Демократичні гасла й українські домагання
Михайло Грушевський
Коли прийшло до обміну гадок з представниками Тимч[асового] уряду принципіально про українські домагання, про їх оправданість і право на сповнення говорити не прийшлося. Для сих представників, особливо для щирого і послідовного соціаліста Церетелі, було ясно, що вони вповні укладаються в тільки що прийняте й проголошене російською революційною демократією, з’їздом солдатських і робочих делегатів гасло повного і послідовного самоозначення народів.
Проголошений для відносин народів Європи між собою принцип широкого права народів рішати про себе і про свою долю, не будучи змушеними коритися нічиїй чужій волі, не міг не бути приложеним і до відносин народів всередині Російської Республіки. Революційна демократія устами згаданого з’їзду, власне, тиждень перед тим ввізвала правительство признати осібною декларацією право кожного народу Росії на повне самоозначення, включаючи й право на відділення – з тим, щоб здійснення сього права було тільки відложене до Установчого зібрання. І відповідно до того закликала Тимч[асовий] уряд ввійти в зносини з революційною демократією України в справі вироблення основ будучого автономного ладу на Україні.
Певну директиву російської демократії в українській справі Тимч[асовий] уряд і його делегати таким чином уже мали. Правда, з’їзд при тім налягав на Учред[ительне] зібрання, як рішаючу інстанцію. Але мислячи логічно, він, очевидно, не міг брати його собі інакше, як той орган, що приймаючи до відома домагання певної народності, заявлені правосильним представництвом її, має тільки дати тим домаганням свою санкцію своїм прийняттям до відома. Ясне бо діло, що приймаючи принцип самоозначення народу, не можна ні зміняти його волі волею більшості зібрання, ні відкидати. Те, що лежить в межах самоозначення, мусить бути прийняте в цілості, без обмеження і насилування сього права.
До того ж самого виводу прийдемо, прикладаючи до внутрішніх національних і обласних відносин інше гасло міжнародної політики, проголошене революційною демократією всупереч і одміну імперіалістичних забаганок буржуазії: «Мир без анексій і контрибуцій!»… Очевидно, в основі сього гасла лежить принцип, що народність чи область не може бути силувана ніякою перемогою чи перевагою до переходу в залежність від іншого народу (анексія), ні до відступлення певних своїх матеріальних засобів на потребу чи поповнення утрат іншого народу чи держави (контрибуція).
Перенісши се у внутрішні відносини держави – міжнароднісні і міжобласні, ми дістанемо правило: ніяка область і ніякий нарід не може бути ніякою перевагою, впливом чи силою змушуваний до того, щоб зіставатись у внутрішніх своїх відносинах залежним від вмішань держави, чи віддавати щось з своїх засобів на завдання йому чужі.
Платити пропорціонально більше за інші краї до державного скарбу – так, як Україна платить на загальноімперські потреби непропорціонально високо до своєї людності, значить давати не одноразову, а постійну, хронічну контрибуцію против своєї волі й бажання. Се наслідок перемоги державного централізму над свобідним самоозначенням країни. Так само утримування України в стані не автономної, а залежної від центральної власті країни, се насильна анексація краю, утримування його в стані анексії. Утримування, противне його волі й суперечне його правам, – тій умові, тому «трактатові, учиненому з Хмельницьким» (кажучи словами історичного насильника України, царя Петра), на котрім опиралась сама державна зв’язь України з Росією.
Існування сього «трактату», властиво, виключає потребу всякого відкладання, хоч би лише для формального потвердження й проголошення автономії України до Учредительного зібрання. Раз єсть документ і подається його власником, для признання його не треба ніякої «згоди того, кого дотикають виписані в нім зобов’язання. І се, властиво, з боку українців являється тільки добровільною уступкою настроям російської демократії, яка відкладає все важніше до того «слушного часу», до всеросійського Страшного Суду, на котрім мають бути розсуджені всі справи і всі спірки, коли й українці теж згоджуються відкладати привернення державних прав України до Учредительного зібрання.
Я не вважаю се дуже мудрим, що російська демократія так багато відкладає для нього. Я сказав би, що нагромадження так багато всякої всячини для Учредительного] зібрання, неустанне відкладання до нього речей, котрі, властиво, не вимагають ніякого розрішування, мало і має свою некорисну і навіть небезпечну сторону з становища хоч би й загальноросійського. Але думаю, що з погляду тактики українці не робили помилки, поступаючися сим настроям російської демократії і не настоюючи на негайнім проголошенні автономії України.
Примітки
…російською революційною демократією, з’їздом солдатських і робочих делегатів… – йдеться про Перший Всеросійський з’їзд рад робітничих та солдатських депутатів, що відбувся 3 – 24 червня 1917 р. у Петрограді. Перевагу на ньому мали соціалісти, більше половини делегатів становили есери та соціал-демократи (меншовики). Серед 822 делегатів з вирішальним голосом близько 100 представляли Україну. З’їзд виніс спеціальну резолюцію з українського питання, в якій обіцяв революційній демократії України свою підтримку в справі здійснення автономії, але одночасно визнав, що така автономія може бути остаточно затверджена лише Всеросійськими Установчими зборами. Тимчасовому уряду пропонували порозумітися з українською революційною демократією.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 204 – 206.