Огляд праць Н.Кондакова з історії староруської штуки

Михайло Грушевський

Русские древности в памятниках искусства, издаваемые графом И.Толстым и Н.Кондаковым, выпуск IV: Христианские древности Крыма, Кавказа и Киева, СПб, 1891, ст. 176, вел. 8°.

Те ж – выпуск V: Курганные древности и клады домонгольского периода, СПб, 1897, ст. 163 + II.

Те ж – выпуск VI: Памятники Владимира, Новгорода и Пскова, СПб., 1899, ст. 186 + VIII.

Византийские эмали, собрание А.В. Звенигородского. История и памятники византийской эмали, сочинение Н.Кондакова, ст. VII + 394 + 28 табл. 4° (вийшло в 1892 р.).

Русские клады. Исследование древностей великокняжеского периода Н.Кондакова, т. I, СПб; 1896, ст. 214 + 20 табл. 4°.

Н.П. Кондаков – О научных задачах истории древнерусского искусства (Памятники древней письменности и искусства, кн. СХХХИ), СПб, 1899, ст. 1 – 47.

Історія староруської штуки – річ зовсім нова. Давніше що появлялося в сій сфері – се були або зовсім дилетантські річі, або монографійки, присвячені одиночним явищам, предметам, а й таких було дуже небагато. Праці з ширшим закроем починають появлятися властиво від 1870-х років тільки. Така була студія (в формі критичної статті) староруського рукописного орнаменту, зроблена Буслаєвим (1879), ще важніша й цінніша – монографія пок[ійного] Лашкарьова (1874 – 1878) про київські церкви, що стала підвалиною в студіях староруської архітектури – галузі староруської штуки, що, з огляду на самий характер своїх пам’яток, перше від усіх була науково оброблена, хоч і досі не обійняла всього матеріалу.

Пізніше появляються ще дві праці, також широко і систематично зачеркнені, але менш важні по своїм результатам – монументальне видання київських монет Толстого (1882) – праця дуже важна, але для історії староруської штуки тільки дальшого значення, і прекрасна збірка орнаментів Стасова (1884– 1887), але без заповідженої, а й по сей час не зробленої розвідки автора.

З кінцем 1880-х років починає свою незвичайно важну й многосторонние діяльність в сій сфері Нікодим Кондаков, професор Одеського, потім Петербурзького університету. Свої студії він розпочав від історії візантійської штуки (Історія візантійської штуки на підставі мініатюр, Царгородські церкви, й т. ін.), потім перейшов до студій над її східною галуззю – штукою грузинсько-вірменською (ряд статей викликаних в значній часті тифліським археологічним з’їздом 1881 р. і почасти зібраних у книзі «Статьи по истории и древностям Грузии», 1887). Від сих студій переходить він, як я сказав – з кінцем 80-х pp., до студій над староруськими пам’ятками: в 1888 р. в «Записках» Петербурзького археологічного товариства появилася його розвідка «О фресках лестниц Киево-софийского собора», що зазначила зворот у студіях автора до пам’яток староруських (властиво території європейської Росії).

Попередні студії д. Кондакова якнайліпше приготували його до праць коло староруської штуки: візантійська штука була одним з найважніших чинників в її розвої, а студії над грузинсько-вірменською штукою, що розвивалася в аналогічних обставинах, як і руська, – під сполученими впливами штуки візантійської й орієнтальної – могли якнайліпше вияснити характер і способи мішання й сполучення сих елементів, що мало місце, з деякими відмінами, і в давній Русі.

Коли додати ще широке ознайомлення д. Кондакова з західною романською штукою, а также обставину, що займаючи місце кустоса «середньовічних колекцій» Ермітажа – м[іж] ін[шим], найліпшої й найбагатшої збірки предметів староруської штуки, він мав під очима найважніші колекції її, то ми зрозуміємо, що д. Кондаков мав все для успішних студій над староруською штукою, а його наукові здібності дали йому спромогу дійти в них до дуже важних результатів і зробили його праці підвалиною науки староруської штуки.

Уже згадана студія д. Кондакова про фрески софійських сходів була важною вкладкою в літературу київських пам’яток, бо не вважаючи на великі прогалини в сих фресках – вказала одноцільний план у них, а то опись новорічних царгородських забав і церемоній, і поставила об’яснення їх тем на вповні науковий ґрунт. Стаття ся позбавила всякого значення всю попередню літературу сих фресків, а заразом, як висловилися ученики д. Кондакова в своїй монографії про мозаїки й фрески Св. Софії, – «в багатьох точках вповні вичерпала інтерес фресків» (Айналов и Редин, Киево-софийский собор, с. 102).

Тоді ж д. Кондаков у спілці з звісним видавцем монографій про київські й новгородські монети Ів[аном] Толстим задумав дуже важну публікацію про пам’ятки штуки з території Росії п[ід] з[аголовком] «Русские древности в памятниках искусства». Перший випуск вийшов в 1889 р. і розійшовся відразу, так що зараз треба було дати другий наклад, а й сей другий наклад розійшовся за кілька років і скоро став бібліографічною рідкістю, як і другий, виданий в 1889 році (тепер заповіджені нові видання їх).

