2

Михайло Грушевський

В інтересах тяглості й певності нашого політичного розвитку, забезпечення нашої державності й соціальних здобутків певне значіння має самий перехід від Народної Республіки, уставленої Центральною Радою, до нинішньої відновленої, і від позазаконного повстанського стану до демократичних конституційних форм, котрі б ясними, організованими зв’язками зв’язали провідні українські фактори, нормуючі органи з демосом України та усунули всяку можливість сумнівів щодо їх ролі як органу власті сього демосу, його виконавчого органу, що творить його волю і перед ним відповідає.

Нинішня власть, Директорія, що покликала до повстання український нарід, взяла свою повновласть від Українського національного союзу, організації доволі припадкової, характеру субсидіярного, яка, бажаючи існувати легально в обставинах гетьманського режиму, трималась опортуністично і супроти германських окупантів, і поставленого ним узурпатора. Той факт, що союз, властиво, його більшість (бо меншість зісталась вірною старій тактиці й на повстання не пішла) вірно оцінила зміну міжнародної ситуації, рішучо закинула всякий опортунізм і пішла на повстання, що вінчалось блискучим успіхом, сей факт не тільки покрив вражіння від перших кроків союзу, але й здобув йому певну популярність. Тим не менше юридична природа його не змінилась через те, і коли самі його провідники хотіли підвести під нього ширшу базу в виді національного конгресу, скликаного саме на день 17 падолиста, то тим більше треба подумати про се, коли делегований нею орган, Директорія, від кермування повстанням переходить до правління державою і нормування її життя дорогою своїх розпоряджень.

Розуміється, повставши на поклик Директорії, нарід дав тим доказ свого довір’я до неї, але повстання – ще не політична програма і не політичний вотум. Було б помилкою чекати з тим, аж почнуться висловлюватись сумніви в правомочності сеї нової власті, і тоді шукати за конституційною базою для неї. Треба підвести конституційний, демократичний фундамент під власть якомога скорше, привести її до повної згоди з демократичним укладом нашої республіки тепер же!

Найбільш простий і елементарно-логічний спосіб для сього – се, можливо, тісний зв’язок і наступство (преємственность) з актами і органами Української Народної Республіки, витвореними в першій стадії її існування. Директорія, проголосивши відновлення Народної Республіки, поки що не зробила сього, тим часом се потрібне і навіть негайне. Найбільш натуральним і, повторяю, елементарно логічним було б, щоб життя Народної Республіки відновилось на тім пункті, де воно було перервано переворотом і зв’язаним з ним насильством. В тім моменті як найвищий революційний орган України ще функціонувала Центральна Рада, але, вважаючи свої завдання як найвищого революційного органу сповненими, вона вже з осені 1917 р. пильнувала якнайскорше скликати Установчі збори, щоб їм передати дальшу законодатну роботу і найвищу власть.

Війна з Росією перебила сі заходи, Установчі збори не могли зібратися в призначений час. Вибори до них відбулись з різними дефектами, які викликали важкі сумніви. Проте більшість членів Ц[ентральної] Ради стояла таки за негайне скликання їх, і 11 квітня сталася така ухвала, що призначала скликання вибраних уже членів Установчих зборів на день 12 травня, з тим, щоб доповнюючі вибори відбулись в найближчім часі.

12 травня Центральна Рада мала передати свої повновласті Установчим зборам. Але 28 квітня германська залога м. Києва ввела своїх солдатів до Ц[ентральної] Ради, арештувала її діловодство, а в ніч з 29 квітня на 30 поставила Ц[ентральну] Раду в неможливість продовжати її діяльність, знявши стрілецьку охорону, обсадивши будинок Ц[ентральної] Ради гетьманським військом, а пробам зібратись в іншім місці запобігаючи всякими способами. Таким чином і передача власті від Ц[ентральної] Ради Установчим зборам не могла відбутись.

Супроти того найбільш простим і натуральним здавалося б, щоб відновлена Українська Народна Республіка, трактуючи всі акти, які явились наслідком узурпації, сотвореної сторонньою силою з порушенням суверенних прав Української держави, як явища незаконні, беручи їх, так би сказати, за скобки, зв’язала б діяльність своїх органів власті з органами, сотвореними Українською Народною Республікою до перерви, витвореної сею узурпацією.

