Київські мініатюри при Трірській псалтирі

Михайло Грушевський

Der Psalter Erzbischof Egberts von Trier – Codex Gertrudianus in Cividale – historisch-kritische Unlersuchung von H. V. Sauerland, kunsthgeschichtliche Untersuchung von A. Haseloff (Festschrift der Gesellschaft für nü tzliche Forschungen zu Trier zur Feier ihres hundertjährigen Bestehens herausgegeben am 10April 1901), – Tpip, 1901, т. I-II, ст. 4+215 + 62 таблиці, 4°.

Гр[аф] Алексей Бобринский – Киевские миниатюры XI века и портрет князя Ярополка Изясловича в псалтыре Егберта архиепископа трирского (Записки имп[ераторскою] археологического общества, новая серия, [1901], т. XII, І-ІІ, с. 351 – 371).

Wł. Abraham. – Sauerland H. V. und A. Haseloff. Der Psalter Erzbischof Egberts von Trier (Kwartalnik Historyczny, 1902, [zesz.]I, с. 90– 101).

В скарбниці катедри неголосного міста Чивідале (Cividale), в північній Італії (недалеко Трієста), від кількох століть переховувалася багатоілюстрована пергамінова рукопись; її називано псалтирю трірського архієпископа Еґберта – від головної складової частини сеї рукописі, або «codex Gertrudianus» – від імені її пізнішої властительки, для якої доповнено рукопись різними молитвами («preces Gertrudianae»), або «Liber precum Gerlrudae» – від сих остатніх. Тепер переховується вона в місцевій бібліотеці в Чивідале.

Рукопись складається з 233 пергамінових карток середньої великості (188x238 мм), оправлених в новішу оправу, і містить в собі кілька частин різного часу й походження. Найголовнішу й найстаршу, основну частину її (л. 15 – 208) становить псалтир, розкішно ілюстрована й виготовлена ніяким Руодпрехтом на замовлення архієпископа трірського Еґберта (977– 993), як пробують ближче означити – десь в pp. 984 – 993, в монастирі Райхенау, славного тоді своєю штукою.

До сеї псалтирі, таки очевидно в Трірі, при катедрі, в дуже короткім часі по тому прилучено ще різні молитви, що становлять тепер закінчення рукописі (л. 219 – 233). Також і перед псалтир’ю, на порожніх картках (л. 11 – 14), появилися різнородні дописки. Потім, – по прикметам письма судячи, датують се другою половиною XI в., – на переді до рукописі додано шість карток (л. 5 – 10) і на них написані різні спеціальні молитви для якоїсь Ґертруди з прекрасними мініатюрами, типу зовсім відмінного від Еґбертової псалтирі – візантійського.

Сі молитви Ґертруди одначе не обмежаються сими листками: вони йдуть в глибину Еґбертової псалтирі і тих кінцевих молитов, заповняючи свобідні сторони рукописі, а навіть маргінеси. Нарешті, ще новішим додатком був календарик – на початку, на чотирьох картках (л. 1 – 4), з некрологічними записками: він, таким чином, став першою частиною рукописі. Отже, тепер вона виглядає так: 1) календарик; 2) молитви Ґертруди; 3) псалтир; 4) трірські молитви, а хронологічно сі часті ідуть так: 3, 4, 2, 1.

Як походження псалтирі з її додатковими молитвами ясне з самої рукописі, так загадковий початок тих молитов Ґертруди. Зі змісту їх можна бачити тільки, що се Ґертруда, мати Петра, якоїсь визначної особи, що стояла на чолі війська, в ближчих відносинах до rex-а. Звісний німецький археограф Бетман [Bethmann, Nachrichten] в своїм справозданні з археографічних здобутків в Італії з р. 1854 (опублікованім в 1872 р. в «Archiv der Gesellschaft für ältere deutsche Geschichtskunde», XII) висловив дуже дотепний здогад, що тут треба бачити сестринця угорського короля Стефана Святого, пізнішого угорського короля Петра, і його мати, незвісну нам на ім’я, що, отже, могла мати ім’я й Ґертруди; коли зважимо, що батько Петра і він сам довший час жили в Царгороді, то се пояснило б і візантійський характер мініатюр Ґертрудиних молитов; нарешті, таке об’яснення знаходило собі попертя ще і в тім, що пізніша напись на рукописі (XV–XVI в.) каже про дарування сеї рукописі св. Єлизаветою, дочкою угорського короля Андрія, до Чивідале, а золоті ініціали G. R. або G. R. Н., які стрічаються на маргінесах рукописі, дійсно вказували б на угорську королеву Ґертруду.

