Українські стародруки
Михайло Грушевський
Між різними утратами, великими і малими, які мені прийшлось понести отсими роками, не раз заколе мене в серце згадка про прегарні примірники українських перводруків – заблудівського толкового «Євангелія» 1569 р. і львівського «Апостола» 1574, котрі я віз, вертаючись з свого заслання на Україну, в перших днях революції. Вечором у вагоні я не втерпів, щоб ще раз не поглянути на сі чудові пам’ятки нашої старої графіки, і положив їх собі під подушку, лягаючи спати; але більше не довелось мені їх побачити, бо на світанні вагон сей згорів з усім. Правда, якби не згоріли вони у вагоні, згоріли б у Києві рік пізніше з усею іншою моєю колекцією стародруків. Так їм судилось! А все ж і досі залоскоче коло серця, коли згадаю сі розкішні фоліанти, величаве письмо, стильні оздоби, прегарну киноварь, увесь сей маєстат нашого старого друкарського куншту.
У нас, на стид наш, мало було цікавості і зрозуміння краси нашого друкарського мистецтва – одної з найшановніших рубрик у нашій культурній традиції. З виїмком старого Максимовича от і не пригадую собі в тій хвилі ніякого визначнішого знавця і цінителя нашої старої графіки. Що було зроблено для неї, зроблено майже виключно росіянами: Сопіков, Каратаєв, Ровинський – се вони скаталогували наші стародруки, наші гравюри; мало зробили для вияснення розвою історії нашої графіки, – але ми не зробили і стільки в сім напрямі. Тільки в найостаннішім часі, в зв’язку з загальним (деяким!) заінтересуванням нашим старим мистецтвом, можна було помітити трохи інтересу і для нашого старого друкарства.
Я звернувся до його пам’яток у зв’язку з своїми виданнями по історії української культури – до них крок за кроком уводив все більше матеріалу з нашої друкарської графіки. Останнім моїм передвоєнним планом було видання книжки з можливо повним використанням графічного матеріалу львівського «Апостола». Для сього я довго шукав доброго примірника сеї книги, і, власне, відшукав під час свого заслання до Москви 1916 р.
Як на Заході, так і у нас перводруки імітували рукопись у стилі букв, в уживанні декорацій, у графічній системі. Перші видання «Івана Федоровича» на нашій землі (до неї зачисляю і Заблудів, хоч він лежить у пограничній переходовій білорусько-українській полосі) старались наблизитись якомога більше до старого уставного письма, великих, фоліантових рукописів, розкішного письма, з масою киноварі, великими маргінезами, не було переведено детального порівняння між заблудівськими і львівськими виданнями Федорова, з одного боку, і московськими, з другого; я не мав нагоди теж зробити сього в деталях – деякі подібності кидаються в око при першім погляді, але се поверхове вражіння мусить бути провірене детальними студіями. В кождім разі московські друки мали взірцем таки не що інше, як наше традиційне уставне київське письмо, котре відкривається «Остромировим Євангелієм», найстаршою і одною з найрозкішніших рукописей, виготовлених у Києві (для Новгорода Великого).
Острозька друкарня, котрою потім кермував Федоров, має інший стиль. Нема того розкішного, маєстатичного уставу, друкарня, видимо, пильнує економії, можливо, компактного видання, вишукує тонкі, дрібні письма, які йдуть за латинською курсивою, як мені здається, і свійською скорописсю (пишу з пам’яті, не маючи під рукою ніякого матеріалу, щоб провірити старі вражіння). Видання острозькі незвичайно бідні з графічного погляду, майже не мають ніяких окрас, нічого, щоб веселило око. Так і згадуються старі й нові докори старому князеві Константинові за його скупство в меценатстві.