Щоб у той момент, коли надзвичайний орган, покликаний до життя для організації народного повстання, признає свою надзвичайну місію скінченою, він дав місце Ц[ентральній] Раді, а та б проголосила неважність актів узурпації, в порозумінні з Директорією організувала б кабінет і означила б термін для Установчих зборів, які не могли зібратися в визначений для них попередньо день 12 травня, і по сім відрочила б свою діяльність до дня передачі Установчим зборам своєї законодатної функції.

Я знаю, що такий план стрічається з різними против-аргументами. Знаю тому, що така форма переходу була висунена мною й іншими, скоро тільки план повстання став набирати реальних форм. І я знаю також, що піднята ще перед переворотом агітація против Ц[ентральної] Ради йшла далі, й що ті закиди, котрі висувала ся агітація, чи виводи з неї стали висуватися в українських кругах против тої форми переходу до нового режиму Української Народної Республіки за посередництвом Ц[ентральної] Ради, про котру я говорив вище.

Против скликання Ц[ентральної] Ради хоч би для відновлення демократичної влади Укр[аїнської] Народної Республіки підносилося, що, мовляв, на Ц[ентральній] Раді лежить народна ненависть за покликання німців на Україну, що против неї знов підніметься стара агітація в лівих кругах против «буржуазної ради», і коли новий кабінет прийме від неї власть, се обтяжить його сею спадщиною, а сама Ц[ентральна] Рада безконечним запитанням до уряду знов загальмує його діяльність, як гальмувала своїми запитаннями з приводу ексцесів німецьких і т. под.

Се важніші з тих аргументів, які підносяться з тих сторін, що стоять на грунті демократичних аргументів; тих, які виходять з ліквідаційних напрямків, котрим ненависна вся соціальна діяльність і все законодавство Ц[ентральної] Ради, я не буду торкатись, хоч очевидно мені, що сі ліквідаційні тенденції грали весь час велику ролю в дискредитуванні Ц[ентральної] Ради й агітації против неї.

Але й наведені аргументи не такі, щоб за ними можна було признати якусь об’єктивну вартість. «Покликання німців» чи прихід їх на Україну (бо ж слово «покликання» теж не можна вживати без великого застереження) тяжить стільки ж на Ц[ентральній] Раді, як взагалі на всіх українських партіях, які признавали замирення з німцями і прихід їх на Україну за неминучість, сотворену зимовою війною з Росією, а потім так само признали неминучою різку боротьбу з ними і видалення їх з України.

Умивати руки і валити як на мертвого на Ц[ентральну] Раду відповідальність за «покликання», а собі брати честь вигнання – се й не гідно для серйозних і відповідальних політиків і мети своєї против агітації не осягне. Ті, що хотіли агітувати на грунті «покликання німців», звертали свою агітацію не спеціально против Ц[ентральної] Ради, а против «українців» взагалі: українці, мовляв, покликали німців і наробили всеї біди. Коли Ц[ентральну] Раду німці, кінець кінцем, розігнали, то тим самим з неї знято всяке підозріння в спільництві з ними: очевидно, вона «кликала» німців не для того, чим вони в дійсності зайнялись на Україні.

Ті, що дозволяли собі називати «буржуазною» Ц[ентральну] Раду, з рівним правом і рівною легкодушністю зможуть чорнити кожду іншу їм неприємну інституцію. Против сього єдиний шлях – освідомлення, інформація, контрагітація. А відректися від Ц[ентральної] Ради українська демократія, варта сього імені, не може! Се б значило відректися революції, відректися самого себе. Коло Ц[ентральної] Ради свого часу згуртувався був весь цвіт української демократії. І яких же людей з кругів демократичних можна видвигнути тепер, які б не були так чи інакше зв’язані з Ц[ентральною] Радою?

«Говорення» Ц[ентральної] Ради, її безконечні запитання, інтерпеляції, промови, що через голову тодішнього українського уряду зовсім свідомо зверталось на адресу німців, що починали себе вести як в окупованій землі, се теж зовсім не лиха сторінка в історії Ц[ентральної] Ради. Від такого «говорення» не буде ніколи забезпечений уряд при якім-будь парламенті. Коли даний момент признається невідповідним для парламентарних дебатів, то на се є відречення сесії парламенту чи іншого представницького органу. Се прийшлось би обмірковувати, коли б стало питання про продовження діяльності Ц[ентральної] Ради, але оскільки йде мова тільки про ужиття її як форми переходу, про се, очевидно, нема що говорити.

