Огляди журналів 1895 р., частина 3

Михайло Грушевський

Другий російський часопис етнографічний «Живая старина» (4-й рік видання за редакцією проф. В[олодимира] Ламанського) – вийшло книжок три, 3 і 4 разом), далеко менше в порівнянні з «Этнографическим обозрением» займався слов’янською етнографією, уділяючи більше місця різним іншим народам.

Для українсько-руської етнографії тут зовсім мало: д. Боцяновський подав кілька записів веснянок, петрівчаних і купальських пісень (кн. 1, с. 83 – 89; зауважу, що пісня із збірника Чубинського, яку наводить тут автор на довід сатиричного характеру веснянок, здається мені неприродною, штучною).

В кн. ІІІ знаходимо рецензію проф. Соболевського на статтю проф. Філевича про Угорську Русь (про неї див. в кн. V «Записок»), де д. С[оболевський] коротко застановляється над питанням про давні руські оселі в Угорщині; він вказує на топографічні назви неруські і такі ж слова в мові, і між ними багато румунських: на думку проф. Соболевського, волохи займали всі Карпати перед русинами; в Угорщині, як догадується д. С[оболевський], зважаючи на існування деяких болгарських імен в топографічній номенклатурі Угорщини, взагалі русини зайняли місце болгар. Далі характеристичні ознаки мови гірняків (у і ю замість давніх о і е (вул, нюс), сполучення гы і кы, ы відмінне від и – у лемків; у бойків – гы і кы, але у і ю замість о і е нема; у гуцулів брак якихось архаїзмів і важних відмін в порівнянні з сусідньою людністю, у угорських русинів мова близька до лемківської – звертаємо на сі характеристики увагу галицьких діалектологів) приводять д. С[оболевського] до таких виводів: гуцульська частина Карпат залюднилася пізніше від лемківської і бойківської.

Взагалі ж ся руська колонізація, на думку д. С[оболевського], не раніша XII в., бо у і ю з о і е уважає він явищем не ранішим другої половини XII в. Замітку свою кінчить д. С[оболевський] з поводу поновленої д. Ф[ілевичем] теорії про витворення українсько-руського народу карпатською міграцією такими словами:

«Мы имеем ряд памятников малорусского наречия, начиная с половины XII века, и о появлении малорусского племени в Юго-Западной Руси лишь в XIII веке не может быть речи. В настоящее время вопрос о малоруссах сводится к вопросу о восточной границе малорусских поселений за время от XII до XV столетий».

Я спинився на сій замітці задля її цікавості, удержуючись від коментарів.

Далі занотуємо передрук двох заміток про Русь в Китаї (кн. І, Русь і аси в Китаї, на півострові Балканськім, в Румунщині й Угорщині XIII – XV в.) – єп[ископа] Паладія (із «Духовної бесіди» 1863 р.) і д-ра Бретшнейдера (з книжки «Notices of the Mediaeval Geography and History of Central and Western Asia etc.», 1876); в них подано витяги з китайської історії династії Юань, з яких видно, що ся монгольська династія мала руське військо, – очевидно, набране з підвладних Орді руських земель: під р[оком] 1330 сказано, що імпер[атор] Вен-Цун сформував полк з русинів (У-ло-се) під командою окремого темника; на північ від Пекіна було куплено 130 мір землі для їх оселення, роздано хліборобське знаряддя і положено на них обов’язок достачати дичину і рибу до цісарського столу. Під р[оком] 1332 записано, трьома разами, що привезено було різними монгольськими князями 1700 руських невільників. Д[обродій] Бретшнейдер згадує за руських вояків в Китаї давніше, за хана Хубілая, але не наводячи текстів. Стаття ся в часописі не закінчена.

Крім того, можна занотувати ще прозаїчнішу версію билини за Іллю з збірника полов[ини] XVIII в. (кн. 1) і етнографічні замітки д. Трусмана (кн. І і III) про назви Пскова і Ізборська, де він бачить чудські пні: pihk (або pisk)+ wa (смоляна вода) і Isa(назва річки) + borg, сей останній германський пень (borg) виводить він від готів.

