Епоха козацька

Колонізаційні й соціально-економічні умови, в яких розвивалося козацьке добичництво й потім упродовж XVI ст. з побутового явища перетворилося у важливий соціальний фактор, були з’ясовані вже в іншому місці (див. Запоріжжя й козаки, XXIII, 106 – 117). Завдяки величезному еміграційному потоку, викликаному згаданими змінами в економічних відносинах Західної України, незначні ще так недавно козацькі загони до цього часу – до другого десятиліття XVII ст. – виростають у величезну військову силу, що має у своєму розпорядженні десятки тисяч відмінного війська; скромні артілі степових промисловців, що тулилися у прикордонних замках, перетворюються в могутню організацію, що охоплює весь український південний схід – всю прикордонну зі степом смугу.

В 1590-х pp., необережно викликавши на рішучий бій українських магнатів та уряд (кампанії Косинського 1593 р. і Лободи-Наливайка 1595 – 1596 pp.), ця організація, щоправда, була розгромлена й зруйнована; але вона зараз же відроджується знову завдяки все сильнішому народному руху, домагається від польського уряду відновлення, хоча й з різними застереженнями, козацьких прав (1601), розвиває ще в більших розмірах свої військові контингенти завдяки московській смуті, під час якої і уряд, й різні магнатські й шляхетські висуванці навперейми зверталися за сприянням до козацтва, і в другому десятилітті XVII ст. є настільки великою і міцною, можна сміло сказати, пануючою силою в Південно-Східній Україні, що під його [козацтва] охороною організується новий центр українського національного життя – у Києві, і місцеві церковні й взагалі національно налаштовані кола – з міщанства, шляхетства, духівництва – вирішують зв’язати з козацтвом долі церковного й національного відродження.

Уже з початком XVII ст., коли православному шляхетству за допомогою козаків удалося відстояти від зазіхань уніатів Київський Печерський монастир, цю найбагатшу церковну установу православної України, Київ стає новим центром українського церковного життя. Тут групуються культурні сили, яким усе тісніше ставало у Львові й Західній Україні, організується братство за зразком львівського (1615), є школи, друкарні; за сприяння козацького гетьмана, знаменитого Сагайдачного, відновлюється православна ієрархія (1620). Козацьке військо включає у свою програму національні вимоги – відновлення в старих правах і володіннях православної української церкви, визнання новопоставленої ієрархії – за ціну козацьких служб польської Речі Посполитої, безцінних послуг того ж Сагайдачного, якому двічі довелося рятувати Польщу у вкрай скрутних умовах (у московській кампанії 1617 р. і в турецькій війні під Хотином 1621 p.).

Епоха Сагайдачного була взагалі зенітом військової слави козацтва: це був час надзвичайних за своєю сміливістю й удачливістю морських походів козаків на турецькі володіння (уперше, можна сказати), що підірвали престиж турецької могутності, й інших сміливих підприємств – у кримських, молдавських, московських землях. І якщо в непохитного у своїх католицьких ревнощах короля Сигізмунда [III] не вдалося вирвати визнання нової православної ієрархії й взагалі прав православної церкви ніякими подвигами козацького геройства, – навпаки, втручання козаків у церковні справи вкрай його дратували, – все-таки, принаймні в цьому «маленькому кутку України», «під крилами христолюбивого воїнства» козацького, як висловлювався ново-поставлений митрополит, православна церква й все загалом церковне, тобто національне, – за нашими теперішніми поняттями, український рух знаходив міцний і безпечний притулок і міг розвивати свої сили, чекаючи більш сприятливої політичної кон’юнктури.

Але ця еволюція, яку пройшло козацтво, протягом півстоліття перетворившись із досить байдужного в політичному й соціальному відношенні степового добичництва в національну силу – протилежний полюс шляхетського режиму Речі Посполитої, у національне представництво українського народу, відбилася досить сильно на складі козацтва, аж ніяк не однорідному в соціальних і політичних відносинах, і тією класовою неоднорідністю, його соціальною строкатістю пояснюються коливання й зигзаги козацької політики, теж позбавленої єдності, часто суперечливої, залежно від того, в яке середовище в цей момент переміщався центр ваги козацьких відносин. Це необхідно зазначити тут, тому що про політику й тактику козацтва висловлюються й дотепер найсуперечливіші судження залежно від того, який з елементів цього різношерстого козацького складу вважається найпоказовішим.

Первісне ядро козацтва утворили войовничі степові добичники найрізноріднішого класового складу, і пізніше цей чисто військовий, добичницький елемент відігравав більшу й, головне, найгучнішу, що кидалася в очі, роль і дуже часто захоплював у свої руки владу завдяки своїй рухливості, відвазі, готовності на ризик. Для цього елементу в чистому виді, властиво, не існувало ні політичної, ні соціальної програми; поряд з бездомною голотою, для якої військове ремесло ставало джерелом прожитку на все життя, тут бувало багато тимчасових товаришів з міщанського, селянського й шляхетських станів, які, віддавши данину військовій справі, поверталися потім до своїх господарств.

Отже, згодом цей елемент дуже сильно демократизувався, стояв в опозиції шляхетському режиму й усякому економічному пануванню (його центром і представником за увесь час залишалося демократичне Запоріжжя, Січ); відомі ідеологічні зв’язки зв’язували його із селянством і нижчим міщанством, звідки рекрутувалася його більшість; при нагоді він умів пограти на їхніх релігійних і національних струнах, але по суті справжнім життєвим нервом його діяльності, що визначав лінію його поводження, залишалася війна для війни, незалежно від її політичного або національного характеру.

Проживаючи «на волості», він підтримував вимоги козацького імунітету, які висувало козацтво осіле, свободу козацького землеволодіння, – але його найбільше цікавила свобода відносин із Запоріжжям, шлях на море. У соціальному відношенні він набагато менше був небезпечним для польського шляхетсько-магнатського режиму, ніж наступна категорія, але саме він створював політичні конфлікти із сусідніми державами, і тому польський уряд наполягав постійно на виключенні з козацького війська цих «гультяйскихь» елементів.

Головну масу козацтва в розглянуту епоху – кінця першої й початку другої чверті XVII ст. і пізніше – становило те, що можна назвати трудовим козацтвом, тобто землеробське, або, скажемо ширше, сільськогосподарське населення, що зараховувало себе до козацького війська й підпорядковувалося козацькій владі для того головним чином, щоб скористатися імунітетом, на який претендувало козацтво, – не підкорятися владі шляхтичів або державців коронних земель, у границях маєтків яких воно проживало, замість відбування козацької служби користуватися волею від усяких підданських, міщанських або селянських повинностей, взагалі вільно розпоряджатися своїми землями, майном і працею.

Це – за польською термінологією того часу – «неслухняні міщани» і селяни, – становий розподіл тут не мав істотного значення, тому що ці «міста» по суті були тими ж селами (титулом міст вони нагороджувалися власниками для залучення поселенців, позаяк міський устрій, хоч би як не був він покалічений шляхетським режимом, все-таки надавав деякі переваги населенню). Вони здебільшого досить байдужі до військової сторони козацтва, але з особливою наполегливістю висувають питання «козацьких вольностей».

Присутність їх у козацькому війську й поганий приклад, що вони подають іншому селянському й міщанському населенню, готовому ледве не поголовно покозачитися, щоб таким чином вийти із усякої залежності поміщикам, збуджує невдоволення шляхетських і особливо магнатських кіл, тому що підриває в самій основі їхнє економічне підгрунтя. Тому магнатські кола наполягають на обмеженні козацьких контингентів, на скороченні реєстру, на виключенні з війська всіх, не внесених до нього, на підпорядкуванні козаків, що проживають у коронних маєтках, владі державців або, у крайньому випадку, дозволі користуватися козацькими правами тільки в коронних маєтках, але не в шляхетських і т.д. Ця частина козацтва дійсно представляла найсерйознішу соціальну небезпеку для шляхетсько-магнатського режиму, тому що з розвитком колонізації Східної України загрожувала рости нескінченно, але в козацькій політиці вона відігравала менш значну роль порівняно зі своєю чисельністю й економічною силою.

