Доба Центральної Ради в публіцистичній спадщині М.Грушевського
Владислав Верстюк
Українська революція 1917 – 1921 pp. займає особливе місце в модерній історії України. Вона форсувала розвиток українського національно-визвольного руху, остаточно перевела його з площини національно-культурних домагань у площину політичну. В її ході були реалізовані перші в XX ст. українські державотворчі проекти. Революція виявила потенційні можливості мобілізації української нації, а водночас показала й и слабкі сторони, спричинені деформованістю соціальної структури, нечисельністю еліти. Вона привернула увагу зовнішнього світу до проблеми неминучості вирішення українського питання, яке вже не сходило з порядку денного аж до розпаду СРСР та проголошення сучасної Української держави.
Ім’я М.Грушевського нерозривно пов’язане з історією Української революції. Безумовно, написання фундаментального національного гранд-наративу «Історії України-Руси» було цілком достатнім, щоб винести Грушевського на вершину національної історіографічної піраміди, але, поринувши в шал революційної боротьби, очоливши Українську Центральну Раду, пройшовши з нею тернистий шлях злетів і падінь, від моменту створення до останнього дня існування, М.Грушевський став мегапостаттю української історії, її постійно діючою величиною. 1917 рік – це період найвищого піднесення його політичної кар’єри. Про це чимало написано.
Відомо, що Михайло Сергійович був не лише чудовим спікером, який знав, кому надати слово, як спинити занадто красномовного, як допомогти промовцю-невдасі знайти загублену думку, як стисло і ясно підвести підсумок дебатів. Він, як людина неординарна, вмів поєднувати дві роботи одночасно. Ось що з цього приводу пізніше пригадував колишній секретар Центральної Ради Михайло Єреміїв:
«Працездатність Михайла Сергійовича була феноменальна. Часто, уважно проводячи засідання, він, в той же час, писав резолюції, які мав предложити на закінчення дебатів, а ще частіше він правив на колінах коректи своїх численних писань, які мені надсилав для передачі йому директор нашої друкарні Лизанівський і які я йому дискретно передавав під столом. При цьому я не зауважив ні одного випадку, щоб він чогось не почув, або не реагував у відповідний спосіб на промову, і депутати ніколи не могли зауважити, що він робить зараз дві справи» [Єреміїв М. За лаштунками Центральної Ради // Український історик. – 1968. – Ч. 1-4. – С. 103.].
Історик і політик органічно поєднувалися в Грушевському. Це поєднання додавало його постаті глибини, авторитетності, гнучкості, вміння йти на компроміси, коли цього вимагали інтереси справи, але при потребі він міг продемонструвати силу духу і рішучість. М.Ковалевський, який добре запізнав М.Грушевського 1917 p., працюючи в Центральній Раді, звернув особливу увагу на вплив фахової підготовки Грушевського на його політичну діяльність.
«Це був історик в повному значенні цього слова, – писав М.Ковалевський. – Сучасні події його живо інтересували, і він мав завжди тверезу оцінку цих подій. Але він ніколи не давав себе вибити з рівноваги і надавав цим біжучим подіям відносного значення. Він вірив у закономірність історичного розвитку і був переконаний, що український народ вийде на шлях вільного політичного і культурного розвитку навіть тоді, коли хвилево програє той чи інший бій. […]
Михайло Грушевський надавав особливого значення соціальним постулатам українського народу і категорично противився політиці компромісів у цій справі. Особливо в питанні аграрної реформи він був послідовним прихильником націоналізації землі і від цеї думки не відрікався навіть тоді, коли генерал Гренер обіцяв за ціну поступок в аграрній справі далі підтримувати уряд Української Центральної Ради і не робити гетьманського перевороту. У внутрішньоукраїнських справах Михайло Грушевський був гарячим прихильником народоправства і демократії» [Ковалевський М. При джерелах боротьби. Спомини, враження, рефлексії. – Іннсбрук, 1960. – С. 270-271.].
Постать М.Грушевського незмінно притягує увагу широкого кола дослідників. Грушевськознавство як підрозділ сучасної історичної науки перебуває в стані динамічного розвитку і набуло яскраво окреслених ознак академічності. Чи не найпевніше підтвердження цьому – видання 50-томного зібрання праць М.Грушевського під патронатом Національної академії наук України. У кн. І т. 4 публікується суспільно-політичний доробок М.Грушевського, підготовлений та оприлюднений ним у період 1917 – 1918 pp., у час перебування на чолі Української Центральної Ради. 61 позиція – це статті, промови, звернення, заяви та привітання, 6 – брошури. Безумовно, одні публікації мали надзвичайне концептуальне значення, формували стратегію діяльності Центральної Ради, інші були реакцією на певні поточні події. Кожен із друкованих текстів є самостійним історичним джерелом, що допомагає краще вивчити ту чи іншу колізію, відтворити хід думок чи реакції їх автора, але сукупно вони передають особливості тогочасної доби, становлять важливу частину історії УЦР, дають ключ до розуміння Грушевського політика та державного діяча, а тому вимагають загальних вступних характеристик.
