Епоха литовсько-польська

Кінцем самостійного державного життя в українських землях приймається зазвичай половина XIV ст. – смерть галицько-волинського князя Юрія-Болеслава й подальша окупація Галичини королем польським Казимиром [III]. Насправді такої різкої межі тут немає, позаяк Любарт Гедимінович, для якого звільняли галицько-волинський стіл бояри, зживаючи зі світу Юрія-Болеслава, був таким же галицько-волинським князем, як і цей останній, і після того, як у 1349 р. Казимиру [III] вдалося заволодіти більш-менш міцно Галичиною, Любарт княжив на Волині (позбавленій, втім, свого західного прикордоння) ще понад 30 років. Потім його змінив син Федір (Федюшко), що правив батьківською землею (втім, у ще обмеженіших розмірах) ще понад десять років (до 1393 p.), а пізніше, після значної перерви, Волинь становила досить тривалий час князівство Свидригайла (до його смерті в 1452 p.).

Київське князівство, відновлене під литовським верховенством (близько 1362 р.) у досить великих розмірах (хоча й слабосильне, тому що всі ці землі потрапили в сильний розлад під татарською владою), також з перервами проіснувало понад сто років (до смерті Симеона Олельковича в 1470 p.), і ця примара державності теж високо цінувалася місцевим населенням, судячи з тієї прикрості (до спроб збурювання включно), з якою воно зустріло перетворення Києва в просту провінцію, воєводство Великого князівства Литовського в 1470 р. Але в дійсності це були, як уже сказано, тільки примари української держави – і це київське князювання Олельковичів, і Волинь великого князя Свидригайла, не говорячи вже про ще примарніші «Божою милістю» володіння у різних кутах Литовської України, що дотягли до XVI ст. Фактично ці князівства вже давно стали провінціями Великого князівства Литовського й були втягнені в його політичний і соціальний процес, що повів їх до уподібнення новому зразку – ладу Польської Корони (див. Литовська держава).

Це було несподіванкою. Перехід українських (як і білоруських) земель під владу литовської династії відбувався поступово й непомітно протягом XIV ст. Уже на початку XIV ст., імовірно, перейшли під владу литовських князів турово-пінські землі, за ними, очевидно, пішло захоплення Побужжя, поширення литовського впливу в Київській землі, що закінчилося близько 1360 р. утворенням під управлінням Володимира Ольгердовича нового Київського князівства, до складу якого увійшли старі переяславські землі й суміжні частини чернігівських.

Ще раніше як обранець місцевого боярства зайняв галицько-волинський стіл Любарт Гедимінович, а не пізніше третьої чверті [XIV ст.] до рук литовських князів переходять волості північної Чернігівщини й Поділля (старе Пониззя – території середнього Дністра й Південного Бугу), так що до останньої чверті [XIV ст.] українські землі, за винятком західної окраїни, захопленої Польщею й Угорщиною, перебували цілком у володінні литовської династії. І зрештою, поки все тільки й зводилося до появи тут князів з династії Гедиміна – або на місце колишніх князів з династії Володимира Святого, або в ролі верховних старійшин цих останніх, де вони зберігали свої володіння.

Нові, литовські князі намагалися цілком злитися з місцевим життям, місцевими українськими народностями й культурою, і дійсно зливаються. Вони намагаються зберегти в можливій недоторканності існуючий лад, залишають права й прерогативи місцевих верхів, «що тримали» землю, або допомагають їм реставрувати земський лад у дусі колишніх традицій, усіляко прагнучи заручатися підтримкою землевласницького класу замість збереження й посилення його всяких прав і привілеїв. Там, де попередні умови розхитали цей клас, розігнали його представників (як, напр., це було, мабуть, у Подніпров’ї, на дністровсько-бузькому Пониззі, по-теперішньому – Поділлі, і ін.), докладаються старання до його відновлення, до поширення землевласницьких кадрів із краще збереженої місцевості на території, що втратили цей землевласницький клас (для київського Подніпров’я роль такого резерву відігравало овруцьке Полісся, для області Південного Бугу, Брацлавщини – Волинь).

У перспективі перед українськими землями, очевидно, стояло відродження або продовження, з деякими змінами, старого земського ладу, з посиленим аристократичним землевласницьким характером, з оновленою українською культурою, у якій старі українсько-візантійські традиції розвивалися б під західним впливом, що підсилювався під заступництвом нових династій, що зовсім увійшли в роль і традиції старих, з їхньою освяченою століттями роллю протекторів церковного життя, книжності й мистецтва. Але польсько-литовська династична унія 1385 р. і політичний переворот, вчинений у 1390 р. Витовтом, пересунули й загальний розвиток литовської політичної системи й життя українських земель в іншу площину – приблизно ту ж, у якій опинилися українські землі, захоплені Польщею.