По такім привабнім об’ясненні в руських наукових кругах до остатнього часу ані не підозрівали, що сі Ґертрудині молитви з їх мініатюрами належать до Русі й руської штуки. Аж видання сих самих мініатюр, зроблене трірським науковим товариством, і опублікування ним двох спеціальних розвідок: про походження рукописі, – зробленої Заверландом, і про її мініатюри, – зробленої Газелофом, представило справу в іншім світлі й принесло руській науці несподіванку в виді дорогоцінних київських мініатюр з другої половини XI в.

Не можна сказати, що розправи згаданих учених справу Ґертрудиних молитов вповні роз’яснили. В ній стрічаємо кілька трудностей і непевностей, і їх розвязання трудно було б і жадати від німецьких учених, менше обізнаних з руськими справами. Зараз по виданні трірської публікації забирав у сій справі голос звісний російський археолог Бобринський, прилучаючися вповні до виводів видавців; трохи пізніше – польський учений, проф. Абрагам підніс ряд скептичних заміток до поглядів Заверланда й Газелофа [В німецькій літературі я досі не стрічав якихось спеціальніших відзивів про виводи Заверланда й Газелофа в справі Ґертрудиних молитов, тільки досить побіжні реферати, як С.Байсля [Beissel] в «Zeitschrift für Christliche Kunst», 1901, або Ґелера [Heller] в «Römische Quartalschrift», 1902, І.]. Київські учені, скільки знаю, в сій справі голосу не забирали ще. А тепер я, користаючи з кількох вільних сторін «Наукової хроніки», хочу пояснити справу читачам «Записок» і висловити кілька своїх заміток до неї.

Молитви Ґертруди писані різними руками, але подібним письмом, з одного часу, дуже лихою правописсю. Вони починаються на обороті 5 листа. Перша сторона його чиста, на обороті мініатюра – св. Петро з ключами і написсю «О AGIОΣ PETRОΣ»; коло нього три менші, портретові фігури в інсигніях, одна з них – мужеська – має напись в одній лінії, котрої перша половина не виразна вже, а друга зовсім ясна: ЯРОПЪЛК. Жіноча фігура, що лежить при ногах св. Петра, має напись в двох рядах, досить стертих, – в горішній розбирають МР, або МИР, в долішній ЯРО… По обох сторонах образка читаються латинські молитви «Ad sanctum Petrum», що переходять потім на л. 6, де окрім того читаються молитви до архангела Михаїла, далі до трьох архангелів і всіх ангелів.

На л. 7 читаємо ряд коротеньких молитов. Перша: Averte cor regis ab odio, ab indignatione et ira et converte eum ad clementiam et pacem et bonitatem, ut clemens et misericors et propitius fiat famulo tuo N. Третя: Omnipotents pater, ut regem et cunctum principatum servo tuo… (вишкробано) mitem et mitericordem et mansuetem (sic) facere digneris, te rogo, audi me. І так далі, в формі літанії.

На обороті 7 л. іде довша молитва за особу, що тут вперше зветься по імені – Петро. По тім три молитви до св. Олени, і в третій з них (що має знову в двох місцях шкробанини) називає себе та особа, що молиться за Петра, Ґертрудою; при тім, скільки можна судити з досить неясного тексту, Ґертруда просить, щоб сей Петро не був до неї недобрий. Подібного змісту коротенькі молитви переходять потім і на оборотну сторону 8 л., де та особа, не називаючи себе по імені, далі просить Бога, аби відвів від неї гнів і неласку чоловіка, що зветься тут просто «famulus tuus», як той Петро в молитві до св. Олени.

Перша сторона 9 л. лишена порожньою – вона записана значно пізнішими приписками; л. 9об., 10 і 10об. займають мініатюри: Різдво, Христос на хресті з чотирма євангелістами, Христос на троні коронує князя й княгиню: князя – зовсім подібного до мужеської фігури першої мініатюри (Ярополка) – приводить святий Петро, також ідентичний з Петром першої мініатюри, він має напись «Oα PETROΣ»; княгиню приводить свята «НAGIA IRHNI».