Причиною такої зовсім незвичайної популярності сього видання був з одного боку – дуже привабний зверхній вигляд видання, маса рисунків, переважно (особливо в перших випусках) дуже добре виконаних, з другого – дуже низька ціна. Завдяки сьому видання (слідом переложене й на французьку мову – перші випуски) широко розійшлося поза тісними кругами спеціалістів в ширшій публіці, популяризуючи багатий, зведений в нім науковий матеріал, а також і важні спостереження та загальні виводи автора, котрими се видання, при деяких слабших сторонах, взагалі досить багате.

До слабших сторін, про котрі я згадав, належить передовсім неясність і непевність самого плану.

Автор в передмові до першої книжки виходив зі становища, що «старинності Росії творять одну цілість, бо в них історично сформувалася народна штука, що, не досягаючи індивідуальності в творчості, жиє традицією, й зв’язуючи різноплеменні форми побуту хліборобського і кочовничого, міського й сільського, розкриває перед нами загальну, неперервану спадщинність (преемственность)». Ціллю праці автор ставить: «представити історичне сформування й розвій староруської штуки, в докладних рисунках артистичних пам’яток русскої старини».

Але тут є багато неясності й основних непорозумінь. Насамперед, автор не поясняв, що він розуміє під «руською» або «староруською штукою». Аж тепер, коли вийшли його остатні праці: VI вип[уск] «Рус[ских] древностей» і стаття «О научных задачах» знаємо ми се: студії автора ведуть до висвітлення початків великоросійської або ще тісніше – суздальсько-московської штуки. Розуміється, автор мав право вибрати собі таку мету дослідів, нема що казати; але при тім, як то часто буває в науці російській (а і взагалі в суспільностях з сильно розвиненою державною централізацією), він очевидно – несвідомо для себе мішає поняття етнографічне (старинності, що служать до висвітлення великоросійської штуки) і поняття політичне – старинності з території теперішньої Росії.

Тільки зрозумівши се основне непорозуміння, зміркуємо, чому автор, напр., так багато місця дав старинностям грузинсько-вірменським, котрих зв’язок з великоросійською штукою дуже проблематичний, а в усякім разі – дуже незначний, чому трактує рівнорядно штуку античну й т[ак] зв[ану] скитсько-сарматську чорноморського побережжя – з суздальською XII–XIII в., або чому так багато дає місця т[ак] зв[аному] готському стилю, хоч якраз підносить, що не можна вказати ніякої стичності його з штукою староруською: очевидно, сі всі партії зроблені у нього зі становища територіального – що всі сі культури розвивалися на території теперішньої Росії.

З другого боку, виходячи з етнографічного становища автора натрапимо на деякі несподіванки. І так в остатніх своїх працях, дійшовши нарешті до штуки великоруської, він так висловляє свій принципіальний погляд на неї: «Руська штука має не тільки оригінальний артистичний тип, але дає визначне історичне явище, сотворене роботою великоруського народу при участі ряду іноплеменних і східних народностей, покликаних сим (великоруським) народом до державного життя і артистичної діяльності» (Рус[ские] древн[ости], VI, с. 3 = О научных задачах, с. 2), а на іншім місці (VI, с. 1) поясняє:

«Майже одинокий (?!) в своїм культурнім значенні Київ завдячав, очевидно, своє значення стільки ж політичній ролі, скільки й позиції – передового руського міста на західнім (?!) краю, куди приливала для роботи й обміну східна й західна культура. На місце (?) Києва в Суздальськім краю з’явилося більш як десять міст, що багатіли торгівлею й промислами, і край се був центральним, де культура розвинулася власними силами народу».

Такий Standpunkt мусить здивувати кождого, трохи ознайомленого з історичною еволюцією Східної Європи. Чи Подніпрянська Україна X–XII в. не була таким же «центром, де культура розвинулася власними силами народу», і де Київ не був одиноким, а один «з більше як десяти міст, що багатіли торгівлею й промислами» (пригадати собі хоч би такий другорядний Канів з невичерпаними скарбами княжої гори!). І де ж поділося значення в еволюції великоруської штуки, штуки української, що передавала її змодифіковані вже на руськім ґрунті елементи штуки східної й візантійської? Чому в сформуванні великоруської штуки згадано співділання тих іноплеменних (фінських?) і орієнтальних народів, «покликаних ним» (а може, й не ним, тільки Київською державою, утвором українсько-руської народності?) до державного й культурного життя, а зовсім промовчано значення культурної роботи українсько-руських племен?

Поруч таких неясностей і непорозумінь в самім плані видання, треба піднести значні хиби і в його переведенні. Матеріал трактовано дуже нерівномірно: автор має улюблені партії, де він спиняється ширше й довше, і знов інші – які він збуває якнайлекше, або й зовсім поминає. Його курс зближається властиво до серії епізодів з історії штуки на території Росії, і хтозна, чи не було б ліпше, якби він, не силкуючися на загальний курс (може, для такого загального курсу й час ще не наспів), дав натомість збірник монографій; принаймні, як то ще будемо бачити нижче, його монографічні роботи стоять з кождого погляду вище від сього загального, ніби на широку публіку обчисленого курсу.

