Історія. Початок історичного життя. Епоха самостійної державності

В українській історії поєднується вивчення минулого українського народу й займаної ним території. Ці два процеси певним чином перекриваються: вивчення минулого території кидає світло на історію народу й навпаки, але й те й інше має свої різні вихідні положення й свої незбіжні області. Історія теперішньої української території, її заселення й розвитку культури на ній виходить далеко за межі історії українського народу, тобто тих південних галузей східного слов’янства, які, в силу своєї первісної племінної близькості (принесеної в їхні історичні житла, ймовірно, ще зі слов’янської прабатьківщини) і під впливом нових географічних, політичних і культурних умов, поступово складаються в більш-менш одноманітну етнографічну масу, виокремлену свідомістю своєї народної єдності.

Перша історична звістка, що ми маємо про їхнє розселення [українського народу. – М.К.] на українській території, стосується кінця IV ст., коли рух гунської орди в Європу в 370-х pp., яка розтрощила остаточно іранські (аланські) орди східного Чорномор’я й державу Германаріха, засновану готськими переселенцями в районі нинішнього Дніпра, та наступний подальший похід гунів на захід створили особливо сприятливі умови для слов’янського поширення на південь. Не випадково саме в цей час ми чуємо про зіткнення готів з антами, готські перемоги над їхнім «королем Бозом», або Божем, і заступництво, виявлене їм гунами. Ім’ям антів у візантійських пам’ятниках VI – VII ст. позначаються східнослов’янські племена, а саме південні, чорноморські, з якими доводилося мати справу Візантії. їхнє зіткнення з готами наприкінці IV ст., про які збереглися спогади в останніх, – це симптом поширення цих південно-східних племен в українському передстепу й степовому Чорномор’ї й разом з тим перша історична відомість, якою починається історичне існування цього населення на українській території.

V – VI століття були епохою поширення цих племен на новій території. Серед надзвичайно бурхливих і тривожних умов великого переселення, просуваючись поміж залишками старої іранської й більше нової германської колонізації, що частково йшла на захід, частково відступала поступово в найспокійніші й недоступні кути, і серед різних турецько-фінських орд, захоплених гунським потоком, поширювалися південно-східні слов’янські племена в чорноморських і приазовських степах, а за цим авангардом рухалися по їхніх слідах північніші, розселяючись у передстеповій смузі. Звістки, що збереглися головним чином у візантійських письменників, стосуються переважно степового слов’янського авангарду.

У половині VI ст. антські поселення вказуються на сході вже в землях, що прилягають до Азовського моря, а на заході – біля Дністра (пізніше, з переходом задніпровських племен у Подунав’я, антські поселення, мабуть, поширилися до Дунаю). Тривожне, повне небезпек, життя серед войовничих кочових орд виробило в цьому антському населенні войовничість; воно охоче брало участь у походах гунів і болгар у візантійські землі; добичництво й війна відсунули на задній план старі господарські навички, – візантійські джерела малюють степових антів рисами, які багато в чому нагадують пізніше степове козацтво. Було б, звичайно, дуже необачно переносити риси цього войовничого авангарду на всю масу південно-східного слов’янства; у спокійнішому тилу господарське життя було, безсумнівно, інше. І з новою силою повинен був початися рух культури з відновленням колонізаційної й економічної рівноваги, із закінченням стадій переселення.

Такі сприятливіші колонізаційні й культурні умови встановлюються особливо з кінцем VII ст., коли в прикаспійських степах утверджується Хозарська орда, – її панування принесло замирення Південно-Східній Європі, припинення подальшого руху східних кочівників, відома опіка над торговельними зносинами. У цю епоху порівняного затишку, з кінця VII ст. і до перших десятиліть IX ст. включно, південно-східна слов’янська група мала можливість закріпитися на новій території, опанувати її шляхами сполучення й можливостями торговельних зносин із сусідніми землями.

