8

Михайло Грушевський

Вернемося до міста. У Спасівку так, як і про Ліду, дали знати про заручини Катрині на бенкеті Тарасевичі. Так же таки гули, зичили й перебирали, Верецький, гречний та огрядний [як] не можна більше, вдавав з себе щасливого жениха, женихався із Катрею й підлещувався до Куцапової. Куцапова сяяла й бундючилась, тільки молодий Тарасевич, наче й то не його сестра була, не давав нічого знати.

Катря попереду дуже жалю далася за Комашинським, нудьга гірка узяла її, кохання Верецького не додавало щастя, їй здавалося, що не буде вже їй щастя, що узяв його із собою та й поніс геть Комашинський. Вона сумувала, нудилась, але недовго таке було – що далі, то усе тихішала оця нудьга; «покінчали, годі, вороття не буде!» – се додавало їй спокою; постать Комашинського наче туманом вкрилася й одсунулась; уже другого дня після остатньої розмови з Комашинським Катря згадувала учорашнє, наче давно минуле, а його самого – як покійників згадуємо. Верецький учащав – приходив мало не щодня. Як і попереду, не брався розмовляти добре із Катрею, а годував її облесливими теревенями, базіканням, й вони трохи приїдалися Катрі, що день, то гірше, бо мало що мінялися. Якось, сидячи коло Катриного столу, він перебирав її книжки; тут лежали й українські книжки Комашинського.

– Які се книжки? – запитався Верецький.

– Се приніс та й покинув Комашинський колись в мене; тра буде послати, може, йому їх треба.

– Хочете, то я пошлю, – жваво сказав Верецький.

– Як хочете, хоч і пошліть, – з неохотою одказала Катря.

Верецький послав другого дня оці книжки Комашинському, написавши листочок:

Пане добродію!

В Катерини Євгенівни зосталися якось книжки ваші; вибачайте, що не послано їх досі, може, вам їх було треба.

Шануючий Вас Микола Верецький.

Верецький дуже радів, пишучи – він знав, що оцій листик добре шкульне Комашинського, нагадає йому багато такого, що він радий забути. І розмовляючи з Катрею, Верецький не пропускав, щоб не вилаяти, не шкульнути Комашинського. Він ще й досі сердився на нього усе.

Й було за що, якби тільки знаття Верецькому! Речі Комашинського й сам він не згинули в Катрі, ще й досі на неї впливали.

Не раз Катря закидала до Верецького про що-небудь інше, як його веремії, про меншого брата, про побут сучасний, про громаду й усе таке. Верецький оббігав такі речі здебільшого й сміявся – справді було часом з чого, Катря не знала ще багато чого.

– Охота вам думати про се, покиньте се Комашинським; ви ще мало знаєте людей, життя людське, – казав він їй. Часом Верецький починав міркувати, й те міркування усе більш крутилося коло того, що тра пустить так, як іде, а дбати тільки для себе й за себе; часом низав всякі великі слова – правда, віра, людська мета, вічна краса, не дуже заходячись, щоб в’язались добре одно з другим ці слова; він казав один раз те, другий раз – зовсім інше, проте ж виходило й се, й те на одно…

Катря сперечалась, нарікала на Верецького, хвалила те, що лаяв він, й на виворот – се ще була невелика річ, на се не вважав ані Верецький, ані Куцапова, і ніхто, бо не знали, з чого воно, мали за примху. А Катрю знову забрали важкі думки, пішли боротись та сперечатись, не даючи спокою. Що придивлялась вона до Верецького, то усе одбігав він краси своєї. Він здавався їй й дурним, й недобрим, у думках його вона бачила пиху та явзу, вона дізнала, що не було правди ані в ньому, ані в тому, що казав він. Вона знайшла межи паперу лист Комашинського й перечитала його – якими правдивими здавалися тепера їй речі Комашинського! Аж серце заболіло.

Вона попереду сперечалася із Верецьким, дорікала йому – може, хотіла перемінити його, а далі кинула, не сподіваючись дійти чого доброго од нього… Уже й врода його не так впливала, не так до сподоби припадала… А Верецький не бачив сього й співав свої теревені. Не постерегаючи, що із Катрею діялось, він думав, що кохається вона в ньому й уже часом показував пазурі. Він сподівався за Катрю узяти більше, як давали йому, й не раз тоненько та звичайно, а усе ж таки натякав про се… Й Куцапова не раз нагадувала Катрі про Шніцера, казала, що із Шніцером не було б сього так, нарікала на Верецького – якби то тільки знала, на чию руку гра!?..