Львівські брацькі і стрятинські балабанівські друки мало що багатші, – теж не мають графічних амбіцій. Вони підіймаються тільки з переходом друкарської роботи до Печерської лаври. Перший її друк – «Анфологіон» 1619 р. – зістався взагалі одною з найбільш інтересних пам’яток нашої графіки. Його гравюри зістались, властиво, унікатом – з того погляду, що вони йшли не за західними німецькими взірцями, як переважна маса пізніших гравюр, а за свійською графікою, за місцевою іконографією, за київською традицією. Деякі з них я дав у своїх виданнях, особливо в «Культурно-національнім руху»: вони можуть дати поняття про сей стиль, – хоч би, напр., сей архангел на с. 32. Але й весь графічний апарат сеї єдиної в своїм роді книги при всій своїй нескладності незвичайно інтересний: книга незвичайно багата на графічну оздобу – я б сказав необрахована й марнотратна в своїй друкарській техніці.
З сього погляду вона стоїть одинцем, але, загалом сказавши, печерська друкарня виявила значну гойність у графічній своїй техніці, і протягом двох століть, XVII – XVIII, поки не заїла її до решти синодальна опіка, вона дала дуже багато інтересного і в гравюрі і в чисто друкарській графіці.
На першім місці стоїть, розуміється, «Печерський Патерик», найбагатша гравюрами книга. Вона мала протягом сих двох століть кільканадцять видань, і коли не помилюсь, для неї чотири рази було вирізано повний сортімент гравюр, дуже багатий, який містить сотні образків і композицій. По німецьким взірцям був зроблений сортімент гравюр на євангельські теми, кілька разів повторений у печер[ських] виданнях XVII в. Славний «Требник» Могили, теж одно з найбільш монументальних видань, бідніший у гравюрі, дуже розкішний у письмі в чисто друкарській виправі, становить теж одно з величавих творів нашої графіки. Ще більш грандіозні «Мінеї» Дмитра Ростовського видані гарно, але скромніше й холодніше, хоч якраз ся епоха – часи Мазепи – становить добу найбільшого розвою київського мистецтва, в графіці так само, як і в іншім мистецтві. Се початки київської різьби на міді, у великих розмірах: вона дала дуже гарні речі, і виданий в перших роках XVIII століття «Печерський патерик» з новими гравюрами Тарасевича являється одною з найбільш гарних і смаковитих книг, які видала Україна, – вона може витримати порівняння з найбільш елегантними творами графіки світової.
Катастрофа 1708 р. підрізала сей розцвіт; указ 1720 p., засудивши на смерть взагалі всяку українську друкарську продукцію, задав йому смертельний удар. Чернігівська друкарня була реквізована за те, що не хотіла піддатись новій цензурі; київська піддалась – але під сим обухом присіла відразу. Тільки в часах Єлисавети, коли дана була «Малій Росії» загальна пільга, появила вона кілька величавих видань, які нагадали старі добрі часи. Загалом же, хоч і виходили часом гарні речі – як оздоблені Гр[игорієм] Левицьким «Новий Завіт», «Апостол» і т. ін., – все ж наш київський куншт, видимо, заникав під московською рукою, і в інших кінцях України не появилось нічого, що б могло його заступити. Нова гражданка, по московським взірцям, була гіркою заміною стильної й розкішної старої графіки.
Тільки з кінцем XIX в. зачалась загальна реакція проти того пісного зубожіння графіки, до котрого вона дійшла паралельно з розвоєм друкарської техніки протягом століття. Почався поворот до книги – твору краси, витвору мистецтва, замість тої механічної в’язанки нумерованих листів, можливо, читких, можливо, «убористих», можливо, економних, якою стала книга в результаті сих технічних успіхів. Почалась туга за давньою книгою, котра дійсно була «кунштом», почавши від паперу, краски, черенок (букв), і кінчаючи берегами (обрізом), витисками оправи, застіжками і опорами, які хоронили витискану шкіру від стирання. Появляються імітації старих оправ, – на жаль, занадто дорогі, щоб вони могли стати власністю широких кругів. Заразом у графіці починається поворот до старих взірців, бажання надати фізіономію й красу письму (шрифтові), з’являються нові закрої його під старий стиль, імітації старих друкарських оздоб.
