Козацтво на Україні

Михайло Грушевський

Козацтво на Україні одержало особливо широкий розвиток і, утворивши, зрештою, певний суспільний клас, особливий інститут, з побутового явища, по суті руйнівного, навіть антикультурного, стало представником національних інтересів свого народу й прийняло на себе державне будівництво України. Однак з того моменту, коли воно приймає на себе представництво суспільних і національних прагнень українського населення, його історія входить у загальну історію України. Ми тут укажемо лише загальні умови розвитку к[озацтва] на Україні, як побутового явища, і ті шляхи, якими воно займає свою суспільну й національну позицію.

Як побутове явище те, що в XVI ст. отримує технічну назву к[озацтва], на Україні існувало здавна: прикордонне добичництво, військове напівосіле населення, що служило оплотом осілої колонізації в боротьбі зі степовими ордами й разом з тим дуже чуйне до зазіхань на свою волю з боку всіляких представників влади. Причини, що відродили в українському житті старе пограничництво під новим ім’ям к[озацтва], які сприяли його формуванню в могутній суспільний клас, полягали в умовах колонізації Східної України XV-XVI ст.

Повільний відплив населення із середнього Подніпров’я, викликаний падінням політичного, державного й культурного міського життя вже в XII – XIII ст., що посилюється в XIII – XIV ст., досягає крайніх меж до кінця XV ст., внаслідок цілого ряду спустошливих походів, розпочатих кримським ханом Менглі-Гіреєм в інтересах його союзника, великого князя московського, на старі київські й переяславсько-чернігівські землі. На початку XVI ст. весь простір по обидва боки Дніпра, аж до теперішнього глибокого Полісся, перетворився в цілковиту пустелю.

У стратегічних помислах на засоби уряду його агентами були відновлені в першій половині XVI ст. найголовніші прикордонні замки – Київ, Остер, Канів, Черкаси, Житомир, забезпечені артилерією й гарнізонами. Під їх захистом тулилися невеликі поселення земян-шляхти, міщан і селян; весь Інший величезний простір земель, що буяв всіма багатствами природи, лежав закинутим або експлуатувався лише частково, «ватагами» промисловців «уходників», у яких страх зустрічі з татарськими наїзниками витіснявся жагою здобичі й військовим молодецтвом (див. також Запоріжжя), розвивається козацьке уходництво й добичництво, що займає не тільки місцеве українське населення, але й приваблює щорічно на час відкриття сезону степових промислів усе значніші маси сміливого й заповзятливого люду із сусідніх українських і білоруських земель – головним чином київського, волинського й білоруського Полісся.

Місцева адміністрація мала також всі приводи сприяти розвитку цих степових промислів, тому що всі вони – і полювання, рибальство, бджільництво, й військове добичництво – були обкладені значними поборами на користь місцевих замків; з іншого боку, військове козацтво давало місцевій адміністрації цінні й дешеві (або – і зовсім безкоштовні) військові сили для прикордонної боротьби з татарами, що складало життєвий нерв місцевих відносин і управління краю. У 1493 р. черкаський намісник (або староста) князь Богдан Глинський з к[озацтвом] напав на татарських людей, взяв і зруйнував Очаків; у перших роках XVI ст. придбав репутацію «славного козака» управитель черкаського староства, потім овруцький намісник Сенько Полозович; але найбільшу популярність на цьому поприщі здобув канівський і черкаський староста Остафій Дашкович (див.).

Ця користь, що мала місцева адміністрація з місцевого к[озацтва] в інтересах оборони й прикордонної війни, пояснює нам також появу перших проектів організації постійного козацького урядового корпусу з козаків, прийнятих на державну службу й утримання. Найдавніше відомий із цих проектів відноситься до початку 1520 р.; цілком ймовірно, він вийшов від київської адміністрації й був прийнятий великим князем литовським, який доручив своєму уряду знайти засоби для організації козацького загону з тисячі або двох [тисяч] чоловік для охорони границь від татар. Однак це доручення через нестачу коштів не було виконане урядом Великого князівства Литовського. Також безрезультатним залишився аналогічний проект, запропонований Остафієм Дашковичем на сеймі в 1533 p.