Третю категорію, що можна б назвати козацькою буржуазією, становили групи, які в соціально-економічному відношенні перебували в площині дрібного або навіть середнього шляхетства й тієї ж соціальної ідеології. Це, по-перше, багаті козаки, або, як їх називав пізніше народ, «дуки», не-шляхтичі, на підставі військової, лицарської служби, яку козацтво несло державі, що претендували на шляхетське положення й шляхетські права (за аналогією з таким же походженням та обгрунтуванням станових привілеїв польської шляхти); багато хто з них були пізніше «нобілітовані», тобто одержали шляхетські права за постановою сейму.

По-друге, тут чимало українських шляхтичів, дрібного, а іноді й середнього калібру, які на різних колонізаційних, господарських і всяких умовах знаходили для себе зручнішим фігурувати в складі козацького війська, «їсти козацький хліб», ніж перебувати у ворожому йому таборі. Нарешті, по-третє, це польські шляхтичі, що проживали й господарювали на Україні й також, що шукали в козацтві порятунку від магнатського засилля або з інших міркувань знаходили для себе вигіднішим мати на своєму боці, а не проти себе цю могутню соціальну й військову силу, цього хазяїна «далекої України» – козацтво.

До цих прошарків козацтва прилучалися також ті, що не входили до складу війська, але нерідко брали безпосередню участь у козацьких підприємствах і козацькій політиці й взагалі часто дуже близькі йому групи місцевого духівництва, а також міщанство тих далеко не всіх міст Східної України, де було справжнє торгово-промислове міщанське населення.

Порівняно нечисленна, ця буржуазна категорія відігравала, однак, величезну, часто керівну роль у козацтві завдяки своїм засобам, створенню, суспільному становищу; з неї здебільшого рекрутувалися козацьке керівництво, козацький уряд, і цей довгостроковий вплив на справи козацтва, що часто передавався з покоління в покоління, утверджував значення цього прошарку. Незважаючи на всю демократичність козацької конституції, тут вироблялися певним чином правлячі козацькі роди, що мали велику вагу й значення.

Якщо трудове козацтво можна собі уявити у вигляді величезного тіла цього організму, а в військово-добичницькому козацтві бачити його активні органи, то в цій буржуазній категорії ми маємо, безсумнівно, його мозок. Тут передусім сховище козацької ідеології, тобто сформованої з різних ідеологій (тому що, природно, кожна із зазначених категорій мала своє, більш-менш відмінне коло поглядів і прагнень), що була найбільш усвідомлена й найбільше виразно виражена.

Тут найрозвиненіший національний і політичний бік козацької програми; тут підтримуються й сюди адресуються побажання стосовно «старожитної релігії грецької» і визнання прав за «людьми грецької віри». Вони, звичайно, мало зачіпають козакуючих шляхтичів неукраїнського походження або до цього байдужих, але для них знаходився інший грунт, на якому поєднувалися й знаходили спільну мову, пов’язану з козацтвом, учорашній прибулець із глибини Польщі й корінний «з прадіда козак»: це – ненависть до магнатського засилля й необхідність звільнення Польщі, або в крайньому випадку України, від магнатського панування.

Справа в тому, що Східна Україна перетворилася в постійну вотчину магнатів, «королев’ят», як їх називав Хмельницький: тут також точно не було місця як шляхетському, так і козацькому землеволодінню, і це доводило до крайнього роздратування шляхту, що стікалася сюди зі всіх кінців Польщі, «як в обітовану землю», і що знаходила цю обітовану землю, безнадійно зайняту королев’ятами.

Програмою вождів Хмельниччини – найгрізнішого руху, який колись бачила Україна, – було звільнення її від «королев’ят»; яким чином – це інше питання: у цих колах могли з однаковою готовністю звернутися до планів союзу з королем для звільнення Речі Посполитої від панування магнатів і відновлення сильної королівської влади (козацький легітимізм, між іншим, теж дуже сильно виявився в керівників 1648 р.) і до союзу з якою-небудь сторонньою політичною силою проти Польщі (переговори з Москвою, із Кримом, плани спільного союзу православних – Молдавії, України, Москви, балканських народів, що звертався своїм вістрям то проти Туреччини, то проти Польщі, двох ворогів православ’я). Кінцева мета – боротьба з панським засиллям, це головне, і вона могла об’єднати всі перераховані категорії козацтва, як і гасло боротьби за національні й релігійні права, і навіть не тільки всі ці категорії козацтва, але й групи українського населення, що стояли зовсім поза козацькою організацією.

Коли остаточно розбилися надії Сагайдачного та його однодумців на те, що козацькою службою Речі Посполитій удасться досягти поступок уряду в церковно-національному питанні й у чисто козацьких потребах, і король рішуче відхилив всі козацькі петиції (див. Голуб), у козацьких колах пробували знайти вихід із цього скрутного стану за допомогою різних міжнародних комбінацій, багато в чому аналогічних з пізнішими ходами політики Хмельницького, з тією різницею, що в 1620-х pp. у них чи не головну роль відігравали київські митрополичі кола, які в 1640-х pp. трималися більше збоку від козацької політики.

Із цих комбінацій в 1620-х pp. нічого істотного не вийшло, і каральною експедицією, спорядженою в 1625 р. польським урядом, удалося досить легко втихомирити козаків, захопивши їх зненацька. Вони примушені були заявити готовність піти на поступки урядовим вимогам, і козацькій старшині певний час вдавалося всілякими хитруваннями стримувати їх у рамках «Куруковської ординації» 1625 р. (див. Дорошенко, XIX, 1 – 2). Але через п’ять років, в 1630 p., козаки краще приготувалися до визрілого конфлікту, розвивши широку агітацію в народних масах на грунті боротьби за віру; і цього разу кампанія була програна польською стороною.

Вона не тільки була примушена піти на формальні поступки козацьким вимогам – порівняно невеликі (на формальні поступки козацтву польський режим завжди був неймовірно скупий), але, найголовніше, вона примушена була залишити фактично недоторканими усталені на Україні відносини, – те становище, яке зайняло тут козацтво, його величезне поширення й чисельність, перехід в його ряди величезних мас населення й здійснення ним козацького імунітету всупереч усяким урядовим ординаціям і реєстрам, однаково в коронних і шляхетських маєтках. А релігійне гасло, під яким йшла агітація повстання, хоча не увінчалося негайними поступками в релігійному питанні, не залишилося без впливу на «заспокоєння православних», розпочатого трохи згодом, у час безкоролів’я по смерті короля Сигізмунда III (1632).

Його наступник Владислав [IV] не був непримиренним клерикалом, як його батько, і, оцінюючи релігійне питання з політичної точки зору, знаходив потрібним задовольнити православних, щоб знищити їхнє небезпечне тяжіння й зв’язки із церковними колами Москви, з одного боку, і Туреччини, з іншого, і повернути в рамки польської державності. Незважаючи на запеклу опозицію клерикальних кіл, він наполіг на відновленні законно визнаної православної ієрархії й розділі церковних бенефіцій між православною й уніатською церквою.

Це було, звичайно, не те, чого домагалися православні: вони вимагали повного знищення унії й відновлення православної церкви у володінні всім, чим володіла вона до 1596 p.; але, з іншого боку, православні кола, напрягаючи всі сили для боротьби за свої права на сеймах часу безкоролів’я, могли на них наочно переконатися, якими недостатніми є їхні сили для того, щоб змусити протилежний бік до поступок. Слабкі рештки шляхти, переважно вже ополяченої безповоротно, безправне в політичних відносинах міщанство й так само позбавлене участі в політичному житті козацтво не могли в даних умовах домогтися нічого власними силами на політичній арені.