На жаль, скільки-небудь докладну картину цього розселення й нових відносин ми маємо лише від часу значно пізнішого, коли рух угрів-мадярів і ще більше печенігів, в IX – X ст., наніс вже найсильніші удари цій колонізації, а в чорноморській смузі (найважливішій й цінній в культурному плані) місцями зовсім її зруйнував. У цих пізніших відомостях X – XI ст. центр ваги культурного й політичного життя виступає в передстеповій смузі, на її межі з лісовою. Населення за час згаданого затишку, мабуть, встигло відвикнути від суворих умов життя періоду бурхливого натиску V – VI ст., прив’язатися до більше культурних форм осілого міського й сільського землеробського життя й не уживалось із хижими, войовничими ордами, що прориваються крізь ослаблий хазарський бар’єр у чорноморські степи в IX ст., як уживались їхні предки «анти» IV – V ст. Менш вимогливі елементи залишалися й тепер у степах, пристосовуючись до нових умов життя (т. зв. «бродники», що згадуються літописами пізніше, в XII – XIII ст.); але головні маси населення відсувалися на північ і захід, ідучи в безпечніший, менш підданий на напади кочівників передстеп, у лісосмугу й західні, прикарпатські області.

Найдавніша вказівка на політико-суспільні відносини в середовищі цих південно-східних племен подається у звістці (збереженій у Йордана) про перше зіткнення антів з готами наприкінці IV ст. Перед нами виступає антський вождь, оточений численними старійшинами. Це, мабуть, вождь цілого антського племені або, може бути, навіть декількох племен, що об’єдналися під його орудою для боротьби з готами, і його оточують старійшини окремих ролів. Перед нами картина політичної консолідації в гострий момент боротьби з грізним ворогом. Навпаки, класичні звістки Прокопія і так зв. Маврикія VI ст. підкреслюють політичну роздробленість антів у звичайний час: ряд родовитих старшин, з різними ступенями впливу, що звичайно суперничають і ворогують між собою, і одночасно з ними всенародне віче, що вирішує в нормальних умовах всілякого роду питання, поки загострене положення не створить диктатури одного з вождів. Це – політичні відносини серед рухливого, ще нестверділого авангарду, у періоду колонізапійного розгортання племен.

Там, де населення осідає міцно, і відносини тверднуть, політичний лад грунтується на відносинах територіальних, на системі міських «волостей», принаймні в племенах з розвинутішим суспільним й економічним життям. Спеціальні географічні умови, зручність зносин і захисту або політичні обставини висувають із низки міст-укріплень міські центри, громади яких стають керівними в політичних і суспільна відносинах, захоплюють гегемонію й владу над поселеннями, що тяжіють до цих центрів («пригородами»). Хоча ці відносини ми зустрічаємо тільки у фактах значно пізніших (XII ст.), але явище це, безсумнівно, давнє, і внутрішні відносини цих міських волостей, при всіх видозмінах, створених ствердінням колонізації й розвитком територіальних відносин за рахунок родово-племінних, мають багато аналогій в стосунку до антського півдня.

За поданнями київського літописця, перед піднесенням Києва у всіх племенах існували свої князі: київський князівський рід «тримав князювання» в полян, «у Деревлян своє, у Дреговичей своє». Переказ про війни київсько князів із древлянами говорить про численних (принаймні декількох) князів, що правили в Древлянській землі до остаточного приєднання її до Києва. Але ці князі відіграють досить незначну роль, і всілякі справи, що стосуються землі, вирішують «лучшіе мужи иже содержать Деревскую землю». Розповідь про облогу Білгорода дає нам картину общинного самсврядування, де без участі князя справи громади вирішуються головним чином її старійшинами або старцями, главами найвпливовіших родин, почасти всенародним вічем. Ці приклади пізнішого часу ілюструють відносини більш ранні.

Залишається невідомим, чн вдалося якій-небудь із численних волостей розростися до значної організованої держави ще до включення до складу київської системи; деякі вказівки в цьому напрямі (напр., про стару Волинську державу) не без сумнівів, і до сформування Київської держави не можна з упевненістю вказати подібного більш раннього утворення.

Не зупиняючись тут на історії утворення Київської держави (про це див. у статті «Росія»), відзначимо лише, що причини, які підготували появу цієї державної організації, лежали, мабуть, у сіспільних і економічних умовах що висували взагалі міські центри, особливо сприятливо об’єднані навколо Києва для того, щоб висунути його на перше місце серед інших міських центрів. Які б не були дійсні факти, у яких здійснилася поява в Києві перших військових дружин, що дали зовсім інший характер тутешній князівській владі, цілком зрозуміло, що той суспільний клас, на який обперлася ця влада й виразницею інтересів якого вона з’явилася, був місцевий клас багатих купців-експортерів, який потребував військових сил в інтересах торгівлі, для охорони й розширення своїх торговельних шляхів і який з воєнних операцій київського уряду робив свою справу – своєрідне торгово-промислове підприємство: вони вкладали в ці операції свої капітали, брали участь у них своїми дружинами й потім добиччю й даниною з «примучуваних» племен та областей з лихвою винагороджували себе за свої витрати й ризик.