Молитви йдуть дальше, як сказано, по порожніх сторонах і маргінесах Еґбертової псалтирі й додатків до неї. І так на л. 12 об. читаємо молитву про Петра, аби Бог післав «angelum tuum sanctum cum Petro et exercitu eius»; на л. 13 – 14 записані деякі церковні молитви (між 14 і 15 л. бракує щось).

З дальших молитов замітна дуже на л. 30: «Ad sanctum Petrum pro Petro»; в сю молитву вложена сповідь гріхів, яку певна особа (Ґертруда), молячися за Петра, приносить в його імені:

«Tibi confitetur Petrus omnia peccata sua preter quae in baptismo credit esse dimissa, sed postea multa capitalia comisit crimina ac idem suadente hoste antiquo voraginibus, gulae alque luxuriae, per superbiam et iactantiam, per detractionem et avaritiam atque cenodaciam (audaciam?), per impacienciam et mendaciam ac homicidium el falsum testimonium, per furta et periuria et per alias culpas plurimos tarn casu, quam voluntate deliquit…»

Як бачимо, того Петра тут обтяжено дуже тяжко гріхами й прикметами досить непохвальними.

На порожній стороні 41 л. уміщена мініатюра візантійського стилю, що стоїть в очевиднім зв’язку також з Ґертрудиними молитвами: Матір Божа з Христом на троні.

Молитви йдуть далі в псалтирі. Порожні листи при закінченні її заповненні ними також – тут маємо дрібні молитви до Марії Діви за Петра, що зветься тут кілька разів «unicus filius meus». При кінці рукописі читаємо рід літанії, де знову маємо молитви за Петра й де особа, що молиться, зве себе Ґертрудою. Маємо тут також молитви «pro papa nostra et pro principe nostra et pro imperalore nostra»…, за душі «nostre congregationis fratres et sorores…»

Отже – хто могли бути та Ґертруда і той Петро, її син?

Заверланд і Газелоф відповідають на се: Ярополк-Петро Ізяславич, син Ізяслава Ярославича київського, і його мати Ґертруда, жінка Ізяслава, сестра польського князя Казимира, т[ак] зв[аного] Відновителя.

Тотожність Петра молитов з Ярополком-Петром Ізяславичем, дійсно, не підлягає сумніву. Сю тотожність приймає вповні Бобринський, тим часом як Абрагам, признаючи безсумнівною тотожність Ярополка мініатюри з Ярополком Ізяславичем, підносить певні сумніви против зв’язування з ним також і Петра молитов. Він підносить існування тих численних шкробанин в тексті молитов і припускає, що молитви говорять про іншого Петра, і тільки пізніше молилася з них Ярополкова мати Ґертруда, поправивши в молитвах дещо, що не можна було приложити до неї й її сина. На доказ того він вказує також і се, що Петро в молитвах зветься одинаком, тимчасом, як Ярополк-Петро таким не був, і т. ін.

Мусимо піднести насамперед тісну зв’язь між Ґертрудиними молитвами й мініатюрами. Перша молитва до св. Петра, як я підносив, написана наоколо мініатюри, очевидно ad hoc [спеціально для цього] замовленої; мініатюра ся, де князь носить ім’я Ярополка, стоїть в найтіснішій, очевидно, зв’язі з четвертою з ряду, де той же князь носить ім’я Петра, а молитва до Петра, написана при першій мініатюрі, вповні аналогічна з цитованою пізнішою молитвою «до Петра про Петра».

Таким чином, весь цикл молитов, де виступає Ґертруда й Петро (а сі два імена, як бачили ми, йдуть до кінця молитов), якнайтісніше зв’язаний з мініатюрами, де виступає князь чи інший володар, на ім’я Ярополк-Петро. Фігура, що лежить при ногах св. Петра в молитовній позі, на першій мініатюрі, поруч Ярополка, вповні відповідає відносинам Ґертруди й Петра в молитвах, і, хоч як читати напись при сій фігурі, очевидно, що в ній маємо Ярополкову мати. Ставши на становище проф. Абрагама, треба би припустити, що молитви й мініатюри були писані для якоїсь іншої Ґертруди, що мала сина Петра, а потім дісталися до Ґертруди, Ізяславової жінки, що також мала сина Петра, і що при тім на першій мініатюрі первістні імена заступлені новими – Ярополка і Ярополкової матері – в двох, принаймні, місцях. Се припущення так ризиковні, що прийняти їх ніяк не можна.