Тому поступки, на яких наполіг Владислав [IV], були прийняті поміркованішими православними колами з великою вдячністю, тим більше, що були продиктовані й безсумнівним бажанням короля полегшити становище православних (втім, пізніше він не завжди витримував цю співчутливу лінію). Відновлена православна ієрархія, з митрополитом Петром Могилою на чолі, була перейнята гарячим бажанням зберегти те офіційне становище, що одержала знову православна церква в Польській державі, звільнити її від усяких, так би мовити, революційних елементів, що ввійшли в неї в попередні десятиліття позазаконного існування, упорядкувати, які дали б їй можливість гідно зайняти місце поряд з оновленою католицькою церквою Польщі (з католицької практики й запозичилося багато чого, з очевидного бажання, щоб православні не були ні в чому ущербленими у порівнянні з католицькою обрядовістю й доктриною, могли усвідомлювати себе у всіх відносинах не гірше католиків).

У церковному житті України відкривається нова епоха – зовнішнього процвітання, що наповнювало задоволенням православні верхи (низка капітальних видань з догматики, апологетики й церковної практики й взагалі розвиток церковної літератури, реформа київської колегії на католицьких зразках, особливо єзуїтських, відновлення церковної дисципліни), але при цьому й ослаблення народного характеру церковного життя, з обмеженням участі суспільства в церковному управлінні й досить різким і рішучим відмежуванням від козацтва, «під крилами» якого притулилася Православна церква в період гонінь.

Проте козацтво зовсім не мало наміру випускати релігійного прапора, що був у тодішніх умовах і поняттях прапором національним. Якщо православні верхи, ієрархія й групи, що примикали до неї, були задоволені до певної межі (звичайно, утиски й прикрості і тепер не припинялися), то козацьке військо було найсильнішим чином роздратоване розчаруваннями, які йому довелося пережити по смерті Сигізмунда [ІІІ]. Воно розраховувало на ласку Владислава [IV], що неодноразово бував особисто в походах з козаками; вони покладали надії на його войовничі плани, у яких він дійсно сильно розраховував на козаків, – але магнатсько-шляхетські кола були рішучими супротивниками цих войовничих планів, одну за другою ліквідували кампанії, що піднімалися Владиславом [IV], одночасно з тим вимагали обмеження козацтва, припинення морських походів, що викликали на Польщу зіткнення із Кримом і Туреччиною.

Козакам замість розширення прав і добичницьких воєн довелося перетерпіти чимало утисків. Особливо викликало крайнє невдоволення серед войовничого козацтва спорудження польським урядом біля порогів фортеці Кодака, що не лише перегороджувала шлях на Запоріжжя, але й найжорстокішим чином утискувала степові козацькі промисли. Козаки в 1635 р. під проводом Сулими зруйнували цю фортецю, але розвиток повстання й конфлікт із урядом удалося запобігти через підкупи серед козацької старшини.

Повстання спалахнуло два роки пізніше, у більших розмірах. Його вдалося придушити завдяки тому, що козацьке військо з гетьманом Павлюком, що очікував підтримки із Криму на Запоріжжі, згаяло час, не розвинувши повстання на Подніпров’я (див. Гуня). Придушене наприкінці 1637 р. на правому березі Дніпра, воно спалахнуло весною 1638 р. на лівому березі: тут уперше виступає він зненацька в новому вигляді – уже значно колонізованого після попереднього запустіння й глибоко, наскрізь покозаченого краю.

Тутешні слободи, заселені новоприбулими переселенцями із Західної й Центральної України, мали величезні запаси «горючого матеріалу» й висилали багатотисячні загони на допомогу повстанню. Кампанія була програна завдяки недолікам організації й деяким тактичним помилкам козацьких вождів, головним чином гетьмана Острянина (див.). Сили козацтва виявилися зломленими, і військо було змушене прийняти суворі умови, продиктовані йому польським сеймом, і які мали на меті цілком придусити революційну силу козацтва. Виборне управління козацького війська відмінялося, на вищі посади у війську повинні були призначатися польські офіцери, і в їхнє розпорядження віддавалися спеціальні польські загони, які повинні були служити їхньою опорою проти підлеглих козаків. Козацький контингент обмежувався шістьма тисячами, записаними до реєстру, і користання з козацьких прав їм надавалося тільки в коронних маєтках. На Запоріжжі закладався постійний гарнізон і відновлена Кодацька фортеця повинна була перегороджувати туди шлях усяким небажаним елементам.

Цього разу всі ці суворі постанови були проведені повністю, навіть ще з різними ускладненнями, завдяки тому, що шляхті вдалося цілком паралізувати всякі військові задуми короля сеймовими рішеннями, і Польща не мала потреби у військових контингентах, тому не було потреби, як раніше, у понадреєстрових контингентах козацтва, а розквартировані на Україні польські війська служили загрозою для всяких спроб перевороту. Економічна програма магнатства могла здійснюватися тепер безперешкодно.

У це десятиліття, що відокремлює повстання 1638 р. від катастрофи 1648 p., шляхетське господарство на Україні досягло свого апогею, не лише щодо територіального розширення – аж до московського рубежу (що приблизно співпадав із границею нинішньої Полтавської й Харківської губерній), але й щодо експлуатації селянських сил, інтенсифікації їхнього обкладання. Це мало своїм наслідком пересування українського населення за московський рубіж. Воно проникало туди вже раніше, ще з другої половини XVI ст., у вигляді «уходництва» для бджільничого й мисливського й різного іншого промислу; багато такого військово-промислового, козацького люду вступало також у прикордонну московську службу, так само, як і в себе вдома; інші йшли до донських козаків, як іншим часом ішли на Запоріжжя (між цими двома козацькими вогнищами, українським і великоросійським, існувало здавна тісне спілкування).

Тепер, у другій чверті XVII ст., у міру того, як осіла колонізація опановувала українське Задніпров’я, і тут розвивалося шляхетське господарство, і давало себе відчувати шляхетське право, селянська, землеробська колонізація також спрямовується за московський рубіж, за межі досяжності польського шляхетського режиму. Лівобережна Україна стає тепер таким же етапом у втечі українського населення від польсько-шляхетського панування, яким раніше були центральні й правобережні українські землі. Кожний конфлікт із польським режимом, якими так було багате тепер місцеве життя, мав своїм наслідком більш-менш значний відхід населення за московський рубіж.

Невдача повстання 1638 р. викликала масову еміграцію (див. Острянин), розчарування в повстанні 1648 – 1649 pp. – так само. Протягом середніх десятиліть XVII ст. територія нинішньої Харківської й суміжної частин Курської й Воронезької губерній, що ще на початку XVII ст. була такою ж пустелею, як українське Подніпров’я в XVI ст., заселяється українськими поселенцями, що організуються за зразком українського городового козацького устрою (т.зв. Слобідська Україна). Український народ протягом XVII ст. відновив свою стару територію на схід від Дніпра, що запустіла під тюркським натиском, і навіть трохи розширив її на сході.

Але цей відхід незадоволених елементів за московський рубіж не звільняв все-таки польської України від горючого матеріалу. Установлений в 1638 р. режим викликав роздратування серед козацтва, ще більше – серед тих, набагато численніших мас покозаченого населення, яке залишилося тепер за бортом козацького війська й повинно було повернутися під владу шляхти. Вкрай роздратоване було селянське й міщанське населення посиленням панщизняного режиму.

Вся ця маса горючого матеріалу чекала лише іскри, щоб спалахнути; такою іскрою послужили неприємності, що спали на козацького сотника Б.Хмельницького (див.), які дуже нагадують аналогічний інцидент з вождем першого козацького повстання Кр[иштофом] Косинським, що зіштовхнувся подібним чином з іншим українським магнатом Я.Острозьким на грунті своїх власницьких прав, як Б.Хмельницький з Ол[ександром] Конєцпольським (класичні приклади зіткнень козацько-шляхетського землеволодіння із всепоглинаючими магнатськими претензіями).