Тут подумала Катря, що буде із нею? Оці дні до сього вона жила не думаючи, як житиме далі, як проживе увесь вік із Верецьким. Увесь вік, а вона вже й тепера його не любить!… Катря злякалася… Ніхто не мав сили, щоб забороняти її од Верецького одцуратись, але – се ж знову мордуватись, пектись своїми думками, ще й до того, воюватись із тіткою, із родичами, а вона так боялася боротися знову, вона вже випила на свій пай лиха й тепера бажала одпочити, а одпочити… До того чисто не було вже на кого опертися; тоді був хоть Комашинський, тепер його не було самого, але зате ж речі його такого хисту їй додавали, якого, може, не додав би, якби був сам.

Знову нудилась Катря, сумувала, одбилась од людей, з лиця спала, змарніла. Із Верецьким або мовчала, або на якому-небудь слові спинить й крючка загне, так, що той тільки скаже, – ви ще людей не знаєте, Катре, – та й скоріше переведе на що-небудь інше; вона сперечалася із сестрою, із тіткою, стала сердита й вередлива, знову із нею те діялося, що місяця червця, як вона стояла межі Комашинським та Верецьким. Що держало її ще – Верецький усе ж таки був гарний, ґречний, дужий; такого другого вона ще не бачила; й… шкода було його втеряти, й не раз вже от-от сказала б йому, що не любить, але слово в роті липло… Нарешті, довго передумавши, переболівши, постановила-таки вона добре, що за Верецького не вийде, й тільки часу ждала, щоб дать про се знати йому й усім.

Весілля повинно було саме перед заговинами Пилипівчаними бути – чекали якусь високородну тітку, чи що, Верецького, що тепер десь коло Ніцци пробувала, чи що, й обіцялася на весілля приїхати. Тім часом Куцапова й Ліда з підбрехачами усякими літали по магазинах, по шевцях та швачках, таскаючи за собою й Катрю, накупуючи бізна на що кучі, гори манаття усякого й витребеньок. Зліталися зграї жінок та дівчат в господу Тарасевичів подивитись на накуплене; одчинялись шафи, скрині, шухлядки; шамотіли оксамити, шурхали шовки; блищали, грали сутозлоті, срібні, кришталеві цяцьки; заздрість кривила очі, лиця, жінки, дівчата придивлялись, лапали, дивувались, кричали, похваляли, постерегали, щоб викорпати яку-небудь недостач[у], що-небудь негарне й потім розславити. Після Покрови Верецький збирався їхати до Петербурга «приготувати усе й розпорядкувати, щоб на готове приїхати», як казав він – по правді, було дещо інше. Їдучи, звечора прийшов він до Тарасевичів, Катря сама вийшла до нього – Куцапова не забороняла їм удвох пробувати.

– Оце ми з вами тепера уостатнє бачимося, отам цілий місяць вас не побачу, Катре, – сказав він.

– Коли ж ви думаєте вернутися?

– Хіба ж я не казав – як грудень прийде.

– Як грудень? Знаєте що? Не вертайтеся тепера з Петербурга, – сказала Катря й сполохнулася, серце в неї застукотіло – от коли розв’язувалось!…

– Чому? Як бо то?

– Чому? Чуєте, я думаю, що не гаразд нашому весіллю тепера бути…

– Чому ж, хіба що заборони? Може, тітка?

– Ні, ніщо й тітка нічого сього не зна.

– Ви жартуєте бо, чи що? Катре?

– Ні, ані на гич.

Верецький розчовпав-таки. Він зблід й устав.

– Що бо се ви задумали, що се ви кажете?!

– Як бачите. Мені здається, ми з вами не до пари.

– Катерино Євгенівно, я вам не покидька здався яка… хто се вас підбив, заморочив голову… – сполохнувся Верецький… – се ваша тітка… чи, може, той студент…

– Ми тепера з вами не зговоримо, – сказала просто Катря й пішла геть; більше сили в неї не ставало.

Верецький стояв, не ворухнувся. Гнів великий узяв його – як бо то – він посватавсь за Тарасевичівну – їй би тільки радіти, а вона йому тепера гарбуза дає, наче якому-небудь Комашинському… Хай їй усячина, він сам їй не дуже то радий, знайшов би собі кращу, але де ж таки можна із ним, Верецьким, таке зробити, за його ласку…

– Добрий вечір, Миколаю Олександровичу, – обізвалася до нього Куцапова, що, не знаючи нічого, прийшла до покою. – Де се Катря, вас покинула?

