Українське відродження

Падіння козацького ладу супроводжувалося глибоким занепадом українського національного життя й культури – може, краще сказати: було показником цього занепаду. Протягом тривалого часу козацтво втягувало в себе найенергійніші, найактивніші елементи різних областей України – посередньо, через східноукраїнську колонізацію, що складалася теж через такий самий відбір найактивніших сил, і безпосередньо – залучаючи до своїх рядів усіх, хто найгостріше відчував гніт чужого соціального й національного панування. І «під крила» козацтва упродовж цілого століття збиралося все, що прагнуло до необмеженого національного розвитку, до культурного будівництва на національній, історичній підставі.

Київський гурток, перетворивши під протекторатом козацького війська в другому й третьому десятилітті XVII ст. запущений, запустілий Київ із зубожілого прикордонного укріплення в центр культурного й національного українського життя, головним чином склався із західноукраїнських вихідців, переважно львівських, – вони склали перші кадри київського вченого духівництва: викладачів, типографів, публіцистів і вчених, під керівництвом основоположника цього київського відродження, галицького ченця-шляхтича Єлисея Плетенецького, і його продовжувачів – Борецького, Копистенського. Петро Могила, який задумав створити власний «атеней», наближений до латинської школи католиків, пристосованіший до практичних запитів і потреб сучасного життя, теж звернувся за помічниками й співробітниками в цій справі до Львова, і пізніше, протягом майже цілого століття, ми не перестаємо зустрічати галицьких вихідців та їхніх нащадків на різних ієрархічних й учених позиціях Східної України.

Тільки з кінцем XVII ст. слабшає цей приплив, і взагалі слабшають тісні зв’язки Західної України зі Східною. Низка фактів з останніх десятиліть проводить глибоку борозну між ними й усе більше поглиблює її, до великої шкоди для національного життя. Це був спочатку політичний розділ України між Москвою й Польщею, закріплений «вічним миром» 1680 p., потім – підпорядкування української митрополії московському патріархові. Невизнане західними єпархіями, що залишалися під владою Польщі, воно створило ієрархічний поділ по тій же політичній границі, а за ним пішло ще глибше – догматичне, створене переходом в унію західних єпархій, проголошеним в останніх роках XVII ст.

Пасивність, з якою духівництво й населення Галичини, яке століттям раніше так ще енергійно відстоювало себе від аналогічних спроб ієрархії, прийняло тепер цей церковний переворот, є надзвичайно характерним показником того занепаду – культурного, суспільного, економічного, яке переживало українське населення західних областей під загальними розкладницькими впливами польського режиму – загального польського збідніння й спеціальних впливів його на елемент український, що убожів додатково ще й від згаданого відпливу найенергійніших елементів на схід.

Правда, унія не мала тих наслідків, яких від неї очікували в польських клерикальних і політичних колах. Завдяки тому, що уніатське духівництво й взагалі уніатська церква не була зрівняна з католицькою й залишилася в положенні церкви нижчої, мужицької, вона незабаром, через два-три покоління, одержала характер такої ж народної церкви, якою раніше була православна, і століття пізніше після свого насильницького введення стала джерелом національного відродження (тут також не без деякого впливу залишилося й припинення відпливу на схід, про яке було згадано).

Але для початку XVIII ст. утвердження унії в Західній Україні знаменувало повне падіння національної енергії, сили опору, народного самовизначення. Воно завершує собою ослаблення національного життя, відродженого рухом XVI ст. і потім поступово занепадаючого упродовж XVII ст., внаслідок поступового ослаблення й економічного занепаду (у зв’язку із загальним економічним падінням) тих суспільних класів, на яких опиралося, – львівського міщанства насамперед і відсутності підтримки ззовні, внаслідок невдачі планів української держави, висунутих великим народним рухом половини XVII ст. (плани Хмельницького, Виговського, Дорошенка) і наступного відокремлення Східної України.

Магнатська Волинь, до кінця XVII ст. майже без винятку ополячена у своїх шляхетських верхах, залишалася пасивною навіть ще більше, ніж Галичина. У Правобережній Україні, цій батьківщині й первісному вогнищі козацтва, після ліквідації Палієвого козацтва, у другому десятилітті XVIII ст., внаслідок повторної відмови Росії на користь Польщі від Правобережжя й нового насильницького виселення його населення в лівобережні полки (1711 – 1714), розвиток української селянської колонізації під польським шляхетським режимом, починаючи з другого десятиліття XVIII ст., незабаром приводить (особливо з 1730-х pp.) до нових спроб народної боротьби із цим режимом.

Але ці спроби (т. зв. гайдамаччина, див.), що підтримувалися свіжістю козацьких традицій і близькістю Запоріжжя й задніпровських козацьких полків, все-таки не вийшли з форм стихійного, слабо організованого протесту, хоча, втім, подавлений він був не стільки польським урядом, скільки російськими військами. У такий спосіб Лівобережна Гетьманщина в другій половині XVII і потім у XVIII ст. залишилася єдино живою й активною частиною українського народного організму, і тим більше значення мали в загальній сумі українського життя ті зовнішні перешкоди, які стали на шляху її розвитку, і ті внутрішні протиріччя, що спотворили цей розвиток і призвели до передчасного й жалюгідного падіння як її культурного, так і політичного життя.

Прагнення до демократизації книжності й освіти, що виявилися під час недовгого відродження кінця XVI ст. і які мали на меті вивести літературну творчість із тісних церковних кіл, зробити її надбанням широких мас, скориставшись для цього народною мовою, «посполитою беседою», у дусі реформаційних плинів, що зверталися до мови буржуазних кіл і народних мас, – не знайшли свого розвитку в наступний київський період. Надрив, що відбувся на початку 1630-х pp., – усунення православної ієрархії, що одержала свою урядову легалізацію, від суспільних інтересів, від напруженої боротьби, яка захоплювала всі живі, активні народні сили, її прагнення затвердити свою позицію на суворій букві канонів, відрікшись від недавнього занадто близького спілкування з мирським елементом, звільнившись від його занадто широкої участі й впливу на церковні справи, – все це не залишилося без наслідків для подальшої долі української освіти й культури.