Відносини з козаками короля Владислава [IV], який прагнув організувати козацький похід на турецькі володіння, щоб викликати війну з Туреччиною, дали Хмельницькому вдячний матеріал для того, щоб розвинути агітацію серед козацтва в легітимістському дусі: козацтво повинне було підтримати короля, що розраховував на козаків як на своїх визволителів від магнатського засилля й взамін обіцяного їм повернення й збільшення козацьких вольностей. Допомога Кримської орди, якої марно домагалися вожді попередніх повстань, дала Хмельницькому можливість розгромити польські війська й звільнити від них театр повстання.

Подніпров’я піднялося, потім повстання охопило також область Південного Бугу й Волинь. Смерть Владислава [IV], що наступила в розпал повстання, дезорганізувала Польщу й віддала її в жертву повстання. Але Хмельницький і його найближчі товариші бажали встановлення нових відносин, нового режиму, а не розгрому Польщі, і, дочекавшись вибору нового короля, Яна Казимира, кандидатуру якого підтримували, вони припинили війну. Їхні плани й прагнення лежали в площині характеризованої вище козацької буржуазії й не виходили за вимоги відновлення старих козацьких вольностей і збільшення козацького реєстру до 12 тис.

Але в київських колах, з якими довелося Хмельницькому ближче зійтися після цієї кампанії 1648 p., дивилися на справу ширше – там козацькі перемоги відродили з новою силою плани звільнення України від польської влади, тісного політичного союзу з Молдавією й Москвою з метою забезпечити Україну від польських зазіхань. Під їхнім впливом і Хмельницький перемінив тон у своїх зносинах з Польщею, заговорив про необхідність звільнення від Польщі всього «руського (українського) народу», про тісний і нерозривний зв’язок козацтва й народних українських мас, про боротьбу на життя й смерть зі шляхетським польським режимом.

Пропозиції польського уряду були відкинуті, була розпочата нова війна – для повного звільнення України й знищення Польщі; але зрада хана, у вирішальний момент перекупленого Польщею, розбила ці плани. Хмельницький змушений був укласти трактат, що знову обмежував свободу від польського режиму межами козацького реєстру; правда, цей реєстр був збільшений до 40 тисяч, козакам надавалося вільне проживання не тільки в коронних, але й шляхетських маєтках трьох східних воєводств (Київського, Брацлавського й Чернігівського), вимовлялися деякі релігійні й національні гарантії; але все це було не те, чого очікували від цієї кампанії, особливо народні маси, що підтримали її з усією енергією. Магнати й шляхта повинні були відновити своє панування на Україні, і Хмельницький суворими універсалами призивав їхніх підданих до покори. Це відразу підірвало настрій і позбавило гетьмана популярності в широких колах. Правда, війна з Польщею була ним відновлена в 1651 р., тому що з польської сторони не були дотримані умови 1649 p., і взагалі виявлялося неможливим встановити стосунки на підставі цього трактату; але ця нова війна не викликала вже ніякого ентузіазму, також, як і її продовження в наступних роках.

Залишаючись далі в площині того класу, що ми вище позначили ім’ям козацької буржуазії, Хмельницький шукав опори своїй політиці в закордонній підтримці: зневірившись цілком у Кримській орді, що незмінно продавала його полякам у найкритичніші моменти, він шукав допомоги Москви, Швеції, Трансільванії. З московським урядом він завів переговори ще з початку, намагаючись спонукати його до диверсії на Польщу; але в московських колах, які все ще перебували під враженням польських успіхів смутного часу, довго не зважувалися розірвати «вічний мир» з Польщею.

Тільки після невдачі, завданої Хмельницькому у війні 1651 p., московський уряд серйозно задумався над можливими наслідками поразки козацтва: безсумнівно, що в такому випадку Польща направила б сили козаків і татар проти Москви, щоб дати вихід їхньої військової енергії й розбити можливість тісного союзу України з Москвою. Восени 1653 р. він повідомив Хмельницького про свою готовність прийняти Україну під царську протекцію й воювати за неї з Польщею, і в січні 1654 р. Хмельницький зі старшиною після характерних прирікань принесли присягу на вірність царській величності.

Але хоча Хмельницький уже раніше, після того, як з’ясувалося, що московський уряд не мислить собі іншої форми втручання в польсько-українську боротьбу, крім переходу України під верховну владу царя, дав на це свою згоду, щоб спонукати Москву до втручання, – тепер, коли стало зрозуміло, наскільки реально уявляє собі московський уряд залежність України від Московської держави і як міцно прагне утвердитися в Україні (московські воєводи з гарнізоном негайно з’явилися в Києві і почали тут будувати собі окрему фортецю, у перспективі стояло подібне ж висилання воєвод і гарнізонів в інші центри України, московський уряд мав намір збирати безпосередньо у свою скарбницю податки й інші доходи з українського населення й т. ін.), – все це неприємним чином спантеличило козацьку старшину, так само, як і митрополичі кола Києва.

За останні роки ті й інші звикли до повної фактичної незалежності, до української державності, що фактично організувалася під верховенством гетьмана і його найближчих помічників в управлінні – генеральної старшини й полковників, і старшині зовсім не усміхалася ідея повернутися до чисто військової ролі – начальників козацького війська, виконавців розпорядження московського уряду, віддавши управління України московській адміністрації. Навпаки, їхнім гарячим бажанням було розширити, поглибити й закінчити цю систему української державності – поширити її на всю українську територію, відгородити від зазіхань сусідніх держав; плани всеукраїнської держави, що займає нейтральне положення між Польщею й Москвою, виступають з повною визначеністю в політичних актах цього часу, від Хмельницького до Дорошенка.

Коли з’ясувалося, наскільки види московського уряду розходяться із цими планами, Хмельницький відразу байдужіє до планів участі московських військ у воєнних операціях козаків проти Польщі; співробітництво з московським урядом стало здаватися йому тепер небезпечним, посилення московського впливу – небажаним. Він зближається тісніше зі Швецією й Трансільванією, складається план спільних дій проти Польщі, через зближення останньої з московським урядом, накреслюється розділ її володінь і готується тісний оборонний і наступальний союз України зі Швецією, що гарантувала повну державну самостійність України й непорушність української території.

З огляду на конфлікт, що виник між Швецією і Москвою, як союзницею Польщі, це повинно було неминуче спричинити за собою розрив між Україною й Москвою, і перед цією перспективою Хмельницький довго вагався. Нарешті, розрив був, очевидно, вирішений, але в цей час Хмельницький розхворівся й, поглинений питанням про спадкоємство, розчарований неуспіхом початої проти Польщі союзної кампанії, відчуваючи наближення смерті, не зважився зробити останнього кроку.

Висунутий йому в спадкоємці старшиною Виговський (див.), почуваючи неміцність свого становища, готовий був піти на великі поступки московській політиці за ціну її підтримки, тим більше, що шведський король змушений був припинити воєнні операції в Польщі, тому що йому оголосила війну Данія, а в козацькій масі виявилася явна неприхильність до рішучого розриву з Москвою, що загрожував новими ускладненнями й новими війнами. Але Москва не підтримала Виговського так рішуче, як він бажав. З огляду на опозицію вибору Виговського з боку Запоріжжя й південних лівобережних полків, що тяжіли до нього, що представляли більше радикальне, войовниче й демократичне козацтво в його опозиції козацькій буржуазії, старшині, «дукам», які шукали підтримки Москви проти старшинської партії, обвинувачуючи останню в зраді, московський уряд надавав перевагу ролі доброзичливого арбітра.

Запевняючи партії у своїй ласці, він рекомендував їм примирення й згоду. Цим він відштовхнув партію старшини й Виговського: вони запідозрили тут інтригу з московської сторони, розправилися власними силами, вогнем і мечем, зі своїми супротивниками й, уважаючи після цього стосунки з Москвою зіпсованими безповоротно, вирішили домовитися з польським урядом, що всі ці роки не припиняв старань повернути Польщі Україну ціною яких завгодно поступок. Так був укладений у вересні 1658 р. у Гадячі трактат, що відновляв державний зв’язок України з Польщею в дусі класових і національних прагнень козацької буржуазії і надзвичайно цікавий із цього огляду (див. Гадяцька унія), хоча реалізувати його на ділі майже не довелося.

