Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні праці / 1898 р. / Хмельницький і Хмельниччина / 3. Початкова мета повстання

Хмельницький і Хмельниччина

3. Початкова мета повстання

Михайло Грушевський

Причина, що дала руху Хмельницького нечувані в історії козацьких війн успіхи, була передовсім – спілка з татарами. Почавши від Косинського, різні ватажки козацьких повстань старались про таку спілку, але дарма – відомо се, напр., про Павлюка (1637). Хмельницькому удалось притягнути до себе татар (хан був загніваний на Польщу за невиплачений харач, а орда потребувала війни, бо був в Криму голод [Акты Москов[ского] госуд[арства], II, № 338; Акты Южной и Зап[адной] Рос[сии], III, с. 180.]). Ся спілка забезпечала козаків з тилу і дала можливість зразу перемогти польське військо, а тим опанувати терен повстання. Се було незвичайно важно, особливо як пригадати, що в попередніх повстаннях поляки часто навіть не давали козацькому війську «вигребтись з Низу на волость». Тепер козацьке військо не тільки «вигреблось», але і стало «на волості» в ролі необорного ворога польських сил. Се одно разом перенесло в ряди повстання всю народну масу.

Ми не знаємо докладно, яких заходів уживали козаки для підіймання народу (відомі досі універсали Хмельницького в їх теперішній формі не автентичні), але можемо тільки сказати, що він, властиво, і не потребував жадних заходів: досить було, що зникли всі перешкоди до переходу народу під козачий присуд, в сей блаженний стан, що увільняв селянина від економічної і правної залежності від польського пана і урядника, і побіди Хмельницького подавали надію, що сей козацький присуд удержиться супроти польсько-шляхетської верстви. А заразом підіймались і приставали до руху, окрім селян, і інші елементи, незадоволені польським режимом, подражнені своїм національним пониженням – з міщан, духовенства, особливо нижчого, навіть з руських шляхтичів, хоч радикальний характер селянського руху і був в грунті речі противний їм (послухати, наприклад, такого речника «статечних людей», як Самовидець).

Розпорошивши польське військо, опанувавши подніпровські краї і навівши страшенну паніку не тільки на українську шляхту, але й на всю Польщу, Хмельницький марнує час, безпотрібно стоїть в Київщині і з-під Білої Церкви пише свої листи, де виправдується і просить оборони козацтва від утисків, та висилає петиції від війська, що зводяться до отсих desiderat’ів: побільшення реєстру до 12000 (козаки обіцюють над той реєстр нікого не приймати), заплачення невиплаченого гроша і зміна ординації 1638 р. щодо старшини (Ks. № 40). Тільки всього!

Се виглядає страшно дивно, як дивитися на Хмельницького як на народного вождя, що виступив для визволення України «з-під іга лядського єгипетського», але в дійсності Хмельницькому тоді ані снилось бути народним вождем і увільняти когось з-під лядської кормиги. Йому треба було знести ординацію 1638 р. і для того зробити відповідну демонстрацію правительству. Удар, ним зроблений, показався занадто сильним, і Хмельницький став в ролі чоловіка, що хотів когось настрашити, а натомість збив з ніг.

Він не хоче безпотрібно задирати поляків дальшою війною – скільки не воюй, метою зістається нова козача ординація, а всяка побіда лише викликує жадання реваншу. Він стоїть, тільки нарід громадить – свою силу опорну, не починаючи нічого, і висилає свої desiderat’и. Вони дуже малі (дванадцятитисячний реєстр мав замір завести Володислав в своїх планах війни з турками), але Хмельницький з козацької історії знав, що Річ Посполита дуже неохоча до уступок на папері: головна річ, щоб бути козакам панами ситуації на Україні і не допустити до переведення в життя ординації.

Але король умер, сойм не полагоджує жадань; нові польські воєводи попросту провокують Хмельницького, і се призводить до нової катастрофи під Пилявцями. Силою інерції, щоб не дати розпастись згромадженим наоколо нього силам (як деякі звістки кажуть – проти власної волі), посувається Хмельницький на захід, стоїть під Львовом, кидає облогу за марну контрибуцію, марнує час під Замостям, і нарешті, дочекавшись листа від нового, ним попираного короля з обіцянками, рушає назад (падолист 1648 p.).

