3

Михайло Грушевський

Не по селах похожаю,

А по кладовищах:

Спочиває наше слово

В німих гробовищах.

Густий морок скрізь по хатах,

Густіший в будинках,

Бо нема души живої

В сестрах українках.

(Куліш. Досвітки, с. 44)

Через два дні після сього, себто у суботу, прийшов ранком до Комашинського Бойчуків син тай приніс ноти, розписані на Івасеву скрипку. Грати умовились у Галузенка, дохтора, теж старого приятеля Івася. Івась обіцявсь запевне прийти й, як смерклося, пішов на другий кінець Владикавказа, до Галузенка. Там уже мало не весь оркестр зібрався докупи. Прийняли Комашинського дуже щиро. Галузенко – товстенький бородатий панок, разів із п’ять обняв Комашинського, усі музики – українці (оркестр був із самих українців, були тільки один великорус та один полячок, котрі, одначе, виявляли української приті більш, як сами українці) обступили його купою й здоровалися. Були тут жінки сім’ї музиків, усе оце знало Комашинського давно й мало за свого. Пішли запитання, оповідання, теревені-вені…

Але час був грати. Почали лагодитись. У невеличкому покійчику Галузенковім, прокуренім тютюном, заставленому, закиданому усячиною, разом загуло, завищало. Скрипки й дудки заверещали усякими голосами, наче в хаті били кого-небудь, і серед того ґвалту поважно гули, рипіли гордовиті, сердиті баси й басолі. Усе радилось, слухало, метушилось, більш усіх Бойчук, зігнувшися перебігав він од того до другого, прислухаючись до тону, лапаючи струни басолі, там придивляючись, чи не помили[ли]сь у нотах… Не знаю, як кому, а я дуже люблю цю метушню, турботу, оцій гук, шматки мелодії, вирвані з середини ноти. Музики вже серед зали, перед роялем. Душа їх наче влізла в пальці й насторожилась, заніміла, чекаючи… стукнула в остатній раз нога Бойчукова, пальці схилились, тиха мелодія разом вилетіла з-під смиків, пальців та й загула під високою стелею.

У Комашинського чимало було пауз, дак що він міг оглядати музиків, а се річ була цікава – той тягне смиком браво, сміливо, поглядаючи на обидва боки, спіткнеться, засоромиться, ткне носом у ноти й не висунеться з-за них більше. Той так надувся, наче влізти хоче у флейту. Бойчука й не впізнали б, – граючи він став рівно, підвівся, лице прояснилося, наче покращало, очі кудись втупив, наче бачив щось незвичайне, щось дуже гарне; скрипка його наче не грала, а співала сама, без Бойчука, наче мала свій голос, свою душу. Тільки рип – хтось помиливсь і ніяково гукнула неслухняна струна. Бойчук скривився, наче хтось штрикнув його, знов рипнула кишкова – чудова мелодія була попсована – Бойчук [глянув] спересердя, шукаючи винуватця, а той – якась літня вже голова – засоромився бідолаха, наче школяр, котрого піймав учитель.

Під кінець усе пішло гаразд – Бойчук знов став на весь зріст, і мелодія скінчилась бучним, дужим акордом. Усі зітхнули, почали балакати, курить, оддихати, пробувать струменти.

Так програли ще кілька. Покликали до чаю. Чимала купа музиків обступила знов Івася, стали розпитувать про Київщину, далі та далі пішли теревені, у кожного хоч добре вже українська кістка кацапським м’ясом обросла, а усе заворушилась. Кожний силкувавсь пригадать яку-небудь приказку, яке-небудь слівце, усі тішились та сміялись. З них усіх, може, двоє тільки ще закидали по-українськи, а остатні страх колотили гороху з капустою, одначе кожен силкувавсь… Навіть один, котрий, здається, забув, що є Україна на світі, навіть той щось бемкнув ні в сих, ні в тих: «Знаєте, Степане Петровичу, як то кажуть: в огороді бузина, а в Київі дядько . Бойчук теж став щось оповідати.

