Олельковичі
Михайло Грушевський
Олельковичі, князівський рід, що відіграв видатну роль в історії України й Білорусії. Родоначальником його був кн. Володимир Ольгердович, близько 1362 р. посаджений батьком на князювання в Києві. Позбавлений Вітовтом своїх володінь у 1393 – 1394 pp., він «бігав до Москви», і тільки перед смертю одержав невеликий (порівняно) уділ – Слуцьке князівство. Але синові його Олельку (Олександрові), завдяки великим родинним зв’язкам та обережному лавіруванню серед ворогуючих партій Великого князівства Литовського, в 1440 р. удалося повернути собі свою отчину, Київське князівство. Він володів ним до смерті (помер у 1454 р.) і передав після себе старшому синові Семенові Олельковичу, що правив ним також до кінця своїх днів (помер у 1470 р.). У Київській землі дуже цінували оновлений цими князями блиск київського стола й відновлення старих традицій і зберігали вдячну пам’ять про заходи цієї династії з відновлення київських пам’яток із запустіння (особливо після погрому Едигея). По смерті Семена великий князь литовський Казимир не погодився на перехід Київського князівства до його брата Михайла і, незважаючи на опір, навіть бунт киян, дав їм звичайного воєводу, а нащадки князів Семена й Михайла повинні були залишитися при Слуцькому князівстві. Вони володіли ним до припинення роду впродовж усього XVI ст. У1560 – 1570-х pp. двір князя Юрія Слуцького був визначним культурним православним центром; за словами Поссевина, на жаль, дотепер не підтверджених іншими свідченнями, тут була друкарня й школа на кшталт острозької. Але сини Юрія перейшли в католицтво, вимерли в молодих літах, в 1580-х pp., і Слуцьке князівство з рукою князівни Софії перейшло в рід Радзивиллів.
Див.: Грушевський, «Історія України-Руси», т. IV.
Примітки
Публікується за виданням: Грушевский М. Олельковичи // Энциклопедический словарь «Русского библиографического института бр. А. и И. Гранат и К.» / 7-е, совершенно переработанное издание. – Т. XXX. – [М., 1916]. – Стл. 570 – 571.
Вибрана література про Олельковичів: Модест. Потомки великого князя литовского Ольгерда, князья Олельковичи, защитники православия и русской народности в Литве и на Руси // Вестник Западной России. – Вильно, 1868. – № 6. – С. 137 – 155; Ж[итецкий] П. По поводу реферата г. Малышевского о роде князей Олельковичей киевских и Слуцких // Киевский телеграф. – К., 1875. – 25 апреля; Паславський I. «Олельковицький ренесанс»: малодосліджені сторінки культурного життя Киева XV ст. // Міжнародний конгрес україністів. – Львів, 1994. – Т. 2. – Філософія. – С. 69 – 74; Його ж. Церква і культура на Україні в середні віки. 2. Олельковицький ренесанс і релігійно-культурні процеси постфлорентійської доби // Київська церква. – К., 2000. – № 2. – С. 55 – 65. Івакін Г. Київ доби Олельковичів // Історія Русі-України. – К., 1998. – С. 281-289.
Олельковичі, князівський рід… – князі Олельковичі (Слуцькі) вели своє походження від великого литовського князя Гедиміна. Першим представником роду вважався правнук Гедиміна і внук великого литовського князя Ольгерда Олександр (Олелько) Володимирович (помер у 1454 p.). Від його молодшого сина Михайла (помер у 1481 р.) виводяться князі Олельковичі-Слуцькі. По чоловічій лінії рід перервався у 1592 p., а жіночій – у 1612 р. Представники роду упродовж другої половини XV – XVI ст. були київськими, копильськими, новгородськими, пінськими та слуцькими князями. Детальніше див.: Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – Біла Церква, 2006. – С. 642 – 646.
…одержав невеликий (порівняно) уділ – Слуцьке князівство – за найновішими дослідженнями, наприклад, Л.Войтовича, князь Володимир Ольгердович (бл. 1331 – після 1398 pp.). четвертий син великого литовського князя Ольгерда Гедеміновича, у 1362 – 1393 pp. – київський, 1395 – після 1398 р. – копильський князь. В час київського князювання проводив самостійну політику, карбував власну монету. Обстоював разом зі своїми братами – князями сусідніх щодо київського удільних князівств автономістську політику щодо великих литовських князів. Внаслідок поразки князя Свидригайла у війні з Вітовтом у 1392 р., у якій виступав у союзі з першим, згодом змушений уступити Київське князівство. Детальніше див.: Войтович А. Княжа доба на Русі. – С. 636.
…удалося повернути собі свою отчину, Київське князівство – князь Олександр (Олелько) Володимирович (помер у 1454 p.), старший син Володимира Ольгердовича, слуцький і копильський князь (після 1398 – 1440 pp.), як і батько, підтримував політику свого дядька князя Свидригайла, через що в 1432 – 1440 pp. ув’язнений у Кернові. У 1440 р. отримав Київське князівство не як династичний, а службовий уділ (по-життєвий бенефіцій). Див.: Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна / Видання друге, переглянуте і виправлене. – К., 2008. – С. 105. Про князя Олелька Володимировича див.: ВойтовичЛ. Княжа доба на Русі. – С. 642 – 643.
