[Рец.] История Переяславльской земли с древнейших времен до половины XIII столетия
Михайло Грушевський
Монография Василия Ляскоронского.
К., 1897, с. 486+3+ХІІІ+мапа
Ще одна монографія присвячена історії давній, руській, землі-князівству! Київ не перестає збагачувати ними історичну літературу: протягом трьох останніх років вийшло аж чотири таких монографії, присвячені Смоленщині, Волині, Полоччині, тепер черга прийшла на Переяславщину. Ся полуднева частина території Сівери не була занедбана: вона входила разом з іншими сіверянськими князівствами в круг монографій проф[есорів] Багалія і Голубовського, присвячених Сіверщині. Розуміється, була пожадана і після сього спеціальна монографія, яка б вирізнила докладніше історичні прикмети Переяславщини, ті причини, що вирізнили її в осібне князівство й ті обставини, які й далі витворяли в ній самостійне життя, бо, власне, бачимо, що Переяславщина багато в чім тримається цілком противного, ніж Чернігівщина та Новгородщина сіверська. Се була б властива задача, яку повинний був би собі поставити кождий, хто б узявсь за історію Переяславщини.
Але се вже досить висока міра для оцінки; мала б чималу вартість і праця більш проста, що не задаючись ніякими задачами вищої категорії, поклала б собі за мету: можливо повно зібрати, перевірити критично і й у певній системі розложити всі факти, які дають різнородні джерела для певної землі-князівства.
У передмові автор обіцяє нам щось більше, ніж такий безпретензійний звід. Він каже, що старався
«вияснити ті обставини, в яких розвивалося суспільне життя краю і ті впливи, які мали при тім причини економічні, моральні й етнографічні… Студіювання історичних явищ давало нам спроможність прослідити, як за упадком торгівлі й промислу в краю став відчуватись упадок і її політичної сили etc.» (с. V).
Розуміється, хто ознайомлений хоч трохи з тим скупим запасом фактів, що маємо для історії поодиноких наших земель, того можуть тільки здивувати сі претензіональні заяви. Не диво, що автору не удалось відповісти докладно на поставлені ним широкі питання, але за ними він не зробив і того малого, що міг і повинний був би зробити.
Книжка складається з вісьмох розділів; перший (с. 10–79) присвячений географічному огляду краю й присвячений головно фізичній географії – геологічній будові, воді й лісу; сей огляд – розуміється, компілятивний – випав занадто многослівно, автор занадто зайшов в загальні геологічні питання і деталі, маючи собі провідників в сій справі в монографіях Гурова («Геологическое описание Полтав[ской] губ[ернии]») і Докучаєва («Наши степи»); огляд рік випав теж занадто многослівно; інтересне спостереження, що ліси були найбільше розвинені на границях землі, не переведено ближче й не використано відповідно; рівно ж автор не використав докладніше того матеріалу, який дають для залісення старі мапи, ним студійовані – се було б інтересно, а то тепер автор здебільшого сумарично покликується на ті мапи.
Означення території й границь Переяславщини коротке (с. 73–76), дуже поверхне, автор собі покликується попросту на попередні монографії, не входячи в аргументацію, не наводячи фактів. З тим же занадто легким трактуванням різних питань стрічаємось не раз і взагалі в сім розділі, як і в цілій книжці (напр[иклад], с. 53 про Снопород, с. 55 про турецькі назви в гідрографії etc.; деякі цитати можуть здивувати, – напр[иклад], нотка 4 на с. 69 (про «турів або зубрів» на Україні – «Правительственный вестник» з 1895 р[оку]).
Другий розділ призначений на історію колонізації (с. 80–116); автор старанно зібрав археологічний матеріал і зроблений ним перегляд має свою користь (с. 83–87), але огляд колонізації в історичних часах дуже недокладний, автор, видко, цілком не ознайомлений з багатьма з тих питань, про які говорить, відомості беруться з других рук (напр[иклад], для кімерян цитується Соловйов, скитів більшість учених (Грімм, Бергман, Гільфердинг (!)) уважають кочівниками арійського племені – с. 91; для готської справи автору служать джерелом Соловйов, Бестужев-Рюмін, Арцибашев (с. 102), подібне з гунами і аварами (с. 104–105). На с[торінці] 112 автор цитує в тексті Карамзіна, що виводив «сіверу» з Болгарії, без жодних застережень, а на с[торінці] 114 читаємо без найменшої аргументації, без цитат читаємо, що давніші роксолани у арабів вже стають русами (с. 114). Конвенціональне значення скитського типу в археології зовсім не пояснене у автора, і він собі без всяких застережень і пояснень наводить «характерні ознаки скитського життя» з «скитських» могил (с. 93).
