2

Михайло Грушевський

Тарасевичі жили багато й розкішно. Батько їх жив перш у Петербурзі, мав чималий уряд, та ще більші, правдою, а може, й неправдою нажиті гроші. Але, на лихо, злигавсь він з жидами, вдався в усякі ґешефти, афери, та й у якійсь так щиро погрів собі руки, що мало не пішов туди, де козам роги правлять. Діло се якось загасили, за водою пустили, та за Тарасевичеві гроші й поклони, але в Петербурзі зоставатись не можно було йому більш; він поїздив по закордонам «провітритись», а вернувшися, осівсь у В[ладикавказі]. Тут він став великою персоною, верховодив усім містом, поки не вмер од якоїсь премудрої хвороби, як казали лікарі, а попросту сказавши – од жиру луснув бідаха.

Дві дочки його й молодий Тарасевич жили тепер у В[ладикавказі], обидві сестри були вже дівчата на виданні, обидві скінчали якісь великосвітські пансіони; матері в них не було, й з ними жила тітка – генеральша Куцапова. Будинок Тарасевичей, великий та гарний, стояв над бульваром. Тарасевич закликав Комашинського на вечір, але був цілий бал. У високих вікнах, заставлених квітами, завішаних дорогими запонами, сяяло світло й смугами лягало через темну вулицю, фаетон за фаетоном гуркотів, під’їздючи під високий ґанок, і товстий швейцар з булавою ледве поспівав одчиняти важкі, товсті двері. На бульварі чимала купка хлоп’ят, челяді, гультяйства дивилась на гостей, зазирала в вікна, дивуючись, критикуючи, глузуючи з того, з сього.

Чимало гостей уже зібралось. Скрізь було чути шамот од убраній, грюкання стільців. Чорні постаті чоловіків ясувалися в облитих світом залах, скрізь блищала бронза, сяли кришталеві ліхтарі, світилися золоті й перляні жіноцькі цяцьки. Куцапова й старша Тарасевичева, Лідія, приймали гостей. Куцапова – висока, суха бабка, у довгій шалі, у білому чіпкові; Ліда, русява та гарна, була у якійсь блакитній сукні. Друга Тарасевичівна – Катря, сиділа у залі з кілька дівчатами й вдалася у розмову про якусь міську прояву, напівромантичну, напівскандальну. Нахилившися до високої сухорлявої дівчини, вона оповідала деякі дуже цікаві подробиці, аж почула над вухами голос свого брата:

– Катря, ось рекомендую тобі Івана Андрієвича Комашинського. Вона підвелась, зиркнула й побачила Івася, його невелику постать, бліде лице, сірі очі – нецікава річ.

Вона ледве глянула на нього, промовила кілька слів звичайних, нікчемних, та й повернулася знов до сухорлявої дівчини. Івась порекомендувавсь другим панночкам, ще раз подивився на Катрю, потоптавсь, не знаючи, що робить та й бачучи, що вони не хотять кинути своєї розмови, пішов геть, щоб не перебить цікавого оповідання. Він сів на стільці недалеко од них.

– А вона таки гарна з себе, нівроку, – сказав він сам до себе, дивлячись на Катрю. – Красуня, та й годі

Справді, Катря була гарна дівчина. Рівна, хистка постать, біла, наче алебастрова, шия, гарненька головка з чудовим личиком, довгою темною косою – за усе це всякий назвав би її дівчиною вродливою.

– Що це ти задивився, Комашинський, – сказав Тарасевич, підійшовши до нього. – Ходімо, там якась бабка тебе побачить хоче, знала вона колись тебе, чи що; тільки не журись, – додав він, – там із нею дівчина молода, дочка. – Тарасевич повів його у другий покій до якоїсь пристаркуватої панії у премудрому чіпкові.

– А ось який вже ви стали, не пізнала б, якби побачила, – сказала та, зирнувши на Комашинського. – Сідайте отут. Ви здається не пам’ятаєте мене, а я вас ще маленьким бачила.