– Се бо усе ваша вина, ви замісь того, щоб добру пораду їй дати, як треба, ще туркотали, певне… але ізо мною так не можна, що я вам таке дався? – напався Верецький.

Куцапова тільки очі вирячила на нього; вона розсердилась би, якби не так було цікаво почути, що таке-то трапилось з ними.

– Та що бо вийшло, що ви такі несамовиті?

– Вийшло? Катря не йде за мене. Ще питаєте?!… Певне ж, самі нарадили. Але я сього не дозволю.

– По правді, так ви себе тепер показуєте, що непогано Катря й зробила б, якби не пішла за вас… Чого ж тільки я тут, не знаю… Як не сподобалися ви їй, то ніхто, окрім вас, тут не винен… – метикувала Куцапова покійно, щоб допекти йому.

Верецький потихішав.

– Мені тепера не до витребеньок, я не знаю, як се вийшло, але ви мусите надати їй розуму, порадити, а то і вам усе се негарно… Сподіваюся, що усе оце передумається, Катерина Євгенівна свою примху забуде.

Куцапова щось сказала, але так слова попереставляла, що й ніхто не розібрав би, що вона каже… Верецький мусив попрощатись.

Куцапова, й Ліда, й Тарасевич. Куцапова почала радячи та научаючи, але що далі, то усе вище забирала.

– Бозна-що се таке, до неї, як до людини, із словом добрим, із наукою, а вона й ніякої вваги на се не звертає… хіба не знаєш, що в тебе своєї волі нема ще?…

Катря мовчки слухала оці дорікання в’їдливі.

– Тіточко, ви, здається, забулися, що не ми в вас, а ви в нас… – сказала вона потиху, але ясно.

Куцапова справді забула про се, їй так до смаку припало верховодити.

– Ах, вона мені дорікає, що я в них живу, се за мій клопіт увесь, – вискнула Куцапова й зомліла. Ліда узялася її оживляти, довго клопоталась вона, поки Куцапова подумала опам’ятуватись. Цілий день вдавала з себе, ніби дуже вразили її, бідну, але побачила, що на се не вважають, кинула й уже більше не казала Катрі нічого про Верецького.

– Хай мене Біг поб’є, се той клятий студент, перекрутило б його, – сказала вона якось собі… Не дурно завше, як гляну я на нього, було, так серце в мене аж заболить…

Так одчепилася Катря од неї, та не так легко вийшло із братом та з сестрою.

– Я не знаю, що ти собі в голову поклала. Вік чоловічий – то не роман, що в романі здатне, справді навиворіт вийде… не на добре ти свої примхи оце до життя мішаєш, – сказав брат після того, як Катря дрібненько йому розповіла усе, чом вона за Верецького не йде. Ліда таке ж саме.

Але чи так, чи сяк, чи волею, чи неволею, мусили Катрину думку прийняти й уже обминали, не казали нічого про се.

Тоді таке вийшло із Верецьким.

Куцапова покійно, мовби й не було нічого такого, сказала Верецькому, що через те й те мусять вони весілля на другий рік зоставити. Верецький саме так пожалкував й сказав дещицю про щире та вірне кохання, що то не меншає, але ще дужче стане од такого ждання. Тільки Катря не сказала нічого, не до смаку їй припала оця лицедія.

– Напишіть Лизаветі Кириловні (се була ота тітка Верецького, що коло Ніцци десь там пробувала), як дуже нам шкода, що не побачимо її тепера, але ще радіші будемо побачити на той рік, – сказала Куцапова.

Верецький устав й почав прощатись.

– До веселого на той рік побачення, – сказав він Катрі, прощаючись. Годі, розв’язався вузол!…

Катря довго сиділа ввечері, задумана; нове життя, вільне й широке знову перед нею стало; і радощ, і страх якийсь забирав… що там попереду!? Вона почала листа до Комашинського:

Шановний Іване Андрієвичу!