Польща в цей час перебувала в настільки скрутному становищі, що не могла надати Виговському і його партії якої-небудь істотної підтримки; навпаки, вона сподівалася скористатися козацькими силами. Тим часом укладена з Польщею унія послужила новим вдячним агітаційним мотивом проти партії Виговського: маса козацтва, те, що вище ми означили ім’ям трудового козацтва, рішуче не бажала відновлення зв’язку з Польщею й не хотіла чути ні про які політичні вигоди з огляду на одну-єдину, але істотно важливу для нього умову, що торкалася інтересів робочих мас, – повернення шляхти на Україну й відновлення шляхетського панування.

Ця обставина робила для неї неприйнятними всі попередні й наступні спроби угоди з Польщею, що укладалися козацькою старшиною, і налаштовувала трудові маси вже наперед найнесприятливішим чином проти представників цієї політики. Виговський, перед тим розгромивши за допомогою татар московське військо під Конотопом, відчув, що в нього зник грунт під ногами, і на вимогу війська склав із себе гетьманство (1658 [! 1659]).

Його наступник Юрій Хмельницький (див.) повинен був відновити стосунки з Москвою. Старшина, однак, хотіла домогтися при цьому гарантії, що московський уряд на майбутнє не буде втручатися у внутрішні відносини України, і в цьому плані поставила свої умови представникам московського уряду. Але останній, переборовши кризу, не хотів йти на жодні поступки, а, навпаки, виявивши в Україні розбіжність між старшинською і демократичною течіями, прагнув використовувати в інтересах своєї централістичної політики. Користуючись настроєм козацьких мас у лівобережних полках, бояри зажадали, щоб резолюції, що нормували майбутні відносини, були висунуті на раді лівобережних полків, зібраної під впливом московських прихильників, у присутності московських військ. Старшині довелося скоритися й прийняти ці нові «переяславські статті», що містили цілий ряд обмежень української автономії й утверджували московський вплив на Україні.

Але ця насильно, підступно вирвана згода, звичайно, не могла настроїти українську старшину хоч якось сприятливо для московської політики, ні примирити з нав’язаними їй обмеженнями. Коли в наступному році московські війська почали невдалу війну з Польщею й опинилися в безвихідному становищі під Чудновим (1660), старшина з Ю.Хмельницьким без значних ускладнень відновила відносини з Польщею. Але й польська сторона не мала настільки розсудливості, щоб встановити стосунки, які могли б задовольнити хоча б старшинську партію, найбільше їй сприяючу: польські представники відновили Гадяцьку унію в сильно урізаному вигляді, у якому остання, звичайно, не могла нікого задовольнити.

Лівобережна Україна після невеликої реакції проти московського режиму, у вигляді народних повстань проти московських воєвод і гарнізонів, повернулася під опіку Москви, і на хвилях народних протистаршинських настроїв виплив на гетьманство найбільш безсоромний авантюрист-демагог Іван Брюховецький. Виступивши як представник Запоріжжя в його суперництві з «городовим» козацтвом (властиво, – його старшиною, див. Запоріжжя, XX, 527), він потім постарався забезпечити своє положення підтримкою Москви, якій за ціну цієї підтримки дав згоду на всі задумані нею розширення московської влади на Україні: введення на Україну московського оподаткування й московської адміністрації, повне підпорядкування української церкви Московському патріархату й призначення київського митрополита з Москви.

Але здійснення цих проектів зустріло одностайну протидію всього українського народу, не тільки інтелігентських і старшинських верхів, але й народних мас, трудового населення, – навіть Запоріжжя виступило проти свого ставленика. На правому березі Дніпра відновлення залежності від Польщі й правління Хмельницького, а потім його спадкоємця П.Тетері, безсоромного кар’єриста, під стать Брюховецькому, так само викликало загальне невдоволення.

Тоді П.Дорошенко (див.) розпочав спробу відновити політичну єдність України, опираючись на підтримку Туреччини, віддавшись під її протекторат. Він мав на увазі, звільнивши Україну від втручання Москви й Польщі, забезпечити повністю її автономію. Однак і цей план, після короткочасного успіху, що віддав Дорошенку всю козацьку Україну (1668), розбився об глибоку відразу, яку викликала в козацьких колах і в широких масах населення думка про панування турків. Народний рух у Лівобережній Україні проти московських чиновників і гарнізонів, більше серйозний, ніж у 1660 p., мав все-таки тимчасове значення; після деяких вагань і марних зусиль домогтися від московського уряду гарантій української автономії лівобережна старшина змушена була примиритися з відновленням московського режиму. Місце більш завзятого й незговірливого в питаннях української автономії гетьмана Дем’яна Многогрішного зайняв покладистіший Іван Самойлович (1672), що прийняв за правило не противитися московській політиці в державних відносинах і додержуватися побажань старшини, козацької буржуазії у соціальній політиці.

Московський уряд, що уклав у 1667 р. мир з Польщею (т. зв. Андрусівський), що розділив сферу їхніх претензій на українські території (Правобережна Україна, за винятком Києва з його околицями, залишалася за Польщею, Лівобережна із додатком Києва була визнана московським володінням), міг тепер з подвоєною енергією звернутися до зміцнення свого панування в Східній Україні, не відволікаючись на боротьбу з Польщею. Цей мир викликав глибоке невдоволення на Україні таким насильницьким розривом української етнографічної території (навіть елементи, не ворожі Москві, не могли придушити в собі роздратування внаслідок такої «зради» московського уряду, що віддав Польщі назад територію, звільнену власними силами від польського панування). Але, зрештою, він утвердив московське панування в Лівобережній Україні.

Дорошенко, який очистив за допомогою турецьких військ від польських гарнізонів Правобережну Україну й який таким же чином мріяв про вигнання і московських з Лівобережної, зрештою, повинен був капітулювати перед з’єднаними московськими й лівобережними козацькими силами: правобережні полки не мирилися з думкою про підданство Туреччини й визнали гетьманом Самойловича (1674), а наступні спроби турків повернути собі Правобережну Україну (1678 – 1679) мали своїм наслідком тільки насильницький згін за Дніпро залишків українського населення, які уціліли ще в Правобережному Придніпров’ї після масової еміграції, що розвивалася тут у 1660 – 1670-х pp.

Населення, розчароване в результатах повстання проти Польщі й не примирене з можливістю відновлення шляхетського панування, ішло масами за Дніпро, у лівобережні полки, і далі – на схід, у Слобідську Україну, а його залишки були виведені в 1679 р. насильно й поселені на південному прикордонні з низовими, запорізькими степами (по р. Орелі). Незважаючи на подальші спроби відновлення колонізації й козацького ладу на Правобережжі, що вживалися і з польської, і з турецької сторони, й досягали особливо значних успіхів у Подніпров’ї й області Південного Бугу в 1680-х і 1690-х pp. завдяки діяльності козацьких полковників – Палія (див.) і його товаришів, все-таки колишнє значення, що мало в козацькому житті Правобережжя, було тепер безповоротно загублене. Центр її ваги переходить цілком і остаточно в лівобережні полки, в сферу українсько-московських відносин і соціально-економічних змін, викликаних останніми колонізаційними й політичними пертурбаціями.

Опозиція народних мас – трудового населення й радикально-демократичних запорізьких елементів – паралізувала політичні прагнення українських верхів – козацької старшини й інших буржуазних та інтелігентських елементів. Будівля української державності, українського автономного ладу, залишилася незакінченою, незавершеною й незатвердженою міцними гарантіями, тому що опозиція цих демократичних і трудових мас, що з підозрою стежила за кожним кроком своїх верхів (у яких бачила свого супротивника в соціальній площині та його посилення оцінювала як небезпеку для своїх соціальних інтересів), вибивала зброю з рук українського політичного представництва, гальмувала будь-який крок, позбавляла можливості розвинути хоч якусь стійку й планомірну протидію централістичній політиці московського уряду, що систематично здійснював свою програму перетворення України з автономного тіла в просту провінцію Московської держави.