Жінки, почувши, надійшли. Деякі сміялись з кумедних слів й кажучи: «ох, лишіть, не смішіть!» – тільки приті подавали хоробрим українцям. Одначе другим українська мова прийшлась не до смаку й вони скоса дивилися на своїх чоловіків. Бойчукова жінка гірш усіх.

– А бачте, як ваш чоловік розходився, українець та й годі, наче вчора приїхав! – сказав їй Івась, щоб подратувать.

– Та ви вже завше вигадаєте! Охота мужичу мову ворушить, хвалити Бога, є в нас велика руська мова.

– О, бо як ви її не любите, цієї бідної мови!

– За що ж її й любить? Діти, хвалити Бога, забули про неї, а от старий і досі дуріє, – й вона пішла геть, не можучи бучі вчинить із своїм чоловіком, і тілько хижо поглядала на нього. Івась вернувся до гурту, там пішли такі побрехеньки, що хоч куди. Івась більш мовчав та кривився, його щиро народовське серце нудилось нікчемними смішками й глузуванням з своєї мови й народа цих поневірених українців. Він був у сім разі наслідовець Кулішевої критики й запеклий ворог Раєвських оповідань і дурних оперет.

– От ви б нам що-небудь цікавеньке оповідали, ви, певне, багато наслухались там їх, Іване Андрієвичу, – сказав пан старенький, товстенький. – Колись і я до чорта знав тих оповідань, було, як почну, так аж за живіт беруться.

– На лихо, не знаю я жодного цікавого оповідання, – одказав Івась.

– Та ну бо, не комизьтесь, розкажіть!

– Та не знаю ж!.. Та й снаги не маю.

– А от Катерина Єсиповна дуже добре приказки розказує, – сказав другий. Пішли прохать ту Катерину Єсиповну, моторну й жартливу дівчину. Та трохи покомизилась. – Я ж не знаю, пан Комашинський почує, ще глузуватиме з мене.

– Ні, кажіть, кажіть, – загула громада; от Іван Андрієвич з Київа приїхав та й дума, що ми тута усе українське забули. Далібуг, ще й вашим носа утремо, – жартуючи, сказав старий.

Катерина Єсиповна сіла й стала оповідать. Шануючи читця свого, я виправлю трохи се оповідання, бо в ньому було більш великоруських слів, аніж українських.

«Поїхав я, – каже чоловік, – у поле орати. Орав, орав, тай сів полуднювать. А коло його поля був плац, а на тому плаці москалів муштрували, й у той час якогось повковника чи генерала чекали. От москалі вийшли, стали вряд, а чоловік сів за колесо, сховався та й дума, подивлюсь, що то воно буде. Аж приїхав старший, а той, що коло москалів стояв, ухопив шаблю та до нього, а той мерщій геть, їде та й кричить: хто мене хотів зарубать? Хто мене хотів зарубать? А усі москалі кричать: не знаєм, не знаєм! А я добре бачив, – каже чоловік, – хто то його хотів зарубать, він пішов та й сховався за москалями, та не сказав, бо то ж не моє діло. От той старший їздив, їздив, дивився, дивився, виглядав, виглядав, щоб знайти того, що хотів його зарубать, не найшов та й поїхав. А чоловік скоріш запріг коняку, приїхав додому та й каже: жінко, жінко, ой що ж я бачив! – А що, чоловіче, ти бачив? – от і розказує – як генерал шукав, хто його хотів зарубать, та й не найшов. – А я добре бачив, та не сказав, бо що ж – не моє діло…»