Точно таким же нездійсненним виявилося розпорядження уряду про реєстрацію козаків, зроблене в 1541 р. старостам наддніпрянських замків. Уряд був в цей час стурбований скаргами кримського й турецького урядів на козацькі напади й погрозами помсти й серйозно думав приборкати к[озацтво]; реєстрація повинна була дати можливість стежити за к[озацтвом] і за їхніми спільниками з місцевої адміністрації. Ця остання тому не могла сприяти цьому плану; але й незалежно від цього неспівчуття реєстрація була нездійсненна вже внаслідок того, що к[озацтво] ще далеко не склалося в цей час у який-небудь певний суспільний клас.

У першій половині й середині XVI ст. к[озацтво] – це насамперед бездомна голота, бродячий люд, і саме ім’я, що вживалося в досить презирливому, аж ніяк не почесному значенні, так що навіть у другій половині [XVI ст.], звертаючись до козаків, уникали називати їх цим ім’ям, а називали «молодцями», «лицарством» або іншими почеснішими титулами. Організованих форм к[озацтва] «на волості», тобто в прикордонних містах, ми в цей час теж ще не бачимо: козацька організація наростала в цей час у степових відходах, на «Низі», вдалині від контролю прикордонної адміністрації, поза досяжністю її фіскальних претензій і поборів (див. Запоріжжя).

Процес утворення козацького стану й організації козацького війська й козацької адміністрації розвивається в другій половині, головним чином – в останній чверті XVI ст., під впливом дуже складних умов і впливів.

Як момент, що сильно підняв самопочуття й настрій к[озацтва], розширив його світогляд за межі дрібної прикордонної війни й добичництва, потрібно відзначити діяльність в 1550 – 1560 pp. князя Дмитра Вишневецького-Байди (див. XX, 522), його кримські й молдавські походи після трагічного кінця в 1563 р. знаходять своє продовження в цілому ряді сміливих походів к[озацтва] у татарські, турецькі й молдавські землі в 1570 – 1578 pp. князя Богдана Ружинського, Підкови й Шаха, потім після участі к[озацтва] у московській війні, організованого Баторієм, – у ряді нових походів в 1582 – 1586 pp.

Ці походи (здебільшого вдалі, здобичницькі) надзвичайно піднімають військову енергію к[озацтва], залучають все нові сили. Одночасно заходи уряду, спрямовані на впорядкування козацьких відносин, надають к[озацтву] характер привілейованого звання, так що приналежність до нього обіцяє представникам непривілейованих класів дуже серйозні соціальні вигоди й залучає в ряди к[озацтва] маси місцевого населення зовсім незалежно від добичницьких або воєнних інтересів. Під впливом цих умов кадри к[озацтва] незмірно виростають у своїй чисельності, організуються в суспільний клас і починають міцно влаштовуватися «на волості», на території коронного управління й шляхетського режиму.

Заходи уряду, що зіграли таку важливу й несподівану роль в еволюції к[озацтва], диктувалися насамперед бажанням приборкати останнє й запобігти подальшим нападам на турецькі й кримські володіння, у вигляді серйозних політичних ускладнень, що створювалися в результаті цих нападів. Кримська орда виправдувала свої спустошливі набіги козацькими нападами; турецький уряд підтримував Крим і зі свого боку загрожував військовими виступами, якщо нападам к[озацтва] не буде зроблений край; польсько-литовський уряд, що втратив будь-яку енергію боротьби з Ордою, зважився для запобігання подальших ускладнень вернутися до старого плану організації урядового козацького війська. Встановлювалася нова посада судді або комісара з козацьких справ, на якого покладався загальний нагляд над к[озацтвом], і надавалася судова й адміністративна влада над ними.

Перша така реформа була обіцяна урядом у його грамоті до козаків 1568 р. і потім здійснена в 1570 – 1572 pp. Коронний гетьман, виконуючи доручення короля (нагадаємо, що це був момент, коли Східна Україна зі складу Великого князівства Литовського перейшла безпосередньо до складу Корони Польської), зробив набір загону к[озацтва] на королівську службу, однак у розмірі лише 300 чоловік. Крім того, він установив і «старшого й суддю» над «всіма козаками низовими». Одночасно із цим гетьман вилучив козаків з-під влади й суду всієї іншої влади винятково під свою гетьманську владу, представником якої повинен був бути згаданий «старший і суддя».