Політична слабість українських правлячих кіл відкрилася перед цим останнім з цілковитою очевидністю із часу смерті Б.Хмельницького і, розраховуючи на цю соціальну тріщину в українському народі, яку не вдавалося усунути старшинській буржуазії через занадто свіже своє походження, занадто недавніх, – що перебували ще в стадії утворення – соціальних та економічних прерогатив, московський уряд сміло напирав на старшину, цілком певно, що в рішучий момент вона не встоїть і здасть свої політичні позиції.

Але, з іншого боку, той різкий протест, що викликало занадто різке ламання українського ладу при Брюховецькому – народне повстання й об’єднання в одностайній опозиції всіх прошарків і груп українського населення, дали московському уряду зрозуміти, що воно лише до певної межі може розраховувати на співчуття мас при своїх зіткненнях зі старшиною й не повинне занадто далеко заходити у своїй централістичній політиці (як це було зроблено в 1660-х pp., розраховуючи на піддатливість гетьмана), під страхом викликати енергійну й небезпечну протидію, підвести широкий і міцний фундамент під опозицію старшини.

Тому московський уряд перетворює свою політику в ряд дрібних обмежень, переважно політичного характеру, що не зачіпали безпосередньо інтересів мас (як захопила була їхня реформа оподаткування при Брюховецькому); з іншого боку, він не перешкоджає соціальній політиці старшини й навіть посильно сприяє створенню її станового благополуччя за рахунок цих ненадійних, бунтівних мас. Зрештою, виробляється рід мовчазної угоди: ціною поступок в політичній сфері, у питаннях української державності й автономії старшина може розраховувати на згоду й сприяння московського уряду у своїх стараннях над перетворенням у свою власність вільних військових територій, а вільного сільського населення – у своїх підданих.

Ця залежність класового благополуччя старшини від московського потурання зв’язувала його по руках і ногах і віддавала в повне розпорядження московського уряду, що міг тепер тримати її під постійною загрозою перегляду її власницьких прав. Поступовий же розвиток кріпосницьких відносин повинен був зв’язати й позбавити всякої енергії опору також і народні маси, що так різко виявили себе при реформах 1660-х pp. З іншого боку, він повинен був й у соціальному плані вподібнити Україну іншій Московській державі з її’ важким кріпосництвом і знищити ту загрозу, що становила для останньої сусідство областей з свобіднішими селянськими відносинами.

Водночас із цим втрачав останні риси свого колишнього демократизму й політичний устрій Гетьманщини. Принцип виборності, що лежав в основі козацького устрою в період його формування, уже в епоху переходу його в нову фазу – військово-народного устрою, загальноукраїнського управління – піддався фактично дуже істотним обмеженням. Тривала боротьба з польським урядом затримала край у воєнному стані протягом багатьох років; форми старого козацького військового устрою проникали все глибше в суспільні відносини, пристосовуючись до функцій загальної адміністрації; але ця нова роль вимагала від нього можливої стійкості й незалежності від випадкових настроїв військової маси.

Тому роль загальної військової «ради» поступово обмежується: вона все більше усувається не тільки від поточних питань управління, але й від політичних питань, і поступово зводиться до просто декоративної ролі, тим більше, що й тут, як у прототипі ради – староруському віче, не були вироблені принципи представництва – склад ради завжди був більш-менш випадковим і не відбивав прагнень і настроїв усього військового населення. Випадки штучного підтасування рішень ради, що особливо кидалися в очі під час партійної боротьби 1660-х pp., не могли не дискредитувати цих рішень, і внаслідок всіх цих обставин обговорення й рішення питань поточного управління, законодавства й політики остаточно пересунулося в раду вищих військових чинів, козацької старшини.

За військовою радою залишалося рішення лише у найкардинальніших питаннях – вибору й усунення гетьманів, установлення відносин до сюзеренної держави, але й тут роль війська, як уже сказано, стає поступово все більше лише декоративною. Його роль, його права захоплює старшина, що поступово множиться й складається в певний суспільний клас із цілком визначеною економічною, соціальною й політичною фізіономією. З одного боку, вона намагається обмежити владу гетьмана, відгородити себе від його самовладдя, що розвинулося на грунті обмеження прав ради, з іншого боку – входить у функції цієї останньої, намагаючись захопити в свої руки заміщення гетьманського уряду й усіх інших посад, все управління, і замінити козацьке народовладдя своїм правлінням.

І в цьому знов-таки їй надає підтримку московський уряд, боярсько-бюрократичним навичкам якого, природно, органічно було огидне козацьке народовладдя. Поряд з обмеженнями української автономії воно обмежує і підкоряє своєму контролю функцію ради, не допускає зміщень і виборів гетьмана без свого відома й контролю. З іншого боку, воно допомагає старшині в обмеженні гетьманської влади у відносинах цієї останньої до старшини, тому що обмеження гетьманської влади лежало взагалі в інтересі централістичної політики. І в сфері політичній у такий спосіб старшина досягає своєї мети за підтримки московського уряду, але ціною підпорядкування, вільного й невільного, досить обмежуючому контролю московського уряду.

Так позначився напрям, у якому, очевидно, належало розвиватися відносинам козацької України, або Гетьманщини. Зовнішньо вона залишалася чимсь середнім між васальною державою й автономною провінцією (атрибути державності, суверенітету, що існували на початку після приєднання і які надавали відносинам Гетьманщини до Москви характер державної унії, як її й визначають деякі державознавці, до цього часу були вже ліквідовані московським урядом).

Вона була аристократичною республікою, на чолі якої стояв гетьман, що обирався нібито військом, а в дійсності – старшиною, її конституція опиралася на незмінну в принципі хартію – т. зв. статті Богдана Хмельницького, на підставі яких вона була приєднана до Московської держави; при зміні гетьмана ці статті пропонувалися на затвердження війська, і тільки за згодою останнього вносилися в них зміни: які-небудь переміни односторонньою волею московського уряду вважалися неприпустимими. Україна мала свою армію, свою скарбницю, повну незалежність у своїй фінансовій політиці; її адміністрація й суд не підкорялися центральним органам держави.

Але фактично все це потрапляло поступово й неухильно в усе тіснішу залежність від цих останніх. Гетьман вибирався за згодою старшини з московським урядом; останній мав також вплив і на розподіл вищих посад українського правління. Митрополит із часу Самойловича перебував у підпорядкуванні патріархату, а разом з ним і все духовне українське життя перейшло під московську цензуру. Московський уряд усе більше за своїм розсудом розпоряджався українськими військовими силами й, навпаки, почав розквартировувати свої війська на Україні, покладаючи їхнє утримання на українське населення, і т. ін.

У цьому випадку козацькі полки Слобідської України, що перебували ще з початку в безпосередній залежності від московської адміністрації, слугували ніби зразком, до якого поступово підводили й порядки Гетьманщини. За ціну поступливості в цій сфері козацька старшина могла безборонно розвивати своє соціально-економічне будівництво, творячи своє велике землеволодіння на руїнах військового землеволодіння, примусово скуповуючи селянські й козацькі землі і за межами козацького реєстру (відновленого знову під новим ім’ям «компута», compte, тобто списку всіх тих, хто фактично відбував козацьку службу), перетворюючи вільне сільське населення в залежне від себе.