Наша українська графіка повинна була теж піти сею дорогою; може, б була й пішла, якби не воєнна руїна і пізніша революційна буря. Я принаймні, як кажу, мав в плані кілька видань, які мали розбудити інтерес до нашої старої графіки – до її відродження в нашій новій друкарській продукції. Розуміється, тут мова йде не про саме механічне вживання старих взірців, їх копіювання чи імітування (яке до певної міри було почалось після мого «Культурно-нац[іонального] руху»).
Ми не можемо друкувати старими черенками XVII в., ні механічно повторити сі старі оздоби: се має значіння тільки для розбудження інтересу до скарбів нашої старої графіки; але для вжитку нової мусить вона бути відроджена в новій формі, приладженій до сучасної техніки, до сучасних понять краси. Я думаю, що се й зістанеться завданням будучих українських артистів-графіків: використати нашу стару друкарську скарбницю, притягти сюди й використати – так, як використовував її старий друкарський куншт, так само і графіку рукописну, мініатюру, фреску, орнамент дерев’яний, металічний, кістяний. Дати з того всього нові закрої нашому друкарському письму, друкарським оздобам, заставкам, кінцівкам, орнаментам, викинувши все те тривіальне сміття, яке налізло до нас з усіх боків в пору глибокого занепаду артистичної творчості, який українське життя пережило в XIX в. під натиском офіціальної русифікації й полонізації.
Україна знову повинна дістати поруч купонних книжок і трамвайних білетів таку книгу, яка б відбивала в собі її артистичне життя, була витвором практичного (прикладного) мистецтва, яким була наша рукопись і книга в старих часах, і виховувала б естетично людину, котра матиме з нею до діла.
Юдендорф в Штірії, Мартові іди 1921
Примітки
Публікується за виданням: ГрушевськийМ. Українські стародруки // Книга: неперіодичний бібліографічний орган Об’єднання українських видавців / Під ред. Д.Антоновича. – К., 1921. – Кн. 1. – Грудень. – С. 2 – 4.
У цій публікації М.Грушевський заторкує цікавий мистецький аспект оформлення давньої української книжки. Він був активним збирачем та колекціонером українських стародруків, розпочавши від стародруків Івана Федорова (Федоровича) з кінця XVI ст. Втім доля цієї колекції виявилася сумною: згоріла в пожежах у 1917 та 1918 pp., про що автор згадує у тексті. М.Грушевський одним із перших почав використовувати багату книжну графіку XVI – XVIII ст. у своїх науково-популярних роботах, у чому йому допомагав його добрий приятель, геніальний український графік XX ст. Василь Кричевський. Саме він витворив національний стиль в оформленні української книжки на основі багатих графічних традицій ранньомодерного періоду; детальніше див.: Лагутенко О. Українська графіка першої третини XX століття. – К., 2006; Її ж. Графіки: нариси з історії української графіки XX століття. – К., 2007.
З українським національним відродженням у XX ст. багата мистецька спадщина української книжкової графіки XVI – XVIII ст. стала об’єктом уваги багатьох істориків мистецтва, назвемо лише основні узагальнюючі монографії та видання гравюр:
Січинський В. Історія українського граверства XVI – XVIII ст. – Львів, 1937;
Каганов І. Українська книга кінця XVI – XVIII ст. – Харків, 1959;
Запаско Я. Мистецтво книги на Україні в XVI – XVIII ст. – Львів, 1971;
Степовик Д. Українська графіка XVI – XVIII ст. – К., 1982;
Гравюри українських стародруків XVI – XVIII ст. / Автор нарису, упорядник ілюстрацій Г.Н.Логвин. – К., 1990.