– От тобі на, загадала загадку, їй Богу, не пам’ятаю, – подумав Івась. – По правді сказавши, – сказав він голосно, – хоч я й пам’ятаю, що бачив вас, але ніяк не вгадаю, де.

– А пам’ятаєте, як ви жили літо у С… , ще би в гімназії не були.

– А-а-а, тепера пам’ятаю, – загув Івась, хоч не пам’ятав нічого. – Чи ба, коли побачитись трапилось!

– А от і дочка моя, старша; Галино, – гукнула вона кругловиду, що розмовляла з військовим якимсь. – От добродій Комашинський, – пам’ятаєш у С…?

Дівчина обернулась, Івась уклонився й вернувся до старої. Та почала розпитувать, де він тепера, що робить, чи скоро поїде, чи недавно приїхав. Івась хотів як-небудь втекти, але не можна було вже – помалу у той куток зібралось чимало паній та панів, здебільшого літніх та пристаркуватих, і бідний Івась попав якраз усередину. Розмова йшла помалу; бабка розпитувала Івася про студентів.

– Ой, які тепера молодики стали, – загула якась товста, червонопика пані. – Які все невиховані, неслухняні, бурхливі, не шанують нікого й нічого.

– Ну, заспівали, – подумав Івась усміхаючись, – тепер до вечері не переслухаєш.

– От мені Софія Степановна плачеться, що тра їй сина до университету сього року дати. Такий досі, каже, добрий та гарний, а там вже, запевне, попсують, зіб’ють його з пантелику, – сказала пані з метеликами на голові.

– Й у мене теж – хоч не тепер, через два роки – треба дати, – зітхнула якась.

– Ох, яке там товариство, злигайся з ними, то й загинеш; ще курсистки там – страх що виробляють, – заголосила друга. – Знаєте, мені розказувала… – И вона зашепотіла потім якійсь старій дівці, з довгим, як у бусла, носом. – Що? Хіба? Господи! – закаркали обидві й після сього котра-небудь починала: – та се ще не те, ви тільки послухайте! – И обидві раз-по-раз одхилялись й плескали руками.

– Дивуюся, невже ж вони розуму не мають! Стільки гине хлоп’яцтва з-за дурості своєї, а вони все лобом на стіну лізуть… Вчилися б краще, аніж слухать там різних нігілістів й усього такого, – знов сказала пані з метеликами.

– Ой, скільки гине тепер, скільки-то матерей, батьків бідних плачуться та горюють за дітьми, і скільки-то без жодної вини, з-за якого-небудь нікчемного слова, брехні!…

– Не можна ж усе й спускать, – обізвавсь якійсь товстий, – дай тільки волю, та й страх що нароблять, на шию сядуть! Та по правді сказавши, сама старшина й винна, розпустила, була, віжки, дала усякую волю, тепер схаменулась, та ба!…

– Справді, чого тільки не виробляють, – обізвалась якась молоденька пані, колишня учителька. – Подумайте тільки, у Київі, от у них, – кивнула вона на Івася, – деякі сорому не маючи, по вулицях, серед дня у мужичих убраннях ходять, у сорочках своїх вишиваних й тих, як їх кличуть, свитках, чи що. Се ж там….

Усі зацмокали губами й захитали головами.

– Отто нівроку, зліпили, – подумав Івась та й сказав голосно. – Чи ба! А я три роки носив оту мережану сорочку й у гадці не мав, що се таке велике діло.

– Хто се такий, хто се такий? – спитало кілька голосів, один у другого. Кілька хвилин сиділи мовчки, скоса поглядаючи на Івася, той і собі сидів мовчки, перебираючи гудзики.

– Дивуюся я тільки, як-то люди розумні, здається, й вчені таку собі кумедію грають, ще й уперто грають – є в них мова руська, руське письменство, ні треба видумать якусь свою…

– Не видумують, добродію, – почав Івась, але той одвернувся, не вважаючи, до когось другого.