Переживши цю перерву в момент найбільшого розпалу козацької смути 1660-х pp. і знову відродившись у своєму тодішньому центрі – київській колегії, або «академії», як вона починає офіційно йменуватися, ця освіта й ученість відрізняються більшим відчуженням і відсталістю від інтересів і запитів життя. Релігійна боротьба в Східній Україні відходила все більше в сферу минулого, усе менш зачіпала суспільні інтереси, і тим менше була цінною – навіть для української буржуазії – київська школа, що остаточно відлилася у форму духовної, богословської, схоластичної колегії, і її книжність, що залишалася по-старому в руках вищого духівництва – хазяїв наявних друкарень і всієї видавничої й книгорозповсюджувальної справи, у тих скромних розмірах, у яких воно тоді існувало.

Час Мазепи, який ретельно опікувався церквою, церковною просвітою й мистецтвом, був епохою найвищого процвітання української культури Гетьманщини, що вперше, після довгих років смути, користувалася благами миру й заступництвом місцевого уряду й ще не знала тих утисків, у смугу яких вона вступила дещо пізніше. Але й у цю епоху процвітання відчувається вже її однобічність. Твори живіші, що викликали суспільний інтерес, – історичні, поетичні, суспільна сатира – залишаються невиданими (у тому числі й чудовий історичний епос, що складався в цей час у свої остаточні форми, і українська лірика).

При такій відсталості й відчуженості від життя тим згубніше відбилися на українській книжності цензурні утиски, що впали на неї після падіння Мазепи. Вже раніше, з підпорядкуванням Київської митрополії московському патріархату, українським літературним колам довелося досить важко відчути свою залежність від московської цензури. Починаючи з 1720-х pp., під приводом контролю церковної правовірності, цензура починає викорінювати й особливості української мови – «дабы никакой розни и особаго нарѣчія не было». Це завдало смертельного удару українській книжності і її знаряддю – книжній мові, що виробилася в XVI – XVII ст. з елементів старої церковнослов’янської й живої української мови, але разом з тим ставило непереборну перешкоду проникненню в літературний (друкований) вжиток і творів на чистій народній мові, що висувалася на зміну цієї відмираючої книжної мови.

Також залишалися невиконаними старання української інтелігенції замінити відмираючу духовну школу новою, світською, відповідною потребам нової української аристократії й буржуазії. Проект заснування університету в Батурині, гетьманській резиденції, складений для подання імператриці в 1760 p., і трохи пізніше подана петиція про перетворення в університет Київської академії й заснування другого університету в тому ж Батурині залишилися без результату. Імперський уряд не співчував цим проектам, оскільки віддавна наполегливо вів українську буржуазію до якомога повного злиття з великоросійською, до обрусіння шляхом школи й служби, і ця мета дійсно здійснювалася.

«Желание к чинам и жалованью», на яке покладала свої надії особливо імператриця Катерина, тобто прагнення до бюрократичної кар’єри, до якої дійсно кинулася особливо нижча старшина, що прагнула таким чином втиснутися в середовище місцевого вищого суспільства, і прагнення підкреслити свою відмінність від сірої козацької маси, з якої вона по суті тільки-но вийшла, дійсно повели її до відчуження від народу й до обрусіння, приготовленого викорінюванням старої книжної мови, вимиранням старої школи й літературної творчості.

З половини XVIII ст. великоросійська канцелярська мова вже панувала в діловодстві українських установ; у другій половині XVIII ст. великоросійська мова була введена формально в українські школи; стара книжкова мова тримається певний час лише в приватному листуванні вихованців старої школи; народну мову вживають, але не серйозно – у жартівливих творах, і на неї дивляться як на своєрідний провінціалізм, що не має ніякого майбутнього: мовою культури в Східній Україні кінця XVIII ст. є мова великоросійська, як у Західній – мова польська. Але в цей же час там і тут, у двох вогнищах українського національного життя – у Лівобережній Гетьманщині й у Галичині починають виявлятися симптоми пожвавлення національних інтересів – провісники прийдешнього відродження.

На заході нові умови українського життя були створені приєднанням до Австрії української Галичини з деякими суміжними українськими й польськими територіями, як історичні володіння Угорщини (вірніше – предмета угорських політичних прагнень), при першому поділі Польщі, в 1772 р.

Кілька років пізніше та ж доля чекала північну частину Молдавії, що утворила австрійську провінцію Буковину. Австрійський уряд незадовго перед тим мав нагоду зіштовхнутися з українським питанням: обстежуючи причини руху 1760-х pp. серед українського й румунського населення Угорщини (у Мармароському комітаті) проти унії, що впродовж XVII і XVIII ст. поступово поширювалася серед українського населення Угорщини, він зустрівся вже тут з такими явищами, як глибоке тяжіння населення до «старої віри» (православ’я) і надії на прийдешню допомогу «східних государів» – відновлення древнього православ’я й звільнення народу від панської влади.

Стурбований цими фактами, уряд Марії Терези тоді вже досить серйозно задумався над становищем Української уніатської церкви й українського елементу взагалі й вжив чимало заходів, спрямованих на покращання матеріального становища й культурний підйом місцевого українського, уніатського духівництва й які залишили дійсно значний слід у місцевому українському житті. Із приєднанням до Австрії Галичини й Буковини імператриця Марія Тереза та її спадкоємець Йосиф II вжили заходів до піднесення побуту й освіти місцевого духівництва й сільського українського населення, і ці починання, хоча не завжди вдалі й незабаром припинені в час загальної реакції (що почалася по смерті імператора Йосифа), все-таки принесли свої плоди.

