1. Територія слов’ян

Михайло Грушевський

В першім віці по Христі маємо уперше певні, вільні від всяких сумнівів, звістки про слов’ян. Вони виступають у латинських письменників під іменем венедів (Venedi, Veneti); ім’я се не слов’янське, очевидно, так звали сусідніх слов’ян германці, і від них се ім’я перейшло до римлян, а в другий бік – до фінів: західні фіни й досі росіян звуть Venöa.

Західні границі слов’янської колонізації, бодай здебільшого, можемо означити на основі відомостей Птоломея (II в. по Хр[исті], хоч в головнім черпав він з старших відомостей), – а їм не противляться відомості й римських письменників І в.: виходить, що Вісла була границею Германії на сході, але на нижній Віслі готи переходили за Віслу й сиділи на її лівім боці. Виключивши полудневі степи, зайняті іранськими кочовими ордами, і карпатські гірські краї, залюднені племенами, що з найбільшою правдоподібністю треба зачислити до траків [Сі погляди будуть уаргументовані на іншім місці; в тракійській справі можу тим часом відіслати до праці Томашка: [ Тоmaschek], Die alten Thraker – Sitzungsberichte der [Philosophisch-historisch Classe der Kaiserlichen] Akademie [der Wissenschaften] (Wien), т. 128,130,131.], – для слов’янської правітчини на початку нашої ери здобуваємо простору територію на правому боці Вісли, по середньому і верхньому Дніпру (крім, може, самого верха) і Дністру – до верхів Вісли на заході.

Ся територія мусила бути просторою, коли зважимо на велику колонізацію, що трохи пізніше вийшла з неї; але при тім задає значні трудності відграничення її від близько спорідненої литовської групи і від фінів: одинокий критерій, уживаний для сього досі, – сліди неслов’янських назв у хорографії (такі назви починаються особливо на вододілі Немана і Прип’яті, на верху Дніпра і за Дніпром, найбільш чиста від них територія – підкарпатські краї і дальші землі до Дніпра), та се критерій занадто непевний, бо і з найпевнішими неслов’янськими назвами не можемо собі здати справи: чи тут була неслов’янська людність ще перед великою слов’янською міграцією, чи то займанщини неслов’янських народів під час, коли слов’яни, рушивши на захід і полудень, опорожнили по часті правітчинні краї (се могло теж бути) [На жаль, навіть хорографічний матеріал докладно не вистудійований, все ще обмежуються головно натяками; ані неслов’янські елементи, ані район їх розпросторення не уставлені; до старших праць – Надеждин, Опыт исторической географии русского мира (в старій «Библиотеке для чтения», т. 22); Барсов, География Начальной летописи, с. 74 і далі; passim, прилучилось недавніми часами кілька нових – Голубовский, История Смоленской земли, с. 31 і далі; Филевич, История древней Руси, т. I, с. 123 і далі; Кочубинский, Територия древней Литвы – Журнал Мин[истерства] нар[одного] просвещ[ения], 1897, І, але без особливих результатів, щодо сього питання (див. про них в «Записках [НТШ]», т. XVIII і XXI [Грушевський, Нові розвідки; Він же, Рец. на публ.: Кочубинский А. А. Территория]).]; археологія ж не доросла ще до розв’язання сього питання.

У всякім разі литовська група займала якусь територію в сусідстві Балтійського моря і Немана, а фіни одним кінцем виступають теж над Балтійським морем, з другого боку – їх присутність доводять старі хорографічні назви (як ім’я Волги-Ра) на північ від Каспійського моря, де вони, безперечно, здавна стикались з іранськими ордами, як то показують численні культурні слова в фінських діалектах. Ближче означити праслов’янську територію пробувати не будемо. Уставитись вона могла задовго перед нашою ерою, значно розширятись почала з великою слов’янською міграцією, бодай перед тим ми нічого певного не знаємо.

[Таке означення праслов’янської території досить прийнято в науці, відміни головно такі: деякі протягають слов’янські границі на заході, на вододіл Вісли й Одера, але тому противляться означення Птоломея, інші на схід – в район верхньої Волги й Дону, але тут треба бути повздержливим з огляду на неслов’янські елементи в хорографії – див., напр., Müllenhoff, Deutsche Alterthumskunde, II, с. 89; Krek, Einleitung in die slavische Literaturgeschichte, с. 256; Roesler, [Über den] Zeitpunkt der slavischen Ansiedlung an der unteren Donau (Sitzungsberichte der [Philosophisch-historisch Classe der Kaiserlichen] Akademie [der Wissenschaften], t. 73, с. 79); Hunfalvy, Ethnographie von Ungarn, с. 91; Schiemann, Rußland, Polen und Livland bis ins 17 Jahrh[undert], I, c. 12; Lavisse et Rambaud, Histoire générale, I, c. 689; Niederle, О původu Slovanů, с. 122 – 123.]