– От як ми були студентами, нічого сего не було, – обізвався якійсь урядник. – Бувало, й погуляють, попоють… а вже до політики – ні, ні, ні, й у голову не приходило нікому. Зато й вийшли потім люди неабиякі, подивиться тільки між старшиною, скільки там наших!

– Яка ж тут політика – в мережаних сорочках, – усміхнувся Івась.

– От усе од необачності вашої – все смішки та жарти, а потім виходить така річ, що от Государя нашого Олександра Другого-Мученика вбито, – обізва[в]сь другий.

– Розумний дядько, бач як пристрочив, – подумав Івась й мовчав.

На щастя його, почали танці, й матері порозходились назирати за дочками, за ними й другі покинули Івася. Він зрадів, але дурно – до нього підмостивсь якийсь панок, гарно одягнений, виголений, гречний.

– Ви повинно буть українофіл? – спитав він, перебераючи ланцюжки.

– Українець, – сказав Івась з нехіттю; – що се йому треба? – подумав він.

– Чи ба, я так вже одразу й вгадав. Так-таки як почув, зараз угадав… Я чув, що говорила тут громада. Вас повинно буть дуже здивували й вразили такі дурні речі, – почав той, – але ви не вважайте…

– Чого ж тут дивуватись? Я не першій рік у Росії!

– Правдива цвічена громада ніколи не зневажить письменства й народовства українського, – заспівав панок і з рота його покотилися, наче коралі низали, великодумні пересвідчення, на зразок такі: кожен народ має право на своєнародний розвой; кожен повинен держаться свого; Шевченко був славетний поета; Україна багато лиха мала на своєму вікові; письменство українське буде коли-небудь великим та дужим.

– От біда, – подумав бідний Івась, – він радий, здається, й до світу торочити свої пересвідчення. Біг дасть, нарешті скаже, що два та два штири буде, або що чоловік повинен ходить ногами, а не носом. – Івась зовсім засмутився, перш він кивав головою на речі того красномовного пана, а далі сидів тихо й тільки раз-нараз сумно поглядав на нього. Але тому байдуже було, він, як півень, своєї пісні співав й більш ні на що не вважав. Й кінця не видко було речам його, але, певне, материне благання Івася заступило – покликали вечерять.

– Сподіваюся ще коли-небудь розмовляти з вами й сегодняшню розмову скінчити, – сказав ґречний пан, устаючи.

– Й я теж, – сказав Івась. – Крий Боже, – сказав сам собі, – от допік бісовий язик, так мені погано стало, наче [від] кацапських оповідань про український побут. – Він потупав до столу й якомога далеко сів од свого красномовця. Сісти йому трапилось коло Катрі, та згадала, що вона, як порекомендувавсь він, не розмовляла із ним. Івась, зрадівши, що [відчепився] од свого пана, теж розбалакався.

– Ви, певне, нудились у нас – я бачила, ви не танцювали!

– Справді, тут пан з мене душі не витяг мало своєю розмовою. А що до танців – Nemo saltat sobrius, nisi forte insanit, – сказав Івась помалу й басом, задерши носа й вистромивши догори пальця, – або мовою русько[ю] – не танцює тверезий, хіба як тільки збожеволіє часом. – Обоє засміялись.

– Ви тепер скубент? – спитала вона.

– Авжеж.

– Певне лікар, бо всі тепера йдуть у лікарі?

– От бачите, що не всі, бо я слов’янський филолог.

– Се де вчать мову латинську й грецьку? От – нецікава ще річ!

– Е, ні, моє діло – чеська, сербська, лядська…

– Ви й сами, певне, лях?,

– Ні, українець.

– Українець? – здивувалась вона. – Да в вас же й назвисько лядське?

– Українець; навіть українофіл, як хочете знати. Чули про українофілів?

– Нащо ж ви в філологи пішли, там же погано, лучче буть судовим, як мій брат, абощо.