Одним словом, вона повторювала роботу польської шляхти на Україні, входила усе більше в її роль, воскрешала її традиції, відновила дію старого шляхетського права (Литовського Статуту, що діяв на Україні до козацького перевороту), намагалася зв’язати себе різними вірними й вигаданими генеалогіями зі шляхетськими прізвищами, взагалі розгорнула в усій повноті стару програму козацької буржуазії першої половини XVII ст. і в цій діяльності користувалася прихильною підтримкою московського (пізніше петербурзького) уряду, що жалуваними грамотами й авторитетом влади скріпляв й затверджував ці соціальні придбання старшини.

У цьому напрямі розвивалася Гетьманщина під управлінням Самойловича (1672 – 1687) і його спадкоємця Мазепи (1687 – 1709), котрий, за прикладом Самойловича, поєднував догідливість московському уряду з вірним співчуттям старшинській соціальній політиці, і, очевидно, Гетьманщина мусила ще довго рухатися цим шляхом, повільно, але вірно скерованим московською централістичною політикою.

Раптову й несподівану пертурбацію в неї внесла Велика Північна війна. Напружуючи всі сили Росії для боротьби зі Швецією, імператор Петро, із властивою йому рвучкістю, ні з чим не рахуючись, розпоряджався військовими й економічними ресурсами України. Він не лише гнобив козацькі полки далекими походами, де вони піддавалися важким утискам, не говорячи про великі втрати від ворога, але використовував козаків на важких кріпосних і земляних роботах в умовах надзвичайно важких, де козаки тисячами гинули від нездорових умов праці й поганого харчування, а вдома у себе населення терпіло нестерпні тяготи від поборів і грубого ставлення розквартированих тут московських військ і тих, які переходили через Україну. Все це викликало серед населення надзвичайне роздратування проти московського уряду, і це роздратування зверталося також і на Мазепу як на догідливого його поплічника.

З іншого боку, Петро ясно виявляв, що він зовсім не має наміру серйозно рахуватися ні з політичними інтересами українського народу, ні зі старими гарантіями автономії Гетьманщини. Все це повинне було турбувати українську старшину, а коли в цей час війна Швеції з її супротивниками присунулася до границь України й щохвилини загрожувала перенестися на її територію, союз українських автономістів, укладений зі Швецією в половині XVII ст., висунувся перед їхніми епігонами як свого роду політичний заповіт, і старшина вирішила піти за цим закликом, а за нею, під її тиском, після довгих коливань, повний страху й нерішучості, нарешті пішов і Мазепа.

Союз зі Швецією залишився справою Мазепи й невеликої купки старшини, до якої потім, після деяких коливань, приєдналися ще запорожці під проводом Гордієнка. Український народ і вся маса козацтва залишилися байдужими свідками цього перевороту. Проте російський уряд вирішив використовувати це як привід для посиленої ліквідації української автономії.

Гетьманом, за вказівкою Петра, був вибраний старий і нездатний полковник Скоропадський, і Петро, ігноруючи його, став безпосередньо розпоряджатися українськими посадами, призначав на полковницькі посади великоросів, приставив до гетьмана спеціальних резидентів для нагляду за його діями, а в 1722 р. заснував при гетьмані «Малоросійську колегію» з великоросійських офіцерів, що мала слугувати апеляційною інстанцією для всіх судових та адміністративних установ України, тримати гетьманські фінанси, спостерігати за правильним діловодством гетьманської канцелярії й т. ін.

Ця установа позбавляла значення й гетьмана, й генеральну старшину, а по смерті Скоропадського Петро фактично зовсім скасував гетьманську владу, відклавши на невизначений час вибір нового гетьмана. Заступати його повинен був полковник Полуботок (див.), але насправді управління перейшло до колегії та її голови. Засоби України зверталися на потреби імперської скарбниці, на утримання імперських військ; місцева торгівля й промисловість падали під тягарем регламентації, що враховувала інтереси великоросійської торгівлі й царської скарбниці; населення було пригноблене новими податками й постійною повинністю.

Україна систематично перетворювалася в пересічну провінцію держави. Посилаючись на непорядки українського управління, Петро підготовляв введення імперських законів у практику українських установ. Коли ж Полуботок доклав старання до впорядкування адміністрації й суду, Петро поспішив перервати цю реформаторську діяльність, викликавши Полуботка з товаришами в Петербург (де Полуботок потім і вмер в ув’язненні), і став готувати грунт для остаточного введення великоросійського управління на Україні.

Це радикальне ламання українського ладу було розпочате Петром, однак його спадкоємцями уважалося занадто різким й небезпечним, і з огляду на загрозу війни з Туреччиною (підтримки якої шукали закордонні прихильники Мазепи, на чолі з Орликом) було вирішено послабити напругу нового курсу. Українській старшині дано дозвіл на вибір гетьмана, – вибір був, втім, порожнім звуком, тому що кандидат на гетьманство заздалегідь був назначений урядом в особі старого й навченого досвідом миргородського полковника Данила Апостола.

Він і був обраний у 1727 p., і деякі найрізкіші порушення української конституції були скасовані; але повного повернення до відносин, що існували до 1708 p., уряд не бажав. Він тільки проголосив збереження «колишніх прав і вольностей», але не мав наміру відмовлятися від усіх успіхів централістичної політики, досягнутих Петром. Апостол обережно, з більшим тактом і витримкою, поступово посувався в напрямку відновлення старого ладу; він одночасно з цим працював над відновленням і впорядкуванням внутрішніх відносин (прийняв і значною мірою здійснив розпочатий Полуботком план реформ українського суду й т. ін.).

Але управління його було короткочасним (у 1733 р. він був розбитий паралічем і фактично діяльність його припинилася), а головне – зі сходженням на престол імператриці Анни уряд знову повернувся до петровського курсу в українських справах, і тільки обставини зовнішньої політики дещо стримували його в подальших обмеженнях української автономії. Зі смертю Апостола (1734) було організоване правління оновленої, але в новому характері, Малоросійської колегії, – вона тепер складалася порівно з «малоросійських» і «великоросійських» членів, під головуванням великоросійського резидента, що й був фактичним правителем України. Правління це мало нібито тимчасовий характер, але уряд насправді твердо вирішив не повертатися більше до гетьманського керування.

Відступ, однак, ще раз було зроблено, цього разу, втім, не за політичними міркуваннями, а завдяки особистим симпатіям нової імператриці Єлизавети, її відносинам до родини Розумовських. Уже в 1744 р. був виданий указ про відновлення гетьманства на підставах правління Скоропадського, і як тільки призначений для звання гетьмана молодий Кирило Розумовський (див.) досяг достатньо пристойного для настільки високого поста віку, він був обраний гетьманом (1750), і в такий спосіб відкрився останній антракт у розвитку централістичної політики імперії стосовно української автономії.

Українська старшина, що правила ім’ям останнього гетьмана, досить старанно використовувала можливості, що відкрилися їй завдяки високим зв’язкам і впливам гетьмана, незважаючи на те, що сам він, вихованець петербурзьких сфер, був зовсім далекий від українських традицій та інтересів, неохоче проживав на Україні й, під впливом чисто особистих міркувань, іноді жорстоко псував автономістську програму старшині.

Реформи, здійснені ім’ям Розумовського, представляли досить цікавий крок у формальному перетворенні демократичної військової республіки, якою повинна була бути Гетьманщина у своєму первісному плані, в республіку аристократичну, козацько-шляхетську в дусі прагнень старшини. Вище було зазначено, як фактично вона втратила свій демократичний характер, зупинилась у своєму розвитку через зовнішні перешкоди й заплуталась у протиріччях свого демократичного принципу з фактичним пануванням козацької буржуазії. Остання, перетворившись у велику землевласницьку аристократію, майже магнатство, оформила своє соціальне панування Литовським Статутом, що з другої чверті XVIII ст. цілком утвердився у ролі обов’язкового українського права, і тепер скористалася гетьманством Розумовського, щоб провести корінну реформу судоустрою в дусі того ж Литовського Статуту, що була разом з тим реформою місцевого самоврядування й адміністрації, точніше, що відкривала їй шлях.