В лінгвістиці згоджуються на тім, що язикова, а з нею і етнографічна диференціація серед слов’янства зачалась ще на правітчині, задовго до великої слов’янської міграції. Хоч проби – найти вказівки про час, коли ся диференціація між головними галузями слов’янства – західною і північно-східно-полудневою – показалася на добре, не довели до результатів [Про них див. у: Niederle, О původu Slovanů, с. 122 – 123.], але самий факт не підлягає сумніву. Чи будемо триматись т. зв. генеалогічної теорії, що приймає утворення з праслов’янської маси двох осібних галузей, а з них – поодиноких племен, чи т. зв. теорії переходів чи хвиль, що вказує на зближення й стичності між мовами обох груп, се не робить різниці; в обох разах певним буде, що ще перед міграцією приготувались ті етнографічні і лінгвістичні відміни серед слов’янства, що з цілою виразністю показались після розселення, завдяки територіальному віддаленню.

[На значення територіального віддалення для відрізнення типів недавно в славістиці справедливо звернув увагу Нідерле: [Niederle], Op. c[it].] [Справедлива взагалі увага Бругмана ([Brugmann], Grundriß der vergl[eichenden] Grammatik der indogerm[anischen] Sprachen, I, с. 2): не можна собі й уявити мови якоїсь більшої народної маси, що має за собою довший процес розвою, аби вона була без діалектичних відмін, як і гадка, з цілою виразністю висловлена Дельбріком, що теорія одностайного праязика (арійського, але можна однаково сказати і про праслов’янський) – се фікція, бо як він сформується остаточно, має вже в собі зародки розкладу.].

Але при тім виникає цікавий факт: сучасне географічне розміщення слов’янства вповні відповідає його діалектичному поділу, а поодинокі слов’янські народи вже дуже скоро по міграції виступають як сформовані етнографічні й язикові цілості [Пор. Крек [Krek, Einleitung]2, 2,328.]. Се вказує, що велика слов’янська міграція йшла без великої замішанини, без великих перескоків, заховуючи до певної міри свої давніші відносини сусідства. З сього ж знов виникає, що напрями колонізації до певної міри відповідали початковому розміщенню слов’янських народів на правітчині, а їх теперішнє розміщення – угрупованню на правітчині. Сю гадку з усією рішучістю висловив один з авторитетніших заступників лінгвістики:

«Порівнявши сі колонізаційні відносини слов’ян в передісторичні часи (по теорії переходів) з історичними, помічаємо, що невважаючи на значні переміни зайнятої слов’янами території в історичні часи, – обопільні відносини (сусідства) і тепер такі ж, які мусимо приймати для передісторичних часів» [Schmidt, Zur Geschichte des indogerm[anischen] Vocalismus, II, с. 198.].

І сей вивід, зроблений на основі лінгвістичних фактів, має своє потвердження в історії слов’янської колонізації: слов’яни переважно займали землі, покинені їх людністю, спустілі, без боротьби, переважно тихомирно (про се свідчить та сама невідомість і мовчання джерел, про те, як відбулася їх міграція). Такі порожні, спустілі простори протягом III – V в. відкривалися на слов’янськім пограниччі на великій простороні. Тож колонізаційне розпросторення слов’ян, зовсім природно, могло йти правильно, без великих перескоків, без мішанини – інакше з мішанини б вийшла більш однорідна етнографічна й лінгвістична маса, і диференціація мусила б наново початись аж після міграції.

Сей факт дуже важний; він дає нам спроможність з пізнішого розміщення робити, бодай в приближенні, виводи про розміщення початкове і про порядок і напрями слов’янської міграції. З нього й ми мусимо виходити в дальших виводах про антів.

Примітки

В першім віці по Христі маємо уперше певні, вільні від всяких сумнівів, звістки про слов’ян. Вони виступають у латинських письменників під іменем венедів… – сучасні дослідники висловлюють певні сумніви щодо ототожнення венедів із слов’янами, див.: Древняя Русь в светле зарубежных источников / Под ред. Е.А.Мельникова. – М., 2000. – С. 59 – 61.

… можемо означити на основі відомостей Птоломея. (II в. по Христі)… – див. розділ IV «Виїмок з жерел до історії України-Руси».

… для слов’янської правітчини на початку нашої ери здобуваємо простору територію… – серед дослідників триває дискусія щодо локалізації прабатьківщини слов’ян. До вирішення цієї проблеми активно залучаються матеріали, нагромаджені археологією, яка з часу появи статті М.Грушевського досягнула вражаючих успіхів. Також враховуються здобутки лінгвістики, антропології, етнографії та інших наук (див.: Петров В.П. Етногенез слов’ян. – К., 1972; Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян. – М., 1979; Баран В. Д., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов’ян. – К., 1991).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 452 – 454.