Щодо шкробанин, на які вказує проф. Абрагам, то вони зовсім не так дуже многозначні. Імена Ґертруди й Петра ніде не приходять на вишкробаних місцях. Не можна напевно вказати ні одного місця, де доконче мало бути вишкробане власне ім’я. Подекуди зовсім ясно, що вишкробано не імена, а інакші слова. Коли ми пригадаємо, що молитви писалися різними руками й різними часами, на певні спеціальні випадки (напр., на л. 13 читаємо молитву, яку виголошує Ґертруда, лежачи хора в ліжку), то пізніше не раз треба було в них зміняти дещо для дальшого уживання. На л. 228 була молитва до Марії Діви, а натомість, потім написано молитву до Марії Магдалини, і т.ін.

Щодо виразу «unicus filius», то треба або прийняти, що Ґертруда була розведеною жінкою Ізяслава і Ярополк був сином, старшим від Святополка (так припускає Бобринський [Бобринський виходить від текстів Никонівської компіляції й уважає Мстислава найменшим, а Ярополка старшим сином Ізяслава; але сі додатки Никонівської компіляції не так певні, щоб на них можна було опиратися.], але се має трудності – щодо старшинства Ярополка), або – що Святополкова мати була розведеною жінкою Ізяслава, або, нарешті, – що сі вирази (як приймає Заверланд) означають «єдиного» в значенні – улюбленого.

Головна справа, коло котрої все обертається, – се двоіменний князь чи володар Ярополк-Петро. Іншої особи, окрім Ярополка-Петра Ізяславича, в тім часі, на які вказують палеографічні прикмети письма, дослідники не потраплять вказати. Супроти того, мусимо шукати виходу для деяких трудностей (вище піднесених), але триматися таки сього Ярополка і до нього ті алюзії, які маємо в молитвах, прикладати.

І так, непохвальна характеристика, яку мати вкладає в його уста перед св. Петром, мусить належати до сього князя, хваленого літописсю за свою побожність і інші добрі прикмети; дуже літерально одначе всіх тих гріхів, йому признаних в Ґертрудиній молитві, не треба приймати: звісно, що в сповідних формулах чоловік вичитував не раз і такі гріхи, які й не снилися йому, а зрештою, часи були такі, що й деякі тяжкі гріхи (напр., переступлення присяги) були так звичайні, що й не вважалися за щось особливе.

З алюзій маємо такі: «rex» і його старшина (principatus) стоять в недобрих відносинах до Петра. Тут шукають вказівки на конфлікт Ярополка з Вячеславом. Се можливо. Може, з сього боку треба оцінювати й молитви до архангела Михаїла – В’ячеславового патрона? На жаль, сеї молитви в виданні не подано в цілості.

Сам Петро часами стоїть в недобрих відносинах до своєї матері. Свого чоловіка Ґертруда ніде не згадує; з сього виводять, що молитви писані по смерті її чоловіка. Коли прийняти, що вона була розведена, то се можливо було й по розводі.

Чи не була Ґертруда черницею («nostre congregationis fratres et sorores» в остатній молитві?)

В першій мініатюрі дд. Заверланд і Абрагам добачають алюзію до посольства до папи, яке, мовляв, Ярополк відбував з поручения батька, і зложеного ним при тім признання зверхності папи. Але се велике натягання. Насамперед ми зовсім не знаємо, котрий з синів Ізяслава їздив до папи. Далі – св. Петро був патроном Ярополка, отже, його молитва перед ним зовсім не потребує мати символічного значення. Вкінці, якби хотілося маляреві чи Гертруді зробити таку алюзію, то далеко скорше міг би маляр представити сцену коронації Ярополка св. Петром, а не Христом. А вже зовсім не можна прив’язувати якогось значення, як робить д. Абрагам, до самого існування портретів Ярополка в латинськім молитовнику.