Але коли прийняти, що фірма Ц[ентральної] Ради має занадто багато против себе, то може б перейти просто до того органу, котрому Ц[ентральна] Рада ухвалила передати свою повновласть – Українських Установчих зборів, вибраних в січні 1918 року? Та тут біда ще більша, ніж з Ц[ентральною] Радою: цілий ряд українських партій, які не потрудились тоді в виборчій кампанії агітацією за своїх партійних кандидатів і не провели їх, стали потім агітувати против скликання сих Установчих зборів і добиватись нових виборів до Установчих зборів або парламенту з установчими компетенціями.

Як відомо, при виборах в великім числі пройшли кандидати з українських партій с[оціалістів]-революціонерів, з великоруських більшовиків; більш-менш нормально пройшли кандидати партій єврейських і польських. І тепер, як зачуваю, вважається, що домагання скликання Установчих зборів на основі січневих виборів було б прийняте українськими партіями як casus belli против укр[аїнських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів].

Одначе, разом з тим всі признають, що проведення нових виборів до Установчих зборів чи парламенту – се справа значно складніша, ніж вона представлялася в місяці квітні: на се треба півроку часу, а може, й більше. І тому підіймаються балачки про скликання тимчасом якогось «сурогату парламенту» чи «передпарламенту». Одначе, на се дуже тяжко пристати, стаючи при гаслах Ц[ентральної] Ради і взагалі при демократичних принципах. Революційний сурогат парламенту ми вже мали в Центральній Раді, раді селянських, робітничих і військових депутатів, доповненій представниками партій.

По характеру свому вона й була передпарламентом, яко таку ми вже її пережили, вичерпали, рік тому рішили перейти до Установчих зборів, і вертатися тепер, касуючи вибори до Установчих зборів, знову назад до якогось нового передпарламенту, се таки було б не що, як крок назад. Мені се здається небезпечним. Після передпарламенту знов Установчі збори, знов затягається період революційної творчості, і знову в різних кругах виникають надії, що все се ще не кінець, що на Установчих зборах ще раз можна буде дати генеральний бій соціальним і політичним здобуткам, українській самостійності, Українській Республіці й соціальним законам її. Жити ще півроку, а може, й довше в такій атмосфері непевності після таких тяжких потрясінь, в такій незрівноваженій обстанові, – се річ нездорова, небезпечна для нашого краю і нації.

Приходиться знову вернутися до дилеми, яка стояла на початку сього року. Я тоді писав в «Нар[одній] волі»:

«Або треба зараз якомога скорше скликати Установчі збори, насамперед тих членів, які вже вибрані… Або переступити через Установчі збори, прийняти в Ц[ентральній] Раді Конституцію й виборчий закон та розписати вибори до парламенту, надавши йому ті надзвичайні права по перегляду і затвердженню Конституції» ([«На порозі Нової України»], ст. 87).

Після того, як Ц[ентральна] Рада прийняла і Конституцію, ся дилема набирає ще більшої сили. Коли вважати, що Установчі збори, вибрані в січні, не відповідають вимогам моменту, краще переступити взагалі через Установчі збори і на основі Конституції Ц[ентральної] Ради перейти до нормального парламентарного життя, закінчивши тим взагалі добу революційної творчості, ніж затягати її, касуючи вибори до Установчих зборів, вертаючись до передпарламентів, і т. д. Краще йти вперед, ніж назад.

Але знов-таки й тут вертається старе питання – хто зробить се? Хто оголосить скликання Установчих зборів, зроблене Ц[ентральною] Радою, неважним, призначить вибори до парламенту і видасть виборчий закон на основах, вказаних Конституцією Ц[ентральної] Ради?

Ми не знаємо навіть, чи ввійшла в силу ся Конституція. Знаємо, що повстання робилось під гаслами, проголошеними Ц[ентральною] Радою. Ми всі переконані, що з відновленням Народної Республіки уневажнені, як безправні, всі акти узурпації, її закони, адміністраційні розпорядження і дипломатичні акти, і відновляються закони Ц[ентральної] Ради. Але компетентним актом сього не уставлено.

І через те можливі такі вагання, такі ставлення на одну дошку актів Ц[ентральної] Ради і актів гетьманщини, які, напр[иклад], я бачу на сторінках останнього числа «Н[ародної] Ради» (№ 237), де вступна редакційна стаття сама не знає, з чим уставити наступство (преємственность) власті Директорії, з гетьманщиною чи з властю Центральної Ради («Власть гетьмана чи власть Центральної Ради переходить до Директорії з тим, що вона організує Раду міністрів»).