Усі засміялися. – Га, то се офіцер хотів його зарубать, – ха, ха. Ні не те, а от як генерал питав: хто мене хотів зарубать? І знов – ха, ха, ха. – Кожен і собі пригадувать почав, що він бачив, або чув коли-небудь. Хтось оповідав, що була в нього колись книжка українська, він її у когось узяв тихенько, бо дуже йому сподобалася, й не Шевченка, й не Котляревського – тих він знає; та така вже книжка, така книжка добра: й вірші, й оповідання… ще й добре друкована – письмом великоруським, а то сьогочасного письма (доводилось йому бачити) ніяк він читати не вмів…

Івась після оповідання Катерини Єсиповни, нічого не кажучи, одійшов геть. Але його гукнули. – Іване Андрієвичу, як же вам сподобалися оповідання…

– Оповідання як оповідання, тільки я їх, по правді сказавши, не люблю.

– Чом так, чом так? Ет, вигадують щось, – замур[м]отали деякі, що стояли коло Катерини Єсиповни.

– Не вигадую, панове, – розсердився Івась. – Скажіть, будьте ласкаві, з кого ми сміємось? Ми глузуємо з свого ж українця, яко з дурного, складаємо про нього усякі кумедії, оповідання, думаючи: «Які то дурні українці, од котрих ми, хвалити Бога й добродіїв, одрізнилися». Так сміялись наші діди й батьки, читаючи «Енеїду», так сміємось ми й досі, а ні на гич не побільшало в нас щиро українського духу. Ви звете себе українцями, а коли ви пригадуєте українські слова, коли ви звертаєте на українську мову, – як хочете з свого брата українця глумитися або сміху надать якою-небудь побрехенькою. Я кажу се не про вас тільки, на лихо, скрізь те ж, але я, їй Богу, шага не дав [за] таких українців… Що знають вони з українського письменства – «Енеїду», Стороженка, Раєвського та Кобзаря – його через те, що гуде він по усіх усюдах, дак що й ми мусимо щось про нього знати… – Івась одвернувся й похиливсь. Усі мовчали, деякі скоса поглядали на нього, деякі, видно було, згоджувались помалу із Івасьовими речами. Усім було ніяково, й Галузенко скоріш покликав музиків. Усі заметушились, висипали в залу й стали грать. Пограли ще з годину, але якось не гралось. Івась похмуро й похапцем різав смиком…

Сіли за вечерю. Незабаром розмова звернула на ту ж саму стежку. Кілька музиків розбалакалися про жидів, розказували про їх шахрайство, жалкували за людом українським.

– Е, плачтесь, скільки хочете, ви за селянином, – обізвався молодий ще собі чоловік, не дуже давно з України, – але без жида у нас, у Київщині або хоч і на Волині, не дуже солодко було [б] жити. Хто б по містечках, по містах ярмаркував, якби не вони? Селянин, може? Еге, поцілуйте його, як ще зимою. Нащо я повезу? Там ще й віз поламається, та, може, й не продам нічого! Ще он через два дні свято, може, додому на нього не повернусь, – перекривляв молодий. – Жид з-за шага бігає по усіх усюдах, їздить, а той, поки хліба ще зосталось та піч тепла, то й обценьками його не стягнеш…

Деякі почали оборонять селянина, що він, мовляв, через те й багливий став, що жиди йому усі шляхи позалляли, без них нічого не зробиш.

– А примітили ви, Іване Андрієвичу, – обернувся один з них до Комашинського, – що хоч жид і лупить шкуру з селянина, а усе ж він завше скоріш до жида обернеться, аніж до пана. Чудна річ, з чого б вона?

– Я думаю так, – сказав Івась, – що пан, чи добре діє, чи лупить селянина, чи дере з нього штрафи, чи наділя його «популярними книжками» – усе оце робить як вищий нижчому, яко «проводир прогреса» і усе таке. А жида за свої гроші можна й вилаять, і пожартувать, конешне, не з таким жидом, котрий вже себе має теж за пана й «проводиря прогреса» .

Усі засміялись.