Ясності, прозорості, консеквентної систематичності викладу, яких мусимо жадати від такого курсу, ми також в нім не знаходимо. Суха аналітична опись, що часом переходить в просте каталогування предметів, виступає часом на перший план й забирає значні частини праці, знужуючи читача своїми детайлями, серед котрих губиться всяка синтеза досліду. Автор не в’яжеться дуже предметом і залюбки відбігає від речі задля якої-небудь інтересної подробиці або аналогії; часто вводить він також у свій виклад екскурси історичного характеру, слабо зроблені і слабо з властивим предметом досліду зв’язані.

Уклад праці класично-примітивний; автор не знає ні глав, ні якихось розділів; переходів від одної часті до другої, від одного предмета до другого (хоч би й зовсім осібного, далекого) дуже часто зовсім не уживає; взагалі якихось загальних поглядів, виводів, сумувань дає мінімально, хіба десь принагідно, в дорозі. При тім поруч дріб’язковості в детайлях він дуже часто, раз у раз показує голословний аподектизм у своїх твердженнях і характеристиках.

Стиль взагалі незвичайно неясний, нескладний, хаотичний: автор мовби оминає всякі докладніші прецизовання; в значній мірі се, очевидно, залежить і від недбальства, але також, мабуть, – і від браку всякої стилістичної здібності; навіть і там, де автор має улюблену загальну максиму й хоче її піддати читачу, він нудить х разів вертаючися й повторяючи її на різні способи – звичайно все принагідно, побіжно, – але майже ніколи не спромагається на ясне, докладне сформулювання.

Всі отсі хиби значно обнижають вартість цінних дослідів, вложених в сю працю, а спеціально – їх популяризування. Треба великого завзяття, аби уважно прочитати том «Русских древностей» і не згубившися в детайлях, виробити собі загальний суд на підставі поданого автором (а дуже часто – позбавленого загальнішого освітлення матеріалу); тому я певний, що з розкуплених в такім великім числі, завдяки дешевій ціні й численним рисункам, примірників «Р[усских] древностей» дуже незначна частина була перетравлена читачами й спопуляризувала вложені в них спостереження автора.

Досі, як зазначив я вгорі, вийшло шість книжок «Р[усских] древностей». Перша присвячена «античним старинностям полудневої Росії»; титул сей тільки в певній мірі відповідає змісту, бо, з одного боку, книга не обіймає всіх античних старинностей сеї території, з другого боку, входить в сферу мішанини античних елементів в культурі і штуці з варварськими, що властиво належить до другої книжки, присвяченої «старинностям скитсько-сарматським». Тому зміст і сфера сеї другої книжки не відграничені докладно від першої, різниця тільки в тім, що автор в другій книжці бере під розвагу не тільки мішану варварсько-античну штуку, а й чисто варварську.

Неясність назви «скитсько-сарматський» (взагалі зовсім ненаукової) була причиною, що в представленні автора не відграничено докладно сі дві сфери – штука варварська елінізована і штука азіатська, а в сій знову дві течії – північно-азійська, зв’язана з сибірською, й ірансько-туркестанська; автор і не пробував сього зробити, але важною його заслугою було те, що він вказав сі всі елементи в «скитсько-сарматській» штуці й зв’язки її з тими іншими культурами.

В II кн. він головно займається варварською елінізованою штукою, варварська, властиво, приходить під розвагу в III кн., присвяченій «старинностям з часу руху (мандрівки) народів», але тут поруч азійської штуки, аналогічної з варварською «скитсько-сарматською», приходить і т[ак] зв[аний] меровінгський, або готський стиль, зовсім чужий їй; при тім головну увагу автор присвячує старинностям Північного Кавказу, і не тримаючися вже зовсім якихось певних партій чи стилів, трактує найрізніші нахідки, які тут стрічаються. З інших екскурсів треба зазначити: екскурс у сибірські старинності (на початку), екскурс про срібні пермські тарілі, нарешті – вкінці: про орнаментацію кольоровим камінням і кольоровим шклом, котру автор виводить з Передньої Азії.

Як можна бачити вже з сього перегляду, сі три книжки дуже кульгають щодо свого плану; автору треба було – або триматися на становищі історика штуки й слідити генезу, розпросторення й впливи певного стилю, манери, течії, або виходити зі становища історика культури – триматися певних культурно-історичних явищ, скажім, керченських некрополів, середньодніпровських могил чи осетинських нахідок, і слідити їх елементи, впливи, зв’язки з іншими культурами; а так його книжки, хоч як цінні матеріалом і спостереженнями, своїм хаотизмом значно обнижають свою наукову вартість.

З IV книжкою ми приходимо уже на Україну, не тільки територіальну, а й етнографічну. Книжка присвячена «християнським старинностям Крима, Кавказа й Києва». Найбільше повно розроблена тут церковна архітектура і церковні пам’ятки грузинсько-вірменські (хоч ся частина книги якраз до неможливості загромаджена каталогічними описями), з кримських старинностей автор зайнявся головно херсонськими, з українських пам’яток християнської штуки, як сказано в титулі вже, обмежився він тільки Києвом, пожалувавши труду познайомитися з іншими українськими пам’ятками, а і з київських властиво зайнявся тільки Св. Софією: з 62 стор. присвячених Україні, 52 зайняті маленькою монографією про Київську Софію (кажу – маленькою, бо 2/3 того займають образки), а до неї вкінці прищеплено по кілька слів про образ євхаристії в Михайлівськім монастирі, про кирилівські фрески й про монети київських князів, так що вартість має лише та опись Софії, хоч коротка, але цінна; доповненням її служить видана 1889 р. монографія учеників д. Кондакова – Айналова і Рєдіна: «Киево-софийский собор, исследование древней мозаической и фресковой живописи», написана по вказівкам Кондакова.