Заходи, спрямовані до піднесення освітнього цензу духівництва, до огородження його й селянського населення від сваволі й крайньої експлуатації з боку шляхтичів, були насамперед цінні тим, що дали хоч який-небудь просвіт у безвихідному становищі місцевого українського елементу під пануванням польської шляхти – окрилили його свідомістю можливості руху, розвитку, прилучаючи до культурних успіхів інших народів. Самі по собі культурні успіхи, осягнуті новою галицько-українською інтелігенцією, що вийшла із заснованих австрійським урядом семінарій і Львівського університету, були більш ніж скромні.

Стара книжна мова, що зберегла тут своє становище (тому що її не торкнулися цензурні гоніння у Східній Україні), але не здатна стати щоденним знаряддям літератури, становила тут не засіб, а перешкоду культурі. Нова інтелігенція, вихована в латино-німецькій школі, не вміла зберегти живого зв’язку з народним елементом і, не вміючи культивувати свою народність, продовжувала користуватися польською мовою, польськими культурними засобами, – незважаючи на все своє гаряче бажання звільнитися від панування польської культури. Але, зрештою, це гаряче прагнення до національної емансипації дало можливість і цій убогій інтелігенції оцінити як засіб національного звільнення народну стихію, коли вона була знайдена й піднята як прапор східноукраїнським відродженням.

В українських провінціях, що дісталися при поділах Польщі Російській імперії, ця зміна не принесла навіть і такого покращання, як у австрійських провінціях. Польська шляхта зберегла цілком своє пануюче становище; кріпосне право в Правобережній Україні під російським пануванням, при спільній кріпосницькій атмосфері імперії, зміцніло й досягло такої напруги, якої не могло досягти раніше. У культурній сфері місцевий український елемент, уже раніше ослаблений тривалим польським пануванням, піддався посиленому гніту, що одночасно йшов із двох сторін: з польської, представленої могутнім шляхетським класом, що володів також і значними культурними засобами, і з офіційної великоросійської, представленої адміністрацією, казенною школою й офіційним православ’ям, що зайняло місце знищеної урядом унії. Внаслідок цього подвійного гніту українське життя в правобережних областях виявилося найглухіше й найвідсталіше в наступному столітті.

Порівняно з ними лівобережні землі перебували в кращих умовах, і цим пояснюється, чому повернення до народності, що становить першооснову українського національного відродження, виникло й розвинулося саме тут. Невдоволення політичним падінням українського життя змушує українське суспільство звернутися до народності як до джерела відродження «слави своєї батьківщини». Культурне обрусіння не вигнало із цього середовища дуже сильно розвиненого місцевого патріотизму.

У свій час Румянцев, дуже вороже настроєний до всяких проявів цього останнього, з великим роздратуванням зазначав, що «инако не отзывается, что они изъ всего свѣта отличные люди, и все, что у нихъ есть, то лучше всего». Правда, ще задовго до ліквідації української автономії українська старшина була захоплена питаннями утвердження своїх класових привілеїв, свого економічного й соціального панування. Імператриця Катерина II доклала всіх старань для того, щоб компенсувати особистими й класовими, економічними й соціальними здобутками українській старшині гіркоту втрати політичних прав.

Проте з першою нагодою висловитися, що дало складання наказів депутатам у Єкатерининську комісію 1767 p., ті прошарки українського населення, які були покликані до складання цих наказів, дуже виразно й одностайно, не виключаючи й шляхетства, висловилися за відновлення української автономії – «статей Богдана Хмельницького», гетьманського управління й т. ін. З ще більшою силою пробуджується серед українського суспільства жаль за втраченими політичними правами поколінням пізніше, коли, з одного боку, цілковито закінчилася ліквідація старих українських установ, з іншого боку – була пройдена вся та смуга станових та особистих здобутків, якими супроводжувалася ця ліквідація й остаточне сформування шляхетного дворянства України. Всі нащадки козацьких чинів могли почити на лаврах своїх майнових і станових надбань, остаточно й непорушно закріплених за ними; але після того, як це все було пройдено й досягнуто, природно було згадати про те, ціною чого були зроблені ці надбання, і з новою силою з’явився жаль про те, чого бракувало в цій розкішній трапезі шляхетного дворянства.

Найсміливіші голови хапаються ще раз за плани боротьби за втрачені права за допомогою іноземного втручання (відоме звернення Капніста, «з доручення земляків», до прусського міністра Герцберга в 1791 р. із запитом, чи можуть українці, «доведені до розпачу тиранією», розраховувати на допомогу й заступництво Пруссії на випадок повстання, – звернення, ймовірно, не єдине, судячи з існування, поки ще дуже глухих, вказівок на подібне звернення також і до французького уряду). Інші намагаються використовувати переміни в настроях двору й уряду для відновлення старого українського ладу. Так, при імператорі Павлі, як догадувалися, – стараннями його улюбленця О.Безбородька, були відновлені деякі українські установи (судові), і пізніше, коли уряд у важкі моменти звертався до набору козацьких полків (у 1812 і потім у 1831 р.), у зв’язку із цим виникали надії на відновлення козацького устрою, поновлення гетьманства й т. ін.

Поряд із цими й подібними фактами й мріями в сфері практичної політики в тому ж дворянському середовищі йшло, так би мовити, ідеологічне відновлення української традиції. З особливою запопадливістю й любов’ю розвивається в цей час серед тієї ж шляхетської інтелігенції антикварна робота зі збирання відомостей про старий лад і життя – того, що можна назвати стародавностями Гетьманщини, – про особливості народного життя й побуту, – усього, що відірваним від них представникам шляхетного стану здавалося засудженим на неминуче й швидке зникнення (свідомо або несвідомо, відступництво інтелігенції створювало це почуття безвихідності народної стихії в українського інтелігента цього й пізнішого часу).