Ще одне етнографічне видання – «Известия» Казанського товариства археології історії й етнографії – присвячене переважно етнографії Східної Росії.

«Византийский временник», «Βυζαντινα Χρονικα», що має виходити чотири рази на рік, книжками по 10 – 12 арк., під редакцією петербурзьких візантиністів Васильєвського і Регеля; 1894 р. вийшло чотири випуски в трьох книжках. Часопис складається з трьох відділів – розправ і матеріалів, рецензій і бібліографічних оглядів і новинок (справоздання, замітки, некрологи); окрім російської мови, прийнято грецьку.

У відділі розправ дві ближче нас цікавлять – маленька замітка д. Лопарьова про «візантійську печать з іменем руської княгині» (І, с. 159 – 166) і розвідка д. Дмитрієвського про «чин пещного действа» (III, с. 553 – 600); остання вийшла осібно, буде й мова осібно, що ж до першої, то д. Лопарьов застановляється над питанням, хто була Феофанія з Музалонів, «княгиня руська». G.Chlumberger в своїй «Sigillographie byzantine» (1884) видав печать з надписсю: κε βθ (κύριε βοήθει) τη ση δουλη θεοφανου αρχοντηση ρωσιαζ τη μουζαλωνηση і значення її досі зістається неясним.

Д[обродій] Лопарьов, виходячи з думки Шлюмберже, що з погляду археологічного печать треба віднести до XI – XII в., догадується, що ся Феофанія була жінка славного Олега Святославича († 1115), бо по Любецькому синодику Олег (чи, властиво, кн. Михайло, в якому бачить д. Зотов (с. 34) Олега, і то правдоподібно) мав жінку Феофанію; на підтвердження сієї догадки наводить деякі інші доводи, з яких справді має значення запровадження Олега в Візантію (правдоподібно – з ініціативи Всеволода), де він пробуває чотири роки.

Признаючи цілком можливою сю догадку, зауважу, одначе, що добре було б, якби автор обмежився вищесказаним і не вдавався в довільні догадки, якими пробує він пояснити вищезгадану гіпотезу. До таких довільностей належить і признання двох фігур печатки за Бориса і Іліба. Неприємне враження робить і традиційна характеристика Олега, якого «ім’я становить одну з самих темних плям удільного періоду», треба б її досі залишити.

У відділі новинок знаходимо межи іншими справоздання з дотичних рефератів археологічного з’їзду в Вільні, з реферату д. Василевського про дату першого нападу Русі на Константинополь (на підставі каталогу імператорів, що видав Cumony в «Recueil de travaux publie par la faculte etc. de Gent»). Тут же проф. Соболевський умістив маленьку замітку з поводу замітки Неймана в «Byzantinische Zeitschrift» про «Κουλπ’γγοι і Ταλμάτζιοι», прихиляючись до думки про ідентичність ««Κουλπ’γγοι « з «Kylfingar» і колбягів», а « Ταλμάτζιοι» або «Τουλμάτζοι» уважаючи за руське «толмачи».

Д[обродій] С[оболевський] зв’язує се з звісним поясненням літопису про тиверців «яже суть толковины» (що за глосою, наведеною пок[ійним] Григоровичем, об’яснялось звичайно як «союзники»): д. С[оболевський] думає, що «толковинами» або «толмачами» (Τουλμάτζοι) звала Русь своїх чорноморських земляків за їх таку ролю в зносинах з тюрками – сусідами; так же пояснює він і «толковин» з «Слова о полку Ігоревім». Як не спокусливе се пояснення д. С[оболевського], одначе доволі трудно припустити, щоб цілий нарід одержав прозвище товмачів, тим більше, що знання мов тюркських мусило бути розповсюднене скрізь по Південній Україні (згадаємо того отрока київського під час облоги печенігів, що говорив по-печенізьки).

«Wisła, miesięcznik geograficzno-etnograficzny»

(першу частину, с. 13 – 16, анотував (Володимир Гнатюк)).

