2. Початок життя Хмельницького
Михайло Грушевський
Приступаючи до оцінки діяльності Хмельницького, ми передовсім мусимо вперед залишити думку, що маємо перед собою якийсь план, наперед передуманий і уложений; правда, що й взагалі в історичній дійсності нечасто можна стрінутись з такими наперед уложеними планами. Сам Хмельницький зовсім не кривсь з тим, що його діяльність лише припадково прибрала такі грандіозні розміри. Можна б сказати, що він, противно, удавав з себе несвідомого, спихав з себе всяку відповідальність за свою роботу, але сама аналіза його поступування показує, що маємо тут діяльність, котрої план вироблявся під час її розвою, а мета була підсунена вже її результатами. Ми можемо прийняти за щирий висказ, кинений Хмельницьким під час, коли його думки найвище винеслися, – в розмовах з польськими послами на початку 1649 р.:
«Я доказав того, про що ніколи не думав, тепер докажу, що надумав; досі я воював за свою шкоду і кривду, тепер буду воювати за нашу православну віру» [Księga pamiętnicza I.Michałowskiego, p. 375 (теж в Źródła’x Грабовського і Пшездзєцького, І, с. 9, і в «Памятниках, изданных Киевскою комиссиею», I, с. 332); далі означено се джерело Ks.].
Все поступування Хмельницького в 1648 р. доводить, що він справді «доказував, про що ніколи не думав», і ми можемо йому повірити на слово, що власні кривди і шкоди подвигнули його до того виступу. Тільки сі кривди і шкоди, бувши його власними, були разом і козацькими взагалі.
Як ні зростає в людині зі зростом культури можливість об’єктивності (сю можливість можна б уважати одним з ознаки культурності), вона зістається все глибоко суб’єктивною істотою. Дуже рідко, виїмково стрічаємо випадки, де чоловік виступає з чисто теоретичних мотивів, нічим не зв’язаних з його особою. Аж свої власні сильні враження дають чоловіку ключ до розуміння, до відчування чужих, власне горе і кривду зв’язує він з горем і кривдою мас, виступаючи їх речником, і суб’єктивні мотиви перетворюються в горнилі великого серця в той біль, котрим «великі душі за ввесь мир горюють».
Можна Хмельницького не зачисляти до таких «великих душ», але то був чоловік вищих здібностей і визначного характеру. Своїм родом, одідиченою заможністю визначений серед земляків, здобув він своєю освітою й здібностями вище становище в козацькій єрархії: до повстання 1638 р. був він військовим писарем. Під час повстання 1637 р. бачимо його в козацьких рядах, – не побоявся він тоді поставити на карту, що мав; під час повстання 1638 р. його не стрічаємо; не належав він, здається, до невеликого числа лояльних, що «з своевольством не лучились», але в усякім разі зістався в вищій верстві козацької старшини яко чигиринський сотник [Okolski, Diariusz, вид[ання] Туровського, с. 68 і 193 – 194.].
Тим прикріше мусив він відчути те цілковите пригноблення козачого стану, його безправність і безрадність супроти усяких кривд і надужить польської зверхності. І його, заслуженого козака, не шановано при тім (звісна його скарга, що за два роки перед повстанням забрано в нього ніби за поволовщину, котрої козак і не повинний був платити, його походного коня, тимчасом як він відвозив взятих ним в неволю татар (Ks. 5). До сього прилучилась та славнозвісна його суперечка з підстаростою Чаплинським, відібрання маєтності (формально правне), наїзд, убивство сина, арешти і похвалки на життя… Хмельницький разом почув своє життя вибитим з його колії і, не маючи до кого «шукати оборони», удався на Низ «до інших, подібно як він покривджених», щоб разом доходити своїх «шкод і кривд» – кривд козацького стану.
Се був звичайний початок одної з численних козацьких рухавок, що тягнуться через ціле півстоліття, від кінця XVI в. Тільки та відміна, що все далі з часом сі козацькі рухи втягали в рух все більші маси народу, а друга – що Хмельницькому удалось осягнути те, чого пробували і не могли осягнути інші козацькі ватажки, почавши від Косинського, – помочі з-за границі.