Було б невдячною працею вичисляти всі похибки в фактах, в методі, в формальній стороні праці. В III розділі (с. 117–120) автор займається слов’янською колонізацією в Переяславщині; найбільш нове тут – археологічний матеріал; звід його корисний, хоч поділ, який автор зробив між «скитським» і слов’янським археологічним матеріалом, ледве чи міг би кого задовольнити, і матеріал сей подано без всякої системи. Далі автор вичисляє переяславські городища (с. 137–151), а потім переглядає історичну топографію; факти зведено досить повно, хоч по працях Максимовича і Голубовського («Печенеги…») тут небагато можна було сказати нового; не одно могло б бути сказано коротше, перенесено з тексту в нотки, інакше аргументовано, але ся незручність в визисканні й розкладу матеріалу повторяється і в інших розділах.
Розділ четвертий – промисел і торгівля (с. 202–267); головна хиба, що автор збирає тут відомості не з самої Переяславщини зазначеного часу, а і взагалі з давньої України і з пізніших часів, при тім є й похибки, і перестарілі відомості (напр[иклад], на с. 242–243), несподівані виводи (напр[иклад], на с. 250 – «незвичайно щасливе положення» Переяславського князівства щодо торговельних доріг).
Розділи V–VII (с. 278–448) присвячені зверхній, політичній історії, оповідженій дуже поверховно, без вирізнення важнішого з-поміж другорядного, причім спеціально переяславська історія часто губиться серед оповідання про Подніпров’я взагалі, не кажучи вже, що на ті питання, які тут насуваються і які я вище зазначив, не знаходимо відповіді.
«Подаючи в їх порядку подій в Полудневій Русі при кінці XII ст[оліття], мусимо доторкнутись (коснуться) питання: хто сидів князем в Переяславі, або кому належала ся земля по смерті Володимира Глібовича» (с. 431) – ся фраза може бути характерним прикладом, як автор трактує історію Переяславщини; а от взірець стилю:
«Часті напади половців на Переяславську землю примусили її правителів попіклуватися про можливо ліпше уфортифікування її головного міста – Переяслава. Дійсно, в сей період збудовано наоколо міста сильні стіни, а всередині – кам’яні будинки, церкви і ін[ше]. Особливо діяльно піклувалось коло прикрашення й уфортифікування Переяслава духовенство: 1090 р. докінчено й посвячено церкву св[ятого] Михайла» (с. 301).
Ще слабша остання глава (с. 449–486) – про суспільний устрій і побут: факти взяті без різниці й з Переяславщини, й з-поза неї, є багато довільного, хибного. Слідами «громадсько-вічевого устрою» виступають громадські землі XVIII в., цехи, бої навкулачки! (с. 466); в укладах на Переяслав автор бачить доказ «широкого розвою» земського елементу (с. 452). Віче мало під собою суд і адміністрацію, доказ: переяславський тисяцький (іменований князем) брав участь в редакції Мономахового закону про відсотки (с. 455–456) etc.
Я певний, що книга д[обродія] Л[яскоронського] і в теперішнім своїм виді не буде безкорисна; але ся користь не відповідає масі довголітньої праці, вложеної в сю книжку. Скільки знаємо, д[обродій] Ляскоронський вперше отсе виступив з більшою працею, хоч досить давно працює в українській історії й археології; цінячи в нім відданого науці й пильного робітника, не можемо не побажати щиро, аби він увільнивсь від тих методологічних браків, що були піднесені вище, й обдарував нашу науку глибше й основніше проробленими працями.
Примітки
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1898. – Т. 22. – Кн. 2. – С. 13 – 16 (Бібліографія).
Автограф зберігається в: ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 234, арк. 166–179. Підпис: М.Грушевський.
Ляскоронський Василь Григорович (1859-1928) – український історик, археолог, нумізмат, учень В.Антоновича. Приват-доцент Київського університету.
…Багалія… – Багалій Дмитро Іванович (1857–1932) – визначний український історик, філософ та громадський діяч, учень В.Антоновича.
…Докучаєва… – Докучаєв Василь Васильович (1846–1903) – геолог та грунтознавець, засновник російської школи грунтознавства та географії грунтів. Створив вчення про грунт як про особливе природне тіло, відкрив основні закономірності генези та геологічного розташування грунтів. У 1888–1894 pp. керував фізико-географічними дослідженнями Полтавської губернії, спільно з колегами видав матеріали щодо оцінки її земель, статті, монографію «Наши степи прежде и теперь», розробив методику визначення, чи були ліси на південних українських теренах.
…Гільфердинг Олександр Федорович (1831– 1872) – російський славіст та фольклорист.
…Арцибашев Микола Сергійович (1773–1841) – російський історик, поет, прозаїк.
…Максимовича… – Максимович Михайло Олександрович (1804 – 1873) – історик, філолог, етнограф, ботанік, поет.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 15, с. 113 – 115.