Реформа ця не досягла своєї безпосередньої мети – попередження козацьких набігів і ексцесів; але вона поклала початок козацькому імунітету, цьому вилученню козаків від усякої іншої влади й залежності, крім спеціальної козацької влади, – що зіграло таку важливу роль в історії формування козачого класу. У цьому напрямі реформа 1570 р. знайшла своє продовження в подальших реформах Баторія, що одержали спеціальне значення в пізнішій козацькій традиції, і наступних заходах польського уряду в тому ж дусі. Оскільки організований в 1570 – 1572 pp. козацький загін незабаром розпався, і к[озацькі] напади у період безкоролів’я (1572 – 1576 pp.) дуже підсилилися, а кримський хан як спосіб їхнього приборкання зі свого боку наполегливо радив польському уряду повторити досвід попередніх років – взяти кращу частину к[озацтва] на королівську службу, а інших стримувати суворими поліційними заходами, – новий король Стефан Баторій уважав потрібним виконати цю пораду, хоча навряд чи вірив в її практичне значення.

В 1578 р. був зроблений новий набір козаків на королівську службу, у числі п’ятисот чоловік, розділених на десятки, під началом «отаманів», «верховним начальником» козаків був призначений черкаський і канівський староста князь Вишневецький. Це військо одержало від короля прапор, можливо, і інші інсигнії, що входили в поняття пізніших «клейнотов» (від німецького Klienot – скарб); як резиденція йому було подароване містечко Трахтемирів на Дніпрі, зі старим Зарубинським монастирем, що призначався на військовий шпиталь – притулок для поранених і нездатних до служби козаків. Подальша грамота 1582 р. роз’яснила зміст «вольностей», якими повинні були користуватися «низові козаки» , «особливо ті, що отримують плату від короля»; адміністрація не має права судити й піддавати стягненням козаків без відома й суду козацької влади, козаки звільняються від усяких податків і поборів, що лежали на місцевому населенні та ін.

Така була ця знаменита реформа, від якої пізніше виводився військовий козацький устрій, – шеститисячний козацький реєстр, розділений на 6 полків, козацькі чини й пізніша батуринська резиденція, шляхетські права козаків і різні шляхетські установи на території Гетьманщини. Насправді вона повторювала в головних рисах реформу 1570 p., і дія її не була тривалішою, ніж цієї останньої.

Набраний у 1578 р. к[озацький] полк розпався із закінченням московської війни, для якої призначався. Набір був знову повторений в 1583 p., але й цей новий к[озацький] полк незабаром розтанув, передавши козацькій масі лише свої претензії на різні права й привілеї, починаючи судово-адміністративним імунітетом і закінчуючи претензіями на обкладання населення стаційною повинністю, постачанням припасів і амуніції для потреб війська. У вигляді ультиматуму турецького уряду, роздратованого нападами к[озацтва], в 1590 р. знову було вирішено зробити набір к[озацького] війська (розмір його в 1591 р. був визначений у тисячу чоловік), а проти свавільного к[озацтва] застосувати найсуворіші заходи: усунути к[озацтво] з Низу, поставити за обов’язок всій українській адміністрації й шляхті якнайпильніше стежити за тим, щоб з їхніх поселень ніхто не йшов у степ, на Низ або за кордон для добичництва, не покривати й не чинити ніякого спільництва цим свавільникам і т.ін. Всі ці суворі репресивні заходи не досягали своєї мети, навпаки – вони тільки давали зайвий матеріал для конфліктів зі свавільним козацтвом, що перейшло в справжні війни в 1592 – 1596 pp.; але козацька реформа, «ординації» 1590 р. послужила подальшим етапом у формуванні козацького війська й козацького класу.

У результаті цих (і наступних ординацій) у козацтва і йому співзвучних елементів складається згадане високе поняття про себе. Уряд таке привілейоване військово-службове звання визнавав, властиво, за тими «кращими контингентами к[озацтва], які служили в набраних на королівську службу загонах. Але, з одного боку, воно ніколи не могло впродовж якого-небудь тривалого часу утримати ці набрані загони в порядку й покорі призначеною їм владою, і внаслідок непостійної видачі платні вони постійно розповзалися й зливалися із загальною масою к[озацтва]; з іншого боку, уряд у своїх військових потребах саме не обмежувався цими невеликими загонами «реєстрових» і звертався до послуг якнайширших кіл «нереєстрових», і ці кола прагнув підкорити владі й суду призначуваних ним комісарів з козацьких справ, у будь-яких позовах і порушеннях урядових розпоряджень. У результаті, оскільки розмежування між реєстровим к[озацтвом], прийнятим на службу, і нереєстровим, формально в службу не зарахованим, фактично не існувало, – усе к[озацтво], реєстрове і нереєстрове, однаково вважало себе на службі уряду (від якого звичайно за свою службу теж однаково нічого не отримувало й винагороджувало себе понад здобич поборами й контрибуціями з місцевого населення).