Втім польський уряд і тут теж не планував корінного ламання із самого початку. Суспільний лад, церковні відносини, адміністративний устрій спочатку були залишені. Але на чолі управління одні за одними з’являлися нові, польські представники влади з вищими, надзвичайними повноваженнями, і під цією системою польської адміністрації старі органи управління все більше втрачали значення, сходили на ніщо. У землевласницький прошарок поряд із залишками старого боярства, дуже сильно розрідженими конфіскаціями й політичними пертурбаціями, вводилися у великій кількості польські й різні співзвучні їм елементи, які щедро наділялися маєтками.

У містах з’являються в набагато більшій, ніж раніше, кількості привілейовані громади німецького права й служать тепер опорою польського панування. Православна церква різними експериментами уряду була приведена в стан надзвичайного розладу й занепаду, у повну залежність від адміністрації й католицької ієрархії, що зайняла перше місце як представниця пануючої церкви.

Нарешті, починаючи з 1434 р., у цих українських провінціях Польщі формально вводиться польське право й польський устрій; на місцеве населення поширюються права й привілеї Польщі, але навіть без усяких спеціальних розпоряджень, що скеровуються проти українського елементу як такого, фактично, умови складаються самі собою таким чином, що український елемент виявляється зовсім витісненим від участі в суспільному житті, від участі в міському й шляхетському самоврядуванні, найчастіше навіть – від користування цивільними правами нарівні з польським елементом, головним чином на підставі конфесійної різниці. Як некатоликів, їх не допускають до участі в цехах, а отже, до зайняття ремеслами й торгівлею, до зайняття посад, відмовляються приймати від них судову присягу й т. ін.

У результаті все, що хоч трохи піднімалося над сірими масами українського населення, або приєдналося до польського елементу або було приречене на занепад. До кінця XV ст. Західна Україна одержує ззовні у своїх верхах цілком польський характер. Від українства залишаються тільки сірі низи: селянство, нижче міщанство, нижче духівництво, дрібна шляхта, що мало чим піднімалася над рівнем селянства. Рівень української культури надзвичайно знижується: як уже було зазначено вище, від неї зберігається тільки те, що могло бути засвоєне побутом нижчих класів, головним чином нижчого духівництва, малоосвіченого й економічно погано забезпеченого. І, що найгірше, у цих умовах із цього занепаду й вимирання, очевидно, не було й виходу.

І от у цей же стан занепаду й вимирання з половини XV ст. фатальним чином починає виразно переміщатися й українське життя Великого князівства Литовського. До 1380 – 1390 pp. українські землі мали вигляд декількох великих князівств, майже або зовсім самостійних у своїх внутрішніх відносинах; під керуванням своїх цілком асимільованих з місцевим життям князів і місцевої землевласницької аристократії вони могли продовжувати розвивати традиції національного, суспільного й культурного життя.

Таким було велике Волинське князівство поруч з навколишніми дрібними (Ратно, Кобрин, Пінськ, Чорторийськ), ще більше, хоча й занепале, Київське князівство, Подільське (правда, що стояло в хиткій, межовій позиції між Великим князівством Литовським і Польщею), нарешті, у старих чернігівських волостях князівства Чернігівське (Новгород-Сіверське), Стародубське й Брянське (останнє, втім, цілком за межами української етнографічної території).

Але протягом 1380 – 1390 pp. великий князь Витовт, користуючись різними приводами, проводить повне перетасування володінь. Одні князі були зовсім позбавлені волостей, інші були переведені на менші; повсюдно були зміщені старі князі, що володіли хоч деякими значними володіннями, були розірвані старі їхні зв’язки з волостями, спадкоємні права на наділи. Князі, що заціліли після цього загального погрому, не були вже государями в колишньому значенні, – це були по суті теж свого роду власники «до волі великого князя», вища категорія шляхти, – хоча володіння деяких з них були величезні, якщо міряти їх міркою звичайного маєтку. Вони відчували цілком свою залежність від волі великого князя.

Загальному спрямуванню внутрішньої політики великого князівства відкритий був доступ в усі без винятку області й території: місцеві звичаї й «старовини» повинні були відтепер зайняти другорядне місце поряд із загальними нормами соціального й політичного ладу великого князівства. А ці останні приймали напрям, украй несприятливий для українського (так само і білоруського) елементу.

По смерті Витовта, що держав, за словами його панегіристів-католиків, «у залізних оковах» білорусько-український православний елемент, цьому останньому блиснула надія поліпшити своє становище під керуванням Свидригайла. Він незабаром упав, але й пізніше аристократія великого князівства, що висунула на місце Сигізмунда Кейстутовича, молодого княжича Казимира Ягайловича, вважала за потрібне зробити дещо для задоволення православних князів: Волинь була залишена у володінні Свидригайла, Київське князівство одержав місцевий отчич Олелько Володимирович, і це створювало враження національної рівноваги – визнання з боку правлячої литовської олігархії певного впливу за українсько-білоруською аристократією, князями й боярством.