– Що се ви нас так лаєте? Ми ж, більш, як хто інший, проводирі прогреса, ми ведемо громаду, що надумалось, накипіло у їй, те ми вимовляємо голосно, – сказав Івась, напівжартуючи, напівправдиво.

– Е, то мене заздрість бере на таку вашу велику мету, – засміялася Катря.

– А ви думали.

Як почали пить, до Івася прийшов з другого кінця стола свідомий нам пан з чаркою й на вухо Івасеві сказав свою здравицю: за люд український, письменство, науку й діячів її. Івась подякував его й випив. Панок пішов.

– Що се він? – спитала Катря.

– Та той мій пан – визнав якось, що так вже чоловіку од Бога показано, щоб він назад п’ятами ходив і що ми через се мусимо не наперед, а назад п’ятами ходить, от він ходить тут тай навчає всіх. А ви його знаєте?

– Як ви з нього смієтесь, – захитала головою Катря, – се негарно; ви недобрий. А що до того, то він здається чимсь при губернаторі тутешнім.

Вечерю скінчили. Катря не кинула Івася – він здався їй дуже цікавим. Вони перейшли у другий покій та й сіли. Івась, як він казав, розкис – розбалакався, став оповідати, жартуючи, випадки з життя свого. Катря сміялась; додавало сміху ще й те, що Івась, оповідаючи найкумедніші, найгумористичні[ші] речі про себе, дивився з щиро українською флегмою, тільки поглядав лукаво на Катрю. Він ще ніколи не розмовляв так щиро з дівчиною, але йому було так, наче Катрю знав він кілька років, наче вона була його товаришем.

– Скажіть, будьте ласкаві, Іване Андрієвичу, чом вас нігде не видко, он і брат казав мені, хіба од людей ховаєтесь?

– Ховатись не ховаюсь, а що до того, що нігде не видко мене, дак от що розкажу я вам – ще як був я в 4-му чи 3-му класі, порекомендував мене якийсь добрий товариш панночкам теж 5-го чи 4-го класа. Порекомендувавшися, я хотів що-небудь сказати, але ніщо на думку не лізло, я тільки тер руки та переступав з ноги на ногу. – Що се ви трете руки? – спита[ла] якась з них. – Так, – одказав я їй та й мовчав. От і тепера, хоч і хочеться іноді піти куди-небудь, то як подумаю, що трапиться знов потерти руками й сказати – так, – то й зістаюсь. – Катря засміялась.

– Читали, може, Руссові «Les Confessions», там він теж оповідає, як часом і хочеться чоловікові чого-небудь, але як подумає, що треба того добуватись, ця думка, хоч зовсім нетрудно було б, зупиняє й перебиває бажання, – бовкнув Івась, не подумавши. – Так було й зо мною. – Й він почав оповідати, як, безлюдьком бувши, колись марив, що знайдеться така, що побачивши його де-небудь, одразу полюбить й буде його розважати, втішати, як він виходив виглядати її, силкуючись угадать, котра то вона. – Та й я, здається, й досі ще не втратив сих хлоп’ячих надій, – сказав, замислившися, Івась.

– Що ж, не кидайте, може й з’явиться справді, – засміялася Катря.

– Ну «толците й отверзется», а я не штовхаючи знаю, щоб мені відчинили, се вже нікчемно, – одказав Івась та й устав прощатись.

– Дивіться же, не забувайте, приходьте і киньте нелюдськість свою!

Хоч ви й будете терти руки, не турбуйтеся, не спитаю вас, нащо ви трете, й не треба вам буде одказать: «так».

– Як так, то запевне прийду, – засміявся Івась, та й, незручно уклонившися, пішов геть, але коло дверей побачив свого пана. Серце у Івася упало – той теж його зобачив. Ледве поза спинами проскочив Івась проз нього. – От ще трясця, – подумав він, вийшовши на вулицю. – Чом не вкоротять йому язика. – Й устромивши руки у глибокі кишені, де «було тісно», тільки не од грошей, як у Кармелюка, а од усякого добра, котре мав він звичай туди складать, почимчикував додому.