А в іншій статті одного з співробітників (Praeterea censeo) українська державність стверджується зарівно актами Ц[ентральної] Ради і гетьманщини («Українська державність є фактом, закріпленим двічі виявленою волею української нації і відповідними актами як правительства Центральної Ради, так і гетьманом. Останній маніфест гетьмана жодної правної сили не має не лише для того, що гетьманщина вже не існує, але й тому, що порушує основні закони, сформульовані в грамоті самого гетьмана»).

Така непевність, очевидно, ніяк не може тягтися, ніяк не можна, щоб громадянство України не знало, під якими законами живе, яке право її обов’язує. На іншім місці тої ж газети пригадується, що в Народній Республіці нема кари смерті. Її дійсно скасували закони Ц[ентральної] Ради; але гетьманщина відновила, і коли не проголошено з компетентної сторони, що всі акти гетьманщини не важні, а закони й акти Ц[ентральної] Ради важні, навіть в ось яких основних питаннях виникає баламутство. Або з правом громадянства – який закон важний: Ц[ентральної] Ради чи гетьманський?

Така неясність не може тривати довше, і коли нинішня власть не бажає собі з яких-небудь причин, щоб обов’язковість законів і актів Ц[ентральної] Ради була проголошена самою Ц[ентральною] Радою, вона, ся власть, сама повинна се зробити зараз.

З становища нашої державності, мабуть, було б краще, щоб се зробила сама Ц[ентральна] Рада, щоб її право було відновлене й продовжене нею самою, а не реципіровано новою властю. З сього становища взагалі було б, мабуть, корисніше, щоб власть відновленої Народної Республіки зв’язалася наступством (преємством) з її старими органами, щоб новий устрій її мав вихідною точкою не переворот, а стару революційну творчість.

З становища нашої національної гідності і гідності нашої демократії було б цінно, щоб, позбувшися накиненого їй ярма, вона передусім відновила те, що було зламане сею насильницькою реакційною рукою: Ц[ентральну] Раду, свій революційний орган, і через сей ступінь перейшла до нової творчості.

Але коли нинішня власть, викувана в огні повстання, вважає аргументи против сього за важніші, ні я, ні інші члени Ц[ентральної] Ради, котрих настрої знаю, певно, не схочуть творити якого-небудь внутрішнього напруження на сім грунті в такім моменті й підпорядкують свої погляди вимогам сього моменту. Противники Ц[ентральної] Ради можуть бути сього певні й можуть не обтяжати себе далі невдячною роботою очорнювання Ц[ентральної] Ради, наскільки вони рахуються з інтересами української демократії. Ц[ентральній] Раді їх робота не поможе й не пошкодить, бо в її історії нічого не змінить, а українську демократію компрометує.

Сим я й закінчу отсю статтю. Я вважав потрібним виконати свій обов’язок громадянина й публіциста, безпартійного соціаліста, не зв’язаного вимогами партійної тактики щодо сього питання, що здавалось мені дуже важним для даного моменту. Я тепер сей свій обов’язок сповнив, і для мене се справа скінчена.

Життя йде швидко, і я бачу, що поки ся стаття буде в руках читачів, багато з неї буде мати тільки історичну ціну. Та нехай і так.

Примітки

Директорія, що покликала до повстання український нарід, взяла свою повновласть від Українського національного союзу… – йдеться про Український національний союз (УНС) (до серпня 1918 р. мав назву Український національно-державний союз (УНДС) – блок українських партій та громадських організацій, опозиційних до уряду П.Скоропадського. Був утворений на початку серпня 1918 р. у Києві після виходу з УНДС Української демократично-хліборобської партії і вступу до нього УСДРП, УПСР та інших лівих організацій.

Головами УНС були А.Ніковський, В.Винниченко, М.Шаповал. Радикальна частина керівництва УНС на чолі з головою В.Винниченком і М.Шаповалом таємно підготувала збройне повстання, але рішення про його початок УНС не ухвалював. Згодом М.Грушевський змінив свою думку щодо організації повстання. У 1920 p., виступаючи на зборах соціалістів-революціонерів у Відні, він назвав протигетьманське повстання найтемнішим місцем в Українській революції. Цей висновок не можна спростувати й сьогодні, оскільки документів, об’єктивних відомостей про підготовку і початок повстання не виявлено.