– Що ж ви нам не розкажете, які там у вас письмовці, книжки, письменство, що робите, що дієте? Колись-то я там з ними носився, навіть у буцегарні сидів за своє українство, – й старий, запеклий співак подивився, чи не хоче хто-небудь послухать оповідання, як його буцімто за українство посадили. Одначе ніхто не обізвався й старий повернувсь до Івася.

– Ет, що робимо, що діємо… Хіба можна тепер що-небудь робити, хіба можна діяти; тепера, їй-Богу, як то кажуть, і сюди гаряче, й туди боляче – чужі товчуть, мнуть бідне письменство, як жиди гамана, а наші братчики українці сваряться та накликають кару один на другого.

– От, чим же се вони, чужі, вам не догодили, хіба волі вам мало, чи що?

– От тобі на, – сказав Івась, сполохнувшися, й ложку поклав. – З нами грають, як кіт з мишеням, то трохи пустять, то знов ухоплять. Чи давно був 1876-й рік? А тепер велика воля, скажете? У цих кацапів дві міри – одну прикладають до себе, другу до нас – що для кацапа честь, добре діло, то для нас – збродня, дурість. Ми держимось своєї мови, з нас глузують, ми хочемо своє письменство мати – мас лають. Та що про своє – вони про усе добре міркують, тільки не про українське. Які-небудь провансальці починають своє письменство – се добре й правдиво, хочемо ми своє письменство – це вже зрада, страшна річ. За кожним українцем двадцять очей… Що се, добродію, спитаю я вас? Се ваша воля, се безборонне письменство? – Івась, кажучи, аж охрип та почервонів.

– Та запевне й дозволили б друковать й усе таке, – сказав один, полтавець, – якби не писали там різних пашквилей на старшину й народ московський.

– Ну, тих пашквилей дуже мало й пишуть, а й пишуть через те, що не дають волі й душать усяким робом, – сказав Галузенко.

– Чому ж письмовці українськи не боронять своего народу мовою руською? Чом не напишуть такого, як Гоголів «Бульба», такі твори, де б показали вони, що то за великий народ український; більш допомогли б вони сим, ніж своїм стрікуванням українським, котрого ніхто не читає, – обізвався чорнявий панок.

– Іван Андрієвич правду каже, – промовив ще один, – кацапи повинні пустить мову українську у школу й у суд, скільки тепера й сміху, й лиха виходить, поки українці добре мови великоруської не визнали. А щодо письменства, то кому користь з нього? Кому воно потрібно! Видумали, не маючи чого робить, та й пишуть собі люди.

– Не видумують, бо письменство почалося не вчора й не завчора, старше, може, ще й великоруського. А що мало хто вдається в нього, що з того – у XVIII вікові й великоруські книжки мало хто читав, усе більш французькі, а проте, письменство великоруське йшло собі помалу, а тепер, як ніхто не забороняв йому, – таке, що якому хоч народові не сором, – сказав Галузенко.

– Та прості українці й книжок ваших не хотять, й вас самих з мовою вашою українською засміють. Їм зовсім не потрібна мова їх, вони хотять якомога скоріш одчепиться од неї, – обізвавсь чорнявий.

– Це правда, заговоріть мовою українською до селянина, він що скаже? – Що се ви сміятись з мене хочете, чи що; – ви його вразите.

– Ще якби справді українською мовою писали, а то таку якусь видумали, що й не зрозумієш: чи то ляська, чи ще знащо.

– Трохи є у деяких письмовців, але, добродію, ви кілька років не читали книжок українських, не чули мови, не дивуйтесь, як не можете читати, – одказав якийсь молодий.

– Як не чув, я ж на селі виріс.

– То ви думаєте, що й уся Україна, що ваше село? Село.