Це та київська «Русь», стан купців-воїнів, яким знають його сучасні візантійські й арабські письменники IX – X ст., які надали своє ім’я новій державі; якщо він не був справжнім засновником останнього (що є досить імовірним), то саме він є справжнім натхненником і керівником цього київського державного будівництва, скеровуючи його у своїх інтересах і користуючись цим у цих останніх.

Втім, до самого кінця X ст. це будівництво ще відрізнялося цілковитою механічністю й примітивністю; єдину спайку становили торговельні інтереси панівного класу; у внутрішні відносини підвладних провінцій воно майже не проникало. Періодичні струси у вигляді «примучувань» племен, що виходили з покори, погромів намісників і вождів, які ставали занадто самостійними і впливовими, і далеких іноземних підприємств, що мобілізували всю вільну військову силу цієї державної системи, пожвавлювали останню час від часу й знову давали почувати ослабілий зв’язок; але її підтримка вимагала величезної напруги енергії й сильних військових контингентів, залежних безпосередньо від князів. Тому все X ст. було зміною моментів посилення періодами ослаблення й занепаду Київської держави.

Елементи внутрішньої спайки – певної внутрішньої єдності – у ці відносини вносить, можна вважати, уперше князювання св. Володимира на зламі X і XI ст.; продовжене потім у діяльності його сина Ярослава, воно склало епоху в розвитку Київської держави, заклавши основи єдності культури, права й суспільного ладу, і сприяло таким чином могутньому впливові на весь наступний суспільний, культурний і національний розвиток. Досить важливо було, що ці основи внутрішньої єдності закладені були в момент, коли зовнішня єдність держави доживала свої останні дні, і зовсім виразно вже виявлялись симптоми її розкладання; завдяки цьому елементи єдності захопили й такі області київської системи, які потім далеко відійшли й відокремилися від свого старого центру: йдучи, вони несли із собою загальну спадщину цієї єдності.

Але з іншого боку, оскільки цей процес внутрішнього об’єднання захопив не тільки південну групу племен, найближче пов’язаних з Києвом, але й інші групи, – родоначальників пізнішої білоруської й великоросійської народностей, то він приніс із собою не тільки національне об’єднання окремим східнослов’янським народностям, але й національну плутанину, внаслідок того, що внесені ним елементи єдності виходили за межі кожної із цих народностей. Якщо ці елементи, дані спільністю державного і культурного співжиття, переборювали місцевий партикуляризм племінного й географічного роз’єднання в середовищі південно-східної групи племен і закладали основи народній і національній єдності цієї групи, але, з іншого боку, спільність цього співжиття також для групи північно-західної або північно-східної не дала вилитися національному процесу в цілком певні й закінчені форми в цю епоху. Хоча окремі народні групи вже в цю епоху починають досить виразно відокремлюватися, перед їхньою національною кристалізацією стояв ще довгий шлях.

Вони, ці групи, ще занадто мало сформувалися в цей час, щоб розкладання державної системи пішло відразу по лініях, що розділяли їх. їхні формуючі фактори були ще недостатньо сильними, і дроблення відбувалося за дрібнішими розподілами, у яких традиції старого племінного угруповання й більше нових міських волостей комбінуються з новими династичними принципами, виробленими останніми (X – XI) століттями Київської держави. Друга половина XI ст. проходить у запеклій боротьбі поборників єдності Київської держави, Володимирової спадщини, із цим партикуляризмом земель-волостей, що утворилися на підставах старих племінно-міських відносин. Ослаблений цією боротьбою, підкошений у самих основах свого добробуту внаслідок падіння південної й східної торгівлі під натиском кочівників, Київ був не в силах витримувати старий розмах свого імперіалізму, і внаслідок цього – звуження сфери впливу, відпадання старих провінцій, колишніх територій дружинного «кормління», послабляли його засоби, сили й енергію.