Щодо Ґертруди, то д. Заверланд уважає її, як я сказав, сестрою Казимира. Але ми не знаємо, скільки раз був жонатий Ізяслав і хто були його інші жінки; кінцева молитва, де Ґертруда молиться й за імператора (очевидно – німецького), скорше б давала здогадуватись, що се була німецька княжна, що могла з своєї вітчини принести й трірську псалтир, а вернувшися на вітчину (коли вона не була матір’ю Святополка, що вмерла в Києві) по смерті Ярополка, туди сю псалтир назад відвезти. (Заверланд вказує ще іншу досить правдоподібну дорогу, якою трірська псалтир могла до Києва дістатися, – через трірського пробста Бурхарда, що приходив послом до Святослава в Київ в 1075 p.).

Приписки в календарику (зладженім – судячи по письму – в кінці XI або першій половині XII в.) вказують на швабські роди графів Берґ, Гінґен-Фольбурґ та свояків графів Берґ – графів Андекс. Пізніше – судячи по ініціалах G. R. Н. – дістала рукопись королева угорська Ґертруда (може, з огляду на ті Ґертрудині молитви її сю рукопись подаровано), а від її доньки, – як каже напись, дісталася рукопись в Чивідале.

Так стоїть справа з історією сеї рукописі. Все вищесказане не лишає сумніву, що Ґертрудині молитви й їх мініатюри належать Русі, правдоподібно – Києву 70 – 80-х pp. XI в.

Перейдім тепер до сих мініатюр. Всі вони носять виразні прикмети візантійської штуки, на ґрунті якої розвивалася тодішня штука руська, але руські написі на першій мініатюрі виразно свідчать про руського майстра. На карб місцевого, руського майстерства можуть бути в часті зложені й деякі відміни від чистого візантійського стилю, які ми в сих мініатюрах знаходимо.

З XI в. ми досі мали дві руські (правдоподібно – київські) [Що «Ізборник» ілюстровано в Києві, в тім не може бути, думаю, й сумніву; але й «Остромирове євангеліє», хоч писане для новгородського посадника, не має ніяких прикмет новгородського діалекту і, по всякій правдоподібності, було замовлено також у Києві (сам Остромир, мабуть, не був новгородець, бо в тім часі посадники ще присилалися, звичайно, з Києва).] ілюстровані рукописі – «Остромирове євангеліє» з 1057 р. і Святославів «Ізборник» з р. 1073.

Коли між ілюстраціями Ґертрудиних молитов і «Остромирового євангелія» можна помічати певне внутрішнє споріднення в манері й орнаментаційних мотивах, то незвичайно ударяє близькість одної з мініатюр Ґертрудиних молитов – Різдва (л. 9од.) до мініатюр «Ізборника»: в «Ізборнику» маємо три мініатюри, що так само, як Ґертрудина мініатюра Різдва, за декораційну раму уживає фасаду церкви з трьома банями – мотив рідкий в візантійській мініатюрі і дуже розповсюднений в руській. Таким чином, стрічаємо тут іще один доказ, що маємо до діла з майстерством руським.

Найбільший інтерес з мініатюр Ґертрудиних молитов мають для нас дві – з портретними фігурами Ярополкової родини.

На першій ся родина, як сказано, молиться до св. Петра. Ярополк стоїть з задертою назад головою й простягненими до святого руками. Се молодий мущина, безбородий (так виразно каже, описуючи мініатюру, д. Газелоф), лише з невеличкими усами; волосся має каштанове. На собі має пурпуровий (темно-червоний) кафтан з великими золотими тканими рослинами, з широкими дорогими – золотими з дорогим камінням – прошвами коло шиї, на рукавах, на долині, раменах і на переді – від ковніра й у діл; на талії, досить низько, такий же золотий з камінням широкий пояс, на ногах червоні чоботи, на голові золота з камінням корона – в формі широкої діадеми з округлим перловим верхом, без хрестика (що вінчає зверху корони цісарські – таку бачимо на монетах Володимира). Коло нього – по обох сторонах голови напись, якої першу половину читають: ФЛІКІОΣ, ОΔІКІ(О)Σ, а проф. Абрагам читає навіть: О ΔІМІ(ТРІО)Σ і прикладає сі слова до Ізяслава-Дмитра.

На підставі репродукції не можу запускатися в реставрування сеї написі, але в кождім разі лекція проф. Абрагама неможлива уже з самого огляду на зовсім виразне К. Імені тут годі надіятися, скорше формулу в роді ГИ ПОМОЗИ, або титул «князь», може навіть ВЛ.KHS, (пригадую, що в тих часах «великий князь» зовсім ще не став «terminus technicus» [тут: звичайним титулом]).