Слабко, по-дилетантськи, але починають все-таки збиратися матеріали з етнографії й мови, твори народною мовою. Українське дворянство з особливою любов’ю вивчає й відтворює героїчну боротьбу «козацько-малоросійського народу» з Польщею за свої вольності, яка у дворянському уявленні була прототипом і підставою шляхетських привілеїв XVIII ст. Воно розцвічує її всіма барвами легенди, з особливою любов’ю відшукує в минулому Лівобережної України своїх героїв, мучеників і міцних борців за українські права; це – час особливої популярності Полуботка (див.) з його легендою й Мазепи, якому за гоніння, що обрушилися на його пам’ять, за анафему, що виголошувалася цьому гойному благодійникові Української церкви, зрештою, було забуто все, що відштовхувало від нього сучасників, і портрет якого в першій половині XIX ст. стає популярною прикрасою українського дворянського вогнища й проявом цієї досить нешкідливої фронди.

Найсерйознішим у своїх наслідках і значним у цьому розвитку українських інтересів серед українського вищого класу був інтерес до мови. Антикварний у своїх вихідних моментах, як і інші, охарактеризовані вище, він не залишився в цій антикварній сфері завдяки тому, що цей інтерес знайшов свою підтримку й санкцію в загальніших явищах європейського життя – у поширеному з кінця XVIII ст. звертанні до народності як до нового джерела поезії, культури й ідеології, і в національному пробудженні різних слов’янських народностей, що розвивається значною мірою під впливом і санкцією цього ж романтичного культу народності.

Розпочавшись спробами збирання пам’ятників народної мови й ідіом української мови, він переходить згодом, поряд з серйознішим вивченням мови, також і до більш-менш серйозних спроб творчості народною мовою. А ідеї народності, що широко поширюються із другої чверті XIX ст. в українському суспільстві, так само, як і в польському й великоросійському, і приклади інших слов’янських народностей на цьому поприщі допомагають піонерам нової української літератури орієнтуватися в завданнях національного відродження, переводячи інтереси до народного життя зі сфери чисто літературної або наукової в сферу суспільних і політичних питань.

Вживання народної мови в Східній Україні не припинялося упродовж усього XVIII ст., як і в Західній Україні. До неї зверталися із практичних мотивів – для зрозумілості проповідей і релігійних повчань; до простонародної мови, тем і типів пропонували звертатися у відомих родах творчості поетики, напр., для комічного ефекту, і на цьому грунті розвиваються комічні сцени народною мовою, прототипи української оперетки й комедії XIX ст., що знаходили своїх захоплених цінителів в епоху українських інтересів місцевої інтелігенції кінця XVIII ст. На більш-менш чистій народній мові складалися також ліричні твори, що зверталися до народної мови як до більш близького й безпосереднього органу чуття.

У другій половині XVIII ст., з вимиранням старої книжної мови в Східній Україні, творчість народною мовою явно навіть підсилюється (щодо цього цікава різниця із Західною Україною, де книжна мова, не піддаючись спеціальним гонінням, збереглася у вжитку й пізніше, гальмуючи літературне вживання народної мови, тим часом як у Східній із цих двох гнаних мов – книжної та народної – остання, як життєвіша, розвинулася за рахунок першої й порівняно рано витиснула її з ужитку).

Середовище, де головним чином культивується народна мова в XVIII ст., у Східній, як і в Західній Україні, – це не суспільні верхи, не стільки інтелігенти у властивому розумінні, скільки лінія зіткнення книжності й народності, – кола, що були посередниками між інтелігенцією й народними масами: нижче духівництво, «дяки-бакаляри» (народні вчителі), грамотніші й заможніші представники козачого й міщанського класу, нижча буржуазія, так би мовити, – на відміну від великої, аристократичної. З кінця ж XVIII ст., коли й в українських верхах починають цінувати цю творчість народною мовою, вона знаходить собі продовжувачів – теж головним чином з різночинців, людей, що особливо вийшли з духовного звання, але вже освічених, цілком інтелігентської марки; такі основоположники нової української літератури – І.Котляревський, П.Гулак-Артемовський, Д.Пузина й ін.

Характерна риса цього першого періоду народної літератури – деяка несміливість більшості виступів, непевність у тому, чи можна виступати з цією творчістю серйозно, як зі справжньою літературною справою, і тому готовність при нагоді заховатися за щит гумористичного трактування свого сюжету й своєї манери, хоча зовсім зрозуміло, що потай самі автори хотіли б поставитися до народних тем і до народу, до його позитивних типів з повною серйозністю. Вони й зустрічають, дійсно, надзвичайно співчутливий відгук серед українського суспільства!

Під старими впливами відродженого українського патріотизму й новішими впливами народницького романтизму й сентименталізму їхні народні теми – то з історико-романтичною, то з народницько-демократичною підкладкою – знаходять теплий прийом і серед справжнього українського дворянства, і такі безсумнівні представники його, як Трощинський, Квітка-Основяненко, Мартоси, Марковичі й ін., подають руку цій різночинській літературі народною мовою, то вступаючи безпосередньо в ряди її представників, то залишаючись у ролі її цінителів і шанувальників. Українська народна словесність одностайно проголошується славою українського народу, одним з найцінніших культурних скарбів слов’янства; поневолена й пригноблена народна маса, на яку ще так недавно українська інтелігенція презирливо дивилася з висоти своєї поверхневої, на лету схопленої європейськості, виявляється власницею й творцем творів, що становлять честь і гордість українства, носієм щирої краси й моральної правди життя.