Уряд залишається, як і раніше, тісно пов’язаним з верхами місцевого суспільства, з його боярством. Записи київського права, «Руська правда» другої й особливо третьої редакції, показують це з усією очевидністю. Право охороняє інтереси капіталіста, власника, кредитора, рабовласника. Але економічно характер цього класу різко змінюється: купець-експортер, великий негоціант поступається місцем великому сільському хазяїнові. Капітал міститься вже не в торговельному підприємстві, а в сільському господарстві, місце торговельного кредиту заступають позички під відробіток; замість торговельних і промислових підприємств вони створюють величезні запаси рабської й напіввільної праці, холопів і закупів. Величезне місце, що займають в останніх за часом записах київського права закони про холопів і закупів, з цілковитою очевидністю показує, де бився пульс економічного життя в цей час.

Старий боярин-купець і воїн переважно переходить в боярина-поміщика, яким він стане потім у наступні сторіччя, XIV – XV, і, поступово дрібніючи, як вся стара київська спадщина, під натиском нових форм, обернеться в боярина – дрібного військовослужбового напівпривілейованого землевласника литовської епохи. Це – загальний процес, що, хоча й з різною швидкістю й у неоднакових деталях, розвивається в різних частинах України (і в інших землях старої київської системи); при цьому він захоплює цілком і Київ, що так виразно виступав раніше на загальному тлі провінційного життя як великий торговельний і дружинний, економічний і культурний центр. Економічно процес рівняє його з оточенням; з падінням широких торговельних відносин падає той фундамент, на якому Київ піднявся було так високо, отримав значення політичного й культурного вогнища, культурної лабораторії Східної Європи, яким він став з кінця X ст. і потім залишався протягом усього XI ст., а за інерцією, перш ніж піднялися й підсилилися нові політичні й культурні центри, – ще й протягом першої половини XII ст.

До другої половини XII ст. цей процес відокремлення земель та утворення нових політичних і культурних центрів уже достатньо визначився. На українському півдні насамперед відокремилася крайня область на заході, що тяжіла спочатку до Побужжя («Червенські грады»), а в другій половині XI ст., при Ярославичах, зв’язана в одну князівську волость із Волинню (див. XI, 155 – 157). Очевидно, той колонізаційний процес, про який згадувалося вище, – поступовий відступ степового й передстепового населення на північ і захід під натиском кочівників, – за цей час, протягом X, XI, а згодом і XII ст., значно підсилив заселення цього західного, польсько-угорського прикордоння, а занепад степових торговельних шляхів підняв торговельне, економічне значення цих західних, червенських (точно так само й волинських) міст. Центр землі пересувається на південь, ближче до тих передстепових і степових осередків, які, боронячи себе від кочового натиску, все тісніше прихилялися до старих червенських міст. З половини XII ст. центром цієї західної землі стає задністерський Галич, характеризуючи її південне устремління. Земля рішуче звільняється від домагань волинських князів і займає самостійне, впливове положення в політиці; але її фронт звернений на захід, на оборону від домагань польських та угорських, і її участь у політичних відносинах не виходити за межі самооборони (див. Галицьке князівство).

За Галицькою землею свою політичну самостійність утвердила Чернігівська земля. Любецький з’їзд 1097 р. визнав спадкоємні права чернігівських так, як і галицьких князів. Земля відстояла з усією енергією права своїх «отчичів» і поклала кінець претензіям київського стола розпоряджатися Чернігівською землею як своєю волостю. Чернігівські князі при зручному випадку не упускали можливості розширити свої володіння за рахунок інших династій, але у свої чернігівські володіння не пускали нікого; втім, і їхнього зусилля захопити сторонні волості не мали також скільки-небудь міцного успіху, – можливо, що прагнення чернігівських земських кіл до повного відокремлення позначалися й отут: вони не підтримували своїх князів у їхніх планах захоплення інших волостей так енергійно, як у їхньому захисті від сторонніх претензій. У сфері свого впливу вони утримали тільки старі радимицькі й в’ятицькі волості – останні залишилися в стані старого суспільного роздроблення й аморфності й не вийшли з ролі спадкоємного надбання чернігівської династії. Але південна частина Сіверської території – Переяславська волость – відстояла себе від чернігівських домагань.