На другий день, себто в середу, Івась прокинувсь пізно. Напившися чаю, хотів він сісти за писання, розгорнув [знов] свої рукописи, але через кілька хвилин кинув – у голові ходило бозна-що, слово до слова тра було наче цвяхом прибивати. Він вийшов походити у садок, чи не мине усе це, але й садок не поміг. На нього, яко хлопця чулого, вразливого, усяка проява, усякий випадок впливав дуже, наче з пантелику збивав, й іноді довго він не міг заспокоїтись. Так і тепера – учорашній вечір, панок, розмова з Катрею – усе оце покою йому не давало. – Тра було йти, – казав він сам собі, зриваючи листя з кущів малини, – от із цим дурнем зчепився, бабка з своїми студентами, а цій Катрі, чи як вона, чого, скажіть, ласкаві будьте, наторочив стільки про себе? Тільки що вечір втратив та дурня з себе вдавав перед дурною цією громадою. А ще більша дурість, – сердився він, – пеклуватись про це, на куцого чорта! Піду лишень попишу або що! – Але міркування не помагало, через хвилину знов перед очима стояла Катря, у вухах лунав її сміх, Івась сердився, лаяв себе, лаяв усіх, але дарма.

Але чудно діло – то він сердився на себе, що розбалакався з Катрею, а через кілька часу, після обіда – йому вже хотілося побачить її; він забув й про вчорашній вечір, й ранню досаду й забажав ще раз побачить Катрю, ще раз розмовляти з нею. В голову влізла думка – Катря повинна буть сьогодня у міському саді, сьогодня там усі. Про що він не почне думать, а звертав все на це й нарешті, як смерклося, став одягатись. Одягавсь він довго, – бо ніяк не міг постановити, чи йти йому, чи ні – надіне що-небудь, подумає: «чого я йду? краще зостанусь», й скине, що одягнув… «Ні, піду!» – й знов одягне. Вийшовши з дому, він теж разів чуть не з п’ять [зу]пинявсь й повертав додому й насилу дійшов до саду.

В саду було людей чимало. Пари за парами йшли щільно, штовхаючи одна другу. Івась незабаром побачив купою обоїх Тарасевичових, Тарасевича, якусь панночку й високого гарного пана Верецького, котрий балакав з Катрею. Побачивши таку кумпанію, Івась не осміливсь підійти, а сів на лавці й глядів звідти на них.

Верецький був урядник з Петербурга, молодий ще, але вже не малого уряду. У В[ладикавказі] його й панії, й пани [приймали], яко петербурзького й аристократа. Він добре розмовляв мовою французькою, був хлопець гречний й із себе непоганий – високий, русявий, вид гарний, хоч трохи й злиняв, голос дзвінкий. Івась дивився на нього, як він зігнувсь коло Катрі, дивився на гречність его й заздрість брала його; у сю годину, здається, він оддав [би] усе, що знав, з своєї філології за гречність та вроду сього джигуна великосвітського.

Одначе Верецький швидко пішов геть. Івась підійшов до кумпанії й дав на добривечір.

– Ото чудасія, Комашинський у саду! – сказав Тарасевич. – Чи не вийшло чого незвичайного, не стало галушок на Вкраїні? Чи, може, українці збунтувалися?

– От видко судового, – усміхнувся Івась, – то дорікав, що не видко мене, а вийшов – дивується й сміється.

Посміялись, побалакали про погоду, про деякі новини міські. Надійшли ще двоє якісь. Катря трохи одстала, Івась ішов за нею.

– Як тут душно й тісно, – сказала вона, – підем куди-небудь у холодок, на волю. – Вони звернули убік та й сіли на лавці.

Івась і речі Івасеві запали у Катрину голову, й вона того-таки дня спитала у брата й сестри, що таке українофіл, пам’ятаючи, що так найменував себе Комашинський. Сестра мала українофілів за нігілістів, але Тарасевич сказав, що вони мають свої товариства в Києві.