Коло Ярополка, за ним, стоїть жіноча фігура – очевидно, його жінка (порівняти сцену коронації); її убрання д. Газелоф описує так: спідня сукня з узькими рукавами, з золотими прошвами від країв, на тім рід дальматика ясно-блакитного кольору, перев’язаного на грудях навхрест двома золотими з камінням шарфами; на ногах також червоні черевики, на голові намітка рожевого кольору і на ній рід корони – високий клобук без такого верха, як у князя, оздоблений камінням, і з нього звисають нитки перлів.

Друга жіноча фігура з тим написом М… ЯPO…, що припала до св. Петра, найбільше знищена часом. На ній туніка, від якої виглядають узькі, золотом обшиті рукави, темно-червона верхня сукня і на тім золота кирея, обшита пурпуровими крисами з блакитними цвітами; на голові намітка ясно блакитного кольору і рід корони (сильно знищена), на ногах червоні черевики (на фототипії сього всього не можна розрізнити – беру все те з описі д. Газелофа).

На другій мініатюрі Христос, сидячи на престолі слави, на чотирьох серафимах і маючи вгорі символічні образи чотирьох євангелістів (в виді звірів Єзекіїля), коронує князя й княгиню. Князя підводить до престолу з одного боку св. Петро, княгиню – з другого – св. Ірина; обоє в молитовних позах, з піднятими руками; Христос кладе на голови обох однакові корони, прикрашені камінням і перлами такої ж форми, як у князя на першій мініатюрі: діадема з перловою дугою вгорі.

Князь – молодий чоловік, з каштановим волоссям і невеликими усами, без бороди (се ясно видно і на репродукції); на нім кафтан подібного крою, як на першій мініатюрі, темно-червоний з жовтими крапками і дорогий пояс, кирея червона ясніша (Zinnober) з золотою, садженою камінням прошвою з країв, підшита футром (біла з червоними штрихами смуга – д. Газелоф уважає се за соболине футро); на ногах чорні чоботи. Княгиня убрана дуже подібно – в сукню ясно-червону з широкою крисою в долині і темно-червону кирею, підшиту футром (ясним з чорними штрихами), з золотими краями, на голові намітка – біла з червоними й блакитними рисунками, а з-під неї, над чолом виглядає саджена камінням чи перлами діадема.

Здається, не може бути сумніву – по порівнянні обох мініатюр, що образки князя й княгині ми маємо портретні. Притім сі портрети, з виїмком образка Ґертруди, далеко ліпше заховані, як на звісній мініатюрі «Ізборника».

Щодо зверхньої обстанови, то треба запримітити, що на мініатюрі «Ізборника» княжа родина виступає в убраннях далеко скромніших. Чи треба се толкувати так, що на мініатюрі «Ізборника» маємо костюми буденні, а на мініатюрі Ґертрудиних молитов – святочні, ґальові, чи треба тут бачити впливи візантійських іконографічних шаблонів? Дальматик княгині з тими шарфами будить в мені особливо сильні підозріння, і взагалі, я б не відважився впливу шаблонів на сю обстанову вповні заперечити, особливо в деяких детайлях, – як напр., в тих надто багатих прошвах, як, з другого боку, деякі подробиці костюма (як напр., низька діадема під наміткою княгині на другій мініатюрі і самі намітки) рішучо здаються мені списаними з натури.

Інші мініатюри – образки з циклу Різдва в декораційній рамі церковної фасади, далі – розп’яття Христа з медальйонами чотирьох євангелістів і Матір Божа з Христом – мають чисто іконографічний характер, і я на разі не буду входити в їх оцінку, згадаю ще лише одно. На образку розп’яття представлена жіноча фігура на колінах, що збирає в чашу кров Христову. Вона має на голові рід корони, зовсім подібний до корони княгині на першій мініатюрі, в ушах великі біли, м[а]б[уть], перлові ковтки, ясно-червону сукню й чорні черевики. Д[обродій] Заверланд добачав тут кн. Ґертруду, д. Газелоф в ширших виводах збиває сей погляд, уважаючи се за символічну фігуру, – м[а]б[уть], церков. Я думаю, що виводи Газелофа не усувають можливості, що маємо все-таки тут фігуру княгині.

Наведу в кінці кілька загальних уваг д. Газелофа про артистичну техніку мініатюр, бо з репродукції судити про неї не можна.