Ця свідомість, що поступово зростає в найбільш культурних і чуйних колах української інтелігенції в другій чверті й у середніх десятиліттях XIX ст., не тільки поєднує дворянську інтелігенцію з письменниками-різночинцями, апологетами народного життя й товмачами народного горя, але й приводить її до розуміння соціально-економічного становища народу: руйнує потроху стару свідомість, створену двовіковою економічною, класовою роботою української буржуазії. Такий же спільний грунт, спільну мову дає романтична ідеалізація старовини – козацького минулого головним чином; звичайно, народ підходив до цього зовсім не з того боку, що нащадки козацької старшини, але, зрештою, вони зустрічалися тут, і інтелігенція знаходила в цій народній ідеалізації співзвучні ноти.

Всім цим пояснюється таке явище, що Шевченко, цей геніальний представник народної, кріпацької ідеології, є духовним вихованцем лівобережного дворянсько-різночинського українського петербурзького гуртка (Гребінка, Мартос, Маркович та ін.), і пізніше, при всьому своєму демократизмі й соціальному радикалізмі, він обертається у дворянських колах Лівобережжя, і хоча в його творах ми зустрічаємо чимало гарячих інвектив із приводу «паничів», що ідеалізують село й «завзятих патріотів», що залишаються, незважаючи на свій патріотизм, мерзенними кріпосниками, – поряд із цим він знаходив у цьому середовищі й співзвучні настрої, симпатичні прагнення й почуття, які давали можливість цій щирій, прямодушній людині дихати й жити в цьому дворянсько-інтелігентському колі, знаходити в ньому друзів та однодумців, не говорячи про численних шанувальників і ентузіастів.

Так складається в половині XIX ст. те, що є українським рухом у вузькому розумінні. Його арена – головним чином Лівобережна Україна в широкому розумінні (стара Гетьманщина й Слобідська Україна) із гуртками, що тяжіють до неї, київськими й позаукраїнськими – петербурзькими й московськими. Він проявляє себе зовнішнім чином переважно в літературі, але не обмежується лише нею й взагалі набагато ширше захоплює українське суспільство, ніж можна було б судити за його зовнішніми проявами: у ньому залишалося дуже багато прихованого – не стільки конспіративного, скільки інтимного, яке уникали виносити й віддавати розголосу (частково, можливо, з «розсудливості», але не тільки із цих міркувань). Тому він не порушував офіційного фасаду українського життя, що дбайливо підтримувався миколаївським режимом.

Культ народності й культ традиції були найзагальнішими спайками різних категорій цього руху. Демократизм і соціальний радикалізм проявлялися в ньому дуже неоднаково. Якщо такий захоплений шанувальник народної душі й народного життя, як Квітка-Основ’яненко (див.), загальновизнаний «батько-отаман» нової української літератури в 1830-х pp., у своїх зверненнях до народу («», 1839) не зумів нічого запропонувати йому, крім апології існуючого суспільного й політичного ладу (від поміщицького до поліцейського режиму), його шанувати й поклонятися перед ним, то київський гурток (т. зв. Кирило-Мефодіївське братство; див.), що організувався декількома роками пізніше, і в якому зійшлися найталановитіші представники молодшого покоління (Шевченко, Костомаров, Куліш, Гулак, В.Білозерський, Панас Маркович та ін.), мріяв про слов’янську федерацію, «викорінення рабства й усякої зневаги до нижчих класів», свободу слова й совісті й найпотужніше поширення освіти й свої ідеї мав намір популяризувати за допомогою виховання юнацтва, шляхом популярної літератури й ходіння в народ. Ці ідеї знаходили численних адептів, хоча залишалися ще в періоді розробки, коли внаслідок доносу на нього обрушилися переслідування, які позбавили рух його ініціаторів. З них починається історія українства як руху суспільно-політичного, що ставив собі певні суспільні завдання.

Незважаючи на те, що український рух у Росії таким чином зростав досить повільно й у літературі проявив себе лише частково й не дуже яскраво, проте вже перші кроки нової української літератури в Росії вплинули на галицьке відродження. Коли обставини місцевого життя висунули питання про права української (або, як він тут продовжував називатися, «руської») мови – про її місце в школі й викладанні, коли місцевій інтелігенції довелося відстоювати її з огляду на новий натиск польського шляхетського панування (якому фактично віддала Галичину австрійська реакція на початку XIX ст.), – початки нової української літератури зіграли вже в цей час роль аргументу на захист культурних прав місцевої української мови.

Пізніше, коли виникло питання про те, що повинно лягти в основу місцевої шкільної й культурної мови – чи елемент простонародний, чи старий книжний, або – в іншій постановці – чи повинен останній оновитися народними елементами або йти за великоросійською мовою, що розвивалася (у своєму «високому» стилі XVIII ст.) на підставах старої церковнослов’янської традиції, – в 1830-х pp. головним чином, а потім знову в 1850-х pp., українська література вирішувала для її прихильників це питання безапеляційно на користь чисто народної мови й поряд з цим показувала напрям, у якому слід було розвивати й місцеву літературну творчість – у демократичному й народницькому напрямі. Гурток університетської молоді 1830-х pp., яку новітній український рух Галичини вважає своїми основоположниками (Маркіян Шашкевич із товаришами), стає свідомо на цю позицію й у нових напрямах східноукраїнських досліджень народної словесності й літературної творчості намагається орієнтувати свою діяльність.

На противагу українському руху в Росії, де рушійним началом служить літературна й наукова думка, при повному майже усуненні суспільства від реального будівництва суспільних і національних відносин, у Західній (Австрійській) Україні актуальними були життєві питання. Таким було питання про організацію парафіяльних шкіл у 1820-х pp., питання про мову викладання й літератури в 1830-х pp. (досить характерно, що в офіційних сферах на народну мову дивилися в цей час несприятливо, як на щось небезпечне, що порушує «основну рису русинського характеру – консерватизм»). Наприкінці 1840-х pp. у зв’язку із загальним рухом 1848 р. і спеціальними польськими прагненнями до відновлення історичної Польщі висувається питання про емансипацію української Галичини від польського панування й забезпечення свобідного національного існування української народності.