Річ Посполита польська ціле століття – від середини XVI в. пробувала з козацтва зробити тісно обмежену верству, півупривілейовану, якусь підшляхту. Сю верству обчислювано на 500, 1000, 2000, 6000, maximum – 8000 (перед повстанням 1637 p.), та замкнути її рішучо не вдавалось. Вигоди, які показувало сій верстві польське правительство, були почасти ілюзоричні, і в усякім разі не могли рівнятися з тими, які собі козак прибрав фактично; тож козацтво, не ваблячись на ролю ограниченої верстви, навпаки – широко розкривало двері до себе народним масам, в сій численності і силі своїй бачучи найліпшу гарантію свого стану володіння. Сю політику полегшав і уряд, в часах потреби заохочуючи козаків, аби якнайчисленніше виступали, і закликаючи «охочих людей» іти в козаки [Реляція 1632 р. в: Актах Москов[ского] госуд[арства], т. І, № 336: «А иныхъ де охочихъ людей в литовскихъ городкѣхъ накликають, чтобъ всякіе охочіе люди писались вновѣ в казаки».].
До 1638 р. реєстр, хоч часто переводився, в дійсності, можна сказати, ніколи не був переведений в життя, козаки числились не на тисячі, а на десятки тисяч, але ще важніше, що ціла «українна» просторонь в полудневій Київщині і в Задніпрянщині була нічим, як осілим козацтвом. Основні жадання козаків: права на грунти, незалежність від усяких податків і обов’язків чи на дідича, чи на королівських державців і незалежність від домініальної і всякої іншої юрисдикції – були також жаданнями всього свого люду, що для осягнення їх готовий був кождої хвилі перейти під козацький присуд, аби лише се вільно було, тим більше що побутові обставини з кождого хлібороба робили вояка і держали його узброєним.
Ся солідарність інтересів козацтва і селянства давала ширше значення козацькій верстві, що в дійсності нічим не була відграничена і готова була приймати в свої ряди селянство usque ad infinitum (хоч ніколи не ставила задачею емансипації селянства як такого); сей, власне, зв’язок дав жизненну силу козацьким рухам, і зі зростом колонізації на українних грунтах зростала і ся сила. Польська шляхта, забігаючи дорогу народній колонізації та уловляючи осадника на «свої» грунти на Україні, «збирала розпалене уголля на свою голову».
І Хмельницький, як типовий козак, мав перед очима інтереси головно, щоб не сказати – виключно, козацької верстви. Якби його спитати, коли він виступав з Запорожжя, чого він хоче? – ледве чи зажадав би він більше, як знесення конституції 1638 р. і привернення стану quo ante [первісного]. Але обставини зложились так, що він міг і мусив зажадати більше.
Примітки
… в розмовах з польськими послами на початку 1649 р. – йдеться про переговори в Переяславі, які завершилися укладенням перемир’я з Річчю Посполитою. Найповнішим джерелом про ці переговори, на яке посилається М.Грушевський, є щоденник одного з учасників посольства Речі Посполитої – Войцеха Московського, різні списки його неодноразово друкувалися в різних виданнях, в т.ч. в таких як «Памятники, изданные временной комиссией для разбора древних актов» (К., 1845 – 1859. – Т. 1 – 4; 1897 – 1898. – Т. 1 – 3 (2-е вид;); Jakuba Michałowskiego księga pamiętnicza. – Kraków, 1864; CrabowskiM., Przezdziecki A. Zródła do dziejów polskich. – Wilno, 1843. – T.l. Остання за часом публікація цієї пам’ятки була вміщена у виданні: Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3-х томах. – М., 1953. – Т. 2.
… убивство сина – тут Грушевський повторює цю ж звістку, яка знайшла своє відображення в його «Історії України-Руси» (ГрушевськийМ. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. VIII. – С. 159). Вона грунтується на непевній інформації одного документа з «Пам’ятної книги» Якуба Міхаловського. Сам же Б.Хмельницький у своєму листі-скарзі до великого коронного гетьмана Миколи Потоцького від 13(03). 03.1648 p., описуючи напад Д.Чаплинського на Суботів, пише тільки про жорстоке побиття, а не вбивство, татарином-слугою Чаплинського свого сина (Юрія – ?) (Документи Богдана Хмельницького. 1648 – 1657 pp. – К., 1961. – № 1).
Косинського – Криштоф Косинський – керівник повстання проти Речі Посполитої 1591 – 1593 pp. Сучасні дослідники (С.Леп’явко) розглядають цей виступ як перший етап потужного повстання 1591 – 1596 pp. Див.: Леп’явко С.А. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996.
Сю верству обчислювано на 500… 8000 – йдеться лише про реєстрове козацтво. Дійсна ж чисельність козацтва була набагато вищою. Зокрема при переписі Війська Запорозького, що виступало на Хотинську війну 1621 p., було нараховано понад 60 тис. козаків. Це вказує й сам М.Грушевський, зазначаючи нижче, що козаки числились «на десятки тисяч».
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 467 – 469.