Але незабаром минули обтяжливі обставини, що змушували литовських олігархів до такої помірності і, відчувши міцний грунт під ногами, вони більше не вважали за потрібне зважати на «Русь». Це, звичайно, збуджувало невдоволення серед останньої. Були незадоволені, що мріяли про державний переворот, який би знову дав керівне становище православним князям, розраховували при цьому спертися на Москву, на Молдавію, на Крим. Такий характер мала змова князів 1481 р., повстання Глинських 1507 [! 1508] р. (див. XV, 149); аналогічним явищем є галицька шляхетська іредента кінця XV і початку XVI ст., що будувала свої плани на підтримці Молдавії.

Але ці спалахи не могли захопити навіть і всієї аристократії, не говорячи вже про ширші кола: безсумнівно, що переважна більшість бажала задовольнятися, не піддаючись ризику, тим, що залишала їй на долю литовська олігархія. Якщо терпіли національні інтереси, якщо Православна церква залишалася в загоні й у Великому князівстві Литовському попадала все в більшу залежність від уряду й усе менше могла служити національним і культурним цілям свого суспільства, якщо православні князі й бояри, відтиснуті від політичної й державної кар’єри, повинні були й у місцевому провінційному управлінні поступитись місцем представникам литовської аристократії й взагалі повинні були почувати себе приреченими на занепад, – дуже повільний, скажімо, поступовий, але все-таки неминучий, – все-таки в соціально-політичному укладі Великого князівства Литовського залишалося чимало такого, що українській аристократії доводилося цінувати зі своєї класової точки зору досить високо.

Устрій Великого князівства Литовського, по-перше, зберігав цілком аристократичний характер, і при його розвитку права землевласницької аристократії мали всі тенденції розвиватися за рахунок центральної, великокнязівської, влади, з одного боку, і нижчих класів – з іншого; навіть вплив Польщі й польського права, неприємний і згубний у багатьох відношеннях, мав той приємний для цієї землевласницької аристократії бік, що він розширювався, затверджував, регламентував її права за зразком шляхетського польського права, що з другої половини XV ст. саме перебуває в стадії росту й розвитку.

По-друге, були цінні для неї елементи земського самоврядування, що зберігалися в укладі великого князівства: вони гарантували певні права місцевої аристократії, зберігали за нею привілей у місцевому управлінні, обмежували конкуренцію сторонніх людей. Політичне відокремлення Великого князівства Литовського від Польщі, що гаряче відстоювали литовські олігархи, забезпечувало українські землі Великого князівства Литовського від напливу польської шляхти, тому що приймалося за правило, що «обивателі коронні» (Польського Королівства) не мають права не тільки займати яких-небудь посад у землях великого князівства, але далі здобувати в них маєтки. Нарешті, мало значення й те, що до другої чверті й далі до середини XVI ст. життя й відносини Великого князівства Литовського відрізнялися великою стійкістю й консерватизмом (гаслом уряду залишалося: «старовини не рухати, новин не вводити»), і це до певної міри присипляло увагу й не давало зауважувати з повною очевидністю процес занепаду й виродження, у якому перебував український (і білоруський) елемент і у Великому князівстві Литовському. Цей процес занепаду розвивався тут дійсно набагато повільніше й більш поступово порівняно з українськими провінціями Польщі, але він посувався в тому ж напрямку, що й там, і навіть у подібних формах.

Місцеве право, засвоєне загальною практикою держави (традиції київського права, через провінційну земську практику князівства, що перейшли в загальне право великого князівства), поступово витіснялося принципами польського права, формами польського державного устрою. Український елемент у найкращому разі був тільки терпимий, а ціла низка фактичних і законодавчих обмежень прирікала його на занепад і тут, навіть у вищих прошарках. Українська православна церква – ця головна охоронниця національних традицій і культури – убожіла, падала й безнадійно нищилася внаслідок своєї залежності від уряду, що розпоряджався за своїм розсудом православними кафедрами й роздавав їх особам, найменше підготованим до національного будівництва, що перетворювали свої високі церковні звання в своє джерело збагачення й своєї рідні, що марнотратили й розкрадали церковне майно й накопичені поколіннями матеріальні й культурні скарби.

У цій сфері – церковній й тісно пов’язаній з нею культурного життя – найясніше позначалися несприятливі сторони польсько-литовського режиму й падіння українського елементу, а з іншого боку, останнє й відчувалося в цій сфері найжвавіше різними верствами населення. Якщо станові, класові інтереси змушували іноді представників українських верхів і низів ставитися різним чином до політичних фактів, так що введення польського права в Галичині, напр., могло подобатися залишкам галицького боярства своїми соціальними привілеями, що скасовували служби й тяготи, що лежали доти на місцевому землевласницькому класі, і вплив польського права у Великому князівстві Литовському, як уже зазначено, приносив цінні права й привілеї землевласницькій аристократії українських земель, а ще більше рядовій шляхті, – то тут, у сфері церковних відносин, різні економічні й суспільні українські групи почували себе солідарними.