…прегарні примірники українських перводруків – заблудівського толкового «Євангелія» 1569 p. і львівського «Апостола» 1574… – йдеться про першодруки Івана Федорова (Федоровича), перший з яких – «Євангеліє учительноє» – був надрукований у Заблудові, маєтності князя Григорія Ходкевича на Гродненщині, сучасній території Білорусі. М.Грушевський відносить його до «українських перводруків з погляду культурної єдності українського та білоруського етносів у XVI ст., що спільно розвивали високу культуру, писемність. Хоча ці два етноси мали відмінні народні мови та виразні етнографічні особливості.
Правда, якби не згоріли вони у вагоні, згоріли б у Києві рік пізніше з усею іншою моєю колекцією стародруків. Так їм судилось! – під час повернення з Москви в Україну в березні 1917 р. вагон, у якому їхав М.Грушевський, загорівся. У пожежі згоріли книжки та рукописи, які історик взяв із собою. М.Грушевський також згадує про пожежу його будинку на вул.Паньківській у Києві у 1918 p., внаслідок якої була знищена його бібліотека, мистецькі колекції та науковий архів (див.: Гирич І. Знищені мистецька збірка і архів Михайла Грушевського в його київській оселі // Пам’ятки України: Історія і культура. – К., 1995. – № 1. – С. 103 – 105). Ось як М.Грушевський описав цю сумну подію:
«Під час бомбардування Києва большевики запальними знарядами розстріляли дім, де я жив, – наш фамільний дім, побудований десять літ тому за гроші, полишені батьком. Кільканадцять запальних знарядів, що влетіли один за другим до нашого помешкання й сусідніх, за кілька мінут обернули в одно вогнище весь дім. Згоріли мої рукописи й матеріали, бібліотека і переписка, колекції українських старинностей, що збирав я стільки літ, збірки килимів, вишивок, зброї, посуди, порцеляни, фаянсу, окрас, меблів, малюнків. Довго було б оповідати, і прикро навіть згадувати. Ніякі сили вже тепер не вернуть його…» (Грушевський М. На порозі Нової України: Гадки і мрії. – К., 1991. – С. 5).
З виїмком старого Максимовича от і не пригадую собі в тій хвилі ніякого визначнішого знавця і цінителя нашої старої графіки – М.Грушевський, очевидно, має на увазі праці Михайла Максимовича «Книжная старина южнорусская», «Лубочные изображения малороссийских городов», «О начале книгопечатания в Киеве» та ін., де автор заторкував проблеми дослідження графіки українських книжок, див.: Шалашна Н. Михайло Максимович і його «Книжная старина южнорусская» // Вісник Книжкової палати. – К., 2000. – № 3. – С. 32-33.
Що було зроблено для неї, зроблено майже виключно росіянами: Сопіков, Каратаєв, Ровинський – се вони скаталогували наші стародруки, наші гравюри… – йдеться про багатотомні бібліографічні видання російських авторів, див.:
Сопиков В. Опыт российской библиографии. – СПб, 1813 – 1821. – Ч. 1 – 5;
Каратаев И. Хронологическая роспись славянских книг, напечатанных кирилловскими буквами 1491 – 1730 годов. – СПб, 1861;
Его же. Библиографические заметки о старопечатных славянских изданиях. – СПб, 1872;
Его же. Описание славяно-русских книг, напечатанное кирилловскими буквами. – СПб, 1878. – Вып. 1:1491 – 1600;
РовинскийтД. Русские граверы и их произведения с 1564 года до основания Академии художеств. – М., 1970;
Его же. Подробный словарь русских граверов XVI – XIX вв. – СПб, 1895. – Т. 1 – 2.
Я звернувся до його пам’яток у зв’язку з своїми виданнями по історії української культури – до них крок за кроком уводив все більше матеріалу з нашої друкарської графіки – М. Грушевський віддавна вводив книжкові гравюри як ілюстративний матеріал до своїх видань науково-популярного плану («Ілюстрована історія України» (1911,1913,1919), «Про батька козацького Богдана Хмельницького» (1909), «Культурно-національний рух на Україні в XVI – XVII віці» (1912, 1919) та ін.
