2-й варіант

Михайло Грушевський

Англійске войско прійшло до Бехъ-аль-Джугуръ, ві второкъ 26 лютого, въ обѣдъ. Се були резервы; они може зъ місяць якъ рушили зъ берегѣв Альбіону а тиждень якъ пѣшли въ похѣдъ. Вперше були они на війні, Бех-аль-Джугурці були перші вороги, на котрих они наткнулись. Капітан Годж, що був за ватажка у сему маленькому війську, де на [разом з] погоничами, с крамарями, с кухарями не було і двісті чоловіка, післав сурмача з білим прапором парляментарским сказати джугурцям, щоби піддались доброю волею.

Але джугурці не схотіли. Они навіть не пустили у своє село товстого, червонолицого сурмача і перекладчика, рудого дядька, напівжида, напівараба. Вже дійшли до них звістки, що кляті бузувіри «інглізи» прийшли руйнувати оселі правовірних. Крамарі, що їхали іноді через село, розповідали всякі страхи про них – про попалені села, зруйновані мечеті, про побитих, порізаних людей. Але ще більше розказували про великого пророка Аллаха – Магді, про його міць, одвагу, розум, богобоязливість. Розказували, що були всякі великі чуда і знамення у Мецці, коло могили Магомета; що премудрі люди знайшли в Корані проречення, очевидячки про Магді – що він зруйнує царство невірних та й заснує велике довічне царство підданців великого Пророка.

Вечорами на порогах аж за північ сиділи купками діди й чоловіки, вернувшися з поля, бо тут усе були хлібороби, і довго балакали; віддихаючи в холодку, міркували про інглізів та великого Пророка, розказували усякі чудасії. Они не боялися, що йдуть на них інглізи, – звістки про святого Магді втішали, підкрепляли, дух в них розпалювали; они раді були усе знести, усе потерпіти від інглізів для свого пророка, для свого царства. Чудно було б почути сих тихих селян-хліборобів, що увесь свій вік здається нічого не бажали, окрім щоб хліб добре уродив, що нікого не ненавиділи окрім яких-небудь там ховрашків, – міркували про довічне правовірне царство, збирались вмирати для якогось Магді, від якихось інгілізів. Думка, щоб піддатись ворогам, і на хвилину не западала їм в голову! Не в одного дядька заниє серце, як гляне він на дітей, що ганяють кури по дорозі, на рідні низенькі хатки, як подумає, що все отсе загине задля того пророка, – але дядько перемагає себе і мовчки слухає, що міркує сільська рада.

З вечора у вівторок, як заходило сонце, зібралися селяне у свою бідну, невеличку мечетку і слухали того благання, що лопотів старий, беззубий мулла, великий рибалка; і він, і они мало що розуміли в тім благанню, але слухали пильно, богобоязливо, сподіваючись завтра погинути за свого пророка і побачити усі ті райськії чуда і втіхи, про які їм розказувано стільки. Світло лихтарні блищало, освічуючи лиця хліборобів, зашкорупілі руки, догори зняті. Жінки стояли ззаду й молились, гучно б’ючи себе в груди.

Очі світились вірою, страх сховався кудись на самий низ душі. У той час усе село вмерло б і не поворухнулось.

Усю ніч не лягали спати. Щоб не досталась ворогам худоба, постановили вигнати єї у степ річкою, бо скрізь стояли вороги. Воли, коні, корови помалу, з нехоттю виходили, дивуючись, що се їх так рано виганяють. І напитись не дав їм араб, що виганяв їх, а погнав річкою за село, де береги розлягались і можна було вийти на степ. Але худоба не йшла; довго гукав на неї араб, довго не слухаючи його стояла она, нарешті побігла на верх. Арабові здалося, що єго віл зупинився над річкою і уостатнє глянув на свого хазяїна; очі в него дивились так розумно, немов то людина була. Араб подивився услід худобі і мовчки втер сльози на свому зморщеному, сонцем попеченому лиці. Шкода єму стало хазяйства, паші, де щороку вивертав він острим ралом вогкий, чорний, пахучий ґрунт. Він поспішаючи вернувсь на село.