Але в Києві стрічає Хмельницького православна Русь з нечуваною честю й ентузіазмом [Свідок Єрлич злобно нотує, що кияни Хмельницькому «два або й десять разів більше» були раді, ніж коли воєводам, і честь більшу показували – [Jerlicz], Latopisiec, I, с. 72.]; православна єрархія вітає як свого патрона; єрусалимський патріарх веде з ним довгі інтимні розмови (Ks. 377). Нові горизонти, новий круг ідей розкривається перед очима «козацького батька» ; його гадки вийшли за тісний обрій козацьких інтересів. «Досі я воював за свою шкоду і кривду, тепер буду воювати за нашу православну віру», – каже він в лютім 1649 р.

То був незвичайно важний момент в житті Хмельницького; переміну в нім запримітили [Podniosła się; tém bestya, зауважає свідок М’ясковський – Księga, с. 377.], і він сам заявляв про неї (Ks., с. 375); в Польщі об’ясняли її впливом патріарха [Акты Южной и Зап[адной] России, III, с. 304; Księga, с. 364], і се можливо. Почасти тим треба пояснити і введення релігійної справи в програму Хмельницького, кажу почасти, бо оборона православ’я була введена в круг козацької політики ще від Сагайдачного: вже тоді проводирі козацтва чули потребу, навіть у своїх власних інтересах, дати ширше значення козацькому руху. Не здужаючи піднятись до ідеалів національних, всеукраїнських і соціальних – визволення всієї маси українського люду, сі проводирі, замість того, щоб поставити козацький рух на грунті національнім або соціальнім, дали йому релігійну закраску, що заступала місце національної, зв’язувала інтереси козацькі з інтересами інших верств і, крім того, приодягала низових лицарів релігійною авреолою – оборонців церкви. Сею дорогою пішов і Хмельницький.

Але гадки Хмельницького ішли тепер ще далі. Перед мисленними його очами ставали – не скажу плани – а якісь мрії можливості, перспективи подвигнення цілої Русі, цілковитого знищення польського панування на руській території і якогось нового інакшого життя на Русі, під охороною і зверхністю козацького війська. Сі фантазії вилились в звісних, дорогоцінних для розуміння особи Хмельницького, його бесідах, записаних – здається, дуже вірно, бодай в головнішім [В версіях дневника, друкованих у Грабовського, в книзі Міхаловського і в «Памятниках» є певні відміни, але другорядні; я вибирав з них лише варіантів те, що здавалось мені найбільш правдоподібним.] – польським комісаром Московським (лютий 1649 p.).

«Я вже доказав, чого не думав ніколи, тепер докажу, що надумав. Виб’ю з лядської неволі руський нарід, увесь. Попереду воював я за свою шкоду і кривду, тепер буду воювати за нашу православну віру. Поможе мені в тім вся чернь, по Люблін, по Краків, котра не відступає її (віри), і я її (черні) не відступлю, бо то права рука наша. Аби знов ви, знісши селянство (chłopstwo), не вдарили на козаків, матиму 200000, 300000 своїх, орду всю при тім.

За границю на війну не піду, шаблі на турчина і татар не підійму! Досить маю на Україні, Поділлі і Волині тепер, досить вчасу, достатку і пожитку в землі й князівстві моїм по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи! І дуків, і князів туди загоню; а як будуть і за Віслою брикати, – знайду я їх там певно. Не стане в мене і ноги жадного князя і шляхетки на Україні, а схоче котрий з нами хліба їсти, нехай війську Запорозькому буде послушний, а на короля не брикає.

Лядська земля згине, а Русь буде панувати, того ж року, дуже скоро.

Правда, що я малий, незначний (lichy) чоловік, але Біг мені то дав, що я став одновладцем, самодержцем руським».