– Ти спитай про се Комашинського – ото запеклий хохлюга. Чи не він тобі й натякнув про українофілів? Ще як був я з ним, усе, було, ліз до мене з своєю українською мовою – баче – каже, каже – баче. Я вже одхрещувавсь – який я українець, перехрестись – такий чудний. (Тарасевич трошки збрехав – не Івась ліз до нього, а він сам часом звав себе українцем та й прилизувавсь до нього). Боюся тільки, щоб не вхопили його – багато вже їх позасилано у Сибіру, – копати золото, – додав він.

Почувши се, Катря іншим оком глянула вже на Комашинського. Соціалісти, нігілісти, панславісти, українофіли, слов’янофіли – усе оце здавалося їй якими-небудь італьянськими або іспанськими змовинами, про які доводилося читать. Вона мала Івася за братчика потайного гурту й вона бачила вже хлопців у машкарах, з палашами, де-небудь у лісі, як вони присягаються й п’ють кров чоловічу, клянучись, а там бунт, война, пожежа, Івась серед полум’я, кров’ю закаляний… Равеньяк… Корде… Вона згадувала теж діячів романів руських, проводирів, полянських апостолів. І сказати по правді, іноді думалось їй, що непогано було б буть прозеліткою такого апостола. Усі оці думки перебували в її голові за один день, не виясняючися, мішаючись одна з другою.

Дак що зіставшись сама з Івасем, вона зараз запитала його:

– Ви казали мені, Іване Андрієвичу, що ви українофіл, але чи правда, що ви маєте своє товариство, й що вас за се гонять та засилають?

– От тобі на, – подумав Івась, – звідки се узялося? – й сказав жартуючи, – де там, підданцям корони руської думать про се не дозволено. А життя – доля наша справді не дуже солодка. Не одна сотня добрих, розумних, щирих хлопців загинула, не одна, без хліба зоставшись, розледащіла або перевернулась. А за що? – перекаже якій-небудь дурень, піднімуть ґвалт люди, котрим дуже не люба освіта й правда, а там, на версі, не розібравши, звідки то звон іде, гублять молодії кращі сили…

Казав Івась та й сам з себе дивувався, що сам якимсь полянським апостолом став, але, дивуючись, він не зупинився, але усе оповідав оцій гарній дівчині, що сиділа коло нього.

– От за тиждень, як я поїхав, ухопили одного – він став радити деяких селян вчити дітей своїх мовою українською, на остатні свої гроші, не гурт і було їх, купив книжок та й понаділяв хлоп’ят. Зараз одлепортували куди треба, прописали, що було, а більш чого й не було, й не знаю тепера, чи побачу ще його.

Івась затих; хвилину сиділи мовчки. Музи[ка] гула недалеко якогось танка. Пари тихою ходою йшли проз лавки.

– А знаєте, – сказала Катря, – як би хотіла я бути там, у Київі, побачити таємні ваші ради, ваших братчиків, послухати речей, що там говорять…

Івась усміхнувся добрим, тихим осміхом своїм.

– Ви, як бачу, думаєте, – сказав він, – що в нас там, наче у якому-небудь «Фієско» або «Кола ді Рієнці», потайні ради, змовини? Е, нам не до лицедій, нема часу тішитися ними. Тепер вже минули оці витребеньки, тепер царює скрізь праця, довга, безугавна, неодмінна праця. Й українофілам нашим, або народовцям треба піклуватись про те, щоб тихо, помалу, але добре вести свою працю і скільки то треба й сили, й волі для сеї тихої, незнаємої праці, куди більш, як для потайних змовин… Робити, працювати, тим часом, як ці – глузують або не дбають, ці з’їсти раді, тим часом, як саме найсвяте твоє діло обертають у якусь погань й того-таки у очі тобі тичуть, не слухаючи тебе, як захочеш часом оборонятись… А й наші самі одразнившися, єдності не маючи, самі гірш од ляха, од москаля, раді одні другого задушить. Немала се річ, таку вагу знести, не маючи ні підпори, ні помоги. Багато треба для цього сили, страх багато, Катерино Євгенівно.