Детально див.: Бавико О.Д. Політична опозиція гетьманові П.Скоропадському (квітень – грудень 1918 p.). Дис…. канд. політ, наук. – К., 2007; Бойко О. Український Національний союз і організація протигетьманського повстання // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 рр. – К., 2002. – С. 157 – 186; Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр.: Документи і матеріали. У 2-х томах, 3-х частинах. – К., 2006. – Т. 2 / Упоряд.: В.Верстюк (керівник) та ін. – С. 374 – 375; Пиріг Р. Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нариси. – К., 2011. – С. 253 – 258. Див. також у цьому томі коментар до статті «Світова війна і революція. Українська Народна Республіка».

…хотіли підвести під нього ширшу базу в виді національного конгресу… – йдеться про спробу скликання Національного конгресу в листопаді 1918 p., ініціатором якої виступала поміркована частина УНС. Вона заперечувала повстання і сподівалася вирішити проблеми мирним шляхом. Президія УНС призначила скликання конгресу на 17 листопада. 13 листопада він був заборонений гетьманом, що стало поворотним пунктом у стосунках гетьманської влади з організованим українством і безпосереднім поштовхом до повстання.

Детально див.: Бойко О. Український національний союз, його роль і місце в перебігу Української революції // Історичний журнал. – 2004. – № 5. – С. 16 – 30; Її ж. Український Національний союз і організація протигетьманського повстання. – С. 157 – 186.

…вона вже з осені 1917 р. пильнувала якнайскорше скликати Установчі збори… – йдеться про представницьку установу, створену на основі загального виборчого права для встановлення форми державного правління і вироблення конституції.

Питання про них піднімали на українських представницьких форумах не раз, починаючи від Всеукраїнського національного конгресу. Про скликання якнайшвидше Українських установчих зборів було заявлено в Декларації Генерального секретаріату від 29 вересня 1917 р. та у III Універсалі УЦР. 11 та 16 листопада 1917 р. Мала рада схвалила «Закон про вибори до Установчих зборів УНР» (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У двох томах. – К., 1996. – Т. 1. – С. 412 – 432) та утворила Центральну виборчу комісію. Вибори були призначені на 27 грудня 1917 p., скликання передбачалося 9 січня 1918 р.

…коли надзвичайний орган, покликаний до життя для організації народного повстання, признає свою надзвичайну місію скінченою… – йдеться про Директорію, яка була створена як надзвичайний орган для керівництва протигетьманським повстанням. М.Грушевський щиро сподівався, що, виконавши свою місію, вона складе повноваження перед демократично обраним народним представництвом. Але цього не сталося: Директорія трансформувалася у вищий орган державної влади УНР.

Цю проблему М.Грушевський висвітлює також у статтях «Життя Михайла Грушевського від вибуху війни» та «В першій делегації Української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.)».

«Покликання німців»… – 9 лютого (27 січня) 1918 р. делегація УНР звернулася з відозвою до німецького народу в справі надання військової допомоги. Подібна відозва була скерована і до народів Австро-Угорщини, Турції та Болгарії. Будучи зацікавленою в реалізації економічних умов Брестського миру, німецька сторона зобов’язалася протягом трьох місяців допомогти очистити Україну від більшовицьких формувань. Незабаром до цього приєдналася й Австро-Угорщина. Військова конвенція УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною була укладена 18 (5) лютого 1918 р.

Детально див.: Протокол переговорів між представниками Центральної Ради і представниками німецького і австрійського урядів, прийнятий в цісарському і королівському міністерстві від 18 (5) лютого 1918 р. // Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 2. – С. 156. 23 (10) лютого 1918 р. Рада народних міністрів УНР звернулася з відозвою «До всієї людності Української Народної Республіки» про прийняття Україною військової допомоги «від нині дружних держав – Німеччини і Австро-Угорщини» (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 2. – С. 160 – 161). Див. також: Кураєв О.О. Українська проблема у політиці Берліна та Відня у Першій світовій війні (1914 – 1918). – К., 2006. – С. 240 – 247; Несук М. Драма вибору. Відносини України з Центральними державами у 1917 – 1918 рр. – К., 1999; Пиріг P. Центральна Рада й німецьке військове командування в Україні: проблеми взаємовідносин (лютий – квітень 1918 р.) // УІЖ. – 2007. – № 2. – С. 47 – 63.