На свою сторожову службу, партизанську війну, на походи проти Орди або в турецькі володіння воно дивилося, як на виконання своєї державної місії, незалежно від того, чи діяло за дорученням уряду або всупереч його бажанням і розпорядженням. Не надаючи значення офіційному реєстру, єдиним критерієм козацького стану воно вважало визнання над собою к[озацької] влади й к[озацького] присуду, але влади й суду не урядових комісарів, а виборної к[озацької] влади.

Особи, що підкорялися цій виборній владі, уважали себе повноправними учасниками всіх к[озацьких] «свобод і вольностей», зовсім незалежно від того, чи в минулому їхні імена були вписані в к[озацький] реєстр, чи ні. Низка цих «свобод і вольностей» тільки частково опиралася на букву королівських грамот, як-от Баторієвої грамоти 1582 p., значно більше – на різних більш-менш поширених тлумаченнях і висновках, що робилися з урядових розпоряджень, або за аналогіями з іншими військово-службовими категоріями держави, до шляхетського стану включно. К[озацьке] військо не пропускало нагоди хоча б у більш-менш загальних виразах указати, що к[озакам], властиво, повинні належати шляхетські права, тому що вони несуть ту ж військову службу, на якій опираються права шляхти; присутність у к[озацьких] рядах досить великої кількості дрібної шляхти підтримувала ці домагання. Але це була, так сказати, програма maximum; minimum, що здійснювало к[озацтво], полягав у тому, що члени к[озацького] війська, особи к[озацького] звання, чи живуть вони на державних землях, у міських громадах або в поміщицьких маєтках, не визнають над собою відповідної влади і юрисдикції, не несуть ніяких податків і повинностей ні особисто, ні зі своїх земель.

Завдяки такій постановці питання – визнаній певним чином й місцевою адміністрацією – приналежність до к[озацтва] ставала бажаною й звабною для представників непривілейованих і напівпривілейованих класів, як міщанство, залишки старого боярства, напівпривілейоване військово-службове населення різних категорій і навіть дрібна шляхта, повноправна в теорії, але на практиці жорстоко придавлена пануванням магнатів, що зробили своєю монополією землеволодіння й управління Південно-Східною Україною.

Якщо раніше представники всіх цих суспільних категорій, займаючись фактично «козацтвом», зовсім не поспішали називати себе козаками, то тепер, коли військова слава й відома політична роль наділили козацьке звання пошаною, а описана вище еволюція надала різні соціально-економічні привілеї, – під козацький присуд переходили й називали себе козаками люди, навіть особливо не прихильні до козацького ремесла, що шукали у своїй приналежності до козацького класу інше – різних соціально-економічних вигод. Якщо раніше, ще навіть у половині XVI ст., к[озацтво] означало переважно неосілий пролетаріат, то тепер поряд з ним, з людьми, що зробили війну й добичництво («козацький хліб») своїм ремеслом, у великій кількості входять представники місцевого землеволодіння – селянського, міщанського й напівпривілейованого.

Не старе добичницьке неосідле козацтво сідає на землю, як припускали деякі історики, а поряд із цим пролетарсько-добичницьким елементом наростають кадри, так би мовити, козацької буржуазії – дрібної й середньої, зазначені в наших джерелах такими висловами, як «статочніші», «помірковані», «кращі люди» і т. ін. Це були часи, коли внаслідок погіршення становища селянства в західних і північних частинах України надзвичайно посилився еміграційний рух селянства з цих областей у місцевості, менш захоплені розвитком поміщицького господарства й кріпосного права.

Наприкінці XVI ст. і на початку XVII ст. ця еміграційна хвиля, переходячи з етапу на етап, ударяє з незвичайною силою в майже незаселені, зовсім незнайомі із кріпосницькими відносинами простори Подніпров’я. Виростають у найкоротший час десятки містечок і сіл, сотні хуторів. Слідами за колонізацією рухається поміщицьке право, що встановлює різні повинності для населення, – спочатку, щоправда, у дуже легких формах. Коли в цей час створюється згадане уявлення про к[озацтво] як про соціальну категорію, що надає за військову службу й підпорядкування козацькій владі повну волю від будь-якої іншої залежності, величезні маси міщан і селян спрямовуються в ряди к[озацтва].