Многоважні слова! Лет гадок – орлиний як на ті часи! Кілько віків не чули ми нічого такого від політичних діячів на Русі – ідея одності українсько-руського народу в його етнографічних границях (мусимо пам’ятати, що етнографічні границі Русі велися під Краків та на Люблін не тільки русинами, але й поляками [Кілька інтересних текстів зібрано в старій праці Зубрицького: [Zubrzycki], Grenzen zwischen der russinischen und polnischen Nation, с. 17 і далі.], і се відповідає дійсно історії руської колонізації) і політичної свободи для цілого українсько-руського народу!

Тільки ж самі сі бесіди, коли до них приглянутись, показують, як то неясні були сі мрії (годі назвати їх інакше!), як тут бракувало чогось конкретного, чогось подібного до плану, певної мети. Панування руського народу й одновладність Хмельницького ідуть в парі з мрією про безмагнатську, безшляхетську Польщу з необмеженою властю короля (Хмельницький, як і козацтво, вірили, що все зле йде від панів, а король до козацтва прихильний); визволення руського народу з лядської неволі в парі з перспективою шляхти на Україні під зверхністю козацького війська і без претензій на участь в управі держави (але певно з захованням своїх дідичних прав, бо який би вона інакше «хліб їла?»); українсько-руський нарід виступає лише яко знаряддя в руках козацтва; зрештою, могло б правительство той селянський рух знести – ціла вага в тім, аби козацтво устоялось, і для того має бути велике військо. Одинока конкретна точка, що додається до козацької програми, – то православна віра, і дійсно Хмельницький додержує сього.

Цікаві з сього погляду ті жадання, які поставив після тих високолетних бесід Хмельницький на прохання польських комісарів. Викинувши жадання тимчасові на час перемир’я (щоб коронне військо не переходило демаркаційної лінії, і шляхта не верталась до своїх маєтностей), маємо, властиво, дві важніші точки: знесення унії, сенаторське крісло для митрополита і православні сенатори для Київського воєводства [Księga, p. 380, тут сполучені проекти, видрукувані під №№ 101 – 102, № 102 той самий, що у Єрлича, [Latopisiec], І. с. 93, де є підпись.]. Правда, що Хмельницький ставив сі жадання, аби відчепитись, ніякої угоди з поляками не хотів укладати і найважнішу справу – великість реєстру не хотів нічим ограничити («нема чого писати, буде, кілько схоче» – Ks., p. 378), та все воно цікаво, що якраз лише сі точки найшли собі якусь більш конкретну форму. Ще важніший з сього погляду зміст Зборівської умови – про нього будемо говорити нижче.

Та хоч як неясні, фантастичні ті дезидерати Хмельницького, вони мають своє значення в історії розвою політичної свідомості на Україні. Треба було аж Хмельниччини, щоб вони вийшли навіть в такій неясній формі. Треба було ще десяти літ, щоб ті фантазії про своє князівство втілились в проект Великого князівства Руського, яке б воно не було – шляхетсько-козацьке, без селянства, і тільки з частиною етнографічної території України-Русі. Ідеї, як і все інше в природі, потребують часу для свого зросту.


Примітки

Причина, що дала руху Хмельницького нечувані… успіхи, була передовсімспілка з татарами – у даному випадку М.Грушевський припускається помилки. При всій повазі до дійсно великої ролі Кримського ханства, яке підтримало українських повстанців, вважати дану причину найголовнішою немає підстав. Головна причина успіху Богдана Хмельницького полягала в тому, що очолювана ним Національно-визвольна війна була всенародною, а до цього в свою чергу спричинився цілий шерег причин соціально-економічного, політичного, релігійного та національного характеру.

Хмельницький марнує час… – ця точка зору Грушевського не поділяється більшістю українських істориків. Ще за його життя було доведено, що Б.Хмельницький, перебуваючи після Корсунської битви 26(16) травня 1648 р. у Білій Церкві, активно формував армію, займався питаннями розбудови держави, дипломатичною діяльністю тощо. З тактичних міркувань він відправив на захід потужне військо під командуванням полковника Максима Кривоноса, яке разом із повсталими селянами та міщанами очистило значну частину Волині та Поділля від ворожих сил. Коли ж основні збройні сили Речі Посполитої стали стягуватися під Старокостянтинів та Пилявці і війська Кривоноса уже було недостатньо, сам гетьман вирушив у похід, щоб здобути перемогу під Пилявцями у 20-х числах вересня 1648 р. (за новим стилем).