Д[окто]р І.Франко – «» (I, c. 70 – 96). Зазначивши безпосередні зносини світу магометанського і посередній вплив його на розвій життя слов’янського взагалі і спеціально українського (боротьба, невільники, турецькі елементи в мові, рецепція переказів), автор застановляється над відомостями і поглядами на Магомета і його науку у слов’ян, передовсім – поляків: над «Хронікою Константиновича», далі подає невиданий польський артикул з XVIII в. (бібл[іотека] Оссолі[нських], [номер] 196) про Магомета і розглядається в легендах, заведених у деякі польські енциклопедії XVIII в. (Пікульського, Хмелевського); зазначає провідні артикули з давнього руського письменства з каталогу бібліот[еки] Царського і ширше висловлюється про артикул про Магомета в «Ковельській Палеї» 1549 р. Віденської надвірної бібліотеки, оцінює її легенди і джерела їх – «життя» Феодора Едесенського і писання І[оанна] Кантакузина, нарешті, коротко характеризує візантійські й західні (на підставі d’Acona) легенди про Магомета. Розвідка про легенди «Палеї» є цікавішою частиною студії (що взагалі має трохи хаотичний характер), хоч жадали б ми від автора можливого порівняння передовсім «Ковельської Палеї» з типом «Палей» взагалі. Щодо загального начерку зносин світу руського з магометанським, то тут автор міг би знайти більш цікаві і характерні факти, напр., оповідання про «тумів», виведених Сірком з Криму.

Зазначу також, що автор мішає відносини до турецьких народів з відносинами до світу магометанського (с. 70, 73; не з XIII в., а з непам’ятних часів почалася боротьба народів слов’янських з турецькими, і нахід 1240 р. був тільки одною каблучкою в тім ланцюгу; але впливу турецьких мов, поезії etc. не треба мішати з впливами арабськими, що йшли через магометанізм, який доперва в XIV в. защіплено до татар, та вони й далі зосталися не дуже ним перейняті).

«Przewodnik Naukowy і Literacki», місячний додаток до «Gazety Lwowskiej» в р[оці] 1894, представляє якийсь інтерес для нас лише своїм відділом бібліографічним. Тут були уміщені справоздання й оцінки про книжки: «Літопис василіанського Кристинопільського монастиря» о. Чарнецького, «З минулого Галичини» Пепловського, «Історія Львова» д-ра Папе, «Історія університету Львівського» д-рів Фінкеля і Старжинського, «Життя і писання Б[артоломея] і С[имона] Зиморовичів» Гека.

Нарешті, тут же уміщена стаття, підписана D.K.N., під титулом «Z literatury małoruskiej» (с. 1049 – 1055) – про «Сцены и рассказы» П[етра] Раєвського. Автор зачинає загальним начерком проскрибованого становища українсько-руської літератури в Росії, наводить текст заборони з 1876 р. і характеризує на прикладі Раєвського відносини російської цензури до української книжки. В Раєвськім бачить він ученика Гоголя і Щедріна, вибирає національні й громадські мотиви із його оповідань, закінчуючи те словами: «Раєвський варт, аби його свої й близькі оцінили належним способом. На ниві руської літератури був він в тім роді першим і досі не знайшов наслідника (naśladowcy)».

«Byzantinische Zeitschrift» (виходить що три місяці за редакцією К[арла] Крумбахера, 3-й рік видання).

Сей річник небагато дав для нашої історії безпосередньо; в відділі розвідок можна занотувати хіба замітку К[арла] Неймана «Про дві невідомі народні назви у візантійській армії» (с. 374 – 385). Автор звернув увагу на Ког)л.ліууоі, що виступають у візантійських грамотах з другої полов[ини] XI в., між іншими етнічними групами (з яких складалася візантійська армія: ’Pωζ, βαραγγ, Φραγγοι etc.) і на Тουλματζοι або Тαλματζιοι; що як морська служба згадуються у Константина Порфірородного. Він відкидає попередню згадку про останніх, що то далматинці, бо Константин уживає назву Далмації лише як термін географічний і натомість догадується, що і Koυλπιγγοι і Тαλματζιοοι – то печеніги з поколінь: Кουλπεη і Ταλματ (Де admin, imp., гл. 37 – див. «Виїмки», с. 67). При тім дає загальний огляд відносин Візантії до печенігів і збиває звістку Анни Комнін про неможливість їх привабити до візантійської служби як сфальшоване.

