Україна, Білорусь, Литва
Михайло Грушевський
Останні прояви неопанславізму завдали сильного удару слов’янофільським традиціям, залишки яких кореняться в українському суспільстві ще з часів старого слов’янофільства, тобто часів відродження слов’янських народів. Це старе слов’янофільство відіграло важливу вдячну ролю в історії національного відродження окремих слов’янських народів.
Він був ангельською трубою, яка покликала до життя слов’янські племена, великі та малі, більш та менш цивілізовані та розвинені. З правдивою прихильністю та охороною слов’янофільство охопило усі вияви національної свідомості, культурного та політичного самовизначення всіх слов’янських народів, бо у вільному розвитку всіх його складових частин він убачав добро для всього слов’янства.
Таким чином, це старе слов’янофільство здобуло великі заслуги у справі укріплення та розвитку національного життя окремих слов’янських народів. А спогад про перший порив їхнього національного життя з’єднався невідділимо в вдячній пам’яті потомства з першою етапою слов’янофільства. Так було і з українцями – перші кроки їхнього відродження були під сильним впливом слов’янських ідей.
Поступово етап «слов’янського романтизму» віджив. «Слов’янська ідея» почала функціонувати як вивіска для різних імперіалістичних та шовіністичних планів, як прислуга для різних реакційних течій та груп, головним чином в Росії, і це дискредитувало саму ідею в очах прогресивно та вільнолюбно настроєних кіл. Минулорічні спроби наповнити новим змістом це скомпрометоване слов’янофільство тільки підкреслили, накільки воно відійшло від свого первісного всеслов’янського характеру та як сильно партикуляризм і політична погоня знищили його колишній зміст.
Старі фрази про слов’янське об’єднання та заклики против «спільного ворога» не змогли приховати внутрішні дисонанси в слов’янстві, більшість якого було придушено не «спільним ворогом», себто германізмом, а самими слов’янами. Особливо українське суспільство (як і білоруське), яке фактично не має жодних порахунків з германізмом, проте тим більше мусило боротися проти поступів росіян та поляків з їхніми великодержавницькими намірами (інтересами), а також проти тенденцій русифікації та полонізації, особливо скептично відносилося до найновіших планів, висунених під прапором «нового всеслов’янства».
В Австрії «слов’янська ідея» означає підсилення чеських та польських впливів в правлячих колах та в державному житті Австрії, переважання поняття державної автономії та придушення національних груп – все це на шкоду української частини супроти її ворожнечої польської загарбницької групи. В Росії «слов’янська ідея» означає для одних «російсько-польську згоду» та одночасне розмежування російського та польського кола державних інтересів на проміжних територіях (Україна, Білорусь, Литва), пригноблення для обидвох держав неприємних національних прагнень українців, білорусів та литовців, а також євреїв, для інших «слов’янська ідея» означає російський шовінізм під слов’янським прикриттям, мракобісся, яке протиставить засадничі «слов’янські ідеї» західній культурі та західним політичним думкам, як і національну замкнутість та великоросійський національний егоїзм. Українське суспільство не могло прихильно ставитися до цього всього, вже не кажучи про підтримку своєю участю подібних спекуляцій «слов’янською ідеєю».
Старе «романтичне слов’янофільство», очевидно, згинуло. Такий слов’янофільський напрям, який мав би колись об’єднати всі слов’янські національності (і між ними також прогресивні та визвольні) від імперіалістичних та реакційних прагнень, вільні частини в спільному та щирому прагненні за прогрес та розвиток усіх слов’янських народів, ще не здійснився. Зайве сьогодні переоцінювати початки такого слов’янофільства, як наприклад, конгрес прогресивного слов’янського студентства в Празі.
Українське суспільство перестало брати участь у всіх слов’янських акціях, і у слов’янських колах можна було почути коментарі про ізольованість українства… Я не належу до тих, кого відстрашує перспектива ізольованості, навіть коли вона справді існує. Але українству скорше можна приписати будь-що інше, ніж ізольованість. Коли українці покірливо відмовляються від співчуття тих слов’янських братів, яких це платонічне слов’янство не стримує від придушування українського народу, або її допущення чи навіть оправдання, вони могли розраховувати на союзників, які взаємопереплетені та взаємозалежні один від одного рівністю життєвих обставин, спільними прагненнями, цілями та ворогами.