В інтересах охорони прадідівського благочестя, релігії предків вони готові були спілкуватися й знайти спільну мову, незважаючи на поділяючі їх економічні й класові інтереси. Отут зачіпалися не лише питання совісті, релігійної свідомості, але й те, що тепер мислиться нами як сфера національного почуття, у ті часи й у тих умовах українського життя, що покривалося й підмінювалось відданістю інтересам своєї релігії й національної церкви й готовністю жертвувати для неї. І тому суспільство не тільки реагувало в цій сфері особливо жваво, але й покривало релігійним прапором багато чого, що лежало зовсім в іншій сфері інтересів – суспільних, політичних і національних.

Занепад православної церкви в Галичині на початку польської окупації, при Казимирі Великому, викликає першу кампанію в інтересах православної релігії, підняту галицьким боярством, ще не підірваним тоді цілком, як пізніше, конфіскаціями й іншими заходами польського режиму. В ім’я захисту православної віри аристократія Великого князівства Литовського шукає підтримки Москви й Молдавії проти переваги литовської олігархії в XV ст., так само, як і залишки галицької шляхти наприкінці XV і початку XVI ст. Коли галицьке боярство остаточно зійшло зі сцени, боротьбу за інтереси православної церкви приймає на себе галицьке міщанство в короткий період свого процвітання й пожвавлює своєю ініціативою залишки українського шляхетства, користуючись також підтримкою молдавських господарів та української аристократії Великого князівства Литовського. В інтересах спільної боротьби проти католицького засилля остання звертається до підтримки польських і литовських протестантів для боротьби проти реакційного режиму кінця XVI ст. Під релігійним прапором веде свою боротьбу з урядом козацтво, агітуючи релігійними мотивами, з одного боку, серед широких народних мас, з іншого боку, входячи в союз із представниками вищих українських класів.

Але до половини XVI ст. всі ці виступи є епізодичними, розрізненими. Західна Україна програла свою боротьбу й стихла під польським пануванням, як могло здаватися, уже безвихідно. Спроби аристократичної української фронди у Великому князівстві Литовському під проводом Олельковичів (1480) і Глинських (1507) відшуміли, не встигнувши вивести з інерції ширші кола. Життя розвивалося повільно, роз’єднане місцевими, провінційними і класовими інтересами, взагалі бідне й матеріальними, й культурними засобами й суспільними й політичними інтересами.

Але з другої чверті XVI ст. у неї вливається нова енергія руху – результат насамперед економічного пожвавлення й нагромадження засобів. У цей час балтійський експорт сільськогосподарських продуктів, поступово захопивши все глибше й глибше сусідні землі, починає втягувати у свою круговерть і українські землі – Побужжя, західні частини Галичини, потім і східні – Волинь, Поділля, створюючи все новий попит на різні продукти сільського господарства. Він вивів місцеве економічне життя з вікової відсталості натуральних господарських відносин і зробив великі зміни, а в подальших наслідках – і в суспільних відносинах, у культурному й національному житті. Дотепер єдиним великим предметом сільськогосподарського експорту була рогата худоба, яку шляхта збирала у вигляді податку із сільського населення; тепер до цього додається великий попит на лісові товари, а потім на хліб. Це вносить надзвичайне економічне пожвавлення в життя цих земель, уводить в обіг небувалі доти кошти й приводить до низки досить важливих наслідків в сфері явищ, що нас цікавлять.

Насамперед зазначимо, що цей загальний економічний рух позитивно вплинув на пожвавлення міського життя в Західній Україні. Міста в рамках польського державного ладу були поставлені взагалі в досить несприятливі умови, і ця світла (порівняно) сторінка з життя українського міщанства померкла вже невдовзі в загальному занепаді міського життя; але західноукраїнське міщанство все-таки встигло за цей короткий просвіт зіграти велику роль в історії українського життя, особливо львівське міщанство.

Львів у цей час взагалі відігравав помітну роль; був момент, коли генуезці, яким турецьке завоювання перепиняло доступ до їхніх чорноморських володінь, пробували через Україну, саме через Львів, організувати торговельні зносини зі Сходом; це не вдалося, але попри все Львів залишився важливим посередником у східній торгівлі (через Молдавію й Поділля – з турецькими володіннями, Чорномор’ям, Малою Азією й Персією). Він став важливим промисловим центром, «метрополією ремісників», осередком цехового життя для великої території, і з розвитком сільськогосподарського експорту брав участь також у його вигодах.