Справдились слова ваші, я побачила добре, що то за людина Верецький; не знайшла я в ньому правди й розлюбила, щастя, що тепера… Не було тільки вас, щоб мені помогти, підкріпити своїм словом щирим, а то багато мусила я серцем боліти, сперечаючись, борючись. Ну, та хай йому, тепера у мене знову своя воля. Як ви тільки…

На сьому кинула вона писати, подумала, подерла листок, та й спалила…

Так через тиждень чи що справили Лідине весілля; Тарасевичі поїхали потім у Варшаву, а звідти – за кордон. Про Катрине весілля Куцапова розказувала, ніби хтось-то з рідні просив дуже, чи що, щоб підождали із весіллям. Ніхто не дізнав на місті й усі так і мали запевне, що Верецький узяв Тарасевичівну. Так діялось у Тарасевичів. А Комашинський тим часом жив у Києві, вдався у свою науку університетську, сидів по бібліотеках. Він узяв першого кандидата й поїхав у Галичину – придивитись до побиту громадського, пошукати здатного до писання, що збирався він писати. Але через місяць, чи що, прийшов лист з Києва до нього – мати дуже слабіє й просить свого сина, щоб повернувся. Комашинський кинув усе й вернувся; мати справді слабіла дуже, але вже хвороба виходила, Івась зостався коло неї, поки вона не подужає.

Він не перемінився… Така ж сила, така ж вдача до роботи, до народовства. Мало де побачиш його, й то межи чоловіків, людей літніх, народовців.

– Моя молодість минула, хоч, по правді, й не помітив я, коли була вона, – сказав він якось, як дорікали йому, що він своїм молодим віком не тішиться.

Нещасливе кохання – се ще й тоді було знати, – не загубило його, не збувся він свого хиста, духа та щирої вдачі, такі ж думки й бажання й так, як і тоді, часом нападають на нього сумні невеселі думки – бо що далі, то усе більше поганого, як доброго, траплялось йому надибати. Але ж оце погане не одбиває в нього сили – «наче дух перейде…» – ще й досі лунає в ухах у нього…

Але що минуло, не пропало. Іноді кида він свою роботу й довго сидить, насупився, й далеко в той час його думки од української історії й народовства. Мріють перед ним інші постаті, інші лиця, недобуте щастя устає… Що вийшло з Катрею, не знав він нічого, думав, що вона з Верецьким пробува. Отой листик, що прислав Верецький, на сю думку ще більше його наставив – невже пересилав би Верецький од Катрі книжки, якби не побрались вони або мали побратися зараз… Верецький знав своє добре, пишучи отой листик – він дуже шкульнув Комашинського… Минуле, мов живе, так і встало перед ним. Він розгорнув «Кобзаря» – ледве чути понесло пахощами од нього… Комашинський добре знав оці пахощі; він зблід, й серце занило. Перебирав він листи й знайшов ті вірші, що читав тоді Катрі… тоді…

Та що ж того – не побрались,

Розійшлися мов не знались… –

наче в серці оддалися оці слова… Комашинський згадав і покій той, і Катрю, і свої речі, наче зараз те було – а де ділося те щастя, те кохання… Якби вернути!… Щастя, котрого тільки покоштував він, кохання, долею побите, марні мрії тепера мордували його, додавали муки. Він перебрав назад й прочитав «Перебендю»:

І се він тоді читав їй… так не приймає… й не прийме!… Комашинський зітхнув й поклав «Кобзаря» на полицю… Таке було йому. Після сього листу він так більше й не знав нічого про Катрю… написали, були, тільки, що Тарасевичі й Верецький поїхали десь. Скоро вернувся Комашинський із Львова, прийшов йому лист од Балабенка; не було там нічого про Катрю, але Балабенко оповідав про декого іншого.

«Перш усього, – писав він, – я оженився тай знаєте з ким ще – не вгадаєте, а може, й вгадаєте, дуже ви завше були метикуваті… Може, пам’ятаєте, – та де вам! – як ви казали мені, що Гарчинська за мене піде? Не йняв я віри тому, та й хто б подумав, а проте ми побралися, еж, побралися! От уже рік минає. Скоро після того, як ви поїхали, наче Біг мене навів, залицявся я до неї… А вона, знаєте, так подивилась тільки сумненько, та й каже: що ж, комизитись не буду, але скажіть, чи не дуже ми з вами ще молоді, щоб побратися? Я признаюся вже, зараз у сльози – такі вже в мене очі плаксиві, пам’ятаєте, як був вже в п’ятому класі, наче віл який, рюмсав, як, було, свішник мене лає… «Поки молоді, поти й молюся», – сказав я, а вона усміхнулася… Тепера вже в нас і дитинка є, й так ми собі щасливі живемо, себто я; Соня моя – ні, ні, та й зажуриться, мало куди й ходить… Хазяйствечко наше хоч невеличке й не богатирське, але поки що з голоду не вмремо – Соня навіть іноді ще й досі дітей вчить. А вас як шанує, – хоч не каже, а я помічаю, їй-богу, якби іншого кого там, то й заремствував би…»

– Хто бо се? От не згадаю? Як бо то? Гарчинська, чи що? – подумав Комашинський.