Оскільки польський рух мав революційний характер, а українське суспільство й раніше, з часу короткочасного заступництва, наданого йому австрійським урядом, покладало всі свої надії на це останнє, і це цілком відповідало його складу – клерикальному і бюрократичному, то український рух 1848 р. в Австрії одержує характер цілком урядовий і консервативно-реакційний. Уряд цього разу досить рішуче пішов йому назустріч: намісник Галичини, горезвісний граф Стадіон, якому поляки потім приписували «винахід русинів», про яких нібито доти нічого не було чути в Галичині, підтримав політичну організацію українського елементу. Останній при цьому, вустами свого національного конгресу, т. зв. «собору руських учених», рішуче відмежувався як з польської, так і з великоросійської сторони і проголосив осібність і самостійність «руської» (української) мови, що зв’язує українські землі Росії й Австрії; в інтересах вільного розвитку місцевого українського життя він поставив цілу низку цілком раціональних резолюцій, які багато в чому випередили пізнішу програму українського національного руху (відокремлення польських провінцій від власне української Галичини, введення викладання українською мовою в навчальних закладах останньої й т. ін.).

Уряд заявив свою готовність іти назустріч цим побажанням, але здійснив дуже небагато із запропонованого: наступна реакція знову загальмувала всі ці починання, і клерикальні й бюрократичні елементи, що відігравали роль вождів і представників українського народу, і його інтелігенція, що переважно складалася зі священиків і дивилася на митрополита з його капітулом, як на Богом поставлених вождів свого народу, відчули себе неспроможними й безпомічними, коли уряд охолонув до українського питання. Польська шляхта, змінивши свою фронду на тактику безумовної лояльності стосовно династії й Корони, навчена досвідом 1848 p., спритно захопила в свої руки управління краєм, зробила його своєю монополією й, накинувши тінь русофільства й тяжіння до православ’я саме на найбільш консервативні й клерикальні елементи, що виступали як визнані представники галицького українського населення, поставила їх дійсно в безвихідне становище.

У цих умовах навіть введення конституції, організація представництва й провінційного самоврядування, розпочата в 1860 р. і закінчена австро-угорською угодою 1867 p., не внесли помітного покращання в галицькі відносини: нові конституційні форми були використані польською шляхтою винятково для утвердження в краї свого панування, а це останнє – для систематичного придушення українського елементу, який насмілився вчинити їй протидію в 1848 р. Зрештою, свідомість безвиході у зв’язку з поразками Австрії, що, очевидно, не передвіщали їй взагалі тривалого існування, у середовищі клерикально-бюрократичної української інтелігенції виливається в політичне й культурне русофільство, або москвофільство: ця інтелігенція складала зброю, покладаючи всю надію на прийдешнє приєднання Галичини до Росії; вона відмовлялася від культурної роботи на народній основі, сповідала єдність російського народу «від Карпат до Камчатки» і необхідність свого прилучення до великоросійської літератури й культури.

Оскільки в дійсності таке прилучення за умовами місцевого життя було зовсім неможливе навіть для інтелігенції, не говорячи вже про ширші кола населення, то на практиці ця програма виявилася проповіддю політичного й культурного квієтизму й пасивності. Угорська Русь, ставши на цей шлях після невдачі місцевого руху 1848 p., дійсно завмерла. Але Галицька (і магнетизована до неї Буковинська) Україна виявилася настільки життєвою, що у своїй більшості не прийняла цієї програми. Оскільки її проголошення було усвідомленням свого безсилля з боку клерикально-бюрократичних елементів, що керували (так званих «святоюрців» – за іменем «Св. Юра», резиденції митрополита і його капітулу), то керівна роль повинна була перейти до елементів, не захоплених песимізмом, що вважали політичне й культурне будівництво можливим і в даних умовах, але на народній основі, у тісному союзі з українським рухом Росії, у демократичному й народницькому напрямі.

Це були представники переважно молодого покоління, того ж клерикально-бюрократичного прошарку, але ще початківці, які менш відчували свою залежність, при цьому які виступили в вільніших, конституційних умовах життя, прагнучи ближче підійти до народу (втім, за своїм суспільним складом дуже помірні ліберали або консерватори, не позбавлені клерикалізму, далекі від суспільного й культурного радикалізму). Їх енергії і впевненості в успіху багато сприяла підтримка, яку їм надавали уже з перших їхніх кроків представники українського руху в Росії. У свій час застій в українському русі після розгрому Кирило-Мефодіївського братства (коли, позбавлений своїх найталановитіших представників, переляканий зверненими на них репресіями, український рух фактично замкнувся в скромному українофільстві, відмовившись від усяких політичних завдань) не залишився без сильного впливу на зниження суспільної енергії й у Галичині. Тепер пожвавлення українського руху в Росії з кінця 1850-х pp. могутньо вплинуло на наростання нового «народницького» («народовського») українства й в Україні Австрійській.

Українське пожвавлення в Східній Україні збіглося із загальним суспільним пожвавленням Росії, що почалося після Кримської кампанії й супроводжувало «епоху великих реформ», і стояло в тісному зв’язку з ним. Питання емансипації, економічного й культурного устрою селянства, народницькі устремління, висунуті епохою реформи, якнайкраще підходили основним, народницьким і демократичним тонам українського руху й української літератури: вони захоплювали й полонили живіші й активніші елементи українського суспільства.

Хоча на чолі українського руху цих років (кінця 1850-х і початку 1860-х) стали старі кирило-мефодіївці – Куліш, Шевченко, Костомаров, Білозерський, – політичні мотиви, висунуті ними з особливою визначеністю в 1840-х pp., тепер відійшли на задній план, навіть зовсім замовкли перед поточними питаннями соціального влаштування селянства, цього фундаменту українського відродження. Цей мотив панує цілком виразно в першому українському органі Росії – журналі «Основа», що виходив під керівництвом кирило-мефодіївців у 1861 – 1862 pp.

