[Рец.] П.Милюков. Очерки по истории русской культуры
Михайло Грушевський
Часть вторая: церковь и школа (вера, творчество, образование). СПб., 1897, ст. VIII+365
Незвичайно скоро, кілька місяців по виході першого тому «Очерков…» проф[есора] Мілюкова, маємо перед собою й другий; ся скорість може бути зрозуміла лише через те, що маємо перед собою оброблені для друку університетські виклади автора. Перший том містив в собі історію суспільно-політичних форм великоросійського народу, другий – духового змісту його життя: «як сформувалось духове життя русского (себто великоросійського) народу», тимчасом, як історія громади й її життя буде змістом третього – останнього тому.
Автор починає коротким загальним вступом, де виступає разом і против моністичних теорій і против історичного дуалізму (принципіальні погляди автора могли б тут бути висловлені ясніше й приступніше для широкої публіки – для них призначені «Очерки…»), далі наступає (с. 8–158) історія християнства і церкви: по коротких уваг[ах] про Давню Русь (с. 8–15) автор переходить до Московської держави і тут особливо застановляється над «розколом» і сектами XVII–XIX в. (новгородські і московські секти XV–XVI в. поминено майже цілком, і се досить дивно виглядає); офіціальній церкві перед розколом і після нього дано далеко менше місця; процес опанування сієї церкви державою в XVIII–XIX [в.] позбуто кількома короткими увагами.
В другім (в загальнім рахунку – шостім) розділі – «Церква і творчість» автор переходить коротко історію книжності і літератури, архітектури, малярства і музики, теж виключно майже почавши з московських часів (с. 157–226). Дальший розділ – «Школа і освіта» – містить короткий огляд шкільництва і суми знаття в передпетровські часи (с. 227–268), і ширше застановляється над організацією шкільництва (нижчого, середнього й вищого) в XVIII і XIX [в.]. На закінченні автор ставить питання – що вплинуло на розлом між інтелігенцією й народною масою в Росії, по думці автора, – найголовніше і принципіальніше питання, на яке дає відповідь сей том «Очерков…»
Результати спостережень автора над духовим життям великоросійського народу можна звести більш-менш до отсих точок:
християнство в Давній Русі було дуже слабе; навіть найлегша до перейняття – формальна сторона його переймалася дуже слабо, і поганський світогляд в масах дожив до наших часів;
доперва десь при кінці XV в. християнська релігія, властиво, – її формальна сторона, починає опановувати громаду, і разом з сим сі релігійні форми починають прибирати певні національні відміни; але в XVII в. сі національні модифікації, як віддалення від початкової візантійської традиції, признані хибними, прокляті ієрархією, одначе все більш свідоме в народній масі зістається при національних формах, і з сим в’яжеться небувале розбудження інтересу до сих питань релігійної форми;
при офіціальній церкві зістається, крім найбільш освіченої, але цілком незначної меншості, індиферентна до релігійних справ маса;
офіціальна церква закаменіває в своїм консерватизмі; більшість тих, що інтересувалися релігійними питаннями, вийшла за її границі в формі численних сект; ся релігійна робота переходила в нижчих верствах народу, з дуже слабою участю інтелігенції, бо остання визначається цілковитим релігійним індиферентизмом – наслідком вищевказаних причин.
Початки творчості автор бере від впливу на неї релігії; він виходить тут, очевидно, з аналогії західної культури; але що сам він з притиском підносить (і ся гадка варта уваги істориків не лиш[е] великоросійської, а й нашої культури) пізній вплив християнства на народну творчість, кладучи на XVI в. перехід християнської книжності, християнської легенди й апокрифа, – то й не ясно, чому вся попередня народна творчість зісталася за дверима.
Початки великоросійської творчості в літературі, архітектурі, малярстві, музиці автор кладе головно на XVI і XVII в., але й тут ієрархія прийняла ворожо сі національні зав’язки (напр[иклад], своєнародні архітектурні форми виразно заборонено в XVII в.), вони почасти уходять в ширші верстви, почасти заникають, тим часом як інтелігенція з початком XVIII в. переймає західні форми, і своєнародна великоросійська творчість, народившись наново в сім віці, не могла опертись ні на яку історичну традицію, окрім архітектури, і, «почавши свій розвій знову від початку, зачудувала сторонніх глядачів варварською силою й свіжістю своїх вражінь».
У шкільництві духовенство не організувало школи; навпаки, проби організації XVII в. по ініціативі київських учених стріли теж опозицію ієрархії; в XVIII в. починає організовувати школу уряд, наслідком того школа в Росії стала «подвійно правительственою – і щодо свого початку, і щодо свого призначення», правительство цілковито опанувало школи, умисно знищило школу приватну і не переставало регламентувати шкільну освіту відповідно своїм політичним змаганням.