…передав після себе старшому синові Семенові Олельковнчу, що правив ним також до кінця своїх днів (помер у 1470 р.) – дослідники подають 1471 р. як рік смерті князя Семена Олельковича (1420 – 1471 pp.). Цей князь титулувався «з ласки Божої великий князь київський», проводив незалежну політику від великокнязівського столу (Войтович Л. Княжа доба на Русі. – С. 644).
…київських пам’яток із запустіння (особливо після погрому Едигея) – саме в час правління Олельковичів у Київському князівстві активізувалося економічне життя, що було пов’язане з розвитком транзитної торгівлі, а також культурне. Останнє знайшло вияв у меценатстві Олельковичів (відновлення Успенського собору Києво-Печерського монастиря), згуртуванні у Києві книжників, а саме перекладачів єврейських та арабських творів (переважно окультної та астрологічної тематики) на тогочасну українську мову. Детальніше див.: Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – С. 152-156.
…не погодився на перехід Київського князівства до його брата Михайла… – після смерті князя Семена Олельковича великий литовський князь Казимир Ягайлович скасував Київське князівство, призначивши на новостворене воєводство воєводою поляка Мартина Гаштольда. Політика великого князя викликала протидію перш за все в брата князя Семена Олельковича – новгородського князя Михайла Олельковича, який організував «змову князів» проти Казимира з метою відновити Київське князівство. План вбивства великого князя на весіллі князя Федора Бельського провалився і князя Михайла Олельковича разом з князем Іваном Гольшанським 30 серпня 1481 р. страчено (Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – С. 155 – 156).
…нащадки кн[язів] Семена й Михайла повинні були залишитися при Слуцькім князівстві – насправді єдиний спадкоємець князя Семена Олельковича по чоловічій лінії син Василь (помер 4 червня 1495 р.) не володів слуцьким князівством, а пінським, яке отримав по смерті батька в 1471 р. Слуцьке князівство перейшло до сина князя Михайла Олельковича – Семена (помер 14 листопада 1503 p.), який володів ним у 1481 – 1503 pp. (Войтович Л. Княжа доба на Русі. – С. 645). Після нього князівство до 1592 р. утримували його спадкоємці по чоловічій лінії: князі Юрій Семенович Слуцький – у 1503 – 1542 pp., Семен II Юрійович Слуцький – у 1542 – 1560 pp., рідний брат останнього Юрій II Юрійович Слуцький – у 1560 – 1578 pp. По смерті останнього його три сини спільно володіли князівством: старший син Юрій III Юрійович Слуцький – у 1579 – 1586 pp., середній Олександр Юрійович Слуцький – у 1579 – 1591 pp. і молодший Іван-Семен Юрійович Слуцький – у 1579 – 1592 pp. По смерті останнього представника князів Слуцьких по чоловічій лінії 1592 р. єдина дочка Юрія II Юрійовича Слуцького і сестра трьох останніх власників князівства Софія Юріївна Олельківна-Слуцька тримала слуцькі маєтності до своєї смерті (9 березня 1612 p.). Опісля вони перейшли до її чоловіка – віденського каштеляна Януша Радзивілла (помер у 1620 p.). Див.: Войтович Л. Княжа доба на Русі. – С. 645 – 646.
У 1560 – 1570-х pp. двір князя Юрія Слуцького був визначним культурним православним центром; за словами Поссевина, на жаль, дотепер не підтверджених іншими свідченнями… – наприклад, у 1577 р. при дворі Юрія Юрійовича Слуцького перебував Мацей Стрийковський, де збирав відомості про повстання князя Михайла Глинського 1508 р. (Бучинський Б. Початки політичної кар’єри Остафія Дашковича // Записки Наукового товариства імени Шевченка. – Т. СХІІІ. – Львів, 1913. – С. 37).
…сини Юрія перейшли в католицтво, вимерли в молодих літах, в 1580-х pp…. – три сини князя Юрія II Юрійовича Слуцького (помер 9 листопада 1578 p.), старший Юрій III Юрійович Слуцький помер 6 травня 1586 р. на 27 році життя, середній Олександр Юрійович Слуцький – 26 червня 1591 p., а молодший – Іван-Семен Юрійович Слуцький – 29 квітня 1592 р. (Войтович А. Княжа доба на Русі. – С. 646).
… Слуцьке князівство з рукою князівни Софії перейшло в рід Радзивиллів – після смерті останньої представниці роду Олельковичів-Слуцьких Софії Юріївни 9 березня 1612 р. князівство перейшло до її чоловіка (від 1 листопада 1600 р.) – віленського каштеляна Януша Радзивілла, старшого сина Кшиштофа «Перуна» Радзивілла (помер у 1603 p.), віленського воєводи й литовського великого гетьмана. Після смерті Януша Радзивілла у 1620 р. слуцьке володіння успадкував його єдиний син, литовський конюший Богуслав Радзивілл (помер у 1669 p.). Після смерті останнього слуцькі маєтності перейшли до його єдиної дочки Людвики-Кароліни (померла в 1695 p.), дружини Людвіка Гогенцоллерна, а потім неубурзького князя Кароля Філіпа Віттельсбаха. До 1792 р. нерухомості колишнього слуцького князівства, які входили до «неубурзьких володінь», успадкували нащадки останнього. Див.: Zielińska Т. Poczęt polskich rodów arystokratychnych. Tablice geneałogiczne. – Warszawa, 1997. – S. 33.
Андрій Фелонюк
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2009 р., т. 9, с. 250.