Але, розуміється, ні сей епізод про Св. Софію, ані тих кілька побіжних заміток, доданих до нього, зовсім не вичерпують «пам’яток християнської штуки» Києва, чи властиво: його пам’яток монументальних, й історія візантійського будівництва на Україні-Русі зістається прогалиною в сім курсі д. Кондакова; розвідки Лашкарьова про церковну архітектуру України і по виході книжки д. Кондакова зістаються головною працею в сій сфері.

Кн. V, присвячена «старинностям з могил і скарбів передтатарських часів», в значній часті (с. 1 – 48, 101 – 146) містить в собі скорочення його праці «Русские клады», І. Над сими частями я не буду тут спинятися, відкладаючи се до обговорення тої ширшої праці. Між ними вставлено (с. 49 – 100) перегляд могильних розкопок в різних частях Росії – один з тих сухих, каталогічних переглядів, які я вище вказав як одну з недостач курсу д. Кондакова: він переходить розкопки поодиноких губерній європейської Росії, без якоїсь системи, навіть без географічного порядку, не відрізняючи територій слов’янських від неслов’янських, описує похоронний тип, вичисляє предмети знахідок (при тім описі не визначаються ані відповідною повнотою, ані не вказують джерел), подекуди дає цікаві замітки про характер знайдених поодиноких предметів, але стрічаємо також і категоричні, неумотивовані вискази, в роді того, що багатство дорогоцінних тканин і різьблених з кості предметів в могилах українського Подніпров’я підсуває аналогію з скитсько-сарматською епохою (с. 71), або що срібні ковтки мерянських могил були київського привозу (с. 88).

Взагалі ся частина робить враження поверховного огляду матеріалу, самим автором не перетравленого. Додані при кінці книги маленькі студійки про деякі предмети юбілерства – фібули, гривни, наручники з срібної бляхи, привіски – інтересні, але дуже коротенькі й далеко не вичерпують матеріалу: їх треба уважати наче за тимчасові комунікати з студій автора заповіджених ним на II т. «Русских кладов».

Далеко більше одноцільний характер має VI кн., присвячена «старинностям Новгорода й Пскова». Книжка поділяється на дві рівні частини – перша присвячена пам’яткам ростовсько-суздальсько-володимирського краю, друга – північно-західного (Новгород, Псков, Полоцьк), таких чином до історії староруської штуки книжка має лише посередній інтерес: вказуючи аналогічні форми візантійської штуки в північних землях давньої Руської держави, та ще подаючи деякі спостереження автора загальнішого характеру. Головний інтерес книжки полягає на студіях автору церковного будівництва, а ще спеціальніше – архітектур-різьби Суздальського краю (с. 5 – 60); сю річ автор проробив основно й самостійно й con amore її обробляє, але, як то часто у нього, на пункті загального освітлення ані руш не може прийти до якогось ясно сформульованого виводу – під якими впливами оригінальні прикмети сеї архітектури сформувалися.

То він a priori признає романський вплив, то налягає на брак близьких аналогій на заході й висуває самостійне користання романської й суздальської штуки зі спільного – східного джерела, вагається між сими двома об’ясненнями, Х разів висловляє загальні максими, Х разів їх модифікує, і вкінці читач питає себе: що властиво – чи автор признає західний вплив чи заперечує? Скільки я міг звести до одного знаменника зібрані автором аналогії, спостереження й доводи, він бачить в суздальських різьбах місцеву роботу, що йшла за романськими взірцями, але самостійно домішувала до них елементи східної штуки.

Ся справа остільки інтересна й для нас, що на точці західних впливів суздальська архітектура XII–XIII в. дає дуже інтересну аналогію з нашим архітектурним типом XII–XIII в., котрий можемо назвати «галицьким» (див.: Історія України-Руси, III, с. 424 – 426). Д[обродій] Кондаков готовий навіть припускати певне значення Галичини в розвої суздальської архітектури (напр., с. 38: «Дуже можливо, що прототипи суздальських церков належали споконвіку православним краям – Галичу, землям карпатським і дунайським»), або згадує про романські впливи на галицьку архітектуру (с. 55, 51), але сі згадки так побіжні, що не можна навіть зміркувати з них, чи автор дійсно знає що про галицький архітектурний тип, а не теоретизує тільки.

Тим часом знайомість з галицькими пам’ятками дуже б придалася автору: вона вказала б йому, що галицькі церкви, стоячи під романськими впливами, і завдяки тому маючи деякі дуже близькі аналогії з суздальськими, не мають всього того багатства, чи властиво – накопичення різьби, що становить оригінальну прикмету суздальських церков, і се з свого боку промовляє за гадкою автора, що маємо тут вплив орієнтальний.