Це економічне пожвавлення відбилося не тільки на повноправному католицькому міщанстві, але й на українському населенні міста, незважаючи на тяжкі умови, у які воно було поставлене. В 1520-х pp. воно починає завзяту боротьбу проти різноманітних обмежень, що тяжіли на ньому, що утискували його в економічних, громадянських і національних правах; ця боротьба, що вимагала не лише великої енергії, але також і матеріальних засобів, потягнулася на багато десятків років і, незважаючи на всі невдачі, не гальмувала його енергії.

У 1530-х pp. українське львівське міщанство піднімає питання про поновлення галицької православної кафедри й перенесення її у Львів; воно зібрало під цим гаслом залишки православних шляхетських родів Галичини, зверталося за підтримкою до української аристократії Великого князівства Литовського, київського митрополита й цього разу, незважаючи на всілякі перешкоди з боку католицької ієрархії й місцевих польських кіл, не зупиняючись перед величезними сумами, якими купувалася згода короля й різних впливових осіб, воно виграло свою справу: Львів одержав владику, офіційного представника церковних і національних українських інтересів (1539).

За цим першим національним тріумфом безпосередньо йде реорганізація церковних братств Львова, здійснена в 1540-х pp. Ці старі організації, перетворені вже раніше за зразком цехових «братств», одержують тепер новий зміст (не без впливу нових течій, викликаних реформацією й особливо сильних у міському середовищі). Церковна зовнішність і близькість до цехових братств надавали їм коректну в очах правлячих сфер форму, і вожді нового руху користуються тепер нею для національної організації українського суспільства, – щоб зв’язати вузлом солідарності й дисципліни роз’єднані міщанські, шляхетські, церковні елементи.

На перший план у ролі центральної організації висувається львівське братство (див. VI, 488 – 489) при міській церкві Успіння, – воно повинне було послужити центром цілої мережі таких братств, розкинутих по всім краї, розвити й координувати національне життя. Разом з місцевим владикою воно виробляє широку програму культурної, просвітньої діяльності. Здобуває друкарню, що залишилася після відомого московського емігранта Івана Федорова, і для розплати з її кредиторами організує збір пожертвувань у всіх українських землях. Виробляється план перетворення старої братської школи в навчальний заклад вищого типу. Навколо нього збираються вчені й публіцистичні сили, які повинні були послужити цілям захисту національної церкви й національної культури.

Обставини складалися таким чином, що кожне зволікання в цій області загрожувало, здавалося, неминуче національною смертю, «всенародным сгинением». Падали останні перегородки, що відокремлювали Західну Україну від центральних і східних українських земель. Польське панування, що зовсім придушило й розорило українське життя в Західній Україні, готове було розлитися так само нестримно й на Волині й у сусідніх землях. На знаменитому Люблінському сеймі 1569 р. (див. XXVII, 237) було вирішено відібрати й приєднати до Польщі землі галицько-волинської спадщини, що все ще залишалися в складі Великого князівства Литовського.

Почалося з Волині й Підляшшя, але потім вирішили приєднати до Польщі також і східне Поділля (Брацлавську землю) і величезну Київську землю, що обіймала майже все тодішнє українське Подніпров’я; волинські магнати, що не бажали з огляду на приєднання до Польщі Волині розривати зв’язки, що з’єднували їх із Брацлавською і Київською землею (де вони мали великі маєтки, займали посади й т. ін.), зі свого боку підтримали цей план (а може бути, навіть і навіювали його). У такий спосіб майже вся українська територія з’єдналася в межах Польщі.

Поза нею залишалися тепер тільки: Закарпатська Україна, або т. зв. Угорська Русь (див.), невеликий відрізок Галицького Пониззя ріками Прутом і Дністром, що належав до Молдавії, – тепер Буковина, українські території по середньому Бугові й верхній Прип’яті, що залишилася в складі Великого князівства Литовського (Берестейське воєводство, за новою адміністративною термінологією Великого князівства Литовського), і, нарешті, стара Чернігівська земля, з 1503 р. належна до Московської держави (тільки пізніше, під час Смутного часу, Польща заволоділа нею, і з неї було потім організоване окреме Чернігівське воєводство).

Причини, що спонукали польський уряд й взагалі шляхетські польські кола особливо гаряче прагнути тепер до усунення всяких бар’єрів, що стояли їм на шляху у землі Великого князівства Литовського, а особливо в українські, полягали знову-таки в економічних умовах, створюваних розвитком балтійського експорту. У зв’язку зі зміною економічного побуту Західної Європи балтійський попит на лісові товари й хліб усе зростав, створював надзвичайний ріст цін, змушував шукати нові території для шляхетського господарства, для експлуатації ще не виснажених природних багатств.