Там усі готовилися до збруї. Рушниць на усе село було тілько дві, з кремінцями, з підставками і з перехрестями щоб їх ставити; два дядьки, що ходили колись розбивати у степ, взяли ті рушниці, а остатні – хто каміня, хто дубці, хто лук із стрілами.

Не гірш сего заходились і англійці. Се, як сказано, мусіла бути перша стичка у них, і всі прибирались. Капітан Годж видав диспозицію дуже стратегічну, немов збиралися брати Париж або Берлін. Розставили кругом вартових, чистили збрую, згадували рідних і милих, не спав ніхто. Капітан з бунчужними сидів за північ; оповідання про війну, про стички з індійцями, зулусами, боерами йшли без кінця, – нарешті здавалося їм, що они вже старі вояки, бились і з індійцями, і з сіпаями, і з усякими страхами. Бунчужні бачили себе генералами.

Другого дня ще не світало, а все давно прибралось. Джугур стояв над невеличкою річкою, серед безкраєго степу, зелені купи дерев, жовті поля, лани, гаї виразно ясувалися серед рудого степу, на котрому тільки де-не-де росли маленькі кущики бур’яну, сухі, сірі, густо запорошені. Глиняні береги річки йшли згористо, обросли лататтям, густою травою; кущі нахилили своє гіллє, купаючи в прозорчастих хвилях листя, тут дрібне, там широке, лапасте. Берегом межи зеленими садками, під широким листям пальм та баланів, немов під зеленими наметами, виглядали солом’яні покрівлі маленьких хаток; межи хатками городи, а дальше широкі лани і паші, то ясно-зелені, то темні, то жовто-золоті. На селі було рідко кого побачиш по дню – там пусто і тихо. Інча річ на річці – там цілісінький день полощуться було діти, стоїть череда, коні, воли, верблюди ховаються від африканської спеки, у сухому, гарячому, тихому повітрі гулко розходилося ревіння худоби, дитячий крик, булькання і гомін хвиль та щебетання пташок, що живуть та виводяться без ліку у густих, похилих гіллях.

Одначе в той день, 27 лютого, було якось незвичайно; не чути було дитячого гомону, череда не ревіла йдучи з кошар, хлівів; довго пісня хлібороба не розлягалась, не лунала по широким ланам, тілько булькала річка та щебетали пташки безодмінно.

Англійське військо стало трьома купами. Капітан Годж сказав ораційку до свого війська. Ораційка була дуже похожа на тую, що казав Наполеон у Єгипті, тільки замість пірамід на вояків дивилися солом’яні покрівлі хлівів та кошар. Військо загаркало, сурмач заграв тай пішли: посередині пан Годж, на ліворуч над річкою бунчужний Слоу, на праворуч під гаєм бунчужний Суфлі.

На селі було тихо, немов повмирали всі; тільки як наблизились вояки до огорожі, звідти загув дужий крик, полетіли каміння, стріли і, наче батогом швигонуло, гепнули обидві рушниці. Два вояки упали. Підкреплені своїми сміливими ватажками вояки загукали й собі і побігли лавою на село. Пішла бійка. Рушниці голосно лунали по степу; дим білими сувійками, клубочками схоплювався і розходився між деревами; стебла розкішної паші хилились, ломались під важкими чобітьми вояків; роса блищала на тих стеблах, і здавалося, що они плачуть, не за собою, а за людьми, що они, мов напоєні якою проклятою отрутою, нівечать чужу працю; перелякані незвичайним гуком собаки вили по усему селу.

Селяне і старі діди, жінки і діти, усе зібралося під огорожею. У кого була яка-небудь збруя, бився; у кого не було, сидів, чекаючи певної смерти. Деякі кричали, ревіли, щоб підкріпити один другого; инчі мовчали, мов заніміли і нерухомо дивились на батьків, на братів, на дітей. Одна бабуся задихуючись, гірко ридала і голосила – жалощ взяла її за одинаком сином, таким високим, гарним, хистким, що натягав лука своїми дужими руками, де під тонкою шкурою переливалися товсті, міцні жили. Сей син примусив єї забути і пророка, і довічне царство, і клятих ворогів. Она голосно ридала, і ніхто не зупиняв єї, кожен думав про свою смерть.