Український рух певним чином навіть розчиняється в народництві, втрачаючи своє національне забарвлення; у цьому напрямі діяла співзвучність мотивів українського народництва з великоросійським народництвом, з іншого боку – гоніння, розпочате з 1863 р. урядом (в особі тодішнього міністра внутрішніх справ Валуєва) на українську літературу й усе, що мало відбиток української національності. Популярна література українською мовою, видання підручників, організація шкіл – все це тепер було заборонене, чимало представників українського руху піддали різним репресіям, і з огляду на це, йдучи в бік найменшого опору, українці в масі пішли в практичну діяльність у земства, в органи селянського управління й т. ін., утішаючи себе, що, зрештою, служіння економічним і соціальним інтересам селянства є службою українським завданням.

Навпаки, до революційних рухів наступних років представники українського руху взагалі поставилися так чи інакше негативно, відштовхнуті переважно їх централістичним характером, і на противагу їм київський український гурток, що зайняв особливо впливове, керівне становище з кінця 1860-х pp., посилено висував аполітичну сторону українства – культурну й особливо наукову (у цій сфері його діяльність виявилася дійсно яскраво й успішно). Це, однак, не врятувало українства від подальших обвинувачень, зовсім абсурдних, які, проте, призвели до майже цілковитої заборони (указом 1876 р.) українського слова в пресі, сценічних виставах і т. ін. Дещо зм’якшена потім, ця заборона тяжіла над українством повних 40 років, до видання тимчасових правил на початку 1906 р.

Результатом цієї заборони було ще більш посилене пересування української культурної й політичної роботи в закордонну Україну. Воно почалося ще в 1860-х pp., після валуєвських гонінь, але було поєднане з більшими ускладненнями, не лише зовнішнього характеру, але й більш внутрішнього.

Незважаючи на тяжіння нового галицького, «народовського» українства до російського, те й інше багато в чому розходилося, багато в чому різнилося й при всьому своєму бажанні поєднатися різноголосило: у порівнянні з галицьким російське українство було більш прогресивним, демократичним, радикальним, не говорячи вже про те, що останнє було тісно пов’язане з великоросійськими суспільними інтересами, цілком далекими для Галичини, що стояла все ще під сильними впливами польської, а також німецької культури. Діяльність українських емігрантів (особливо Драгоманова, що мав великий вплив на молодше покоління народовців з кінця 1870-х pp.) і співробітництво українських письменників у галицьких виданнях певним чином згладили ці розходження, у всякому разі створили з обох боків кордону впливові співзвучні групи, що знаходили спільну мову в національних й соціальних, якщо не політичних, питаннях.

З кінця 1880-х pp. тісне спілкування й взаємодія цих двох розрізнених частин української землі, двох українських центрів – наддніпрянського й галицького – стає надзвичайно важливим фактом українського життя. У галицьких виданнях і науково-просвітніх організаціях (створених нерідко за їх же підтримкою) російські українці одержують точки дотику своїй національній роботі, арену діяльності, вільну від утисків і контролю цензури. Галицький народовський рух за підтримки російської України швидко зростає: з невеликих гуртків молоді, яким він був у 1860-х pp., він у 1880-х pp. формується вже в керівну партію, у руках якої зосереджувався національний рух Галичини; вона дійсно зближається з народом, особливо в своєму лівому, радикальному крилі, організує народні маси, покриває край мережею своїх просвітницьких, економічних і політичних організацій і перетворює український елемент у живу, діючу, організовану політичну силу. 1890-ті й початок 1900-х pp. є епохою найенергійнішого розвитку культурного й суспільно-політичного галицько-українського руху, і його досягнення на грунті Галичини дійсно дуже значні. Разом з тим український національний рух починає різко диференціюватися, складаючись в окремі групи й політичні організації – від клерикально-консервативної до селянсько-трудової (радикальної) і соціально-демократичної.

З початком 1900-х pp. російська «весна» відкрила українцям деякі можливості національної роботи; обмеження 1876 р. спочатку фактично були ослаблені, а потім, у 1906 p., і формально втратили свою силу: вперше з’явилася можливість створення української преси, українських культурно-просвітніх, економічних і громадських організацій. Правда, реально всі ці можливості вже незабаром піддалися суттєвим обмеженням. Українська преса, та й взагалі українське слово були взяті під підозрілий нагляд, так що нібито здійснене зрівняння їх із великоросійською пресою й друкованим словом невдовзі стало порожнім звуком; адміністрація в багатьох місцях зовсім не дозволяла ні українських газет, ні українських організацій, в інших місцях ті й інші згодом були закриті.

Відомий циркуляр Столипіна 1910 р. пропонував представникам місцевої адміністрації не допускати організацій і союзів «инородческих, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых целей». Проте й серед усіх цих обмежень та утисків український рух продовжував розвиватися, і українська інтелігенція намагалася використовувати будь-яку нагоду для організації економічної й культурної роботи й об’єднання на грунті її прогресивних, демократичних елементів (партійна диференціація, що позначилася виразно в «дні свобод», у наступні роки ослабла, оскільки партійні організації певним чином втратили практичне значення й припинили своє існування, і переважна маса свідомого українства об’єдналася в загальній радикально-демократичній течії).

Український рух у Росії розвивається відтепер на власному грунті й прагне до вирішення своїх завдань у програмі розвитку конституційного ладу, місцевого самоврядування й національного самовизначення. Це тим більше, що в галицькому українському житті цього часу культурно-національні моменти, що зв’язували найбільш живим зв’язком обидві частини України, помітно слабшають у порівнянні з інтересами практичного життя – економічними й політичними, і у зв’язку з цим, особливо в другому десятилітті XX ст., починає виявлятися й політична розбіжність.