– Та як же можна мову українську у школу й у суд пустить? Та тоді зараз бучу зірвуть, сього не можна. Бозна-що ви кажете, – здивува[в]ся полтавець…

– Знаєте, Іване Андрієвичу, – сказав старий співака, – от я сам українець, навіть з простих, як ви знаєте самі, завше боронив, як часом траплялось, український народ, люблю й мову, й співи українські, читав і книжки, бачив сам Шевченка й Куліша й других там, але, їй-богу, ніколи мені і в голову думка не влізла, щоб одрізнятись од кацапів, мати особне письменство й усе таке… Так вже довелося, що з’єдналась Велика й Мала Русь й не можна вже їх розрізнять, як то писано – що Бог поєднав, чоловік хай не розлучає; повинні українці кацапами зробитись, трохи раніш, трохи пізніш, але се буде, буде, й буде тоді велике, дуже царство, проти нього не стане ніякий ворог. А ці українофіли, вони хотять розбити, знищити це царство, хотять на поталу оддати німцям та усяким ворогам, вони вороги не тільки кацапам, вони усьому словенству вороги, Іване Андрієвичу!..

– Господи, що ви кажете, хто ж з українців, як не збожеволів тільки, думає одрізнятись, одділятись, – обізвавсь Галузенко, але його перебив Івась.

– Степане Федоровичу, – зітхнувши й хитаючи головою, сказав він, – не сердітесь, що скажу вам. От ви кажете, що ви українець, що ви любите й мову й усе таке, але яка користь їй, що ви оповідаєте кумедні приказки та курникаєте пісеньки які-небудь. От це й лихо, от це й горе її н наше, що усі кажуть, що вони українці, люблять її, міркують про неї, й тім часом шкодять, як ніякий ворог не нашкодить. Ви любите Україну й кричите: «розпни його» на кожного, хто хоче допомогти їй, не пісеньками, а справжньою працею; хто, думаючи [не] тільки про себе, не буде ховатись за солодкими співами про своє українство, ще раз прошу вибачить, не про вас кажу я, Степане Федоровичу. Й ті, кому Україна поперек пельки стала, на них і показують – от сами українці і одрікаються од них, знать їх не хочуть.

Та хіба ж через те, що, хай буде так, маємо ми зробитись кацапами, ми повинні тим задовольнитись й сісти, й ручки скласти, кинуть боротьбу, кинуть працю й чекати, поки не зробимось кацапами? Йде своєю стежкою історія, б’ються, гризуться народи, душить дужчий меншого, але хіба менший сам оддасть себе старшому на поталу, оддасть себе йому в руки? Не може того буть, без сього саме життя, сама історія збилася б з пантелику й пішло б чортзна-що. Ні, добродію, не може сього буть. Ви кажете, що повинні українці з кацапами зовсім з’єднатись, так народ український, стільки бившися, болівши, не розцвівши цвітом письменства й іншим, самохіть одрік од усього?

Хіба може сам собі зникнути народ з 20-и міліонів, та ще такий талановитий народ? Ніколи, я вірю щиро, з усього серця, що цвістиме ще український народ, як дадуть тільки нам волю, як «у нас, панове-молодці, буде воля та дума єдина», як то співають, як кожний українець справді полюбить свою родину, буде боронити її. А для сього в нас стежка одна: просвіта, письменство, наука. Панове добродійство, – сказав голосно Івась, – нас, українців, доля звела на чужині, й хоч ми думаємо різно, невже не вип’єте ви зо мною по чарці за Україну, за просвіту, письменство й науку українську? – Чуло, палко сказав се Івась й пильно, з чаркою в руці, подивився на гостей.

Простягнулось кілька рук з чарками, між ними й Степана Федоровича. Мало не всі випили – хто справді згодився, хто через те, що усі пили – що громаді, то і бабі.

– Ви не гніваєтесь на мене? – спитав Івась Степана Федоровича.

– Гарно ви кажете, Іване Андрієвичу, але все ж ні, не згоджуся я з вами, не доведе вас до добра така думка, та ви й сами кинете їх потім…

– Може, й так, а поки що, – сказав Івась, – вип’єм, – і випили. Старенький урядник, котрий досі міркував із сусідою про те, яка картопля смачніш та краще – прочнокопська чи змійська й співав хвалу прочно-копській, тепер, простягаючи чарку до Івася за другими, спитав його:

– За що п’єте, Іване Андрієвичу?