Івась казав помалу, втупивши очі в землю. Тихі, щирі речі його пройняли Катрю до живого серця. Була хвилина, коли вона [б] кинулась до нього, обняла б та й сказала – не один ти будеш бідувать, не один поневірятимешся; веди мене, скрізь піду за тобою, крізь горе, крізь лихо, нігди тебе не покину! Серце застукотіло, вона міцно зціпила руки, в той час вона забула усе.

Але Івась не знав, що діялось з нею, він не вловив ту хвилину, не кинувся, не пригорнув її до серця; він сидів нерухомо коло неї й гарно [йому] було. Він поглядав на її молоде личко, чисте, гарне, де ні один пружок, ні одна смужка не вирізнялась, не ясувалась серед її гармонічної вроди. Личко її здавалося тепер ще гарнішим, одсвіт далеких ліхтарів ледве освічував його. Івась чув, як з його серця підіймалося, сходило, розстеляло квіти кохання до сієї гарної дівчини; старії думи, давнії мрії, минуле лихо, врази, що поворушив він своїми річами, своїми спогадами, налягли на серце, але вони, чудна річ, ще більш додавали сили його щастю, його коханню.

– Як би хотіла я, – сказала Катря, як трохи заспокоїлась, – вивчитись мові українській; бо я на сьому Кавказі вже загубила рідну мову; чи не повчили б ви мене, Іване Андрієвичу? – пильно спитала вона.

Іван трішки скривився, він не мав охоти гратись у вкраїнську пропаганду й турбувать рідну мову для дурної потіхи, але те, що сказав би він усякому другому, ніяк не міг він сказати Катрі. Одначе сперше таки уперся:

– Е, Катерино Євгенівно, для сего треба багато праці й охоти, а жартуючи нічого не зробите.

– А, ви думаєте, що в мене охоти нема? – сказала Катря, – ви тільки повчіть мене. Навчіть, – усміхнулась вона, – не вважайте, що в вас буде така велика ученичка. Я ж теж трохи українка, мені легше буде.

Іван похитав тільки головою й не сказав нічого. Тут надійшли Тарасевичі. Івась став прощатись.

– Глядіть, прийдіть вчити, так уже вчитимусь! – жартувала Катря.

– Що ж, як хочете, повинен прийти, – засміявся той тай пішов. Тим часом, як ішов довгими темними вулицями, знову погана думка заворушилась у голові. Чи ж продав я своє українство, на посміх, на потіху оддав його за ласкаве слово цієї дівчини, – думав він, – ет, полянський апостол, розкис перед дівчиною; тьху! – аж сплюнув він. Але чи довго міг він так думать? Згадав він Катрину вроду, її голос та речі, й де ділось українство його усе – «Молодий вік, молодий вік!»

Молодосте-чарівнице!

Хто тебе не знає?

Чого ж серце завмирає,

Як тебе згадаю?

Тепле, тепле кубелечко

Ти йому звивала,

В Божім раї квіти рвала,

Його чарувала,

Зачароване заснуло, –

Сни чудовні снились…

Чому же вони не справдились,

Як очі одкрились?

Примітки

Вчилися б краще, аніж слухать там різних нігілістів й усього такого… – нігілізм (від лат. nihil – ніщо) – світоглядна позиція, суть якої полягає у запереченні цінностей. Найчастіше нігілізм проявляється у вигляді екзистенціального нігілізму, який стверджує, що життя не має жодної мети чи значення. Моральний нігілізм заперечує значення етичних норм.

Уперше термін «нігілізм» запровадив Ф.Г.Якобі, однак найбільшого поширення він отримав завдяки творчості І.С.Тургенєва, зокрема його роману «Отцы и дети», де головний герой Базаров названий нігілістом.

