не знають, де щастя!..
Се було красним вступом до ще кращої симфонії; щастя мені світило незмінне, і я можу, не кривдячи, сказати, що ті надзвичайно щирі, гармонічні відносини між мною і жінкою й на хвилю не замутились (та й взагалі я думав, що дев’ять-десять процентів розчарувань супружих бувають результатом власної нетактовності). Ми жили своїм тихим родинним життям в віддаленню від утіх світу. Бували в кількох ближчих родинах, у батьків – ніколи, тільки мати бувала в нас. Наше життя було, одначе, так повне, що я з здивуванням згадував не так давні часи, коли я за один день часом готував піваркуша друку наукової розправи, – тепер у мене ледве ставало часу сяк-так приготовитись до викладу.
Давніші свої громадські відносини, сі безконечні сходини, збірки, комітети, я залишив цілковито – вони забирали стільки часу! Та, по правді, й сухе доктринерство сих сфер мене вражало часом остро. Деякі з сих резонерів стали мені дорікати, що я ухиляюсь від громадської роботи й обов’язків, що я вдався в кейф і безжурну ліноту, що вони помилились в своїх надіях на мене. Такі погляди мене дуже дражнили – не розуміти, що особисте щастя є невідмінно потрібний елемент здорового, нормального духового життя, що без нього сили духовні приходять в розстрій, і людина починає хорувати на всякі ненормальності і т. і.
Наші відносини громадські погіршилися ще з одної причини. Я частенько був у грошевім клопоті. Життя наше коштувало досить. Не вважаючи на свої світлі змагання, одушевлена ідейними сферами, моя мила жінка винесла з давнішого кругу життя, цілком несвідомо, багато призвичаєності до комфорту і навіть – певної розкоші. Мати від часу до часу (ба досить часто) нову суконьку, і то добре, з смаком зроблену у якогось кращого кравця, ложу в новій опері, в концерті приїжджого артиста – здавалось їй таким звичайним, необхідним, що в неї, певно, не з’являлось і думки про зречення. Розуміючи се, я ніколи навіть не пробував вплинути на неї – задля таких дрібниць руйнувати своє щастя було б чистим абсурдом. Я, навпаки, так тішився, коли міг зробити для неї якусь милу несподіванку, якийсь дарунок, подивитись, як блиснуть її очки від якої-небудь цяцьки, квітки і т. ін.
З того всього мої маленькі капітали, що заощадив я давнішими роками, зменшувалися дуже швидко, бо з університету мав я дуже небагато. Мої публічні виклади не пройшли мені дурно; як казав мій старий професор, досвідчений дуже добре щодо урядової психології: «Факту нема, але запах недобрий». Задля сього запаху мене не зробили надзвичайним, і «начальство» значно скисло в своїх відносинах до мене. Приходилось подумати, як би біді зарадити.
Перед кількома роками в Варенику постав проект видавати наукове видавництво рідною мовою. Задля цензурних обставин ми постановили друкувати його на місяці, звідки в добру погоду добрим телескопом можна було його читати і в Варенику [Цілком незрозуміле. Хіба припустити, що автор натякає тут на закордонні, заборонені видавництва? У всякім разі порівняння чудне! – Прип. переп.]. Я був одним з найгарячіших ініціаторів сього проекту і всіма силами попирав те видавництво, майже до кожного числа подаючи щось свого. Скінчивши свою магістерську дисертацію, я розпочав для нього ширшу розправу соціологічно-правничного змісту, з широко переведеним порівняним методом. Я дуже тішився думкою про сю працю, що, на моє переконання, мусила зробити значну сенсацію і високо піднести престиж нашого астрономічного видавництва. Дійсно, товариші, що вислухали поодинокі частини розправи, дуже її похваляли, і я завів зносини з однією німецькою часописсю, щоб там помістити резюме сеї розправи, коли її видрукую.
Правда, перший запал, з яким вареничане взялись до видавання того астрономічного видавництва, дуже швидко простиг значно; багато співробітників повіддавало обіцяні статті в видавництва інші, видавані вправді мовою не вареницькою, але зате на землі, так що їх можна було читати без скла, і до того мати приємність доброго гонорару. Така малодушність тоді дуже обурила нас, більш завзятих націоналів; мій приятель Руденький написав надзвичайно дотепно гумористичні вірші на таких співробітників і я послав сам примірник їх одному з професорів, що розправу, вже прочитану в редакційному комітеті астрономічного видавництва, надрукував в царево-санчурській часописі «Благонамеренный Либерал».
Я тоді й не предчував, що сам маю швидко піти за прикладом того професора, а так сталось. Я робив тоді різні заходи коло поліпшення свого становища – мав авдієнцію у куратора освіти, слухав різні dicta acerbissima про свою «нерозважну балаканину», себто про відчити, і мусив притакувати. Куратор, одначе, заявив, що катедри в Варенику не дістану, «поки не доведу переміни в своїх поглядах», а предложив іти на вакантну катедру в Царево-санчурськ.
Нема чого й казати, що я згодився; я, правда, дуже любив Вареник, але…
Одначе се був ще тільки журавель у небі [Прислів’я: «Не обіцяй журавля в небі, а дай синицю в руки».], а треба було щось мати в руках. Якраз тоді наспів лист від видавництва астрономічного органу, що упоминався про ту мою розправу, про яку він навіть подав уже оповістку. Сей лист пригадав мені сю справу, бо сама розправа лежала останні кілька місяців – від самого шлюбу – без турбування, як багато іншого, розпочатого перед весіллям. Я кажу, що життя моє йшло так повно: мені не хотілось силувати себе, накручувати до роботи, що не лежала тепер на серці, й я ждав, поки життя само увійде в береги.