– За Україну, Михайло Петровичу…

– За Україну? – вилупив він очі й подивився кругом, але як на нього дивились усміхаючись, він сполохнувсь та й сказав скоріш, – за Україну, еге, за козаків. Ну, дай Боже їм вічний покій! Спасибі вам, Іване Андрієвичу, в мене дід був сотником чи що.

Почали знову розмовлять про те, про се з питаній українських, письменства й життя… Гості трохи збавили голосу у своїх наріканях на народовство, Івась теж не так вже наскакував на них – так вже завше бува, що хоч чоловік дума, що говорить щиру правду, а як вона кому-небудь не до смаку впала, а із ним згодяться, він вже сам вишукує компроміси своєї правди з чужими словами, силкується помирить її з ними, щоб і кум п’яний був, і пиво зосталося не випите. Якраз проти Івася сиділа якась дівчина, пильно дивилась на нього й раз по раз наче збиралась заговорить до нього, але знов схиляла голову. «Що се вона, дратує мене, чи що?» – подумав Івась та й хотів вже заговорить до неї, але якраз у той час Галузенко, «залишивши політику», просив «випить за оркестр і зичить йому усякого розвою й сили!» Се було якраз упору. Суперечки, політичні розмови усіх притомили й усі зраділи Галузенковій здравиці, щоб їх кинути. Усі загули, чокались чарками, пішла метушня, повставали й пішли знову у залу. Пограли ще кілька на розставання тай гості розійшлися.

Комашинський ще довгенько сидів з Галузенком. Вони були давні приятелі; Комашинський, ще гімназист тоді, вдавшися в українську мову й письменство, тільки з Галузенком і міг щиро побалакати про сі речі, поміркувати. Галузенко з усіх українців, що бачив круг себе Комашинський, один знав письменство українське, знав декого з письмовців, знав дещо окрім побрехеньок та співів. Довго був він для Івася головою й свішником, довго йшов за ним Івась, але тепера, побачившися через кілька років, довідались вони, що стоять вже на двох різних берегах, що між пересвідченнями, між думками їх чималий рівчак промили часи, котрого й не закидаєш. Галузенко виріс на тих ідеалах, що з’явились в часи покійнички «Основи», він був щирий українофіл, але його українофільство й в думках навіть не виступало з ідей, із слов, не виявлялось працею; такого українофіла намалював добродій Левицький у своїх «Хмарах». Комашинського вже не задовольняли ці ідеї, йому мало було слова, він хотів праці, справжньої допомоги українському народові… Tempora mutantur, et nos se mutamus in illis. Був Радюк, а тепер Радюченята. Довгенько балакали вони, довгенько сперечались.

– Знаєте що, – сказав Галузенко, – ви казали добре сьогодня, але чи гаразд се? Ви порозшугали усіх українців, схотіли їм показать, що вони зовсім не українці. Це зовсім не політично; та я б, – засміявсь він, – кацапа почав би научать, що він українець, а не то що ви… Ви людей не знаєте, ви так ніколи каші не зварите…

– Е, вашець, хіба я не бачу, не знаю сего? Та коли ж я чоловік не політичний, а щиросердий народовець, не можу я того дозволити, щоб у наш гурт улізли нікчемні пустомовці.

– Та се не можна так; «хочу, не хочу» тут треба покинуть…

– Себе не переробиш.

– Отто-то й лихо в нас, добродію, – сказав Галузенко, скидаючи попіл із своєї цигарки. Через те-то й діло йде спокволу, розбившися на чор’зна-скільки гуртів і кожен одвертається од другого, одхрещується й одпльовується, й знати не хоче… – Хай що хоче, буде, хай що хочуть роблять, а я усе сидітиму у себе на печі й лаятиму їх, буду думати своє, – поки вони, усе не заполонивши, не злізуть на піч тай заткнуть йому рота. Отто-то й лихо, пане Іване!

