Фрагмент 2

Михайло Грушевський

Мрія

27. І. 1888

І радощі, й лихо – одна їм мета,

В житті все до доброго йдеться.

Серед поля стояв гайок; він попереду був більший, але його кілька раз обрубали, він все менчав, поле наче тискало, чавило докупи; тепер він здавався улітку маленьким зеленим острівцем.

З одного боку була маленька лощина; там лісу не вирубали ніколи; і що то за добре місце було. Гай оточили кущі черемхи, ліщини, молоді клени простягали патлаті гілля. Грунт там ніколи не пересихав, і ціле літо там зеленіла свіжа травиця, цвіли квітки, листя зеленіло. Поле обходило ту лощину й мало хто туди до жнив заходив; трава росла на волі й тиша стояла весела й чарівна. Тільки по весні, як цвіла черемуха, цілий день гуло од бджоли, наче в дзвони дзвонило. Гарно було.

Й от край цієї лощини, між іншими кущами ріс собі кущ терновий. Він був старий, аж надто, та ще й кострюбатий. Гілля йому обламано, без пагонців, листя мало де, деякі гілки зовсім без листу, сірі, наче мертві, ягід вже давно на йому не бувало, й чудно було глянути на його тут, сірого та мертвого, серед зеленого листя, серед буйного життя.

Старий терен був не тільки негарний, але ще й сердитий, усе його дратувало (на все він дивився злим оком, усе йому недобрі думки надавало; й то не через старість він такий став, він і попереду не був добріший) [Скрізь у тексті дужки авторські. – Упор.]. Чи вітер його хитне, чи гілка чужа доторкнеться – вже він розсердився; то сонце надто пече, то пташки надто чутно співають – (все йому не до серця) вже зараз стоїть та мурмоче, бо лаяться або скаржиться вголос він не любив, а все лютує мовчки. Що старішав, то лютішав, погане було його життя, усе однака мука од тієї злости; а найбільш зімою, як скрипне мороз, шкульгаючи крізь порепану його шкуру, як метелиця бурхне, хитається, було, та мурмоче, та й смерти вже просить: «Хоч би здохнути цьому пакосному вітрові на зло та на посміх»; скільки-то злости набереться він за той час (не дурно то на карлючках у його скрізь вовни поначеплялось – вже не помилує)!

І був він до того дуже гордий й за дуже розумного себе мав, а інших зневажав і глузував, сміявся. Подивиться, було, влітку кру[г] себе, на ту красу та радость, як листя з вітром грається, як гілки друг друга під боки штовхають та листям одні другого плюхають, як птаство одне перед другим вигукує, красу Божу вихваляючи, як уся істота навкруги життям радіє, й усміхнеться зневажаючи: «Дурні, дурні! Радіють, наче це літко до віку буде, наче не прийде зіма й не померзнуть ці квітки, не опаде усе оце листя, й ці самі пташки, голодні, з обмерзлими крилами не стрибатимуть де-небудь по снігу, поки не поздихають або не попадуть кому в зуби; і дивитися на їх дурних бридко». І почне дрімати, пихаючи та радіючи своїм розумом. Але рідко йому траплялись такі щасливі години, щоб глузувати та радіти. Отакий був собі старий терен.

Був раз гарний-таки весняний ранок; ще од роси повітря вогке було, сонце не пекло, пахощі в квітках ще не висхли; недалеко на клену гучно, весело кричали здорові, горлаті пташки. Старий терен стояв собі тихо й понуро; він і дрімав, і не дрімав наче; спочивав би сказати. Це були його найщасливі[ші] години. Думок нема ніяких – бо згадувати старі образи та глузування (а окрім його більш нема там у минулому нічого) – невесело, сердитись і глузувати нема з чого, та й не хочеться, бо знов-таки невесело, а більш нема чого [робити] – стій собі, не чуючи нічого, не вважаючи, не знаючи, чи живеш, чи ні.

Так він стояв довгенько, оглядався навкруги й знову дрімав, аж щось плюхнуло й захитало его – він зирнув і побачив на собі ворону… Се йому докучало більш усего, як птиця на йому сідала. Де-таки яка-небудь шелихвостка на йому сіда, наче він на те виріс, має його за сідало собі, його, прерозумного й препишного старого терна. Се була йому найгірша ураза. Він гукнув на ворону, й знову, щоб вона собі летіла, але та не вважала. Вона тільки що наїлась, була весела, їй захотілось пожартувати, поглузовати з терна, вона простягала крила, переступала й крутилась, вдаючи, що не чує його гукання, а потім повернулась просто до його, витріщилась:

– Дурний, дурний, – каже, – схочу, то й сиджу, що ти мені зробиш. Старий терен мурмотав й лаявся сердито.

– Ти сердись, а я седіти буду, та краще не сердься, бо тобі ж гірше.

– Справді, не сердься, бач, вона глузує з тебе, – заговорила до него потиху ліщина, що росла край його.

– От у тебе не просив я пораду, – кинувся терен вже до неї, – молода ще ти мене вчити, я тебе знаю, як тільки ти з землі виткнулась.

Тим часом ворона, покрутившися собі всмак, каркнула терну двічі, насміхаючись, й полетіла. Не встиг терен трохи заспокоїтись, як знову на його сіла пташка. То була вже не ворона. У неї був на лобі чубчик, і хвісток довгенький, й сама вона була маленька, гарна та чепурненька. Вона попробувала нахилити гілку тернову, щоб погойдатись, але товста гілка не гнулась, й пташка для потіхи собі щось гучно защебетала. Пісня була не дуже премудра, але дуже весела, там було щось і про сонце, й про квітки, і про зелених мух, – звісно, як у піснях.

Старому терну це було аж надто, він аж зайшовся, так розсердився, й довго не міг вимовити через злість ані жодного слова. Нарешті він грізно гукнув й з усієї сили тріпнув гіллякою, щоб прогнати пташку.

Та чисто звомпила з переляку. Гучний покрик струснув її, гостра голка тернової гілки дуже шкульнула її в бік, вона впала на траву й насилу звідти вистрибнула на невисокий пагонець ліщини.

Старий терен простиг й оглянувся; та голка почервоніла од пташиної крови. Він зірнув на пташку. Та вже вискочила на гілку й боязко, й дивуючись поглядала на його. Йому чогось стало мовби ніяково, він одвернувся й мурмотав:

– Оце для пам’ятки, щоб знали, та не сідали на терен, – і усе таке. Але він чогось знов глянув на пташку – та все седіла на ліщині – й знову він одвернувся скоріще.

– Ач, як ти її штрикнув, – обізвалась з другого боку ліщина, – досі ще не очуняла… І нащо було трясти гілкою, хіба вона знала, що ти такий сердитий. Вона й так полетіла б од тебе, це не ворона.

– Мовчи вже-бо, – одказав терен;