Вояки, гукаючи і стріляючи, кинулись розбивати огорожу. Найсміливішим вдався бунчужний Слоу. Він тільки-тільки перед походом купив собі патент на уряд за спільні гроші батьків, дядьків, тіток – усе людей незаможних, і тепер в голові його стояли всі великі вояки від Ахілла до Веллінгтона; йому здавалось, що тепер під сим бідним селом він добуде «всесвітньої слави». Скинувши шапку, розчухравши волосся, він махав своєю шабелькою, верещав, що перелякав би і своїх вояків, і Арабів, якби і ті не верещали. Швидко вояки розбили огорожу і влізли в село. Один за другим падали люди, поливаючи кровію суху землю, кроплячи стіни хаток. Вояки розлютувались і не давали згоди нікому; та і селяне сами єї не хотіли. Віра в пророка, фанатизм, злість на бугувірів-інглізів забивали їм памороки; їм не було шкода ні життя, ні рідних пальм та тихих хвиль говірливої річки.

Збившися до купки, довго билися они дубцями, шаблями, камінням. Найбільше вояків побито було над річкою, коло якоїсь кошари. Сивий, але ще дужий, сухий дід, ухопивши обома руками якусь товсту, велику шаблюку, махав нею не зупиняючись, немов машина; очі єго під лоб зайшли, тільки білки було видко; за кожним разом він хижо, наче звірюка, гарчав. Коло него було троє молодших; двоє ще відбивалося якимись штабами, третій впав навколішки і, держачися за прострілену грудь, разом з кровію видихував душу; очі єго, вже невидющі, не мигаючи дивились на другий край села, на свою хату, на солом’яну повітку, над котрою вилися щебечучи ластівки. Та й добре, що він вже не бачив, яке там діялося.

Молодиця єго, гарна і дужа, напала на якогось вояка, била перше залізякою, а потім ухопила єго зубами за руку, та так і скаменіла. Бідний вояк, недавно тільки шевцем бувши, бив єї лівою рукою похвою, держачи єї так, немов хотів підошву краяти. Облита кровію, побита, покалічена жінка все не відставала, повалила вояка і качалася з ним по куряві. Вояк страшенно кричав, перелякані діти галасували ще гірше, – надбігли вояки, добили жінку і насилу визволили товариша.

Тільки надвечір скінчилася бійка. Більш як половину селян побито, постріляно, порубано; хто остався живим, утік, заховався; коло побитих ніхто не порався; они лежали, як впали, підплили кровію, занесло їх курявою, що підняв сухий, гарячий вітер.

Увечері англійці впорались. Порубаних товаришів зібрали і положили у мечеті. Старшина, кореспондент та пастор зібралися у більшеньку хатку сільського старшини, що стояла на краю села, над річкою. Они прибралися, наче були у себе дома: постелили килимок по землі, поставили зелізні розбірні ліжка, на столі наклали наїдків і консерв, фляшок з вином і пивом. Капітан Годж сидів посередині; єго червоне, налите вином лице, тільки-що вимите, відрізнялось від білого ковніра; очі приглядались до прозірчастих фляшок, що здавались золотими від свічок.

Бунчужний Слоу, той самий, що так воював шпарко, наче дуже втомлений сперся на спинку стільчика, далеко протягнув довгі, сухі ноги і віддихав від своїх великих, героїчних учинків.

– Ух, як я притомився! – сказав він, влучаючи вилками в якусь рибку, – я ледве на ногах стояв, як увійшов попереду своїх вояків у село, руки так намахались, що ледве розвів…

– Е, ви, Слоу, сьогодні воювали більше всіх, ви здається своєю рукою декого вбили? – запитав Суфлі.

– Гм, не дармо ж в гімнастику вдавався! – немов би невважливо, але дуже хвалько сказав Слоу, – одного таки так рубнув, що відтяв голову з рукою.

– Одначе вас самих ледве не вбив старий якийсь дід, та вирятували вояки єго, – сказав капітан, показуючи на Суфлі; єму не сподобалася самохвальба Слоу і він хотів уколоти його.