Це прагнення Переяславської землі до повної самостійності дуже характерне, тому що її доводилося купувати вкрай дорогою ціною: очевидно, переяславська громада, тобто її керівні верхи, не вважали жодні жертви занадто високими порівняно з досягненням мети – забезпечити свою безпеку від сторонньої конкуренції й зберегти свою власну політичну орієнтацію. Відстоювати себе доводилося одночасно від домагань київських князів, що бажали розпоряджатися Переяславом як своєю волостю (вона була для Києва цінною як з погляду стратегічного, так і торговельного), і від прагнень Чернігова відновити племінну єдність Сіверської території. З іншого боку, інтереси боротьби зі степом (стосовно якого Переяславська волость опинилася в стані крайнього бастіону після руйнування осілої колонізації в басейні Дінця) були для переяславців дуже витратними для підтримки чернігівського й київського запілля. Переяславська земля терпіла від степових нападів більше, ніж будь-яка інша з українських областей, але й ці інтереси оборони вона готова була поставити на карту й у половині XII ст. рішуче звільняється від гегемонії Києва.

Одночасно з Переяславом звільнилися від своєї залежності від Києва також волості турово-пінські (стара територія дреговичів, у басейні Прип’яті), відновивши в себе своїх «отчичів» (з лінії Святополка) і дуже енергійно відстоявши їх від спроб київської династії зламати самостійність землі. Економічна слабість її не давала можливості триматися їм дуже самостійно: турово-пінські князі шукають підтримки то тієї, то іншої династії, тим більше, що з кінцем XII ст. тут усе сильніше починають давати себе почувати литовські набіги; але залежність від Києва, від київського стола була розірвана грунтовно. Врешті-решт фактично послабляються узи, що зв’язували Київ з Волинню. Тут із другої чверті XII ст. затвердилася лінія старшого Мономаховича, Мстислава, досить популярна серед місцевих боярських, дружинно-землевласницьких кіл, готових дивитися на цю династію, як на свою, земську. Хоча вона довго ще, у продовження майже півсторіччя, підтримувала свої претензії на Київ, де користувалася теж великою популярністю, їй вдавалося лише уривками захопити Київський стіл, і разом з тим її волинські володіння набувають самостійнішого значення.

Таким чином із другої половини XII ст. визначилося те, що могло залишитися в найближчій залежності від Києва: крім його старих пригородів (тобто залишків полянської території, ще не цілком зруйнованих степовим натиском), більша, хоча й інертна й в економічних відносинах усе ще мало розвинена Древлянська область і, можливо, деякі обривки інших територій (племінні волосні границі не завжди нам відомі в точності). З розвитком сільського господарства й відступом його із передстепової смуги в глибину Полісся древлянське полісся стає більш економічно цінним і справжнім царством нового, землевласницького боярства; але відсутність значних міських центрів і концентрованих груп боярства не дає древлянським волостям можливості вийти з київських впливів, як радимицьким і в’ятицьким волостям – із чернігівських. Якщо не можна було зберегти за Києвом впливовішої ролі, київським колам бажано було принаймні забезпечити собі керівну роль у цих межах, установити спадкоємство київського стола по прямій лінії в династії Мстислава й, відстоявши ці землі від домагань інших династій, обернути їх у політично замкнуту область, за зразком інших земель, що відокремилися за цей час.

Але й цей план їм не вдавалося здійснити. Києву доводилося гірко розплачуватися за колишню славу й блиск, за своє виняткове становище у минулому; інші династії не хотіли дозволити ні одній лінії перетворити його у своє виняткове володіння, тому що це могло б дати їй претензії на гегемонію серед інших. На місці безнадійно занепадаючого Києва не було створено нового рівноцінного центру. Культурні й суспільні елементи, розпорошені в десятках пунктів, що поспішали закріпити за собою в різних відносинах, у різних розмірах щось від київської спадщини, не могли виявити себе із попередньою силою й дієвістю.

Країна взагалі не була багата економічними й культурними ресурсами; жорстокі колонізаційні пертурбації, пересування землеробського господарства із чорноземного степу й передстепу в піщані лісові простори, малородючі, що вимагали величезних витрат праці (корчування й чищення лісу), і одночасно триваючі набіги степовиків, жорстокі внутрішні війни внаслідок князівських усобиць, – все це сильно затримувало процес нагромадження. Занепад торгівлі на головних торговельних шляхах і відплив капіталу від промисловості й торгівлі до сільського господарства, закопування його в глибині глухих лісів підривало міське життя взагалі.