…цілий ряд українських партій, які не потрудились тоді в виборчій кампанії…– йдеться про вибори до Українських установчих зборів. Вони проходили з кінця грудня 1917 р. до початку лютого 1918 р. і відбулися у 7 виборчих округах з 13. Були обрані 172 депутати (з 301), з них: 115 (67 %) – Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), 34 (20 %) – більшовики, 9 – єврейські партії та ін. Під час дебатів у Центральній Раді Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) та Українська партія соціалістів-самостійників (УПСС) пропонували скасувати результати виборів як такі, що проходили в умовах нестабільної політичної обстановки і не забезпечили вільного волевиявлення суспільства, та провести їх повторно. Проте за наполяганням УПСР, яку підтримали російські і єврейські партії, 11 квітня 1918 р. Мала Рада ухвалила вважати вибори такими, що відбулися (див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 1. – С. 269 – 270). Призначене на 12 травня 1918 р. скликання Установчих зборів не відбулось через зміну політичної влади.

Я тоді писав в «Нар[одній] волі»… – йдеться про статтю «Установчі Збори, чи парламент?» (Народня воля. – 1918. – 16 (3) березня 1918 р.) (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 4. – Кн. І. – С. 114-115).

Після того, як Ц[ентральна] Рада прийняла і Конституцію…– йдеться про ухвалений Малою Радою в останній день її роботи, 29 квітня 1918 p., «Статут про державний устрій, права і вільності УНР» (див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 2. – С. 330 – 335).

Знаємо, що повстання робилось під гаслами, проголошеними Ц[ентральною] Радою– йдеться про протигетьманське повстання, розпочате Директорією. Його головною метою, задекларованою у перших документах – відозві Директорії та універсалі головного отамана С.Петлюри, виданих 15 листопада 1918 p., – було повернення всіх соціальних і політичних здобутків революційної демократії (див.: Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. – Т. 2. – С. 374 – 377). Позитивної програми Директорія не виробила і не декларувала. Єдине, що об’єднувало численні повстанські загони навколо неї, була боротьба з гетьманським режимом.

з відновленням Народної Республіки уневажнені, як безправні, всі акти узурпації, її закони, адміністраційні розпорядження і дипломатичні акти, і відновляються закони Ц[ентральної] Ради– М.Грушевський, який не бачив в Українській Державі гетьмана П.Скоропадського жодних національно-державницьких надбань, вважав за доцільне повністю відмовитись від її законодавства.

Директорія УНР Декларацією від 26 грудня 1918 р. та іншими законодавчими актами скасувала закони, які визначали соціально-економічний та політичний характер попереднього режиму, відновила головні закони Центральної Ради – про землю, національно-персональну автономію, Генеральний суд, робітниче законодавство і т. ін. (Там само. – С. 391 – 394; 395 – 396; 403 – 404; 447). Разом з тим вона не відкинула значні законотворчі напрацювання національно-державного характеру гетьманського уряду, зокрема у сфері державного управління, місцевої адміністрації тощо. Вони були збережені і діяли за часів УНР Директорії.

… «Українська державність є фактом, закріпленим двічі виявленою волею української нації і відповідними актами як правительства Центральної Ради, так і гетьманом»– автор цитованої М.Грушевським статті (Нова Рада. – 1918. – 19 грудня), очевидно, мав на увазі та ототожнював державні акти, якими засвідчена незалежність України: IV Універсал Центральної Ради та основні закони Української Держави – «Грамота до всього українського народу» та «Закони про тимчасовий державний устрій України».

Останній маніфест жодної правної сили не має…– йдеться про видану 14 листопада 1918 р. гетьманом П.Скоропадським грамоту про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією. На думку автора редакційної статті (Нова Рада. – 1918. – 19 грудня), цей документ не мав юридичної сили, оскільки суперечив «Грамоті до всього українського народу» та «Законам про тимчасовий державний устрій України», оголошеним гетьманом П.Скоропадським 29 квітня 1918 р. Згідно з цими документами конституційного характеру Україна проголошувалася незалежною державою. Детально див.: Ралдугіна Т. Федераційна грамота Павла Скоропадського: внутрішні і зовнішні чинники її проголошення // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія «Історія, економіка, філософія». – К., 2006. – Вип. 11-12. – С. 111-119.

…нема кари смерті – 7 листопада 1917 р. III Універсал УЦР скасував смертну кару в Україні.

…було б краще, щоб се зробила сама Ц[ентральна] Рада…– як засвідчив подальший перебіг подій, Директорія обрала інший шлях. У своїй програмній Декларації від 26 грудня 1918 р. вона оголосила про скликання нової представницької установи – Конгресу трудового народу України.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 9 – 14.