– Правда то правда, та тільки будьмо сподіваться, що далі сього не буде – се усе нова річ, мало не [на] наших очах з’явилося, – хіба ж диво, що проводирі й самі добре не побачили, що робить, й метушаться бозна-як?

– Диво не диво, а все не гаразд; та, здається, можна було б придивитись до чужого, – одказав Галузенко.

Знов пішли суперечки.

Уже півні мало не втретє заспівали. Обидва схопились тай почали прощатись. Галузенко вийшов посвітить Комашинському, тим часом як заспаний лакей натягав пальто на нього.

– А знаєте, Іване Андрієвичу, се теж українець, – сказав Галузенко, показуючи на лакея. – Та ще й який – з Полтавщини, зіньківський, три роки як тут. Такий хохлюга, що ну.

– Не велика користь, – сказав Комашинський. – Поки що він не одрікається од своєї Зіньківщини, іноді яке-небудь слівце втисне, щоб пана потішити. А пролине років десять, й не буде нічого українського в ньому, хіба, може, тільки вимови не витравить. А діти й у очі вам наплюють, як ви їм скажете, що вони українці. Тим часом, у Зіньківщину натомість улізло 2 німці, один жид та один кацап, і, їй-богу, було б краще, якби усі зіньківці сиділи у своїй Зіньківщині. Це велике лихо, та от ще некруччина; от що, пане зіньківець, – усміхнувся Комашинський до лакея, а той, побачивши, що хазяїн жартує, силкувався усміхнутись і собі заспаними очима.

Комашинський ще раз попрощавсь та й пішов додому. Галузенко вернувся до жінки. Та сиділа коло ліхтарки й зашивала щось.

– Що се ти не спиш, – спитав її він, кидаючи недогарок у плювальницю.

– Та чекала тебе; слава Богу, насилу! Але який чудний оцей Комашинський, – сказала та.

– Та молодий ще, перегуляє ще й куди усе дінеться! Колись і я таким завзятим був, та швидко опам’ятувався… О-о-ох, – позіхнув він, – певне, вже сеї ночі до слабих не покличуть, гаси ліхтарку, жінко!

И стало темно й тихо.

Примітки

Бо нема души живої / В сестрах українках. (Куліш. Досвітки, с. 44) – строфи з поеми П.Куліша «Старець» (перша публікація – у журналі «Основа», 1861 p.), поема увійшла до збірки «Досвітки». У П.Куліша передостанній рядок – «Що нема душі живої».

Він був у сім разі наслідовець Кулішевої критики… – йдеться про погляди П.Куліша на творчість І.Котляревського та його послідовників, сформульовані ним уперше в статті «Обзор украинской словесности. II. Котляревский» // Основа. – 1861. – Кн. 1. – С. 235–262. Куліш різко критикує українські твори Котляревського за карикатурність та афектацію у зображенні народного життя.

Коментований фрагмент повісті М.Грушевського змальовує поширену тривалий час у певних колах «малоросійського» суспільства моду на «хохлацькі» анекдоти й висміювання українців.

…запеклий ворог Раєвських оповідань і дурних оперет – згаданий П.І.Раєвський, російський та український письменник, автор поширених в Україні й у Росії у другій половині XIX ст. у кільканадцяти виданнях збірок гуморесок «Сцены и рассказы из малорусского народного быта» (1871, 5-те видання – 1886), «Эпизоды из жизни малоруссов» (1872) і «Новыя сцены из малорусского быта» (1883). Оповідання Раєвського також друкувалися українською мовою в альманахах «Розвага», І (1905), «Вечорниці» (1907) та ін.

Чи давно був 1876-й рік– цього року був виданий т. зв. Емський указ – розпорядження російського уряду, спрямоване на придушення української культури, підписане імператором Олександром II 18 (30) травня 1876 у м. Емсі (Німеччина).