Населення, особливо його верхи, відпливало зі старого осередку українського життя, полянсько-сіверянського Подніпров’я. Але нові князівські резиденції й виплекані міста, нові торгово-промислові пункти не могли піднятися до висоти старих центрів, що розвинулися в сприятливіших умовах. Такого поєднання вікових традицій, такого політичного, релігійного, ієрархічного, культурного, торговельного центру, який утворився в Києві, не можна було створити на новому місці навіть і працею декількох століть. Ні Володимир-Волинський, ні Галич, ні тим більше Луцьк, Холм і інші ще ефемерніші центри не могли замінити його, як не могли досягти його значення й північні суперники – Новгород, Ростов, Суздаль, Владімір на Клязьмі, Смоленськ.

Розвиток літературної й художньої творчості, розвинутої під візантійськими впливами, більш-менш своєрідно сприйнятої й переробленої на київському грунті, з помітними результатами, слабшає із другої половини XII ст. Вона не припинилася, вона продовжувала розвиватися й у Києві, й в інших старих і нових центрах давала іноді видатні твори; взагалі, попри зовнішній розклад і розпад, протягом усього XII ст. і ще пізніше триває проникнення в глибину міського життя політичних, суспільних, культурних форм, понять, норм, вироблених еволюцією Київської держави. Але київський імпульс слабшає усе більше й більше, і якщо й для другої половини XII ст. і першої XIII ст. можна відзначити все ще досить яскраві явища, якщо культурний рух збагачується іноді дуже цікавими новими впливами (таке, напр., сполучення візантійських впливів із західними на грунті Галицько-Волинської держави й т. ін.), у них не вистачало вже тієї універсальності, тієї безперервності й сили впливу, які мав київський рух часів «Владиміровъ старыхъ» – від Святого до Мономаха.

Татарський погром 1230-х pp. і наступні впливи Орди похитнули ще більш старі відносини. Східна Україна, щоправда, не запустіла від Батиєвої навали, як це часто представляли; населення не емігрувало звідси на північ поголовно; тим не менше ця навала спричинила за собою важливі зміни в політичному й культурному житті України. На території старої Древлянської землі виявився надзвичайно характерний рух серед місцевого населення: воно, мабуть, вирішило скористатися погромом князів татарами, щоб вирватися з рамок князівсько-дружинного укладу; місцеві громади віддавалися безпосередньо під владу Орди й, приймаючи на себе різні обов’язки у стосунку до останньої (згадується, напр., данина землеробськими продуктами), не хотіли більше знати князів, а з ними, можливо, і бояр-поміщиків.

Цей рух, про який ми, на жаль, маємо дуже неповні, випадкові відомості, найвідоміший на київсько-волинському прикордонні (у районі Случі, Південного Бугу й Тетерева); але, підтримуваний татарами, що, очевидно, оцінили значення, яке він міг би мати для ослаблення князів, він, безсумнівно, захопив набагато ширший район, і, ймовірно, у зв’язок із цим явищем потрібно поставити повне падіння князівсько-дружинного режиму, що спостерігається в другій половині XIII ст. на полянсько-сіверянському Подніпров’ї, тобто в самому гнізді цього ладу.

Очевидно, у Києві й Переяславі в другій половині XIII і на початку XIV ст. іноді зовсім не бувало князів, а ті, які були, представляли собою щось надзвичайно мізерне. Втратив усяке політичне значення й Чернігів: князівсько-дружинне життя в старій Чернігівській землі пересунулося з півдня на північ землі, виродилося й змаліло. У зв’язку з цим ми бачимо й сильне падіння культурного життя в її старих вогнищах. Місцева аристократія, мабуть, масами залишала ці зубожілі місця, ішла на захід, у галицько-волинські резиденції, або на північ; митрополити після довгих скитань наприкінці XIII ст. остаточно перенесли свою резиденцію з Києва у Владімір; знамениті київські монастирі залишилися, зрештою, майже єдиними спадкоємцями старих церковних і культурних традицій, але, залишившись без сильних заступників і шанувальників, вони й самі не могли не відобразити на собі загального занепаду.