Якщо дотепер галицьке українське суспільство стояло в різкій опозиції до австрійського уряду, що ніяк не наважувався розірвати із традиційною політикою підтримки польського панування в Галичині, то тепер серед української національно-демократичної партії, точніше – у її керівній групі, що підкорила своєму впливу пресу, економічні й політичні організації, починає усе виразніше проявлятися опортуністичний напрям, що прагнув до союзу з урядом і правлячими колами за будь-яку ціну. У цих умовах вибухнула війна 1914 p., що призвела восени цього ж року до російської окупації Галичини.

Австрофільство офіційних керівників галицької політики останнього часу було використане націоналістичними колами Росії, щоб поставити черговим завданням, користуючись окупацією, повне придушення й знищення українського руху (оголошеного його цілковито австрійсько-німецькою інтригою) як у Галичині, так і в Росії. Уряд, хоча й не без вагань, зрештою, прийняв цю програму, і українство ще раз стало предметом запеклих репресій, що значно паралізували навіть і той хід українського життя, яке було можливе у виняткових умовах війни, що розвивалася на українській території. Ці репресії, звичайно, не можуть бути тривалими, і з закінченням війни, мабуть, мають бути нові зміни українських відносин і нове пожвавлення українського життя.

Примітки

Твори живіші, що викликали суспільний інтерес, – історичні, поетичні, суспільна сатира – залишаються невиданими (у тому числі й чудовий історичний епос, що складався в цей час у свої остаточні форми, і українська лірика) – ще в радянські часи в Україні розгорнулася широка видавнича діяльність української художньої творчості XVII – XVIII ст., див. окремі позиції: Аполлонова лютня: київські поети XVIІ – XVIII ст. / Упор. В.Маслюк, В.Шевчук, В.Яременко. – К., 1982; Пісні Купідона: любовна поезія на Україні XVI – початку XIX ст. / Упор. В.Шевчук. – К., 1984; Марсове поле: героїчна поезія на Україні / Упор. В.Шевчук. – К., 1988 – 1989. – Т. 1 – 2; Українська поезія середини XVII ст. / Упор. В.Крекотень, М.Сулима. – К., 1992; Roksolański Parnas: polskojęzyczna poezja ukraińska od konca XVI do początku XVIII wieku. – Kraków, 1998.

Польська шляхта зберегла цілком своє пануюче становище; кріпосне право в Правобережній Україні під російським пануванням, при спільній кріпосницькій атмосфері імперії, зміцніло й досягло такої напруги, якого не могло досягти раніше – про взаємини в трикутнику «польська шляхта – російська бюрократія – українські селяни» у XIX ст. об’єктивно писав французький дослідник Даніель Бовуа, вважаючи їх близькими чи тотожними колоніальним стосункам; див. його книги, перекладені українською мовою:

Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор: Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831 – 1863). – К., 1996;

Його ж. Битва за землю в Україні. 1863 – 1914: Поляки в соціо-етнічних конфліктах. – К., 1998;

Його ж. Російська влада і польська шляхта в Україні 1793 – 1830 pp. – Львів, 2007.

…відоме звернення Капніста, «з доручення земляків», до прусського міністра Герцберга в 1791 р. із запитом, чи можуть українці, «доведені до розпачу тиранією», розраховувати на допомогу й заступництво Пруссіїна випадок повстання, – звернення, ймовірно, не єдине, судячи з існування, поки ще дуже глухих, вказівок на подібне звернення також і до французького уряду… – деякі російські та англійські дослідники у XX ст. безпідставно намагалися поставити під сумнів особу Василя Капніста в його місії до прусського уряду в 1791 p., детально про це писали: Оглоблин О. Берлінська місія Капніста 1791 р. // Український історик. – Нью Иорк; Торонто, etc., 1974. – № 1 – 3. – С. 85 – 103; Дашкевич Я.P. Берлін, квітень 1791 p.: місія В.В.Капніста. її передісторія та історія // Український археографічний щорічник. Н.С. – К, 1992. – Т. 1. – С. 220 – 259 (= Дашкевич Я. Постаті. Нариси про діячів історії, політики, культури. – Львів, 2007. – С. 205 – 246). Останнє дослідження Вадима Ададурова про «українське питання» в діяльності французького уряду на початку XIX ст. не дає відповіді про існування таких контактів у цей час, див.: Ададуров В. «Наполеоніда» на Сході Європи: Уявлення, проекти та діяльність уряду Франції щодо південно-західних окраїн Російської імперії на початку XIX століття. – Львів, 2007.

…його шанувати й поклонятися перед ним, то київський гурток (т. зв. Кирило-Мефидіївське братство; див.)… – це гасло в енциклопедії написав В.Семевський, див.: Энциклопедический словарь товарищества «Братья А. и И. Гранат и К.» / 7-е, совершенно переработанное издание. – [М., 1914]. – Т. XXIV. – Стл. 151 – 155.

Зрештою, свідомість безвиході у зв’язку з поразками Австрії, що, очевидно, не передвіщали їй взагалі тривалого існування, у середовищі клерикально-бюрократичної української інтелігенції виливається в політичне й культурне русофільство, або москвофільство… – М.Грушевський згадує про поразку Австрії у війні з Пруссією в 1866 p., що в Галичині обернулася утвердженням польської автономії з обранням нового намісника, графа Агенора Голуховського (1812 – 1875). Ці обставини підштовхнули лідерів москвофільського руху до відкритого проголошення у тому ж 1866 р. на шпальтах своєї преси тези про культурну та історичну єдність галицьких українців і росіян, див.: Андрусяк М. Нариси з історії галицького москвофільства. – Львів, 1935; Москвофільство: документи і матеріали / Вступна стаття, коментарі та добірка документів Олексія Сухого. – Львів, 2001.