– Гм, як бо ви кажете: ледво не вбив – хіба ж так легко мене вбити? Я вже зовсім намахнувся був на голову діда і розбив би єї як старий горщок, якби не вліз був отой єго гарнінсон…

– Погана річ сей похід! – озвався пастор, – не можна, як треба і виспатись, і віддихнути. Сегодня дали мені таку воду, що більш подобала на каву, аніж на воду…

– Гм, рано ви почали жалуватись, сер! Може прийдеться й без води сидіти; добре, як ще єсть що у рот вкинути! – сказав Суфлі. – Я й так уже, йдучи у похід, привчався якомога менче їсти і пити.

– І що ж, привчилися? – пробубонів кореспондент, запхнувши рот сиром.

– Де тобі привчився! – як став привчаться, ще більш їсти став! – сумно відказав Суфлі.

– Погано! Військовому треба до всего звикнути: який-небудь сухарець та води ковтнути, часом у калюжі, от і уся їда і напиток на день, – толкував кореспондент, випускаючи по слівцю з повного рота.

– Зате ж маємо ту відрадну думку, що ми тут не для себе, а для усего люду земного, що ми тут проводирі культури, просвіти, несемо в сі степи, до сих звірюк світло науки… І нас не забудуть! Може, колись отсі самі, що тепер так нас ненавидять, будуть згадувати нас, наші імена будуть наймилійшими для них іменами! – розводив пастор.

Всі згодилися на се і випили за свою будучу славу. Кореспондент додав також кілька слів (він їх потім надрукував у якійсь часописі по двадцятці за рядок): «Наша війна – се ера культурна. Ми прийшли тепер віддячити арабам за ті дріботинки науки, що колись дали они нам, і ми за ті дріботинки даємо їм цілі буханці, що задовольнять їх жадобу науки».

І знов усі згодилися і випили. Тільки Годж нічого не сказав, а пив мовчки. Він не мав у голові ніяких думок про культурну місію; він пішов у похід, бо був військовим, а був військовим для того, щоб пити вино та курити дешевенькі сигари, – виходило, що і метою всіх отсих війн, боїв – було вино та сигари, більш нічого. Де воювати, з ким воювати – усе однаково було єму; єго навіть не просив ніхто привезти з походу яку-небудь печінку гіпопотама або кишки крокодила… Ріжучи арабів, забираючи добро їх, він не ненавидів їх, але і не жалував, – треба було бити, щоб мати то вино та ті сигари…

Тим часом увійшов капраль і сказав, що злапали якогось араба, так чи не схочуть розпитати його. Се було якраз у пору. Уся громада одностайно постановила покликати араба. Кореспондент зараз витяг з кишені книжку, завбільшки з добру латинську словницю, щоб завести туди, що буде казати араб, та й почав писати:

«У вечер, 27 лютого, як ми, потомлені бійкою і страшенною спекою, віддихали серед побитих, скровавлених ворогів та підкрепляли себе деякими консервами, до нас привели» – кореспондент зирнув на араба і писав – «привели араба. Се був уже старий, але ще дужий, сухий дід, справжній господар степу. На нім була біла кирея, широкі штани, постоли, вишиті взорами дуже не схожими з тими, які ви бачите на жіноцьких сукнях та убраннях. Чоло у него було наморщене, глибокі зморщки здавалися чорними пружками, ніздрі роздулись, мов у гарячого коня, очі сипали іскрами з-під товстих брів. Мало хто осміливсь би заглянути єму в очі, жінка зомліла б перед сим «сином степу». Се був один з тих арабів, що проходили колись від краю до краю великі землі, зіставляючи по собі розруйновані села, пожежі, знищені країни… Але tempora mutantur і здається ніколи так не справдувались отсі слова великого поета вічного Риму, як тепер…».

Пан кореспондент, виїхавши на протерту стежку дешевеньких красномовців, трохи наколотив гороху з тою капустою, що тепер була старим арабом. Арабові тому, так як глянути, було років 55–60, але се був ще, як звичайно там, дужий дідок. Звісно, ні «господарем степу», ні «з тих арабів, що…» він не був. Се був старий хлібороб, весь вік він кохався у своїй ниві, у своїй худобі і лаявся тільки із своєю жінкою, старою і негарною. Одначе тепер лице у него, завсігди просте і добре, було хмуре, зуби зціпив, чоло наморщив; пошматована, де-не-де закапана кровію одежа клаптями звисала з него.