Володислав в своїх планах війни з турками… – йдеться про Владислава IV Вазу, короля Речі Посполитої у 1632 – 1648 pp., який помер у травні 1648 р. Цей король дійсно задумував у 1646 р. розпочати війну проти Османської імперії і особливу увагу приділяв запорозькому козацтву як потужній мілітарній силі у цій війні, обіцяв козацькій старшині за участь у цій війні розширити реєстр, відновити козацькі права й вольності.

стоїть під Львовом… марнує час під Замостям… – облога українськими повстанцями Львова припадає на вересень-жовтень 1648 p., а Замостя – на 06 – 17.ХІ.1648 р.(за новим стилем). М.Грушевський даремно дорікає Хмельницькому за його нібито нерішучі або недоречні в даній ситуації дії. Сучасні дослідники вважають, що Хмельницький якраз тверезо оцінював свої та ворожі сили і розумів, що перехід Вісли й війна на чужій землі проти міцно укріплених міст і фортець в умовах суворої зими, епідемії чуми, з військом, значна частина якого вимагала повернення на батьківщину, була б авантюрою і шанси домогтися в ній успіху були незначними. Тому гетьман вирішив повернутися назад, проголосивши підтримку на виборах Яна-Казимира (меншого зла порівняно з братом останнього Карлом-Фердинандом). Інша справа, що Хмельницький, відступаючи, покинув територію Галичини. Це дійсно була тяжка помилка і політичний прорахунок, за думкою деяких авторів (І.Крип’якевич, В.Степанков), чи не найбільший у політичній біографії Богдана Хмельницького.

нового, ним попираного короля… – йдеться про брата покійного Владислава IV – Яна-Казимира, що був королем Речі Посполитої у 1648 – 1668 pp. Його було обрано королем 04.XI.1648 p., а короновано у січні 1649 р.

Podniosła się tém bestya – тобто: «піднеслася через це бестія». М.Грушевський не вважає потрібним зауважити тут надзвичайно ворожий тон і відповідну термінологію та оцінки В.Московського, який називав українських православних «бестією».

єрусалимський патріарх… – йдеться про єрусалимського патріарха Паїсія, який відвідав Богдана Хмельницького у Києві в грудні 1648 p., коли їхав через Україну до Москви. Паїсій у переговорах з гетьманом не міг не торкнугися релігійних питань і навіть благословив його на війну. Майже одночасно або трохи пізніше своє благословення на боротьбу проти Речі Посполитої дали всі інші православні патріархи.

замість того, щоб поставити козацький рух на грунті національнім або соціальнім, дали йому релігійну закраску… – закиди М.Грушевського не цілком коректні, оскільки він не врахував чомусь тогочасних історичних умов. Для рухів середньовіччя та ранньомодерного часу було характерним те, що вони проходили під релігійною оболонкою. Досить згадати гуситські війни у Чехії початку XV ст., Реформацію XVI ст., громадянські війни у Франції XVI ст. тощо. Не стала винятком і Національно-визвольна війна українського народу 1648 – 1658 pp., головним гаслом якої стала боротьба за православну віру проти католицизму й унії. Власне й цієї однієї причини було достатньо для вибуху потужного повстання, а ситуація в тогочасній Україні була ускладнена наявністю крім релігійного, також і національного та соціально-економічного гніту.

неясні були сі мрії… неясні, фантастичні ті дезидерати – про недооцінку тут і в інших місцях статті Грушевського державотворчої програми Богдана Хмельницького ми згадували вище. Що це не були «неясні мрії» говорить красномовно уже той факт, що Хмельницькому вдалося відродити й розбудувати Українську державу, яка в період найбільшої своєї могутності сягала кордонів етнічних українських земель.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 469 – 473.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 647

Модифіковано : 23.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.