Лист, кажу, пригадав мені ту розправу. Я дістав її й перечитав; вона була не викінчена, я мусив себе приневолити – засісти на кілька днів, щоб так-сяк дати їй останню форму. Але розуміється само собою, що я працював не для астрономічних видавництв. Легко було мені вибрикувати і дорікати людям неконсеквенцією та слабодушністю, коли я був вільний, як вітер, хлопчисько, що сам ніким не журивсь, і ним также. Я мав тепер обов’язки важніші.
Нехай і я колись знову працюватиму для національної ідеї, але попереду треба сі обов’язки задовольнити. От нехай я здобуду катедру, полагоджу грошеві потреби, а разом з тим забудеться моя репутація скрайнього ліберала і сепаратиста. Тепер же треба сидіти тихо. Куратор вимагав уже, щоб я навіть чимсь доказав переміну своїх поглядів щодо тих дражливих пунктів; догадливий ректор пояснив, що мені випадало б на тему тих же нещасливих відносин вареницько-царево-кокшайських написати статтю якусь – не конче супротилежну, а так, в «примирительнім тоні», – все залежить від стилізації.
Се правда, щодо стилізації, і мені таки, мабуть, прийдеться написати щось не так, щоб апостатичне, а… За кілька днів я викінчив свою розправу й послав її до того ж самого «Благонамеренного Либерала», а редактору астрономічної часописі відписав, що вже відіслав свою розправу до Царево-кокшайська і пропоную, чи не схочуть її собі перекласти; примірник для перекладу я в такім разі був би готовий їм післати кождої хвилі. Відповіди з Царево-кокшайська недовго прийшлось чекати. Редактор розпустився в компліментах, запрошував до дальшого співробітництва і прислав значний банковий чек на рахунок гонорару. Моя жіночка, що не на жарт була знудилася і злякалася мого несподіваного запалу до наукової праці, тепер могла потішитись дарунками і несподіванками, яких давно я їй не міг робити. Се останнє мене давно мучило, тим більш, що бідненька, особливо в своїм стані, вимагала тепер ласки і потіхи. Я мав знову щастя бачити, як сяють її очки й яке джерело безконечне любові бринить в сьому дорогому серці.
Розправа моя, очевидно, вдарила по редакторських нервах, бо з’явилась в найближчій книжці на першім місці. Разом наспіла і решта рахунку, що давала мені можливість, не журячись, прожити до початку академічного року, коли мала наспіти та царево-санчурська катедра.
Тиждень по тому я одержав листа – я пізнав руку на конверті відразу, се було від Руденького, мого приятеля. Розірвавши, одначе, я не побачив жадного листа, а тільки вірші «Патріотична праця».
«Нас було таки чимало,
Всі були ми патріоти»…
[Так починаються дійсно вірші, друковані в «Правді» за р. 1891, XI. – Прип. переп.]
Се були ті самі вірші Руденького, що перед роком післав я тому професору.
«Фе, який поганий сон. Се, очевидячки, лампа не дає мені спати…»
Примітки
На диспуті магістральнім… – здобувач вченого ступеня магістра повинен був скласти іспити, а також написати й привселюдно захистити дисертацію. Акт захисту магістерської дисертації називався диспутом. Головними особами в дисертаційному диспуті були, з одного боку, здобувач ученого ступеня, з іншого – опоненти, офіційні й неофіційні. Всі вони в сукупності йменувалися диспутантами.
Диспут вівся у формі діалогу: офіційний опонент висловлював заперечення проти того або іншого твердження здобувача, який відповідав на заперечення. Загальні судження про якість роботи звичайно в ході диспуту не висловлювали, тому що саме допущення до публічного захисту означало, що зміст дисертації схвалений компетентною вченою колегією – факультетом.
Після виступу офіційних опонентів слово міг одержати кожний із присутніх на захисті – і викладачі університету, і особи, що не належали до університетської корпорації. По закінченні диспуту Рада факультету йшла на нараду, рішення щодо захисту приймалося відкритим голосуванням. Потім декан факультету зачитував постанову про присудження дисертантові відповідного вченого ступеня.
… «поострив серце мужеством»… – вираз зі «Слова о полку Ігоревім», який досить часто вживався й у пізніших епічних творах.
… Мілон, що тягнув під оплесками бика на собі… – йдеться про одного з найвідоміших давньогрецьких борців – Мілона Кротонського, який жив у 500-х рр. до н.е. Він став переможцем на шести олімпіадах та в багатьох інших змаганнях. Відомий випадок, коли Мілон ударом кулака убив бика.
… багато співробітників повіддавало обіцяні статті в видавництва інші… – цей сатиричний уступ мав реальну паралель: йшлося про наповнення «Записок НТШ», які виходили друком у Львові, науковими матеріалами наддніпрянців. Так, один з зачинателів і найбільших ентузіастів видання «Записок» О. Кониський багато зусиль доклав для залучення київських українців – поважних учених, патріотів – до праці в цьому часописі, однак майже всі їхні обіцяні статті друкувалися деінде, переважно-таки в російській науковій періодиці. З цього приводу О. Кониський нарікав на В. Антоновича, авторитет якого у науковому світі був дуже високим, але жодної його публікації у «Записках НТШ» так і не з’явилося (див. про це: Лист О. Кониського до М. Грушевського від 9 січня 1894 р. // Листування Михайла Грушевського… Том 3. – С. 74).
… мій приятель Руденький… – натяк на Володимира Самійленка, який друкувався під псевдонімом Сивенький. Його сатиричні вірші, зокрема спрямовані проти псевдопатріотів, були дуже популярні у 1890-х роках. Далі в тексті М. Грушевський цитує вірш В.Самійленка «Патріотична праця» (1891).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 61 – 67.