Переглядаючи перепис коронних маєтків, зроблений у 1616 p., ми зустрічаємо на кожному кроці численні маси «покозачившихся», інакше «неслухняних», міщан і селян, і на цій підставі вони відмовляли у яких-небудь повинностях старостинській адміністрації. Зустрічаємо містечка, що покозачилися майже поголовно, що відмовляють адміністрації у вимогах цілком необтяжливих (як-от у тій же військовій службі), очевидно, – принципово ухиляються від визнання якої-небудь залежності від шляхетського режиму. Те ж саме [помічаємо і] серед сільського населення.

Все це вносить істотні зміни в життя й характер к[озацтва] і визначає його подальші відносини.

К[озацтво], що складається у певний стан, незмірно виростає; козацьке військо оперує не сотнями й тисячами, а десятками тисяч готових до походу за першим наказом козацької влади; ще в 1590-х pp. козацька старшина вважала за можливе мобілізувати у похід 6 тис. козаків – у хотинській війні 1621 р. козаки виставляють понад 40 тис. При цьому центр ваги к[озацтва] переходить з Низу «на волость», в область «городову» (див. XX, 524). Військова організація переходить в територіальну, військові відділи осідають на землю, військова адміністрація здобуває й розширює судові й адміністративні функції стосовно козацького населення своїх округів, створює мережу чисто козацького управління, що конкурує з коронним управлінням (або фактично – магнатським).

К[озацтво], перетворюючись у могутню соціальну силу, стає протилежним полюсом польсько-шляхетського режиму й у силу реакції збирає навколо себе все, що стоїть в опозиції цьому останньому. З іншого боку, поглинаючи усе значніші маси місцевого населення, воно приймає на себе його представництво – не тільки соціальних, але й національних (у тодішніх умовах національного життя, що зосереджуються головним чином на питаннях церковно-віросповідних). На цьому грунті створюються більш-менш тісні зв’язки к[озацтва] із представниками верхніх прошарків українського суспільства – духівництвом, міщанством і залишками українського дворянства.

Паралельно із цим загострюються відносини до к[озацтва] польського режиму, правлячих шляхетсько-магнатських кіл, що не миряться ні з таким чисельним зростанням к[озацтва] і його самостійними виступами в політиці, ні з привласненими к[озаками] свободами й вольностями й тим уживанням, яке робили з козацького імунітету широкі українські маси, що «виламувалися» з-під шляхетського панування. На цьому грунті відбуваються важкі конфлікти, кровопролитні козацькі війни з польським режимом, що закінчуються рішучим розривом в 1650-х pp.

З іншого боку, всередині самого к[озацтва] позначається соціальна тріщина між козацьким пролетаріатом («черню» або «голотою») і новою к[озацькою] буржуазією, що захоплює керівництво к[озацьким] життям «у містах», тимчасом як «Низ» із Запорозькою Січчю (див. XX, 519 і далі) групує навколо себе всіх незадоволених правлінням цієї старшини («дуків»), що врешті складається в особливий вищий суспільний клас, який відроджує у своєму середовищі, у своїх інтересах, традиції польського шляхетського класу й шляхетського права.

Історія цієї боротьби, однак, входить уже в історію політичних і соціальних відносин України XVII – XVIII ст. (див. Україна).

Література з історії українського к[озацтва] дуже велика; вона в найголовнішому зазначена в моїй книзі «Истории украинского к[азачества]», т. І (1913), т. II (1914) (т. III, що доводить історію українського к[озацтва] до повстання Хмельницького, вийде, ймовірно, до кінця 1914 р.); у цій книзі, що становить витяг з VII і VIII т. моєї «Історії України-Руси», викладається історія українського к[озацтва] у зв’язку з колонізаційними умовами Східної України, із соціальним процесом і національною боротьбою XVI – XVII ст. З польської точки зору освітлена історія українського к[озацтва] у недавно виданій книзі А.Яблоновського «Historya Rusi południowej» (Краків, 1913). Для початкової історії к[озацтва] з новітньої літератури слід зазначити книгу А.Стороженка «Стефан Баторий и днепровские к[азаки]» (Київ, 1904), і дослідження Івана Крип’якевича «Козаччина і Баторієві вольности», поміщене у вигляді вступної статті до VIII т. «Жерел до історії України», видане львівським «Науковим товариством ім. Шевченка» (1908).