Руські образки рукописі, каже він, безконечно більше мальовничо трактовані, ніж трірські, але не досягають степені малярської середньо-візантійської роботи, хоч і ся не стоїть на рівні західних образків XII в.

На місці кольорового моделювання панує сильно рисункове трактування кольорових покровів, хоч се й не кольорування властивого чорного рисунка. Сильне контурування й вирисування фалдів і границь хоч і уживане, але частію тільки в нейтральнім тоні – чорнім або каштановім, або тоні тінювання місцевої фарби. Розмірно багате моделювання з білим степенуванням світла і глибоким тінюванням маємо на 2, 3 і 4 мініатюрах; якраз на мініатюрах з більшими фігурами чисто рисункова гра золотих світел забиває всяке тонше трактування. В детайлях все бачимо вагання; так, на мініатюрі коронації багато одінь степеновано на біле, між ними й жовто-каштанову тогу Петра, а туніку Христа того ж кольору – ні. Найстаранніше, мабуть, трактоване тіло.

Зв’язь з візантійською технікою показується і в тім, що фарби сих мініатюр відтріскують, – се в візантійських мініатюрах ми бачимо з найдавніших часів, а на заході навіть в приближенні того нема. Візантійський в них також колорит образків – при всій великій різнокольоровості є в них гармонійна, тепла комбінація, що сильно відрізняється від мініатюр Руодпрехта. Правда, іноді образ пропадає в декоративній розкоші фарб. Золото, хоч не може рівнятися з ефектом політерованого золотого тла західних мініатюр, визначається теплотою тону. Зелений, ясно-блакитний, жовто-каштановий і червоні тони переважають; замітно, що ясної лінії в них нема, хоч дуже багато різних степенувань червоних фарб.

Як сказано, загальне враження гармонійне, гарне; найщасливше випала мініатюра коронації, хоч і вона не дорівнює пишній розкоші фарб пізньовізантійських кодексів (с. 176 – 177).

В порівнянні з візантійською манерою знаходить д. Газелоф в сих мініатюрах деякі досить значні відміни, кладучи їх на карб руської штуки, між іншим – перетяження орнаментаційними мотивами рисунку; з другого боку, добачає він в сих мініатюрах спеціальний вплив трірських орнаментів псалтирі – дуже природний для артиста, що мусів мати в руках сю псалтир.

І так, завдяки праці німецьких учених руська наука, не горівши не болівши, дістала дуже цінну пам’ятку староруського книжного малярства, що займе в нім першорядне місце, поруч «Остромирового євангелія» й «Ізборника». Дякувать їм за се, а дальшою задачею дослідників староруської штуки буде – повести детальнішу аналізу Ґертрудиних мініатюр на ґрунті русько-візантійської штуки XI в.

У Львові, 4 (20). X. 1902

Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. Київські мініатюри при Трірській псалтирі // ЗНТШ. – Львів, 1902. – Т. XLIX. – Кн. V: Наукова хроніка. – С. 1 – 11. Автограф (фрагмент) зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, оп. 1, спр. 49, арк. 313 – 314.

Невелику за обсягом статтю М.Грушевського інспірувала опублікована попереднього року свіжа сенсаційна знахідка німецьких учених та невідкладна реакція на неї російського й польського наукових кіл. Новоідентифіковані серед новіших доповнень до переховуваного тоді в міській бібліотеці північноіталійського міста Чивідале (нині – Чивідале, Археологічний музей провінції Фріулі) німецького рукопису Псалтиря кінця X ст. трірського архиепископа Еґберта київські мініатюри кінця XI ст. стали одним із найважливіших відкриттів у скромній спадщині маловідомого найдавнішого періоду історії київського малярства. М.Грушевський наголошує на тому, що він першим з-поміж українських авторів звертається до цього сенсаційного відкриття.

Докладний опис самого рукопису у вступній частині публікації вводить у коло проблем походження та хронології унікальної старокиївської пам’ятки. Мініатюри постали на замовлення Ґертруди, сестри польського князя Казимира Відновителя, дружини київського князя Ізяслава Ярославича. М.Грушевський наголошує, що це лише третій ілюстрований кодекс київського походження XI ст. після Остромирового Євангелія 1056 – 1057 pp. та «Ізборника» князя Святослава Ярославича 1073 р.