Йдеться тут про давніших спільників ще перед польською унією, а саме – Україну, Білорусь та Литву. Вони сполучені ще з початків їх історичного існування. Київська Русь стала основою їхнього громадського, культурного та політичного життя, яке продовжувалося на протязі багатьох сторіч. Разом вони увійшли до складу Польської держави, разом пройшли всі трансформації соціального та національного формування, пов’язані з переходом. Опісля також разом перейшли до складу Росії та стали предметом її централізованої та бюрократичної політики. Спільну долю вони поділили також в тому, що всі три втратили провідників своїх суспільних верств, провідників, яких вони отримали від чужої пануючої культури та чужих пануючих клас.
Таким чином їхнє національне відродження зв’язалося тісно та нероздільно з господарською та соціально-політичною емансипацією їхнього демосу, якому передано виключне представництво їхньої національності. Крім того, вони всі мусили однаково розвивати свою силу опору в тім же напрямі – проти російського централізму та великоруського шовінізму, щоб здобути можливість національного розвитку, проти польського панування, яке чи через спритну інтригу, чи шляхом різних погроз постійно намагалося увійти у спілку з російським режимом для придушення їхніх національних прагнень; проти церковної політики, яка в православній церковній політиці визначалась російськими державними чинниками, а в латинській – польськими.
Спільний шлях розгортається перед цими трьома народностями. Спільні цілі освітлюють їм дорогу. Між ними не існує порахунків. Кожен з цих народів живе на своїй етнографічній території і національно-мішані кордони настільки незначні, що вони навряд чи колись могли б довести до поважних суперечок або до напружених стосунків з огляду на важливість багатьох інших проблем, як зовнішніх зносин, так і спільних інтересів, які єднають усіх трьох пасинків історичної Польщі та бюрократичної Росії.
Ці три сусідні національні території, які простягаються як щільно прилягаюча, невіддільна земля від берегів Чорного моря до узбережжя Балтійського та які сполучують басейни Дніпра, Німану та Північної Двіни, і таким чином відділяють одним сильним буфером агресивні конкуруючі державні окремішності, себто російську, польську та німецьку, взаємно поєднані комплексом господарських, соціальних, культурних та політичних інтересів. Ця спільність виявиться доречною тоді, коли (і в якій мірі) всі три народи будуть спроможні піднестися над турботами найосновніших потреб їхнього життя, шукаючи ширший горизонт для своєї національної ідеї.
Ця спілка народів, пов’язаних довголітніми історичними вузами, має будучність, причому сильнішу й довговічнішу, ніж інші політичні системи останніх сторіч, і отже, своєю історичною необхідністю ще зможе виявити себе у повній мірі. Такий союз саме завдяки його внутрішній міцності не втратив єднальної сили до сьогодні, а не в результаті натиску іззовні. Це явище матиме своє історичне значення при формуванні політичних та національних чинників.
Серед цих трьох народностей Україна не тільки чисельно найсильніша, але завдяки культурним та господарським обставинам вона найбагатша. Ці обставини накладають на нас, українців, обов’язок: при кожній нагоді підтримувати національні інтереси інших двох національностей. Те, що буде зроблено для їх національного піднесення та посилення їх недоторканості, стане і нам корисним. Це необхідно усвідомити як нашому, так і тим народам. Обов’язком нашої та їхньої преси є просвітити своє суспільство та збудити зацікавлення до взаємного життя та спільних прагнень. Також окремі представники цих народів зобов’язані служити своєму найтіснішому зближенню. Це важливе актуальне завдання з великою будучністю, якому варто служити у справах великих і малих, і у всьому, що назагал диктують обставини. Не забуваймо про це!
Примітки
Вперше опублікована німецькою мовою у журналі: Ukrainische Rundschau (Відень). – 1909. – № 2. – С. 49 – 53. Стаття написана 7 січня 1909 р. (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 рр. // ЦДІАУК, ф. 1235, on. 1, спр. 25, арк. 237 зв.). Передруки: Діло. – 1909. – 9 лютого (27 січня.). – Ч. 29 (скорочений варіант у перекладі українською); Український історик. – 1999. – Ч. 2 – 4. – С. 162 – 169 (тексти німецькою та українською мовою в перекладі А.Кіпа та мовній редакції Т.Скрипки).
Подається за публікацією в журналі «Український історик».