За арабом увійшов і перекладчик – товстолиций, плюгавий, рудий. Він ізігнувся перед громадою мало не до землі.; з лиця видко було погану душу. В Александрії він порався досі коло деяких «заведеній», але, почувши нюхом гроші, проміняв свою «працю» на уряд перекладчика. Якось вищучи, спитав він капітана:

– Що ясновельможність ваша спитати його скаже?

– Розпитай, звідки він, чи багато люду в селі було, скільки побито – ну все…

Перекладчик повернувся до араба, і пика в него з собачої зараз вовчою стала.

– Ти, старий дурню, хочеш живим бути? Скілько даш?… А то таке розкажу мовби від тебе, що й смерти тобі не знайдуть. Скілько даш?

Старий мовчав.

– Та кажи ж, на свині б тобі їздити! Даш десять червоних?

– Десять раз плюну тобі в очі, бодай би сонце впало тобі на голову!

– Ой, не дурій, старий! – завищав перекладчик, – зараз скажу. Так тебе катуватимуть… викинуть тебе собакам… От скажу…

Голова у старого аж затряслася зпересердя.

– Кажи! – гаркнув він, – та щоб не збрехав ти, скажу я: пропадете ви усі, бузувіри! Іде великий пророк, він розіб’є, поб’є, розкидає вас по полю і тулуби ваші обгризуть собаки!

Пан перекладчик ще гірш завищав і сказав Годжу:

– Ваша ясновельможність! Сей дурень не тільки що не каже, про що питає ваша ясновельможність, але лає вашу мосць і всіх інглізів і королеву так лає, що й не можна навіть сказати.

Громада насупилася і глянула один на другого.

– Та ти скажи єму, – навчав Суфлі, – що ми прийшли не різати їх та бити, а помагати їм, ширити просвіту і культуру.

– Слухаю мосць вашу… Ти, чортів діду, даєш гроші, чи ні? Бач, як они визвірились на твою голову паршиву!

Дід знову почав клясти і лаяти.

– Він не перестає, все лає, пророчить усякі напасті та лиха війську вельможності вашої, – верещав перекладчик, – каже, що сей ланець Магді, нехай розіб’є Аллах єго голову своїми чобітьми, прийде незабаром тай переб’є усіх, навіть візьме паню королеву і зробить зовсім неподобне…

– Як не хоче казати, то відведіть його, а завтра почепіть! – сказав Годж, наливаючи собі вина.

Перекладчик пішов з покою з арабом, щось кажучи єму на ухо і хижо скривившися.

– Отсе не добра річ, що за все, що ми терпимо, працюємо, кров, піт ллємо, отсі дурні ще нас ненавидять, лають, кленуть… Чисті звірі! – розводив кореспондент.

– Е, що бо ви кажете, і Ісуса ненавиділи, глузували, як терпів на Голгофі, – потішав пастор.

– Одна тільки втіха, що се минеться, і они потім сами будуть каятися і нам ще будуватимуть монументи, – знову почав кореспондент, набираючи рядки для газети. Грошаки, по двадцятці за рядок, стояли йому перед очима.

Тільки Годж уперто мовчав. Він не бачив ніякого дива, що араби єго ненавидять, як він душить їх для вина і сигар. Він собі своє думав і не зчувся, як громада затихла і почала розходитись.

Тим часом, як стемніло, з потайних кутків повилазили, хто живим остався, найбільше старі бабусі та діти. Потомлені тим, що бачили, що чули, що діялось за день, жінки не мали вже сили духа, они стали полохливі і боязкі; потиху, немов тіні, лазили по селу глядати рідних та милих між постріляними та порубаними, що й досі ще лежали неприбрані. Багато вже повмирало, але були деякі й живі ще. Жінки заходились коло них, напували, обмивали, в’язали їм рани.