По дорозі в іншій праці (О задачах изучения, с. 30) кинена автором аналогія суздальського орнаменту з орнаментом грузинським варта була би, аби її розробити трохи докладніше: правдоподібно, д. Кондакову не було звісно, що в другій половині XII в. ми маємо вказівки на дуже розвинені зв’язки руської княжої династії, суздальських спеціально, з Кавказом – Грузією й Осетією (див.: Історія України-Руси, II, с. 274). Супроти того аналогії суздальських декорацій з грузинськими (різьблені плити, вкладувані в стіни церков, і подібності в орнаментації – порівняти, напр., різьбу порталя церкви в Юрієві з орнаментом Хахульської ікони, виданої у Кондакова, [Русские древности], IV, с. 89 і далі) набирають важного значення.

Друга половина книжки, присвячена Новгороду і Пскову, не визначається такою одноцільністю й старанністю оброблення. До новгородсько-псковських старинностей доданий тут звісний полоцький хрест св. Євфрозини, і се дає причину побоюватися, що сим і скінчиться позір автора на пам’ятки білоруські, й вони так само зістануться поза курсом, як зісталися чернігівські, волинські й галицькі.

Окрім VI кн. «Р[усских] древностей» орнаментикою суздальських церков займається автор у своїм рефераті «О научных задачах древнерусского искусства»: се епізод, введений потім, майже без змін, в VI кн. «Р[усских] древностей», тільки з додатком деяких вступних заміток до історії студій староруської штуки, так що самостійного інтересу ся стаття тепер майже не має.

Натомість незвичайно важні дві інші вгорі названі монографії автора: про візантійську емалію й про нахідки староруських скарбів. Тому що перше з сих двох видань, виконане з вибагливою роскошею в 600 прим[ірниках] (200 по-російськи, 200 по-французьки, 200 по-німецьки), коштом аматора Звенигородського, в продажу не пускалось і дуже мало приступне, не буде зайвим сказати про нього на сім місті кілька слів.

Розвідка д. Кондакова поділяється на чотири розділи. В першім (с. 1– 101) застановляється він над історією емалі і технікою її в Візантії; вказавши на шкляні інкрустації Єгипта, як прототип гороженої емалі й початки сеї техніки в інших землях, автор, не дуже ясний і систематичний в сій частині, як звичайно з ним буває, – повздержується від рішучих виводів і більш гіпотетично (с. 69) висловляється про перехід емальової техніки зі сходу на захід (що й перед тим зауважив: Linas, Les origines de l’orfevrie cloisonnée), спеціально з Персії «або з котрої середньоазійської землі, що завдячала свою культуру Персії», в Візантію і звідти в Західну Європу.

Час, коли в Константинополі розвивається горожена емаль, – VI в., найвищий її розцвіт – X–XI в. Автор закінчує розділ докладною описсю техніки гороженої емалі на основі історичних відомостей і детального студіювання захованих виробів, а в просторім другім розділі (с. 105 – 250) переходить заховані вироби візантійської емалі, головно застановляючись над їх хронологією; не можна не пожаловати, що уставляючи сю хронологію на основі техніки, стилю, фарб, автор робить се досить голословно, не уставивши сих критеріїв наперед і через те – не давши можливості читачу оцінити степінь їх сили.

Третій розділ (с. 253 – 303) присвячений детальній описі візантійських емалій колекції Звенигородського, не має для нас особливого інтересу, натомість незвичайно інтересний останній (с. 307 – 367), присвячений руським і грузинським емалям тої ж колекції: розділ сей властиво містить дуже інтересну монографію про емальовані руські заушниці форми мошонки, котрі автор зве старою назвою «колтами» – наші ковтки. Автор вказує для них, як на вихідну точку, на різні привіски для перфуми, розповсюднені на сході; прототипом їх форми уважає він черепашку і з неї виводить і ковтки і окраси в формі місяця.

Його об’яснення треба признати дуже правдоподібним, і вказані ним зовсім аналогічні речі, як античний ковток з Кіпру (с. 313 і інші в праці Perrot і Chipiez, з Етрурії, Сардинії), ковтки з Таганрозького скарбу (с. 317), ковток з Ставропільщини (с. 321) і особливо ковток з Самарської губ[ернії] (с. 319), показують справді, що ми маємо в руських ковтках один з варіантів сього широко розповсюдненого типу, котрого вітчиною з значною правдоподібністю можна за автором уважати Передню Азію. При тім, одначе, додамо, треба зауважити, що наші ковтки становлять вже, при всіх відмінах, осібний скінчений, кристалізований тип, для нього в інших находках маємо лише аналогії, і се, як і його широке розповсюднення у нас (на се вказує і численність находок), кидає світло на розмірно довгу еволюцію золотарської штуки на нашім ґрунті.

Оглянувши відомі досі нахідки руських ковтків (великі ковтки рязанські д. К[ондаков] уважає привісками для образів, призначеними на те, аби висіти по обох боках німбу), автор переходить до аналізи руських находок і доводів руської роботи в більшості емальованих речей; не будемо застановлятись над сим, бо в своїй другій монографії автор сю справу розбирає ще ширше і докладніше; занотуємо лише екскурс про райську птицю – сирина – сирену в орнаменті (виводить зі сходу – с. 343 – 351) і короткі, по дорозі дані уваги про ознаки руської емалі (с. 354 і 356): важкий стиль, брак елеганції і помилки в рисунку, незручність в виробі контурів (з золотих полосок), брак ясних, глибоких тонів в красках і грубі верстви емалі – через незручність в топленні фарб.