Ці мініатюри розміщені при доданих до давнішого рукопису латиномовних молитвах, здебільшого присвячених синові княгині-замовниці – князеві Ярополкові-Петру. За знаними літописними фактами та відомостями з текстів молитов, мініатюри можуть бути датовані в межах 70 – 80-х років XI ст. Яскраво виражений візантійський стилістичний родовід та кириличні написи свідчать про вірогідність їх київського походження. Можливо, це найбільший уцілілий цикл книжкових ілюстрацій київської школи XI ст.

Дослідник справедливо наголосив на особливій вартості ілюстрацій із портретами й саме стосовно них зробив найбільше зауважень у своїх нотатках. Це насамперед мініатюри «Князь Ярополк та княгиня Ірина й княгиня Ґертруда перед апостолом Петром» та «Христос коронує князя Ярополка й княгиню Ірину». Як і його попередники, М.Грушевський обережніший в ідентифікації жіночої фігури під Розп’яттям у третій мініатюрі з княгинею Ґертрудою, хоч схильний був вбачати в ній її портрет. Справедливість такого погляду цілком підтвердили результати новіших досліджень. На інших мініатюрах, які, за словами М.Грушевського, «мають чисто іконографічний характер», історик не зупинився.

Згодом із них найбільшу увагу привертало зображення тронної Богородиці з Христом, оскільки в ньому схильні були вбачати репліку намісної ікони Успенської соборної церкви Києво-Печерського монастиря. Водночас таку репліку вбачали в іншій, досить відмінній за іконографією київській пам’ятці – іконі Богородиці зі святими Антонієм та Феодосієм Печерськими зі Свенського Успенського монастиря поблизу Брянська (Москва, Державна Третьяковська галерея). Оскільки обидві пам’ятки, цілком очевидно, відтворюють різні зразки, ці здогади не мають достатніх підстав.

Нотатки М.Грушевського завершує подяка німецьким ученим за унікальне поповнення старокиївської малярської спадщини й визнання як наступного завдання дослідників давньоруського мистецтва докладнішого аналізу мініатюр.

Ситуація склалася така, що хоч до київських ілюстрацій німецького Псалтиря надалі зверталися нерідко, сама увага не виходила поза принагідний інтерес. Тому до докладнішого аналізу мініатюр дійшло лише через століття після опублікування статті М.Грушевського й не в українському середовищі. У 2003 р. краківська дослідниця Малґожата Сморонґ Ружицька опублікувала окреме обширне монографічне дослідження про київські ілюстрації пізніших додатків до німецького рукопису (Smorąg Rόżycka M. Bizantyńsko-ruskie miniatury Kodeksu Gertrudy. О kontekstach ideowych і artystycznych sztuki Rusi Kijowskiej XI wieku. – Krakόw, 2003).

Авторка зосередилася насамперед на пошуках широких іконографічних аналогій, майже вичерпно опрацювавши цей важливий аспект унікального старокиївського ансамблю книжкового малярства. На актуальному рівні наукових знань значно складнішим залишається комплекс стилістичних проблем, насамперед через малочисельність оригінальних пам’яток епохи та нинішній стан орієнтації у відповідному колі проблем.

Мистецтвознавчі праці, що вийшли після публікації нотаток М.Грушевського, цілком підтвердили справедливість його зауваження щодо особливої цінності портретного аспекту серії додаткових київських мініатюр Трірського псалтиря. Результати останніх досліджень переконують у винятковому місці портретної теми в старокиївському мистецтві XI ст. Про це свідчить несподіване багатство жанру, яке реалізоване в портреті княжої родини в головній наві Софійського собору, в мініатюрі з портретом «Ізборника» 1073 p., цілій серії мініатюр із портретами на додаткових аркушах Трірського псалтиря, в іконі святих Антонія і Феодосія Печерських, відзначеній у «Слові» Києво-Печерського патерика, у якому йдеться про прихід константинопольських майстрів для спорудження Успенської соборної церкви Києво-Печерського монастиря, та у свенській іконі Богородиці зі святими Антонієм і Феодосієм Печерськими. Цикл мініатюр кінця XI ст., який у 1902 р. впровадив в українську наукову традицію М.Грушевський, належить до найважливіших позицій у цьому винятковому ряді.

Володимир Александрович

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 7, с. 495 – 504.