…не було переведено детального порівняння між заблудівськими і львівськими виданнями Федорова, з одного боку, і московськими… – про видання Івана Федорова (Федоровича) детально писали в багатьох дослідженнях, див. найважливіші:
Запаско Я.П. Мистецька спадщина Івана Федорова. – Львів, 1974;
Немировский Е.Л. Начало книгопечатания в Москве и на Украине: Иван Фёдоров. – М., 1974;
ІсаєвичЯ.Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. – Львів, 1975; Немировский Е.Л. Иван Фёдоров. – М., 1985;
Ісаєвич Я.Д. Літературна спадщина Івана Федорова. – К., 1989;
Його ж. Українське книгодрукування: витоки, розвиток, проблеми. – Львів, 2002.
…московські друки мали взірцем таки не що інше, як наше традиційне уставне київське письмо, котре відкривається «Остромировим Єваигелієм», найстаршою і одною з найрозкішніших рукописей, виготовлених у Києві (для Новгорода Великого) – після М.Грушевського українські вчені, безсумнівно, підтримують думку про київське походження Остромирового Євангелія, виготовленого в 1056 – 1057 pp. для новгородського посадника Остромира, хоча російські дослідники здебільшого дотримуються гіпотези про його новгородське походження, див.:
Каринский Н.М. Остромирово евангелие как памятник древнерусского языка // Журнал Министерства народного просвещения. – СПб, 1903. – №5. – С. 95 – 104;
Мельников Ë.И. К проблеме происхождения Остромирового Евангелия // Slavia. – Praha, 1968. – Т. 38. – С. 537 – 547;
Запаско Я. Орнаментальне оформлення української рукописної книги. – К., 1960; Остромирово Евангелие 1056 – 1057: Факсимильное воспроизведение / Авторы статей в прил.: А.Х.Востоков, митрополит Питирим Нечаев, Н.Н.Розов, Н.Н.Лисовой. – Ленинград; М., 1988;
рецензія на це видання: Запаско Я. // Записки НТШ. – Львів, 1993. – Т. CCXXV: Праці історико-філософічноїсекції. – С. 422 – 426 та ін.
Острозька друкарня, котрою потім кермував Федоров, має інший стиль. Нема того розкішного, маєстатичного уставу, друкарня, видимо, пильнує економії, можливо, компактного видання, вишукує тонкі, дрібні письма, які йдуть за латинською курсивою… – дослідники острозьких видань І.Федорова (Федоровича) не підтримують однозначно таких категоричних висновків вченого, див.:
Голубець М. Графіка друків Ів.Хведоровича // Стара Україна.-Львів, 1924. – № 2 – 5;
Клименко П.В. Графіка шрифту острозької Біблії. – К., 1925. – 23 с. (= Труди Українського ін-ту книгознавства, т. 1);
Пуцко В.Г. Острожская Библия и некоторые принципы художественного оформления русской рукописной книги // Федоровские чтения. 1981 г. – М., 1985. – С. 125 – 129;
Фрис В. Палеографія українських кириличних книг XVI – першої половини XVII ст. // Бібліотека – скарбниця духовності. – К., 1993. – С. 245-251.
Львівські брацькі і стрятинські балабанівські друки мало що багатші, – теж не мають графічних амбіцій – львівські й острозькі видання І.Федорова (Федоровича) мали значний вплив на подальший розвиток українського та білоруського книгодрукування, а також і на графічне оформлення. Я.Ісаєвич пише про те, що друкарське обладнання та шрифти, використані І.Федоровичем в Острозі, потрапили врешті до Львова, див.: ІсаєвичЯ.Д. Українське книгодрукування: витоки, розвиток, проблеми. – Львів, 2002. – С. 139 – 140. Дороги львівських та балабанівських друків також часто збігалися. Так, 37 гравюр, надрукованих у львівському «Євангелії» 1636 p., призначались, мабуть, для нереалізованого плану Балабанів видати «Євангеліє» у Стрятині, див.: ОшуркевичЛ.О. Львівський цикл ілюстрацій 1636 р. // Мистецтво і сучасність. – К., 1980. – С. 199-203.