Нарешті, ще про саму колекцію Звенигородського. Вона складається з кількох медальйонів з Грузії, що, як показалось тепер, належала до окладу ікони в Джуматськім монастирі (с. 255), кількох дрібних образків і орнаментів з Кавказу, і з київських находок: трьох ковтків і фрагментів ланцюга (ковток з скарбу Чайковського, решта з розкопок Анненкова); речі сі опубліковані на таблицях І–XXI, справді дуже добре.

Друга монографія, очевидно, має на меті на матеріалі «скарбів» вислідити історію староруського юбілерства (автор своїм звичаєм не дав ніяких докладніших пояснень в сій справі). На вступі автор зачіпається з археологами, що вони легковажать собі скарби, скуплюючи всю увагу на могильних розкопах, але чому сам д. Кондаков также односторонньо схотів обмежитися на скарбах – се лишається його секретом, тим більше що в своїх дослідах у тексті він нераз мусить ввійти в сферу могильних находок. В плані роботи знову сполучено докупи дві зовсім відмінні задачі – опись скарбів, себто того, що в них знайшлося, без різниці, чи буде се продукт штуки руської чи чужої, й слідження руського юбілерства.

В першім томі автор дає загальний погляд на впливи, які можна слідити на староруській штуці, і спеціально про техніки емалерську й філігранову (І глава, с. 1 – 82), хронологічний перегляд находок українського Подніпров’я, до котрих, одначе, долучені аналогічні находки з Рязані, Володимира й деяких інших місць (II гл[ава], с. 83 – 144) і спеціальні розсліди про київську діадему, нагрудні медальйони і ланцюги, ковтки-мошонки, до котрих долучені ще дрібніші замітки про деякі предмети – перстені, ланцюжки низані з лілій і півциліндриків (гл[ава] III, с. 145 – 211).

На другий том автор заповідає огляд нахідок воронізьких, курсько-орловських, горішнього Дніпра (Гнєздово), країв волзьких і камських, спостереження над впливами культури нового орієнтального стилю – «арабського» і мішання їх з попередніми елементами в руській штуці, й спеціальні розсліди про різьблені наручники, ковтки й привіски форми звізди й т. ін.

Щодо загальних впливів на староруську штуку, то автор у вступній главі вказує їх три: орієнтальний, корсунський і царгородський; в сих його спостереженнях є багато справедливого, але вони подані в такій формі, що лишають місця для багатьох непорозумінь і непевностей. І так те, що автор каже про східний вплив, в високій мірі заплутане й неясне; очевидно, автор хоче відрізнити передньоазійську штуку до X в., і пізнішу – «арабську» в тіснішім значенні; як приклад впливів такої старшої штуки описує він детайлічно пару чернігівських рогів з могил X в.; ближчого роз’яснення поглядів автора мусимо чекати в II т., де буде мова про впливи арабські.

Вплив царгородський в руській штуці автор датує половиною XI в. – перед тим, по його гадці, на Русі панував вплив корсунський – херсонський. Одначе сей вплив представляється мені дуже апокрифічним. Я, розуміється, признаю важне культурне значення Херсонеса в руськім житті (див.: Історія України-Руси, І, с. 171), але – по-перше, безпосередні зносини Русі з Царгородом, дуже живі й інтенсивні, почалися далеко скорше, ніж в XI віці, по-друге, – ми взагалі не знаємо ще спеціальної корсунської (місцевої) штуки чи промислу (д. Кондаков також не винайшов його), отже поки що для нас Корсунь – тільки посередник між Руссю й штукою візантійською, сирійською, передньоазійською, і тому про якусь корсунську манеру, стиль говорити здається мені передчасним.

Щоправда, д. Кондаков хоче сконстатувати, що на Русі і в землях великоросійських відрізняли «корсунське діло» від царгородського, але ся дефініція належить часам значно пізнішим, опирається на традиції про вивезені Володимиром з Корсуня речі, й далеко непевна (пригадати хоч би звісні новгородські «корсунські двері»). І коли автор невважаючи на те говорить про корсунські енколпіони і т. ін. на Русі, то робить се довільно і не зовсім науково: той факт, що київські енколпіони подібні до корсунських, – се ще дуже мало для того.

Те, що автор потому говорить (с. 47 – 49) про емалерську техніку, не має інтересу по його спеціальній праці про емаль, але за неприступністю її багатьом прийдеться обмежитися на поданім у «Р[усских] кладах» короткім витягу. Доповненням до нього служить вся II глава: переглядаючи «скарби’, автор спеціально займається емалерськими виробами, головно коло них спиняється, а ще і в III гл[аві] дає спеціальні досліди над деякими предметами емалерської техніки, так що руська емаль в сих двох його працях – «Виз[антийские] емали» й «Р[усских] кладах» розібрана д. Кондаковим незвичайно основно. Щоправда, можна закинути йому, що всього матеріалу він не вичерпав (напр., поминув панагії з Княжої гори, видані д. Біляшевським ще в 1896 р. в «К[иевской] старине»); належало йому, напр., ввести в круг дослідів «Р[усских] кладов» і руські емалі кол[екції] Звенигородського – але се будуть уже зовсім другорядні хиби в порівнянні з тим, що д. К[ондаков] дав і зробив.