Примітки

Публікується в українському перекладі за виданням: ГрушевскийМ. Казачество на Украине // Энциклопедический словарь «Русского библиографического института бр. А. и И. Гранат и К.» / 7-е, совершенно переработанное издание. – [М., 1914]. – Т. XXIII. – Стл. 106-118.

внаслідок цілого ряду спустошливих походів, розпочатих кримським ханом Менглі-Гіреєм в інтересах його союзника, великого князя московського, на старі київські й переяславсько-чернігівські землі – за часів правління на ханському троні Менглі-Гірея (1466 – 1515) ці походи та напади на українські прикордонні землі відбувалися після укладання союзницьких відносин Кримського ханства з Великим князівством Московським у середині 70-х років XV ст. та у зв’язку із потраплянням у васальні відносини до Туреччини у 1475 р. Після захоплення та знищення Києва у 1482 р. такі походи за здобиччю та ясиром проводилися майже щороку (до 1556 р. відбулося понад 80 нападів), див.: ДашкевичЯ.Р. Ясир з України (XV – перша половина XVII ст.) як історико-демографічна проблема // Український археографічний щорічник. Н.С. – К.,1993. – Т.2. – С.40-47.

…страх зустрічі з татарськими наїзниками витіснявся жагою здобичі й військовим молодецтвом (див. також Запоріжжя)… – це гасло також написав М.Грушевський, див.: Запоріжжя і Запорізька Січ (Січа) // Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 8: Серія «Історичні студії та розвідки (1906 – 1916)». – С. 342 – 349.

У 1493р. черкаський намісник (або староста) князь Богдан Глинський з к[озацтвом] напав на татарських людей, взяв і зруйнував Очаків… – князь Богдан Глинський – намісник черкаський (1488 – 1495) і путивльський (1495 – 1497). Під час нападу на новозбудований татарами Очаків у 1493 р. він також побив і захопив у полон 64 татар і здобич на суму 30 тис. «алтин»; тоді ж він захопив московського посла Суботу, що їхав до Криму з Волощини, див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. 7. – С. 59, 90.

…найбільшу популярність на цьому поприщі здобув канівський і черкаський староста Остафій Дашкович (див.) – див. публікацію М.Грушевського у нашому виданні на с. 251.

Найдавніше відомий із цих проектів відноситься до початку 1520 р…. – на сеймі у Торуні в 1520 р. був затверджений новий план оборони, який роз’яснила ординація від 28 квітня 1520 р., за якою була встановлена «поточна оборона» в три лінії: передова сторожа; загони безпосереднього прикриття Поділля між Кам’янцем і Хмільником і головні сили в районі Буська – Олеська, але через неохоту польської шляхти до понесення військових затрат він не був реалізований, див.: Леп’явко С. Великий кордон Європи як фактор становлення українського козацтва (XVI ст.). – Запоріжжя, 2001.

Також безрезультатним залишився аналогічний проект, запропонований Остафієм Дашковичем на сеймі в 1533 р. – Остафій Дашкович на Пйотрківському сеймі 1533 р. запропонував організацію регулярної сторожової служби, що складалася б з 2 тис. чоловік для захисту перевозів на Дніпрі, кількасот чоловік кінноти для перевезення провіанту. Цей план Також передбачав побудову кількох замків на дніпровських островах. Але уряд не бажав витрачати кошти на укріплення, віддалені від заселеної території на значній відстані, див.: Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану, друга половина XV – середина XVII ст. – К., 2006. – 2-ге вид. – С. 64.

…розпорядження уряду про реєстрацію козаків, зроблене в 1541 р. старостам наддніпрянських замків – так, відомо, що 1541 р. Сигізмунд І надіслав черкаському старості князю Андрієві Пронському грамоту з застереженням про козацькі походи на татарські улуси. Згодом до Черкас прибув Представник великого князя Стрет Солтанович для складання козацького реєстру, проте в джерелах не збереглося результатів цих заходів, див.: Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану, друга половина XV – середина XVII ст. – С. 64.