З іншого боку, згаданий рух громад проти князівсько-дружинного укладу поставив дуже серйозний бар’єр поширенню на сході влади й впливу галицько-волинських князів. Взагалі, ця західноукраїнська держава зустрілася з обставинами дуже несприятливими для свого розвитку й тому не здобула такого значення, яке могла б отримати в щасливіших умовах. Утворена остаточно тільки наприкінці XII ст., вона після нетривалого правління Романа потрапила в тривалу стадію жорстоких смут, боротьби боярства проти посилення князівської влади, а потім татарська навала, страшно спустошивши міста Західної (так само, як і Східної) України, викликала до життя цей небезпечний рух проти князівської влади під заступництвом татар у прикордонних, східних областях Пониззя й Волині. Галицько-Волинська держава в такий спосіб залишилася замкнутою на сході приблизно на лінії Горині й повинна була відмовитися від розширення свого впливу на Подніпров’я й Східну Україну. Це позбавило її ширшого значення. Спроби галицьких князів розширити свою владу на північ і захід – у землях литовських і польських, у закарпатських землях і на білоруському прикордонні – не могли відшкодувати обмеження на сході, та й у цих напрямах усі зусилля їхні теж не приводили до будь-яких надійних результатів.

Проте Галицько-Волинська держава, що проіснувала у своєму повному обсязі ще ціле століття після татарської навали (а у волинській своїй частині ще довше, можна вважати – до другої половини XV в.), мала велике значення для збереження (і розвитку) політичної й культурної спадщини київської епохи й підтримки та зміцнення національного життя. Пам’ятники писемності й мистецтва, що збереглися від цієї епохи, показують цілковито, що, незважаючи на західні впливи, що існували тут, безсумнівно, й раніше, і тепер ще більше посилилися (з падінням східноукраїнських, наддніпрянських центрів), західноукраїнська культура до останнього часу місцевого державного життя продовжувала розвиватися на старих, київських підставах і трималася на їх висоті. Тільки падіння державного життя, що супроводжувалося занепадом і міщанства, і землевласницького боярства, підірвало її, і під польським пануванням з неї уціліли тільки ті залишки, які могли бути засвоєні ширшими низами населення.

У суспільних відносинах цей період Галицько-Волинської держави характеризується розвитком і зміцненням землевласницького боярства за рахунок міських громад і сільського населення. Міське життя не одержало тут навіть такого розвитку, яке ми спостерігаємо в Подніпров’ї. Тоді як Східна Україна в це століття, з половини XIII до половини XIV ст., пережила поряд з падінням культурного й громадського життя смугу відомої демократизації суспільних відносин, у Західній Україні за цей час підсилився елемент боярський, аристократичний, і він зберігся за нею й пізніше, з тією різницею, що на крайньому заході, у Галичині, місцева аристократія була заміщена потім польською, а на Волині вона продовжувала своє існування багато пізніше.

Примітки

Примітки

Перша історична звістка, що ми маємо про їхнє розселення [українського народу. – М.К.] на українській території, стосується кінця IV ст., коли рух гунської орди в Європу в 370-х pp., яка розтрощила остаточно іранські (аланські) орди східного Чорномор’я й державу Германаріха… – М.Грушевський запропонував оригінальну концепцію початків українського народу, за якою виступає на історичній карті у IV ст. під іменем південнослов’янського племені антів. Ще наприкінці XIX ст. Грушевський виробив основні тези цієї концепції у статті про антів, детальніше їх розглянув у першому томі «Історії України-Руси» (1898), див.: Анти. Уривок з «Історії України-Руси» // ГрушевськийМ. Твори: У 50 т. – Львів, 2004. – Т. 6: Серія «Історичні студії та розвідки (1895 – 1900)». – С. 452 – 464. Сучасні дослідники суперечливо ставляться до цієї концепції. Пам’ятки матеріальної культури антів,виявили археологи як на території України, так і Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччини. Ймовірно, що анти заклали основи також й південних та західних слов’ян. Існує ще кілька точок зору на антів як кавказьких аланів, причорноморських готів тощо, див.:

Struminski В. Were the Antes Eastern Slaves? // Harvard Ukrainian Studies. – Harvard, 1979/1980. – Vol. IІІ/ IV. – Pt. 2. – P. 786 – 796;

Брайчевський M. Михайло Грушевський та археологія // Український історик. – Нью-Йорк; Торонто; К.; Львів, Мюнхен, 1991 – 1992. – № 3/4; 1/2. – С. 200 – 217;

Домбровський О. Проблема антів у М.Грушевського // Там само. – С. 218 – 228;

Poppe A. Editor’s addition // HrushevskyM. History of Ukraine-Rus’. – Edmonton; Toronto, 1997. – Vol. I. – P. 420.