Усе село стало якоюсь «долиною плачу і муки», котрої б не занехав і Дант. Не одна мати, не одна жінка зомліла тут коло дорогого мерця, що тільки день, як був живий, жвавий, здоровий, а тепер лежав нерухомо, залитий кровію. Тихі, в грудях задавлені ридання, хрипучий плач, голосіння чути було під тихими пальмами. У холодку і деякі з порубаних очуняли і стогнали, хрипіли. А ясні зорі, як завсіди, тихо дивились з безкраєго синього неба, обсипаючи блідим світом бідне село; шамотіло листя, річка булькала під похилими вітями, і ся звичайна щоденна тиша, покій, що так радує щасливе серце, тепер тільки смутку додавали… Краще було б, якби сховалися сі тихі зірки, якби річка навіжено бурхала і ревла, якби грім торохтів щохвилини над самою головою, якби блискавка сліпила очі, вітер вив, лютував, рвав гіллє, покрівлі, замітаючи усе курявою…

Та бабуся, що плакала тоді під огорожою, знайшла свого сина. З пробитим животом він лежав десь у кутку, устромивши лице в якийсь черепок, і був ледве живим, – усего життя тільки і ставало на те, щоб раз-у-раз тихо стогнати. Мати поралась коло него, повертала то на сей, то на той бік, мочила, в’язала єму врази, але нічого не помагало. Він ще гірше стогнав та сердився, гнав матір; муки в него ставали все більші та більші…

– «Убийте, вбийте, відірвіть мені голову, не давайте мені мучитись!» – стогнав він. Мати з сердечного жалю аж хрипіла і гризла землю. Она мучилася незгірше сина, не можучи йому помогти; вона глибоко прокусила собі руку, щоб відвести муку від серця, товкла головою об пальмові стовбури…

– «Тихо, тихо, серце, – шепотіла вона, боязко оглядаючись на світло у вікні близької хати, – тихо, тихо, тихо…» – без перестанку шопотіли єї губи.

А в тій близькій хатині був Суфлі, і світло те сіяло у него. Скинувши мундур і чоботи, поставивши босі ноги на поперечку стільця, він писав лист до дому, до своєї милої. Перо швидко, не зупиняючись, бігло по папері, зоставляючи рівні рядки. Разпораз Суфлі переставав писати і, одхиливши голову назад, втупивши очі в стелю, фантазував про свою милу. Він бачив чималу кімнату в оселі містера Геджвуда, поміщика: старе розбите піяніно в кутку, столики під стіною, вкриті застілками – Саліна робота; великий коминок, на нему пучечок воскових квіток – також Саліна робота; квітки не воскові, а живі на вікнах – Саліного плекання, і багато ще всего Саліного, Саліного…

Сама Салі сидить коло стола і розглядає карту Судану, втикаючи прапорцями містечка, що забрали англійці. Ся карта та лист до Суфлі щодня забирають їй вечір. Она уперто читає такі чудні арабські назвиська містечок та міст і поправляє правицею неслухняну пасму золотого волосся, що все спадає на біленьку щоку, де чорніє невеличка малинка. Як добре знає Суфлі сю щоку і сю малинку, скільки раз влучав він просто в неї, обхопивши Салін гнучкий стан, а та наче билась та випручалась, поки, по-краснівши, не вертала назад єго поцілунків… А от і сам містер Геджвуд, сидить перед коминком, задерши на коминкові ґратки товсті ноги у виступцях з рудими рожами – також Саліної роботи. Заплющивші очі, мов кіт, дивився він на веселе полум’я.

– Папо, він певно тепер коло Хартума? (Хто той він – се розуміли, хоч і не казали.) Господи, що то з ним? Отся клята війна, – хто тільки єї видумав?!

– Гм, дивно й мені… Чого б їм бунтувати, воювати? Сиділи б тихо дома… Чого ще їм? Хіба я піду воювати? Га, ти скажи, хіба прийде мені в голову воювати? На якого біса я буду воювати? І ніякий розумний чоловік не буде воювати… Га? Хіба буде? Що ж ти не кажеш? – містер Геджвуд замахав руками.

– Та звісно, не буде, ви й самі добре знаєте, що ні… усе отсі гидкі араби…

– Ну, от-то-то-ж! – заспокоївся містер Геджвуд та й знову повернувся до коминка.