Дрібне питання про ті назви набуло більш цікавості для нас, коли д. Соболевський в своїй замітці, про яку говорили ми вже, натомість об’явив, що Тαλματζιοοι – се тиверці – товмачі. Треба признати, що закінчення іууоі дійсно (як то відчував і д. Нейман) утрудняє вивід Коυλπιγγοι від Коυλπεη, хоч знову колбяги=Куlfinger є знову така неясна назва, що мало проясняє питання. Щодо Тαλματζιοοι, то як зауважили ми, пояснення Соболевського здається нам штучним; щодо пояснення д. Неймана, то воно дуже легке, тільки факт морської служби печенігів вимагав би ствердження іншими аналогіями. Зауважу при тім, що ім’я се, правдоподібно, полишило свій слід на нашій території – в імені Товмача, що з іменем Толмач виступає на початку XIII в. (Іпат[іївський літопис], с. 491). Що то за географічна група зоставила свою пам’ять на сій границі степу і осад руських, поки що годі сказати.

У відділі бібліографії знаходимо замітку д. Вольнера про розвідку Со-зоновича за Ленору і споріднені з нею теми (с. 175) і д. Курца про листи імп[ератора] Михайла VII Дуки (с. 630). Остання присвячена висловленій ще перед двадцятьма роками догадці Васильєвського, що сі листи – чи, властиво, просели, споряджені Пектлом для імператора, без означення ані адресата, ані посилача) – – де іде мова про охоту імператора оженити свого брата з дочкою того володаря – адресувалися до кн. Всеволода Ярославовича. Що досі в європейській літературі панує гіпотеза Сафи (Σαθαζ), ніби листи ті адресувалися Роберту Гвіскарду; д. Курц звертає увагу учених на невідому їм розвідку Васильєвського (поперту потім Безобразовим в розвідці про зносини того ж імп[ератора] Михайла з Гвіскардом – «Ж[урнал] м[инистерства] н[ародного] п[росвещения]», 1889) і сим прилучається знати сам до неї.

Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1895. – Т. VIII. – Кн. 4. – С. 1 – 4; 13 – 17; 18; 21 – 22 (Наукова хроніка).

«Живая старина « – журнал Відділення етнографії Російського географічного товариства. Виходив у 1890 – 1916 pp. у Петербурзі чотири рази на рік. Друкував дослідження та матеріали з фольклору й етнографії народів Росії, частково зарубіжних народів. Основну увагу приділяв матеріальній культурі та побуту.

«Византийский временник» – російський часопис з візантієзнавства, заснований при Академії наук 1894 р. за ініціативою В.Г.Васильєвського та В.Е.Регеля. Містить праці з історії Візантії, рецензії, критичні огляди, наукову хроніку. Видавався з перервами. Останній випуск 66(91) вийшов у 2007 р.

«Wisła, wiesię cznik geograficzno-etnograficzny» – періодичний орган Польського етнологічного товариства. Виходив у 1887 – 1905, 1916 – 1917 pp.

«Przewodnik Naukowy і Literacki» – місячний додаток до «Gazety Lwowskiej». Виходив у 1873 – 1919 pp. (з перервою в 1915 – 1916 pp.). Засновник і редактор В.Лозинський.

«Byzantinische Zeitschrift» – перший спеціалізований часопис з візантієзнавства. Засновник і перший редактор – німецький професор К.Крумбахер. Виходить з 1892 р. Містить статті та рецензії на нові книги з візантієзнавства, детальну бібліографію всього, що з’являється в галузі візантієзнавства. До 1914 р. вийшло 22 томи. Перестав виходити під час Першої світової війни. Відновилось видання після війни. За період з 1892 р. до 2006 р. видано 99 томів.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 271 – 273.