Бібліографічну замітку про статтю подав В.Дорошенко у виданні: ЗНТШ. – 1910. – Т. XCV. – С. 240. У ній він передав головну думку автора:
«Вказавши на реакційну підоснову різного «славянського братання» та на відсутність в українців рахунків з германізмом, шан. автор відповідає тим, що кричать про ізольованість українців (через усування їх від того братання), що ізольованість не повинна лякати українців – раз, а друге, на ділі українці зовсім не ізольовані – їх союзниками природними являються колишні історичні товариші – Білорусь і Литва».
Збережені листи засновника і редактора віденського місячника «Ukrainische Rundschau» Володимира Кушніра свідчать про високу оцінку публіцистичного пера М.Грушевського та високу честь українських часописів мати в числі їх авторів видатного історика і суспільно-політичного діяча. Ще на початку 1906 р., як тільки часопис постав на місці «Ruthenische Revue», молодий журналіст писав:
«Бажаючи зробити «Ukrainische Rundschau» гідною представницею нашого національного життя, я постановив звернутися до визначніших українських письменників і публіцистів, а в першій мірі до провідників нашого наукового руху, із зазивом і просьбою, щоби взяли участь у сім видавництві. От тим то, Добродію, звертаюся до Вас із спеціальною гарячою просьбою, не відмовити участі в «Ukrainische Rundschau». […] Вказівки Вспв. Добродія мусили би бути для мене неоцінимі, – надто смію просити отверто о статтю» (ЦДІАУК, ф. 1235, оп. 1, спр. 581, с 11а – 11б).
Невідомо, чому М.Грушевський не відгукнувся відразу на цю пропозицію, бо, згадуючи про неї, В.Кушнір 21 лютого 1908 р. знову звертається до історика:
«Моє головне бажання зводилося до того, щоби Ви, Добродію, схотіли присвятити для нашого місячника по кілька годин часу для написання статті хоч два рази в рік. […] Друга моя просьба була така, щоби Ви були ласкаві подати мені вказівок щодо обговорення української історії на сторінках «Ukrainische Rundschau» й імена людей з-поміж Ваших мучеників, до яких міг би я в тій справі звернутися» (Там само, с.1).
Безпосередньо написанню статті передувала ініціатива М.Грушевського запровадити у виданні «Ukrainische Rundschau» відділ, який би висвітлював проблеми національного руху в Білорусі та Литві. Вірогідно, поштовхом до цієї ініціативи М.Грушевського послужило звернення до нього відомого литовського діяча А.Сметони. У своєму листі від 14(1) грудня 1908 р. А.Сметона повідомляв про численні національні утиски литовців з боку поляків, просив надіслати адресу журналу «Ruthenische Revue»,
«що видається у захист русинської народності. Литовці хотіли б використати цей орган для з’ясування польсько-литовських стосунків у Литві» (Мицик Ю. З листів до Михайла Грушевського // Український історик. – 2002. – Ч. 1 – 4. – С. 493).
Підтримувалася думка про запропонований відділ, безперечно, і провідниками білоруського руху, братами Іваном і Антоном Луцкевичами, з якими неодноразово зустрічався вчений (ЦДІАУК, ф. 274, оп. 1, спр. 3320, арк. 228, 231).
На подану М.Грушевським ідею про обговорення на сторінках «Ukrainische Rundschau» литовських та білоруських справ В.Кушнір 3 січня 1908 р. відповідав:
«Подана Вами думка давати в U.R. місце голосам литовців і білорусів не сходить мені з голови і дедалі все більше мені подобається. […] Певно, дякуючи Вашому посередництву, дістав я вчора з Вільни протест литовців проти поляків […], підписаний 13-ма провідниками литовського руху для поміщення в U.R. […] Через те ж саме прошу Вас, Вш. Добродію, будьте ласкаві обіцяну Вами статю прислати вже в біжучім місяці, коли можливо – перед 15 н. ст. січня. Для мене, значить для U.R., мало би дуже велике значення, коли би Ви, Вспв. Добродію, згодилися, щоби Ваша статя появилася наперед в U.R., а щойно потім в ЛНВ. Се піднесло би вагу «Ukr. Rundschau» ще і в очах нашого загалу, а о се мені мусить розходитись. Через те, правду сказати, я вже здавна побиваюся за статею до Вас» (Там само, ф. 1235, оп. 1, спр. 581, с. 5 – 6).
Про особливу увагу до запропонованої проблеми свідчить і розроблений М.Грушевським план українсько-білорусько-литовського наукового конгресу в галузі історії, філології і етнографії, який він подав на засіданні Історично-філологічної секції НТШ 8 липня 1908 р.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 65 – 68.