Таке бачив у своїй уяві Суфлі в невеличкій хатині в Бех-аль-Джугурі. Пофантазував тай знову взявся писати:

«Ти питаєш мене, моє серце, чи дуже важко мені тут у поході? Ні, серце, і не дуже важко, бо як згадаю тебе – а згадую тебе я щохвилини – то де й усяке лихо, усяка вага дінуться… Коли б звів скорійш нас Біг милосердний! Але не журися, ми б’ємо арабів, і незабаром певно зведе нас Біг разом. Молися тілько, щоб не піднялися знову сі розбишаки араби, бо як пійде знову війна, то дай Біг тогді, щоб за три роки побачились… Підкріпляє тільки мене думка, що ми – так казав сегодня один мій товариш – тут проводирі просвіти і культури, що наша праця – праця для усего миру»…

Тут стогін слабого на дворі стало дуже чути в хаті. Суфлі не всидів і вийшов на двір. Там було так ясно від зір, що він добре бачив, що діялося в кутку. Син очевидячки кінчався, але стогін єго не стихав. Мати від жалю, від злости, що не може помогти синові, наче збожеволіла, ставши на коліна, она аж вила. Часом бажалось їй кинутись до сина і задушити його тими самими руками, якими колисала колись, щоб тілько більше не мучився сам і єї серця не рвав… Суфлі постояв, подивився, зітхнув, вернувся і в листі до милої приписав:

«Але тяжко бачити, як ненавидять нас тії араби. Они раді вмерти, всі муки стерпіти, аби нам не піддатись, аби не прийняти того скарбу культурного, що ми несемо їм. От тепер на дворі вмирає якийсь, стогоном своїм не даючи мені писати навіть. Уперті отсі араби, ще довго мусимо з ними вовтузитись, ще довго стояти будуть они на дорозі нашому щастю… Прощай, серце! Цілую отсей лист паперу, щоб він доніс тобі поцілунок мій»…

Так писав містер Суфлі. Написавши, він вийшов подивитись на місяць, що тілько викотився з-за гаю. Суфлі побачив знову мерця в кутку і зітхнув. Хоч отсі араби і не давали єму щасливо побратися з милою, одначе йому все ж таки була шкода їх – нерозумних, упертих… У містера Суфлі серце було дуже м’яке…

На селі було тихо. Тільки де-небудь заголосить жінка та вискне собака. Розкішна полуднева ніч виявляла всю свою красу. Синє небо наче обіймало, тихе тепле повітря наче цілувало сонну, уквітчану пальмами і баланами землю; солодкими пахощами несло з усіх садків… Ніщо не нагадувало смерти, все так і надихувало чарами кохання, щастя, якимись солодкими лінощами…

У якогось араба, що лежав порубаний, розплющились очі, і йому здалося, що по небу летять ангели в блискучих срібних шатах, оповиті сяєвом, і ведуть за собою череду душ побитих арабів. Тії то душі в білих одежах відбивають якимсь сяєвом. Очі заплющились і араб заснув навіки.

Тифлис, 1885

Примітки

Перша публікація цього варіанта оповідання: Діло. – 1885. – Ч. 66–68.

Якщо попередній текст дає змогу зрозуміти, як виглядав у загальних рисах невідомий на сьогодні автограф М.Грушевського оповідання «Бех-аль-Джугур», пересланий до Львова для публікації, то сама публікація фіксує наступний етап побутування твору – його введення у літературний обіг. У цьому випадку незаперечним є той факт, що першодрук значно відрізнявся від автографа. Важливо простежити міру втручання редакції «Діла» в авторський текст: правописні, лексичні та стилістичні правки, адаптація мови до її західноукраїнського варіанта.

Як зазначалося у коментарі до основного тексту оповідання «Бех-аль-Джугур», цей твір ще не раз друкувався у наступні роки, і вже в цих пізніших публікаціях автор мав змогу активно втручатися у тканину свого твору. Однак, як показав час, М.Грушевський позитивно сприйняв чимало стилістичних змін, внесених редакцією «Діла», й узаконив їх у подальших авторизованих публікаціях.

Відтворюючи текст першодруку, ми лише перші два речення подаємо абсолютно у відповідності з оригіналом, а далі вносимо деякі правописні зміни: замінюємо ять та ô на і, знімаємо ъ у кінці слова, вводимо апостроф та ін. – тобто подаємо текст наближено до сучасного правопису. Однак на лексичному рівні не допускаємо жодних втручань, відтворюючи навіть очевидні друкарські помилки: «баланів», «бугувірів», «намахнувся», «грошаки» замість «бананів», «бузувірів», «замахнувся», «грошики» та ін.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 421 – 430.