Українські землі в цьому сенсі мали особливо привабливе придбання: Північна Україна містила в собі величезну масу лісу, Південна – великі родючі простори, дуже мало або зовсім не захоплені шляхетським господарством, а останнім часом завдяки розвитку козацької оборони ставали безпечнішими й зручнішими для шляхетського господарства (принаймні в деяких його формах, що не вимагали витрат шляхетського капіталу). До 1569 р. державний кордон Великого князівства, що відокремлював ці землі від Польщі, хоча й переборювався різними шляхетськими шукачами дібр всілякими обхідними операціями, чинив все-таки певні утруднення, які в інтересах шляхетської економіки потрібно було будь-що-будь усунути.

Акт 1569 р. саме й зробив це, і тепер величезна маса польської шляхти різного калібру, починаючи від найперших магнатів Корони й закінчуючи різними бездомними шукачами «кращої кондиції», кинулася на Волинь і звідти в області Південного Бугу й Подніпров’я, осідаючи тут то в ролі власників і орендарів маєтків, випрошених в уряду, то у вигляді різних агентів уряду, то, нарешті, як придворних, прикажчиків і всякого роду «оффициалистов» місцевих українських магнатів, у двори яких вони втиралися з більшим мистецтвом та успіхом як носії вищої польської культури й моди. Центральна й Східна Україна з останньої чверті [XVI ст.] починає надзвичайно швидко полонізуватися – у своїх вищих прошарках, звичайно, – як завдяки безпосередньому напливу цих поляків, так і тому впливу, яке вони одержують на управління, господарство й культурне життя краю.

Ті ж економічні умови, про які йшлося, давали цим шляхетським шукачам нових «фортун» живу робочу силу для нових земельних придбань, тому що розвивали все значнішу селянську еміграцію на схід і південний схід, в українські області Південного Бугу й Дніпра. Попит на хліб, поступово захопивши Західну Україну, приводив до надзвичайного збільшення панської ріллі, фільваркового господарства, через розробку пустищ і примусового відчуження селянської оранки; для їх обробки залучається все в більших розмірах панщизняна праця.

Якщо раніше, за відсутності експорту, шляхтич особливо цінував грошовий дохід від селян, чинш (census), і для залучення на свої землі нових платників надавав їм різні пільги, точно встановлюючи раз і назавжди розмір чиншу й данин, то тепер його господарська винахідливість звертається на всіляке збільшення панщини, сільськогосподарських робіт панщизняного населення. Відміняються усі раніше існуючі статутні грамоти й звичайні норми; панщиною заміняються інші види повинностей; її розміри ростуть надзвичайно й захоплюють все більше число членів селянської родини; селянські господарства навмисне дробляться, обезземелюються, з метою витягти якомога більшу суму праці з «підданного» населення для зростаючих і поширених з надзвичайною швидкістю шляхетських фільварків.

Це руйнування старих господарських умов, цілковите нищення й перетворення в шляхетський робочий інвентар створює економічне і юридичне поневолення селянських мас, раніше небувале, зводить до одного панщизняного знаменника все досі існуюче різноманіття економічних і юридичних форм селянської залежності. Воно викликає серед селянства надзвичайне роздратування, але за відсутності можливостей якої-небудь протидії, боротьби зі зловживаннями шляхетської влади, це роздратування виливається лише в масову робочу еміграцію або втечу (тому що селяни позбавлені вже були права вільного виходу) у місцевості, менш захоплені ростом повинностей і економічним, і юридичним поневоленням селянства.

Селяни з Галичини біжать у Поділля, з Побужжя – в Східну Волинь і Київську землю, із Західної Волині – в Брацлавську землю й т. д.; переселення йшло звичайно етапами, просуваючись все далі й далі на схід і південний схід у пошуках вільних від шляхетського права земель і створюючи нову колонізацію в недавно ще пустельних або напівпустельних областях. Систематичні набіги Кримської орди, що організувалася в половині XV ст. і зробила своїм джерелом прожитку торгівлю живим товаром, перетворили в пустелю області Південного Бугу й Подніпров’я до самої лінії Києва; тепер ця загублена територія знову вертається до осілого господарського життя під прикриттям козацьких загонів, і з другої половини, головним чином наприкінці XVI ст. і на початку XVII успішно заселяється емігрантським селянським елементом.

Але по п’ятах цього еміграційного потоку рухалися вже озброєні королівськими наданнями або іншими документальними правами шляхетські визискувачі, навіть випереджали його, вчасно вловивши нові колонізаційні й господарські кон’юнктури, і після 1569 р. на цю дорогу поряд з магнатами й шляхетством Волині спрямовуються із ще більшою енергією, безсоромністю й успіхом шукачі фортун з польських провінцій, затверджуючи фактичне панування польського елементу, польської національності й культури в Центральній і Східній Україні.