Окрім емалерства він в «Р[усских] кладах» дав значне місце також філіграну (с. 49 – 80); дуже цінні його спостереження і в сій сфері, але руським філіграном тут займається він небагато, давши більшу частину місця (с. 60 – 75) обороні візантійського початку т[ак] зв[аної] Мономахової шапки (пам’ятки сумнівної, котру й по обороні Кондакова інші уважають арабською, й пок[ійний] Філімонов зробив дуже основну студію в сім напрямі, против поглядів д. Кондакова) і західнім пам’яткам давнього філіграну (с. 58 – 60, 75 – 80); незвичайно багатий матеріал для історії сеї техніки на Русі зістався зовсім не визисканим і те, що зроблено д. Кондаковим в сім екскурсі, треба уважати тільки вказівками для будущого дослідника, що схотів би сю сторону руського юбілерства спеціально обробити.

З спеціальних дослідів III глави головно інтересні екскурси автора про нагрудні медальйони й ланцюги; екскурс про ковток-мошонку мало що додає до сказаного в «Византийских емалях», а інші замітки короткі й мають другорядне значення.

Зі зверхнього вигляду мусимо піднести прекрасні кольорові таблиці, додані до «Р[усских] кладов»; натомість рисунки в тексті часом дають багато місця до жадань (взагалі в остатніх публікаціях д. Кондакова замість рисунків занадто беруть перевагу фотогравюри, зроблені невиразно й темно). При тім книга, видана Петербурзькою археологічною комісією царським коштом, пущена в продажу по досить дешевій ціні (10 р[ублів]), але видана в такім малім числі примірників, що вже до двох років стала рідкістю.

Тим кінчу свій огляд. Коли б попробувати підсумувати головніші результати д. Кондакова в історії староруської штуки, то я підніс би отсе: він підніс значення східних впливів в ній, при тім вказавши різні джерела сього впливу – Середню Азію, Персію, Сирію; він виказав домашність різних виробів і взагалі розвій техніки на руськім ґрунті в таких розмірах, як ніхто перед тим; спеціально він вислідив незвичайно основно емалерську техніку на руськім ґрунті; з ще спеціальніших його дослідів важні й дуже щасливі його розсліди про софійські фрески сходів і про ковтки-мошонки.

В сумі проф. Кондаков зробив дотепер для історії староруської штуки більш ніж хто інший. Се підсуває кождому інтересованому бажання, аби він ще якнайдовше не кидав сього поля. З особливою нетерпеливістю приходиться чекати II т. його «Русских кладов», заповіджених ще в 1896 p.

1 (14). XII. 1900

Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. Огляд праць Н.Кондакова з історії староруської штуки // ЗНТШ. – Львів, 1901. – Т. XL. – Кн. II. – С. 1 – 13. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, оп. 1, спр. 42, арк. 55 – 69; спр. 49, арк. 210 – 213, 267 – 270.

…зробили його праці підвалиною науки староруської штуки – праці Н.Кондакова, що стосуються давньоруського мистецтва, не втратили своєї вартості до сьогодні, насамперед завдяки величезному фактичному матеріалу. Ілюстрації та описи мистецьких речей залишаються дотепер найповнішими. Н.Кондаков зберіг для науки багато згодом втрачених унікальних виробів художнього ремесла (Бочаров Г.Н. Художественный метал Древней Руси. – М., 1984. – С. 17; Корзухина Г.Ф. Русские клады IX–XIII вв. – М.; Л., 1954. – С. 5 – 6). Однак деякі оцінки, спостереження і висновки Н.Кондакова застаріли і потребують уточнень.

…а зовсім промовчано значення культурної роботи українсько-руських племен… – закиди, які робить М.Грушевський Н.Кондакову з приводу ігнорування чи применшення ролі Києва та інших міст Південно-Західної Русі в розвитку культури та мистецтва княжої доби, цілком справедливі.

Упродовж усього домонгольського періоду Київ залишався законодавцем моди у виготовленні високохудожніх творів. У Києві і Київській землі знайдено більш ніж половину з півтори сотні прикрас із перегородчастою емаллю та третину усіх відомих виробів із черню. Київ відіграв провідну роль у формуванні мистецьких шкіл Рязані, Володимира на Клязьмі, Галича, Полоцька (див.: Макарова Т.И. Перегородчатые эмали Древней Руси. – М., 1986. – С. 115 – 122).

Російська дослідниця Т.І. Макарова ще в середині 1970-х pp. припускала існування в іншому великому культурному центрі Південно-Західної Русі – Галичі майстерні з виготовлення прикрас із перегородчастими емалями (див.: Макарова Т.И. Перегородчатые эмали). Однак у підсумковій роботі з культури й побуту давньої Русі вона навіть не згадує Галича серед можливих центрів цього ремесла (пор.: Макарова Т.И. Украшения с перегородчатой эмалью // Древняя Русь. Быт и культура. – М., 1997. – С. 55 – 60).