Славний «Требник « Могили, теж одно з найбільш монументальних видань, бідніший у гравюрі, дуже розкішний у письмі в чисто друкарській виправі, становить теж одно з величавих творів нашої графіки – див. недавнє фототипічне перевидання: Могила П. Евхологіон або Требник. – Рим, 1988. – 1673 с Ще одне перевидання у 1988 р. вийшло в Канберрі, в Австралії, а в 1996 р. також побачили світ два перевидання у Києві – Київського та Московського патріархатів.
Ще більш грандіозні «Мінеї»Дмитра Ростовського видані гарно, але скромніше й холодніше… – про «Мінеї» св. Дмитра Туптала (Ростовського) залишилася велика література, але про графічне оформлення дослідники писали мало, див.:
Св. Дмитрий Ростовский как составитель Четьих Миней // Киевские епархиальные ведомости. – К., 1909. – № 43. – С. 1042 – 1048;
Попов М.С. Святитель Димитрий Ростовский и его труды. – СПб, 1910;
Абрамович Д.І. Літописні джерела Четьїх Міней Дмитра Ростовського // Записки Українського наукового товариства у Київі. – К., 1929. – Т. 32. – С. 32 – 61;
Іларіон митрополит. Святий Димитрій Туптало, його життя і праця. – Вінніпег, 1960.
«Печерський патерик»з новими гравюрами Тарасевича являється одною з найбільш гарних і смаковитих книг… – про нове видання «Печерського патерика» в Києві у 1702 р. з ілюстраціями українського гравера Леонтія Тарасевича див.:
Січинський В. Лео Тарасевич // Мистецтво. – Львів, 1932. – № 1. – С. 11 – 14;
Степовик Д.В. Леонтій Тарасевич і українське мистецтво бароко. – К., 1986;
Stepowyk D. «Pateryk kijowsko-pieczerski» jako zbiorowy portret chrześcianina // Teologia і kultura duchowa starej Rusi. – Lublin, 1993. – S. 169 – 186;
Адамович О. Видатні українські гравери – ілюстратори Києво-Печерського патерика // Могилянські читання. – К., 1998. – К., 1999. – С. 5-12.
…виходили часом гарні речі – як оздоблені Гр[игорієм] Левицьким «Новий Завіт», «Апостол «… – про українського гравера XVIII ст. Григорія Левицького залишилася багата література, див.:
Ладыженко К. Жизнь и творчество Григория Кирилловича Левицкого // Искусство в Южной России. – К., 1914. – № 5-6. – 175 – 189;
Модзалевський В. До біографії українського штихаря Григорія Левицького // Збірник секції мистецтв. – К., 1921. – Т. 1. – С. 25 – 30;
Січинський В. Григорій Левицький: 1697-1769 pp. // Наша культура. – Варшава, 1936. – № 8-9. – С. 600-610; № 10. – С. 695-699; 1937. – № 1. – С. 18-28;
Sitschynskyj V. Der Kupferstecher Gregor Lewitzkyi // Gutenberg-Jahrbuch. – Mainz, 1936. – S. 177 – 183;
Фоменко В.М. Каталог ілюстрацій Г.К.Левицького (бл. 1697 – 1769 pp.) до українських видань: до 200-річчя з дня смерті // Українське мистецтвознавство. – К., 1969. – Т. 3. – С. 172 – 192;
Фоменко В.М. Григорій Левицький і українська гравюра. – К., 1976.