Тут ми ще раз повинні підійти до різноманітних впливів тих же економічних змін, принесених XVI ст. Вище ми зазначили пожвавлення, внесене ними в міщанське життя; ще більше спостерігається в землевласницькому, шляхетському середовищі: в його економічному житті відкрилася зовсім нова ера. Небувалий приплив коштів підняв без усякого порівняння рівень шляхетського побуту, бідного і сірого дотепер, створив нові культурні й суспільні запити, дав шляхті можливість увійти із зовсім іншими настроями й вимогами в ту культурну й політичну атмосферу, яка створювалася подіями цього часу – реформаційними впливами, питаннями, пов’язаними з реформою церкви й політичних відносин. XVI ст. стало золотим століттям шляхетського життя Польщі й залишило незнищимий відбиток на польській культурі, літературі, духовному житті Польщі всього наступного часу, надавши їй винятково шляхетський характер.

І цей надзвичайно різко виражений класовий, шляхетський стиль польської культури надавав їй надзвичайну притягальну силу для української аристократії, яку саме в цей золотий вік актом 1569 р. вводив безпосередньо в рамки польського політичного й громадського життя, яка прагнула зайняти в ньому якомога вигідніше, рівноправне положення, використовувати свої станові привілеї. Потрібно при цьому мати на увазі, що цей польський розквіт збігався, з іншого боку, з епохою найбільшого падіння українського національного життя.

Українська церква переживала свої гірші часи. Польська церква, що пережила в першій половині XVI ст. теж глибокий розлад, до цього часу встигла уже вийти з нього й під проводом єзуїтів почала енергійний похід на протестантів і православних. Недавню віротерпимість польського уряду перемінила різка католицька реакція. Знову висуваються на порядок денний залишені за політичними міркуваннями плани підпорядкування православних католицтву, і в цьому напрямі починається тиск на них. І в той час, як стійкіші й енергійніші люди з огляду на всі ці небезпеки закликали українське суспільство, і особливо його духовні й шляхетські верхи, до енергійної роботи над культурним підйомом, реорганізації церкви, національним відродженням, – пасивніші елементи без опору йшли до злиття з польським суспільством, приймаючи польську культуру, польську мову й державну релігію, а при тому значенні, яке мав шляхетський клас, як найсильніший економічно й єдиний озброєний політичними правами (всі інші стани були позбавлені участі в політичному житті), це масове дезертирство шляхти з українських рядів представляло найсерйознішу небезпеку, найважчу загрозу для української національності.

На цей критичний момент (1580-ті роки) припадають зазначені вище плани культурного й національного відродження, що розвивалися львівськими братськими колами. Тому що в цей час державний кордон, що відокремлював Галичину від Волині, був знищений, вони намагаються залучити до якомога широкої участі у своїх планах українське суспільство колишніх литовських провінцій. Культурні гуртки, що створювалися в цей час на Волині зусиллями місцевих ревнителів православ’я, як Курбський, Острозький, не залишалися глухими до цих закликів: вони підтримували з львівськими братськими колами жваві відносини, не відмовляли їм у певній підтримці, але міцної спайки між міщанським братським рухом і магнатами-меценатами все-таки не було: класова різниця давала себе відчувати.

З іншого боку, вона, зрештою, зруйнувала й союз львівського братства з місцевою ієрархією. Братство необережно прийнялося не тільки за культурний і релігійний підйом у своєму, мирському, середовищі, але й за виправлення церковних непорядків, а патріархат, якому належала верховна влада над українською церквою, ще більш необережно підтримав його в цьому напрямі, надавши братству широкі права контролю й дисциплінарної влади над духівництвом і самим єпископатом. Владики були надзвичайно ображені цим; було зачеплено не тільки їхнє канонічне достоїнство, але й класову свідомість.

За польськими конституціями, вищі церковні посади повинні були надаватися винятково місцевим шляхтичам, і от їх, благородних шляхтичів, патріарх віддавав під контроль і владу «хлопов простых – кушнерей, кожемяк, сѣдельниковъ». Засмучені втручанням патріарха, владики шукали заступництва уряду й заявили готовність підкоритися папі за ціну звільнення від патріарших втручань. Православне суспільство енергійно опротестувало цей крок єпископату, але не могло домогтися усунення уніатів-владик за цей самовільний виступ.

В основах української церкви відбулося надзвичайно небезпечне роздвоєння, – вона розділилася (1596) на православну церкву, що залишалася в підлеглості константинопольському патріархові, й уніатську, що прийняла католицькі догмати й підкорилася папі (див. унія). Це викликало сильний релігійний рух, літературно-публіцистичне пожвавлення, створило небувалу полемічну літературу, змусило православне українське суспільство напружити всі свої сили, але, зрештою, дало йому жваво відчути й своє безсилля в цих умовах.