«Тут у нас будинків силу набудували й на лід посідали, тепер продаватимуть силу, от би грошей – ні за що купувати можна. А як би нам добре було хатинку невеличку купити, а то із цими хазяїнами завше тільки клопіт самий…

Чути, татарва десь бунтується в нас, пішли москалі аули руйнувати, не знаємо, що то буде.

А от Бойчук жінку поховав, ніхто йому тепера у музику вдаватись не забороня… От й усі новини наші, здається. Напишіть і про себе, що то ви робите, певне, пишете що-небудь, славу та шанобу добуваєте собі, не те що я…

Шануючий вас…

P.S. Хахлів, або як їх, здається, тепер кличуть, українофілів, сила сього року зібралася, усе між них там Галузенко верховодить, я таки за нього боюся навіть – дуже вже він теє… Збираються в нього часто, читають, співають, а тепера навіть дума яку-небудь лицедію грати!.. Шкода, що вас немає… Чи не од них і жінка українського духу набралася – де тільки українську книжку побачить, зараз дістане, вже як не нарікаю я їй…»

– Еге, – сказав Комашинський, – здається, вона й тоді була доброю українкою, чорнява така… «Навіть лицедію дума яку-небудь грати» – переказав він… перейшов через покій, став та й сказав голосно, усміхаючись, чітко:

– Ет, не тільки у вас, а й скрізь на Вкраїні вдалися українці у лицедії, й за тими лицедіями українофільськими забули про саму Вкраїну, за гуком музики не чують голоса того, що до праці їх кличе, за світом, що круг помоста блище, не бачуть, що діється за ним… Побачуть, почують, та, дай Боже, щоб не спізнилися тільки!..

Зітхнув Комашинський й обернувся. Якраз у вічі дивився йому вапняний вид Шевченка. Комашинський глянув, й йому згадалися слова:

Блукав і Господа благав,

Щоб наше слово не вмирало.

– Та чи вблагав? – Комашинський пильно й смутно подивився на Тараса, але той мовчав, покійно, не рухаючись, визирали з-під великодумного чола добрі, замислені очі, мов прозирали…

– Що додало йому покою такого, – сказав Комашинський щиро, – чи то єсть надія певна, чи одбіг він її й не жде вже нічого для українства?… Українці, українці!!…

Примітки

У Спасівку… – Спасівкою в народі називають Успенський піст, який починається на першого Спаса (14 серпня, за н. ст.) і закінчується 28 серпня. Цього ж дня християнська церква відзначає свято Успіння Пресвятої Богородиці.

Весілля повинно було саме перед заговинами Пилипівчаними… – заговини – останній день перед постом, коли можна їсти скоромне (сало, м’ясо тощо). 27 листопада, за церковним календарем, – заговини на Пилипівку, м’ясоїд перед Різдвяним постом, який починається 28 листопада і триває до Різдва. Перед Пилипівкою справляли останні весілля. Хто не повінчався до Пилипа, – молись Богу і чекай нового м’ясоїда.

Після Покрови… – 14 жовтня, за новим стилем, – свято Покрови Пресвятої Богородиці або, як кажуть у народі, Святої Покрови.

… Тарасевичі поїхали потім у Варшаву, а звідти – за кордон – із 1815 p., згідно з рішеннями Віденського конгресу, Варшава разом зі значною частиною польських земель входила до складу Російської імперії як Царство Польське. У 1880-х, коли відбувається дія повісті М.Грушевського, державна мова була змінена на російську, польська мова була заборонена як у офіційному вжитку, так і в освіті.

Він узяв першого кандидата… – кандидат університету – перший академічний ступінь (кваліфікація) у Росії у 1804–1884 рр. Ступінь кандидата (його не слід плутати з сучасним ученим ступенем кандидата наук) присвоювався особам, які закінчили з відзнакою курс університету. Ступінь кандидата була відмінена з прийняттям нового університетського уставу 1884 р.

Розійшлися мов не знались… – цитата з вірша Т.Шевченка «І широкую долину…» (1848).

Щоб наше слово не вмирало… – неточна цитата з вірша Т.Шевченка «Марку Вовчку» (1859). В оригіналі:

Недавно я поза Уралом

Блукав і Господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 214 – 221.