Такі головні виводи автора. Новий том не стоїть позаду першого щодо інтересу свого змісту і цікавості ідей, переведених через цілу працю, хоч, може, має менше суцільності: декотрі епізоди подані нерозмірно і нагромаджений матеріал покриває собою провідні ідеї; почасти се залежить, може, від менш тісного зв’язку між сторонами життя, обнятого сією працею автора.
Головну ваду праці ми вказали при рецензії першого тому: титул не відповідає змісту, се історія лише великоросійської – навіть ще тісніше – московської культури, автор і в сім томі взяв з давнього періоду лише те, що доконче потрібно було йому для зрозуміння московських часів, і цілком виключив історію української церкви і культури XIII–XVIII в.; одначе ся границя не проведена гаразд і ми, напр[иклад], у відділі сект стрічаємося з такими спеціально українськими – як штунда, не кажучи вже, що й Сковорода досить самітньо виглядає, вирваний з історії нашої культури XVIII в. і введений в історію великоросійського (по плану книги) сектантства.
З подробиць піднесу лише одну. Говорячи про лікарство в Давній Русі, автор каже, що сією штукою головно займалися чужоземці. «Вже в XI–XII в. ми стрічаємо в ролі лікарів вірменина, половчина, сирійця» (с. 255). Передовсім се треба змодифікувати сю гадку так, що чужоземців ми стрічаємо в ролі особливо славних, княжих лікарів, бо лікарі (розуміється, не якісь шкільні, а як наші теперішні сільські) були досить розповсюднені, судячи по згадці в «Руській правді», як я на се вказував в своїй «Історії Київщини…» (с. 419); але головно, що з числа тих чужоземних лікарів треба раз на все виключити того «половчина»: сей нещасливий половчин, що jure caduco переходить з книжки в книжку, де заходить мова про стару медицину (недавно ще я стрів його в новім енциклопедичнім словнику вид[ання] Брокгауза і Ефрона), є ніхто, як апокрифічний половець Смера, лікар Св[ятого] Володимира, автор социніанського трактату, адресованого Володимиру.
З загальнішого зверну увагу ще на ті остаточні виводи, які зробив автор з своїх «Очерков…» щодо розлому між великоросійською інтелігенцією й народом; він виводить сей розлом з релігійної сфери і каже: «звідси перейшов в інші сфери»; і в тім автор добачає знову аналогію між Росією й західними культурними народами; мені се об’яснення здається одностороннім: московська інтелігенція зісталась при релігійнім індиферентизмі, тим часом як народ зайнявся формальними питаннями, зв’язаними з «старою вірою», але се була меншість народу, більшість зісталась при тій же офіціальній церкві і релігійнім індиферентизмі, що й інтелігенція; але се не відвернуло розлому, він показавсь цілком в інших сферах, напр[иклад], в політичних змаганнях, і тут його тяжко вивести з релігійної сфери.
Чи не простіше було б його виводити й далі з того, що інтелігенція поволі, протягом XVIII–XIX в., емансипувалась від культурного й політичного світогляду Московської держави, переймаючи чи модифікуючи його під західним впливом, тим часом як маса зіставалась, по інерції, в крузі московських поглядів і призвичаєнь?
Примітки
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1898. – Т. 21. – Кн. 1. – С. 14 – 17 (Бібліографія).
Автограф зберігається в: ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 238, арк. 1–10. Підпис: М.Грушевський.
Мілюков Павло Миколайович (1859-1943) – російський історик, публіцист, політичний діяч.
…по виході першого тому «Очерков… «… – йдеться про працю: Милюков П. Очерки по истории русской культуры. Часть I: население, экономический, государственный и сословный строй. – СПб., 1896. – 223 с.
…при рецензії першого тому… – М.Грушевський відгукнувся рецензією також на першу частину «Очерков по истории русской культуры» в: ЗНТШ. – Львів, 1896. – Т. 13. – С. 2 – 5 (Бібліографія).
…бо лікарі (розуміється, не якісь шкільні, а як наші теперішні сільські) були досить розповсюднені… «Історії Київщини» (с. 419) – М.Грушевський досить побіжно зазначає у згаданій праці про окремі дані щодо медицини й щодо «Руської правди». Лише оперує згадкою, що за травмування слід заплатити винуватцю й «мзду» лікареві (див.: Грушевський М.С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. – К., 1991, – С. 419.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 15, с. 81 – 83.