Політична, сеймова боротьба, організована українським шляхетством (головним чином волинським, також деякими групами білоруської шляхти), розбилася об непохитний католицький клерикалізм уряду: сеймові резолюції, проведені українськими й білоруськими депутатами в 1607 – 1609 pp., король попросту ігнорував, і не було ніякої надії примусити його до їхнього виконання, та й на продовження цієї боротьби було мало надії, з огляду на перехід, що підсилюється, у католицтво православних магнатських і шляхетських родів. Без їх підтримки падали й починання міщанських братств. Православна ієрархія була, мабуть, приречена на зникнення, тому що король, користуючись своїм правом патронату, заміщав православні позиції уніатами. Перед лицем грізної небезпеки православному духівництву, дворянству, міщанству доводилося перебороти свої класові настрої й звернутися до підтримки нової соціальної сили – українського козацтва й разом з ним вступити на шлях позаконституційної діяльності.

Примітки

…це київське князювання Олельковичів, і Волинь великого князя Свидригайла, не говорячи вже про ще примирніші «Божою милістю» володіння у різних кутах Литовської України, що дотягли до XVI ст. – Леонтій Войтович запропонував вважати ці князювання Острозьких, Слуцьких, Вишневецьких та інших князів квазідержавними утвореннями, які продовжували державотворчу традицію княжої епохи, див. детальніше: ВойтовичЛ. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у XII – XVI ст. – Львів, 1996; Його ж. Князівські династії Східної Європи (кінець XI – початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. – Львів, 2000.

Фактично ці князівства вже давно стали провінціями Великого князівства Литовського й були втягнені в його політичний і соціальний процес, що повів їх до уподібнення новому зразку – ладу Польської корони (див. Литовська держава) – гасло про Литовську державу написав Володимир Пічета (див.: Пичета В. Литовско-Русское государство // Энциклопедический словарь «Русского библиографического института бр. А. и И. Гранати К.» / 7-е, совершенно переработанное издание. – [М., 1915]. – Т. XXVII. – Стл. 221 – 238), якому належить багато статей з давньої історії України та Білорусі в цьому виданні. Він продовжив працю над статтями до енциклопедичного словника братів Гранат і в радянські часи (див.: Дукор Е.Я. Пичета Владимир Иванович: биобиблиография. – Минск, 1978).

В 1520-х pp. воно починає завзяту боротьбу проти різноманітних обмежень, що тяжіли на ньому, що утискували його в економічних, громадянських і національних правах; ця боротьба, що вимагала не лише великої енергії, але також і матеріальних засобів, потягнулася на багато десятків років і, незважаючи на всі невдачі, не гальмувала його енергії – громада львівських українців у 1521 та 1525 pp. розпочала судові суперечки з міською католицькою громадою про свої економічні та релігійні права, які дискримінувала католицька більшість. Відтоді дослідники ведуть відлік «пробудження» львівського українства до національно-культурної боротьби, що активно розгорілася вже в другій половині XVI ст., див. детальніше: Капраль М. Національні громади Львова XVI – XVIII ст.: соціально-правові взаємини. – Львів, 2003.

…Львів одержав владику, офіційного представника церковних і національних українських інтересів (1539). За цим першим національним тріумфом безпосредньо йде реорганізація церковних братств Львова, здійснена в 1540-х pp. – М.Грушевський пов’язує «реорганізацію» церковних братств Львова з датою надання львівським єпископом Макарієм (Тучапським) статутів братств Благовіщенської церкви у 1542 р. та церкви св. Миколая у 1544 р. (див.: КрыловскийА. Львовское ставропигиальное братсво. Опыт церковно-исторического исследования. – К., 1904. – С. 35 – 40). Проте більшість дослідників братську реформу асоціюють з 1586 p., коли статут, що був підписаний антіохійським патріархом Иоакимом, отримує відоме Успенське братство. Саме після нього братський рух масово розвинувся по багатьох містах та селах України та Білорусі, й, на думку деяких дослідників, активно сприяв прискоренню унійних процесів у середовищі Православної церкви, див.: ГудзякБ. Криза і реформи: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії. – Львів, 2000. – С. 193 – 201.

В основах української церкви відбулося надзвичайно небезпечне роздвоєння; – вона розділилася (1596) на Православну церкву, що залишалася в підлеглості константинопольському патріархові, й Уніатську, що прийняла католицькі догмати й підкорилася папі (див. унія) – М.Грушевський повторив полемічно загострений випад щодо укладення Берестейської унії. Сучасні дослідники зауважують, що оцінюючи цю подію, його прихильність була на боці православних, див.: ТимошeнкoЛ. Берестейська унія в оцінці Михайла Грушевського // Український історик. – Нью-Йорк etc., 1996. – № 1 – 4. – С. 195 – 198. Про необ’єктивність оцінки історії унії істориком писав також: Патрило І. Відображення церковного життя в «Історії України-Руси» Михайла Грушевського і сучасні історіографічні дослідження // Михайло Грушевський. Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського. – Львів, 1994. – С. 178-179.