Якби імператриця Катерина не вирвала вчасно від Розумовського зречення від гетьманства (1764), якби правління старшини його ім’ям протривало довше, процес оформлення в законодавстві Гетьманщини, у її установах і праві нового аристократичного, її власницького ладу, безсумнівно, виявився б ще повніше в ряді подальших реформ. Втім, уряд Катерини, як і правління її попередників, не був ворожим до соціальних тенденцій української старшини, або шляхетства, як воно тепер іменується. Викидаючи від часу до часу демагогічний прапор огородження українського трудового населення від «малих тиранів» (старшин-поміщиків), він закінчував санкцією різних заходів в інтересах цих останніх.

Діяльність її губернатора Румянцева (див.), що змінив в управлінні Розумовського, досить показова в цьому відношенні. За повну ліквідацію гетьманства, за якою пішло також і скасування старого адміністративного й військового устрою України, українська старшина була винагороджена низкою законодавчих актів, що зводили на ступінь непохитних основ нового ладу України все те, що вироблялося практикою попереднього сторіччя, – покріпачення селян, спадкоємні класові привілеї пануючого стану (зрівняного з російським дворянством), придбання привілейованого шляхетського звання службою у військових козацьких чинах, самоврядування шляхетства й т. ін. Але політичній творчості, політичній ролі цієї козацької аристократії був покладений край.

Примітки

Колонізаційні й соціально-економічні умови, в яких розвивалося козацьке добичництво й потім упродовж XVI ст. з побутового явища перетворилося у важливий соціальний фактор, були з псовані вже в іншому місці (див. Запоріжжя й козаки, XXIII, 106 – 117) – у сьомому, останньому, виданні це гасло вийшло в авторстві М.Грушевського й мало назву «Казачество на Украине»; див. останню публікацію в українському перекладі у нашому виданні на с. 266 – 273.

…багато такого військово-промислового, козацького люду вступало також у прикордонну московську службу, так само, як і в себе вдома; інші йшли до донських козаків, як іншим часом ішли на Запоріжжя (між цими двома козацькими вогнищами, українським і великоросійським, існувало здавна тісне спілкування) – В.Брехуненко дослідив військово-політичні зв’язки українського та донського козацтва впродовж XVI – XVII ст., див.: Брехуненко В.І. Стосунки українського козацтва з Доном у XVI – середині XVII ст. – К.; Запоріжжя, 1998; Брехуненко В.І. Стосунки українського та донського козацтва як фактор польсько-козацьких відносин XVI – першої половини XVII ст. // Наукові записки Києво-Могилянської академії. – К., 1999. – Т. 14. – С. 24-29 та ін.

Так був укладений у вересні 1658 р. у Гадячі трактат, що відновляв державний зв’язок України з Польщею в дусі класових і національних прагнень козацької буржуазії і надзвичайно цікавий із цього погляду (див. Гадяцька унія)… – гасло публікується в нашому виданні, див. с. 256 – 258.

Виступивши як представник Запоріжжя в його суперництві з «городовим» козацтвом (властиво, – його старшиною, див. Запоріжжя, XX, 527)… – гасло було написане М.Грушевським й вийшло друком у 1914 p., див. передрук у: Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 8: Серія «Історичні студії та розвідки (1906 – 1916)». – С. 342-349.

На правому березі Дніпра відновлення залежності від Польщі й правління Хмельницького, а потім його спадкоємця П.Тетері, безсоромного кар’єриста… – про правобережного гетьмана Павла Тетерю написано надто мало праць, у яких історики об’єктивно оцінили би його діяльність. Нещодавня розвідка Я.Дашкевича дає змогу дещо інакше поглянути на суперечливу постать П.Тетері, який намагався проводити самостійну державотворчу політику в складний для країни час. З одного боку, П.Тетеря мав «нахил до магнатського способу життя», будучи чи не найбагатшою особою на Правобережжі, проте з іншого боку – не можна заперечити його блискучі дипломатичні здібності, меценатство, зрештою, його діяльність була спрямована на державотворчість; детальніше про цю трагічну постать в історії України див.: Дашкевич Я. Павло Тетеря // Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури. – С. 180 – 200.

Незважаючи на наступні спроби відновлення колонізації й козацького ладу на Правобережжі, що вживалися і з польської, і з турецької сторони, й досягали особливо значних успіхів у Подніпров’ї й області Південного Бугу в 1680-х і 16 90-х pp. завдяки діяльності козацьких полковників – Палія (див.) і його товаришів, все-таки колишнє значення, що мало в козацькому житті Правобережжя, було тепер безповоротно загублене – львівський дослідник М.Крикун опублікував детальні дослідження, присвячені вивченню обставин т. зв. згонів українського населення з Правобережжя, як у 1680-х і 1690-х pp., так і в результаті прутського походу Петра І у 1711 p.; див.:

КрикунМ.Г. Матеріали про переселення народних мас з Поділля в останній чверті XVII ст. // Науково-інформаційний бюлетень архівного управління УРСР. – К., 1964. – № 6. – С. 63 – 68;

Його ж. Згін населення з Правобережної України в Лівобережну 1711 – 1712 років (До питання про політику Петра І стосовно України) // Україна модерна. – Львів, 1996. – Т. 1. – С. 42 – 88.

Зовнішньо вона залишалася чимсь середнім між васальною державою й автономною провінцією (атрибути державності, суверенітету, що існували на початку після приєднання і які надавали відносинам Гетьманщини до Москви характер державної унії, як її й визначають деякі державознавці… – можливо, цей фрагмент вказує на орієнтовний час написання цього енциклопедичного гасла до 1916 pp., коли М.Грушевський ознайомився з книгою І.Розенфельда про Переяславську угоду та написав рецензію. У цій публікації (у нашому виданні на с. 35 – 85) та наступних працях М.Грушевський схиляється до гіпотези про васальний характер стосунків країни з Москвою (див. коментарі на с. 434).

…вона повторювала роботу польської шляхти на Україні, входила усе більше в її роль, воскрешала її традиції, відновила дію старого шляхетського права (Литовського Статуту, що діяв на Україні до козацького перевороту)… – М.Грушевський мав на увазі відомі «Права, за якими судиться український народ», правовий збірник, укладений за гетьмана Данила Апостола, а також спроби судових реформ, які вчинялися за часів останнього гетьмана Кирила Розумовського у 50 – 60-х роках XVIII ст., див.:

Права, по которым судится малороссийский народ / Под ред. и с приложением исследования проф. А.Ф.Кистяковского. – К., 1879;

Пашук А.И. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII – XVIII ст. – Львів, 1967.

…союз українських автономістів, укладений зі Швецією в половині ХVII ст., висунувся перед їхніми епігонами як свого роду політичний заповіт, і старшина вирішила піти за цим закликом, а за нею, під її тиском, після довгих коливань, повний страху й нерішучості, нарешті пішов і Мазепа – у попередній своїй статті «Шведсько-український союз 1708 p.», надрукованій у 1909 p., М.Грушевський також писав про наступність політики урядів Хмельницького та Мазепи: «Все, що планувалося правительством Хмельницького і не дійшло до кінця тоді, спадало як моральний обов’язок на його потомків, старшину 1700-х років» (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 8: Серія «Історичні студії та розвідки (1906-1916)». – С. 127). У концепції автора гетьман Іван Мазепа виступає пасивним гравцем історичного процесу, а до союзу України зі Швецією його штовхали козацька старшина й історичні обставини. Наступні дослідники переважно наголошують, що в зміні політики та виникненні українсько-шведського союзу Мазепа відіграв не меншу роль, ніж старшина (див. окремі важливіші позиції: Оглоблин О. Іван Мазепа та його доба / 2-ге вид. – Нью-Йорк; К.; Львів; Париж; Торонто, 2001; Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. – К., 2003; Павленко С. Іван Мазепа. – К., 2003; Його ж. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. – К., 2004; Таирова-Яковлева Т. Мазепа. – М., 2007 ( = Жизнь замечательных людей: Сер. биогр.; вып. 1041)).