…що от Государя нашого Олександра Другого-Мученика вбито… – Олександр II, російський імператор, у 1855 – 1881 рр. був убитий революціонерами-терористами в Петербурзі.

Ви повинно буть українофіл – українофільство – термін, поширений з другої пол. XIX ст., на означення любові до України, українського народу, української культури. Українофілами називали українських діячів 1860-х рр.

Читали, може, Руссові «Les Confessions»… – йдеться про видатний твір французького просвітителя Ж.-Ж.Руссо роман-біографію «Сповідь» (опублікований у 1782–1789 рр.), у якому автор з граничною відвертістю та щирістю розкриває свій внутрішній світ, а також викладає систему поглядів на природу і суспільство.

Ну «толците й отверзется»… – тобто «стукайте і відчинять вам – церковнослов’янізм з Євангелія від Матвія, розділ 7, де в рядках 7–8 сказано: «Просіть – і буде вам дано, шукайте – і знайдете, стукайте – і відчинять вам; бо кожен, хто просить – одержує, хто шукає – знаходить, а хто стукає – відчинять йому .

…тільки не од грошей, як у Кармелюка… – Кармалюк (Кармелюк) Устим Якимович (1787–1835) – керівник повстанського руху на Поділлі у 1813–1835 рр. проти національного та соціального гніту, народний герой. Упродовж 23 років боротьби повстанські загони Кармалюка здійснили понад 1 тисячу нападів на поміщицькі маєтки. Захоплені в поміщиків гроші та майно роздали селянській бідноті. У пісні «За Сибіром сонце сходить», авторство якої легенда приписує Кармалюкові, говориться:

Зовуть мене розбійником, що людей вбиваю, –

Я багатих убиваю, бідних награждаю.

З багатого хоч я візьму – убогому даю:

А так гроші розділивши, гріха я не маю.

…панславісти… – панславізм – суспільно-політична течія серед слов’янських народів, в основі якої лежать уявлення про етнічну і мовну спорідненість слов’ян, необхідність їхнього політичного об’єднання.

… Равеньяк… – ймовірно, йдеться про Франсуа Равальяка (1578–1610; згідно з французькою вимовою, Равайяк) – вбивцю короля Франції Генріха IV (14 травня 1610 р.).

… Корде… – Корде д’Армон Марі Анна Шарлотта (1768–1793) – французька дворянка, убивця Жана Поля Марата, одного з очільників Великої французької революцій, лідера якобінців, затятого прихильника якобінського терору.

…наче у якому-небудь «Фієско» або «Кола ді Рієнці», потайні ради, змовини – згадується Джованні-Луїджі де-Фієско (1523–1547) – генуезький політичний діяч, який очолив змову проти тирана з метою повернути рідному місту давні республіканські права, і не втримався від спокуси узурпувати владу. Змова Фієско не раз була предметом літературних творів та історичних праць. Найвідоміша – драма Ф.Шіллера «Змова Фієско в Генуї», яка має сценічну історію і нині.

Кола ді Рієнці (1313–1354) – італійський політичний діяч, римський трибун. Очолив антифеодальне повстання у Римі 1347 p., однак непослідовність і недостатня рішучість його правління призвели до поразки народного руху та арешту його керівника. Через кілька років Кола ді Рієнці повернувся до Рима на чолі загону кондотьєрів, у місті була проголошена республіка, але невдовзі під час нового повстання ді Рієнці був убитий. Його життя також стало предметом низки мистецьких творів, найвідоміші з яких – роман Е.Булвера-Літтона «Рієнці, останній з трибунів» й однойменна опера Р. Вагнера.

…«Чому ж вони не справдились, /Як очі одкрились?» – цитата з поеми П.Куліша «Настуся» (перша публікація – у журналі «Основа», 1861 p.), яка увійшла до збірки «Досвітки», вперше надрукованої у 1862 р. в Санкт- Петербурзі.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 148 – 157.