Які-небудь провансальці починають своє письменство… – йдеться про самобутнє явище французької культури – творчість провансальською мовою (належить до романських мов), яка поширена у південних департаментах Франції. Літературна провансальська мова існує, за деякими припущеннями, з X ст. У XII–XIII ст. поезія провансальських трубадурів була широко відома в Північній Франції, Італії, Іспанії та Німеччині. Новий важливий період в історії провансальської літератури пов’язаний з культурним підйомом Півдня, а також з приходом у літературу значних творчих особистостей: Ж.Жансеміма (1798-1864), Ж.Руманіля (1818-1891), Т.Обанеля (1829-1886), Ф.Містраля (1830-1914).

… Гоголів «Бульба»– йдеться про повість М.Гоголя «Тарас Бульба» (1835).

Ви любите Україну й кричите: «роспни його»… – автор цитує Євангеліє від Марка, гл. 15; р. 13, 14. У Новому Завіті розповідається, що цим криком натовп вимагав від римського намісника Іудеї Понтія Пілата страти Ісуса Христа. Цей вираз зазвичай вживається як саркастичний коментар з приводу несправедливої розправи над кимось.

…як дадуть тільки нам волю, як «у нас, панове-молодці, буде воля та дума єдина «… – дещо змінена формула з апокрифічної думи про смерть Богдана Хмельницького. В оригіналі:

Тим і сталась по всьому світі страшенная козацькая сила,

що у всіх у вас, панове молодці, була воля й дума єдина.

Ця дума була надрукована у збірнику «Запорожская старина», 1834, частина II, кн. І, с. 42–43. Як згодом з’ясувалося, багато творів у цьому виданні, у тому числі й згадана дума, які були представлені як фольклорні записи, насправді належать перу видавця і головного редактора збірника І.Срезневського. Але свого часу «Запорожская старина» відіграла важливу роль у відродженні української ідентичності.

Через багато років цю ж думу М.Грушевський цитує в «Історії України-Руси», міркуючи над оцінкою діяльності Б.Хмельницького його сучасниками і наступниками (див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – В 11 т., 12 кн. – К., 1997. – Т. 9. – Кн. 2. – С. 1483).

… в часи покійнички «Основи»… – тобто на початку 1860-х років. Перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал «Основа» видавався у 1861–1862 рр. у Петербурзі, обстоював право української нації на вільний і всебічний розвиток, але в основному стояв на ліберально-демократичних позиціях. Редактор – В.Білозерський.

…такого українофіла намалював добродій Левицький у своїх «Хмарах» – у романі І.Нечуя-Левицького «» (1874) відображені кілька поколінь місцевої інтелігенції. Символічний сон-видіння старого професора Дашковича в останньому розділі роману переконує, що в денаціоналізації інтелігенції винні не лише «чорні хмари», «каламутне море», а й також її власна безпорадність.

Був Радюк, а тепер Радюченята – М.Грушевський продовжує порівнювати головного героя роману Нечуя-Левицького «Хмари» Павла Радюка з його сучасниками. Грушевський стоїть на тій позиції, що кожне наступне покоління повинно зробити для батьківщини більше, ніж попереднє. Якщо покоління Нечуя і Грушевського можна вважати поколіннями «батьків» і «дітей», так само й герої їхніх творів представляють різні в часі стадії суспільного розвитку. Івася Комашинського, який тут виступає рупором поглядів автора і прагне активної дії в ім’я національного прогресу, дратують безконечні міркування «українофілів» про старовину та вареники, тоді як у реальних вчинках їхнє українолюбство ніяк не проявляється. Якщо для Радюка, для покоління «батьків» навіть такі патріотичні балачки були певним поступом, то для їхніх наступників не годиться бути «Радюченятами», вони повинні рухатися далі.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 158 – 166.