Це не зважаючи на появу нових археологічних джерел, які щораз переконливіше засвідчують наявність такого виду художнього ремесла в Галичі (Ауліх В.В., Фіголь М.П. Перегородчасті емалі давнього Галича // Народна творчість та етнографія. – К., 1984. – № 3. – С. 81 – 83; Аулих В.В. Галич // Археология Украинской ССР. – Т. 3: Ранне-славянский и древнерусский периоды. – К., 1986. – С. 292; Ауліх В. Ковалі золота, срібла й міді давнього Галича // Жовтень. – Львів, 1987. – № 10. – С. 96 – 99; Фіголь М. Мистецтво стародавнього Галича. – К., 1997. – С. 140– 143).

…чи автор дійсно знає що про галицький архітектурний тип, а не теоретизує тільки – наукові дискусії щодо взаємних впливів архітектури Галицького і Володимиро-Суздальського князівств тривають з кінця XIX – поч. XX ст. (див.: ЛукомськийЮ. Археологічно-архітектурне вивчення пам’яток давнього Галича: Підсумки і завдання // Археологічні студії. – Київ; Чернівці, 2000. – Вип. 1. – С. 91 – 98).

Два протилежні погляди на це питання висвітлені в статтях російських учених М.Вороніна і М.Каргера, які були опубліковані в 1940 р. Перший із них вважав, що галицька архітектура походить від володимиро-суздальської, а другий переконував у діаметрально протилежному (див.: Воронин Н.Н. К вопросу о взаимоотношении галицко-волынской и владимиро-суздальской архитектуры XII–XIII вв. // Краткие сообщения института истории материальной культуры. – 1940. – Вып. 3. – С. 22 – 27; Каргер М.К. Зодчество Галицко-Волынской земли в XII–XIII вв. // Там само. – С. 14 – 21).

Теперішній стан наукового вивчення цього питання дає підстави вважати доведеним прямий і тривалий вплив галицької архітектурної школи на білокам’яне будівництво у Володимиро-Суздальській землі (див.: Воронин Н.Н Зодчество Северо-Восточной Руси XII–XIII в. – М., 1961. – Т. 1. – С. 107 – 110; Вагнер Г.К. Мастера древнерусской скульптуры. Рельефы Юрьева-Польского. – М., 1966. – С. 35; Історія української архітектури. – К., 2003. – С. 104 – 105).

…вимовляється про перехід емальової техніки зі сходу на захід (що й перед тим зауважив: Linas, Les origines de I’orfevrie cloisonné e) – йдеться про видання: Les origines de l’orfévrerie cloisonnée; recherches sur les divers genres d’incrustation, la joaiilerie et l’art des métaux précieux / Par Charles Linas… Paris, 1877 – 1887. – V. 1 – 3.

…зовсім аналогічні річі, як античний ковток з Кіпру (с. 313 і інші в праці Perrot і Chipiez, з Етрурії, Сардинії) – М.Грушевський покликається на 10-томну працю французьких авторів про античне мистецтво, див.: Histoire de 1’art dans I’antiquité: Égypte, Assyrie, Perse, Asie Mineure, Grèce, Étrurie, Rome / Par Georges Perrot et Charles Chipiez. – Paris, 1882 – 1914. – V. 1 – 10 (T. 1: L’Égypte. – T. 2: Chaldée et Assyrie. – T. 3: Phénicie, Cypre. – T. 4: Judée, Sardaigne, Syrie, Cappadoce. – T. 5: Perse, Phrygie, Lydie et Carie, Lycie. – T. 6: La Grèce primitive, l’art mycénien. – T. 7: La Grèce de l’ерорéе, la Grèce archaїque (le temple). – T. 8: La Grèce archаїque, la sculpture. – T. 9: La Grèce archaїque, la glyptique, la numismatique, la peinture, la céramique. – T. 10: La Grèce archaїque, la céramique d’Athènes.)

…важкий стиль, брак елеганції і помилки в рисунку… грубі верстви емалі – через нехручність в топленні фарб – така оцінка Н.Кондаковим перегородчастих емалей, створених давньоруськими ювелірами, випливає із загальної характеристики мистецтва княжої доби, яке він вважав недосконалим провінційним варіантом мистецтва Візантії і тому менш якісні речі пов’язував з виробами місцевих майстрів. Розглядаючи культурні зв’язки давньоруського мистецтва, Н.Кондаков перебільшував роль Візантії у формуванні культури Старокиївської держави (Корзухина Г.Ф. Русские клады IX–XIII вв. – С. 5; Бочаров Г.Н. Художественный метал Древней Руси. – С. 16). І хоч справді мистецтво перегородчастої емалі виникло в Давній Русі під прямим впливом Візантії, місцеві ювеліри, творчо засвоївши досвід грецьких майстрів, створили чудові оригінальні твори, які вирізняються у світових колекціях виробів з емалями.

З особливою нетерпеливістю приходиться чекати II т. його «Русских кладов», заповіджених ще в 1896 р. – другий том праці Н.Кондакова «Русские клады» так і не був опублікований. Ілюстрації до нього використав А.С.Гущин, який у 1936 р. випустив книгу «Памятники художественного ремесла древней Руси X–XIII вв.» (див.: Корзухина Г.Ф. Русские клады IX– XIII вв. – С. 6).

В.Петегирич

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 7, с. 483 – 494.