…потрібно відзначити діяльність в 1550-1560pp. князя Дмитра Вишневенького-Байди (див. XX, 522)… – окреме гасло про Дмитра Вишневецького не було написане для «Енциклопедичного словника», але про нього М.Грушевський коротко пише в гаслі про Запоріжжя та Запорізьку Січ; див. також його окрему публікацію про особу князя Дмитра Вишневецького в історії та белетристиці: Байда-Вишневецький у поезії і історії // Записки Українського наукового товариства в Київі. – К., 1909. – Т. 3. – С. 108 – 139 (передруки праць у: Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 8: Серія «Історичні студії та розвідки (1906-1916)». – С. 342-349, 90-115).

Перша така реформа була обіцяна урядом у його грамоті до козаків 1568 р. і потім здійснена в 1570 – 1572 pp. – польський король Сигізмунд Август (1533 – 1572) у 1568 р. видав грамоту з пропозиціями козакам служити на королівській службі. Процес реалізації проекту тривав кілька років, і в результаті в грамоті від 5 червня 1572 р. Сигізмунд Август підтвердив розпорядження коронного гетьмана Юрія Язловецького про набір 300 козаків на державну службу. Важливою складовою цього документа стало призначення шляхтича Яна Бадовського старшим і суддею над низовими козаками, що фактично започаткувало визнання державою судового імунітету козацтва, див.: Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану, друга половина XV – середина XVII ст. – С. 65-66.

У цьому напрямі реформа 1570 р. знайшла своє продовження в подальших реформах Баторія, що одержали спеціальне значення в пізнішій козацькій традиції, і наступних заходах польського уряду в тому ж дусі – М.Грушевський досить скептично ставився до спеціального виокремлення значення «Баториєвих вольностей» для розвитку козацького стану, що було помітно в історіографії кінця XIX – початку XX ст., див. його детальний огляд літератури з цього питання: ГрушевськийМ. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. 7. – С. 577 – 579. Найповнішу розробку цієї проблеми в історіографії зробив учень М.Ірушевського, див.: Крип’якевичІ. Козаччина і Баториєві вольності // Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1908. – Т. 8: Матеріали до історії української козаччини / Вид. І.Крип’якевич. – Т. 1. – С. 1 – 46.

… «верховним начальником» козаків був призначений черкаський і канівський староста князь Вишневецький – йдеться про Михайла Олександровича Вишневецького (1529 – 1584), що був канівським і черкаським старостою у 1559 – 1580 pp., київським каштеляном – у 1581 – 1584 pp., див.: Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. – С. 109,117, 300.

Подальша грамота 1582р. роз’яснила зміст «вольностей», якими повинні були користуватися «низові козаки»… – за грамотою польського короля Стефана Баторія від 1582 p., спрямованою до українських воєвод та старосте, розширявся юрис-дикційний імунітет козацького стану: була введена заборона для місцевих урядників розтягувати свою владу та повноваження на козаків, які перебувають на державній службі та беруть платню від держави; без відома козацького старшого не можна було карати та саджати в тюрму козаків, накладати податки та повинності, забирати майно в померлих тощо, детальніше див.: ГрушевськийМ. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. VII. – С. 157-158.

…присутність у к[озацьких] рядах досить великої кількості дрібної шляхти підтримувала ці домагання – сучасний дослідник Сергій Леп’явко, детально розробивши, оживив боярську теорію походження козацтва, див. його основні праці: Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996; Його ж. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1561 – 1591). – Чернігів, 1999; Його ж. Великий кордон Європи як фактор становлення українського козацтва (XVI ст.). – Запоріжжя, 2001.

Переглядаючи перепис коронних маєтків, зроблений у 1616 p., ми зустрічаємо на кожному кроці численні маси «покозачившихся»… – королівська грамота від 20 січня 1616 р. згадує про значну чисельність козаків – до 40 тис. осіб, причому їхнє зростання не припиняли жодні королівські комісії та сеймові ухвали, див.: Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1908. – Т. 8: Матеріали до історії української козаччини / Вид. І.Крип’якевич. – Т. 1. – С. 167; Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану, друга половина XV – середина XVII ст. – С. 78.

На цьому грунті створюються більш-менш тісні зв’язки к[озацтва] із представниками верхніх прошарків українського суспільства – духівництвом… – сучасний дослідник Сергій Плохій провів грунтовний перегляд історії українського козацтва XVI – початку XVIII ст. через призму релігійних взаємин того часу, див. його монографію: Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. – К., 2006. – 2-ге вид.

Мирон Капраль

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2009 р., т. 9, с. 266 – 273.