Заразом у графіці починається поворот до старих взірців, бажання надати фізіономію й красу письму (шрифтові), з’являються нові закрої його під старий стиль, імітації старих друкарських оздоб. Наша українська графіка повинна була теж піти сею дорогою; може, б була й пішла, якби не воєнна руїна і пізніша революційна буря – у першій половині XX ст. в Україні стався яскравий «вибух талантів у ділянці графіки. Варто назвати прізвища видатних митців – Георгія Нарбута (1886-1920), Василя Кричевського (1873-1952), Олену Кульчицьку (1877-1967) та ін. (див.: Павловський В. Василь Григорович Кричевський: життя і творчість. – Нью-Йорк, 1974; Рубан-Кравченко В.В. Кричевські і українська художня культура XX століття. Василь Кричевський. – К., 2004; Білецький П. Георгій Іванович Нарбут: нарис про життя і творчість. – К., 1959; Лагутенко О. Українська графіка першої третини XX століття. – К., 2006). Декого з них М.Грушевський знав особисто та залучав до своїх видавничих проектів, наприклад, відомого маляра та графіка Василя Кричевського, який був його добрим знайомим.
…мова йде не про саме механічне вживання старих взірців, їх копіювання чи імітування (яке до певної міри було почалось після мого «Культурно-нац[іонального] руху») – працю М.Грушевського «Культурно-національний рух на Україні в XVI – XVII віках» (1912), а також інші того періоду – «Ілюстрована історія України» (1911), «Наша політика» (1911), «Про українську мову та українську школу» (1912) – чудово оформив його добрий приятель Василь Кричевський. Для «Ілюстрованої історії України» він підібрав ілюстрації зі старих українських видань, для «Культурно-національного руху» реставрував давні гравюри, а, працюючи над виданням «Наша політика», ввів нові композиції на основі графіки XVI – XVIII ст.
Для обкладинки до «Ілюстрованої історії України» В.Кричевський ужив мотив козака з мушкетом; обкладинку до праці «Культурно-національний рух на Україні в XVI – XVII ст.» він зробив на основі заголовної літери з видання «Книга о Вірі» (1619), а обгортку до книжки М.Грушевського «Про українську мову та українську школу» – за орнаментальними мотивами «Алфавіту духовного» (1760). Ілюстровані В.Кричевським видання викликали загальне захоплення у читачів та фахівців. Він започаткував новий рух у мистецько-графічному оформленні української книги, який швидко знайшов послідовників і був популярний особливо в часи революційні та післяреволюційні, в епоху т. зв. українізації (див.: Блакитний Є. Василь Кричевський // Образотворче мистецтво. – К., 1999. – № 3 – 4. – С. 23 – 26).
Ми не можемо друкувати старими черенками XVII в., ні механічно повторити сі старі оздоби: се має значіння тільки для розбудження інтересу до скарбів нашої старої графіки; але для вжитку нової мусить вона бути відроджена в новій формі… – вже в революційні роки видатний графік Георгій Нарбут, який разом з Василем Кричевським проектували українські банкноти, створив «Українську абетку» (1917), в якій художник досяг максимальної простоти й водночас вишуканості композиції, рисунка й кольору. Створюючи літери абетки, Г.Нарбут використав знання української як рукописної, так і друкованої книги, а також досягнення західноєвропейських майстрів шрифта. «Українська абетка» й донині активно застосовується в книжковій графіці завдяки віртуозності художника й глибокому розумінню ним шрифтового мистецтва давніх часів (детальніше див.: ЕрнстФ. Пам’яті Георгія Нарбута // Бібліологічні вісті. – К., 1926. – № 3. – С. 5 – 35; БілецькийП. Георгій Іванович Нарбут: нарис про життя і творчість. – К., 1959; Шаров І. Нарбут Григорій Іванович // 100 видатних імен України. – К., 1999. – С. 273-276 та ін.).
Юдендорф в Штірії, Мартові іди 1921 – місцевість в Австрії, в районі міста Грац, де перебував у той час М.Грушевський; датування стилізоване за римськими «ідами», тобто 15 березня 1921 р.
Мирон Капраль
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2009 р., т. 9, с. 239 – 242.