He зупиняючись тут на історії утворення Київської держави (про це див. у статті «Росія»)… – ця стаття в енциклопедичному словнику братів Гранат була написана у радянські часи – у 30-ті роки XX ст. – й автором тексту про утворення Київської Русі став відомий російський радянський історик Борис Греков; див.: Греков Б. Россия (история). І. Древняя Русь // Энциклопедический словарь «Русского библиографического института бр. А. и И. Гранат и К.»/ 7-е, совершенно переработанное издание. – [М., 1938]. – Т. XXXVI. – Стл. 325 – 402. Цікаво, що структура цього гасла («1. Русь под гегемонией Киева. 2. Новгород Великий. 3. Ростово-Суздальская земля») відображає «перетікання» давньоруської спадщини на північні російські етнічні землі.

Це та київська «Русь», стан купців-воїнів, яким знають його сучасні візантійські й арабські письменники ІХ – Хст., які надали своє ім’я новій державі… – М.Грушевський був рішучим прихильником автохтонного походження етноніма «Русь та науковим опонентом його норманського походження; див.: Історія України-Руси. – К., 1991. – Т. 1: До початку XI віка. – С. 602-624.

Земля рішуче звільняється від домагань волинських князів і займає самостійне, впливове положення в політиці; але її фронт звернений на захід, на оборону від домагань польських та угорських, і її участь у політичних відносинах не виходити за межі самооборони (див. Галицьке князівство) – про Галицьке князівство гасло у словнику написав В.Пічета, див.: Энциклопедический словарь товарищества «Братья А. и И. Гранат и К.» / 7-е, совершенно переработанное издание. – [М., 1912]. – Т. XII. – Стл. 367-376.

…місцеві громади віддавалися безпосередньо під владу Орди й, приймаючи на себе різні обов’язки у стосунку до останньої (згадується, напр., данина землеробськими продуктами), не хотіли більше знати князів, а з ними, можливо, і бояр-поміщиків – Грушевський висловлює основні тези своєї теорії про безкняжу «болоховську землю», з якими він уперше виступив у магістерській роботі про Київську землю до кінця XIV ст. (1891 p.), а потім в окремій статті «Громадський рух на Вкраїні-Руси в ХІІІ віці» на сторінках «Записок НТШ» у 1892 р. (публікацію з оглядом літератури О.Русиної див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2003. – Т. 5: Серія «Історичні студії та розвідки (1888 – 1896)». – С. 216 – 242, 493 – 496). М.Драгоманов вступив у дискусію з тоді ще молодим дослідником «у яскраво державницькому дусі» (див.: Дашкевич. Я. Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму? // Його ж. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури / 2-ге вид., виправл. й доповн. – Львів, 2007. – С. 393 – 394), але М.Грушевський не змінив суттєво своєї позиції й у наступних публікаціях, про що свідчить і ця узагальнююча стаття з історії України.

Галицько-Волинська держава в такий спосіб залишилася замкнутою на сході приблизно на лінії Горині й повинна була відмовитися від розширення свого впливу на Подніпров’я й Східну Україну – сучасний львівський дослідник Ярослав Книш на підставі анонімної іспанської книги «Книги знань про всі королівства», датованої початком XIV ст., пише про потужну державу, названу Львівським королівством зі столицею у Львові. За останні роки правління Льва Даниловича та його сина Юрія Львовича вона охоплювала Київщину, більшу частину Сіверщини. З п’яти великих міст цієї держави згадуються: Львів (на першому місці), Київ, Володимир, Пінськ та Сівер, а отже, вона могла поширюватися далі на Подніпров’я та схід, див.: Історія Львова / Ред. кол. Я.Ісаєвич, М.Литвин, Ф.Стеблій, Л.Батрак. – Львів, 2006. – Т. 1. – С. 55.