Лютнева революція 1917 р. застала М.Грушевського в Москві, куди йому як адміністративно засланому дозволили перебратись з Казані у вересні 1916 р. У своїй «Автобіографії» він так описав нетривалий московський період життя і творчості:
«З переводом до Москви мав змогу взятись до продовження своєї «Історії України», яку війна перервала на описі Зборівської битви. […] Почав друк також своєї «Всесвітньої історії», котрої І ч. вийшла в Петербурзі в р. 1916. В Москві брав участь в редакції «Украинской жизни» й тижневика «Промінь», займався організацією україн[ської] видавничої спілки і наукового товариства» [Грушевський М. Автобіографія // Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського / Упорядкування і підготовка текстів та фотоматеріалів, коментарі та примітки А.П.Демиденка. – К., 1992. – С. 238 – 239.].
В Москві Грушевському виповнилось 50 років, – на той час поважний вік для чоловіка. Він належав до старшого покоління українських громадсько-політичних діячів, був наприкінці XIX ст. членом Київської Старої Громади, згодом – Товариства українських поступовців, сповідував ліберально-демократичну ідеологію. Схоже, що ще на початку революції він її дотримувався. У своїх спогадах М.Грушевський наводить розмову з Г.Холодним після однієї з московських нарад, на якій обговорювалися широкі революційні перспективи.
«[…] я тоді висловлявсь проти уганяння за тими «широчайшими революционными перспективами», котре проходило на сім зібранні. «Не про широчайші перспективи треба думати, а про народну школу, про популярну книгу, про пресу для народу – се робота для цілого десятиліття», – в тім дусі нібито говорив я тоді» [Грушевський М. Спомини / Публікація та примітки С.Білоконя // Київ. – 1989. – № 8. – С. 124.].
Про поміркованість М. Грушевського на момент вибуху Лютневої революції свідчив і його лист до О.Корейського, в якому він
«вказував на негайну потребу повернути адміністративно висланих галичан, політичних засланців і примусово висланих біженців; далі нагадував про організацію української народної школи і заведення українських предметів в середній школі та впровадження української мови в урядування державних установ України. Сповненням сих мінімальних постулатів українських, неустанно підношених з української сторони, мав би новий уряд засвідчити, що він пам’ятає про недержавні народи і задоволення їх потреб» [Там само. – С. 125.].
Телеграму аналогічного змісту до голови Тимчасового уряду на початку березня 1917 р. з Києва відправили і члени ТУП-у. Вони з нетерпінням очікували повернення до Києва М.Грушевського, якого вважали своїм лідером та ідейним наставником. Його чекали ще й тому, що на початку березня при створенні українського координуючого центру, який отримав назву Центральної Ради, між старшим тупівським поколінням та молодими українськими соціал-демократами виникла гостра дискусія з приводу принципів творення Центральної Ради.
«Бачучи, як трудно зговоритися, порозумітися й налагодити спільну працю, і та, і та друга сторона покладали всі надії на приїзд проф. М.Грушевського, якого сподівалися з дня на день. Для нього було резервовано місце голови Центральної Ради. Від його особистого й громадського авторитету, шанованого в усіх українських кругах, сподівалися примирення всіх суперечностей і об’єднання всіх на спільній роботі задля громадського добра» [Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914 – 1920). – Друге видання. – Мюнхен, 1969. – 86-87.], – розповідав у своїх спогадах Д.Дорошенко.
Повернувшись до Києва в середині березня 1917 р., М. Грушевський, як згадував пізніше сам, застав у Центральній Раді невелику жменьку людей, які «містились там в якімсь закоулку Педагогічного музею»; це були переважно молоді люди, студенти, кооператори, солдати та робітники. Іронічно М.Грушевський охрестив Центральну Раду «скромним українським мікрокосмом», проте ця малочисельність його не злякала і не зупинила. Грушевський надзвичайно швидко зрозумів імперативи революції, її масовий характер, мітинговість, які вимагали нових підходів, нової політичної стратегії і тактики, нової риторики гасел на відміну від тих старих мінімальних прохань у царині культури та освіти, яких домагалось від старої царської влади старше покоління українських громадсько-політичних діячів.
Праця в Москві над дослідженням початкового етапу визвольної війни під проводом Б.Хмельницького – апогею Української революції XVII ст. – підказала Грушевському його власну поведінку як лідера Української революції 1917 р. Насамперед він, ставши біля керма Центральної Ради, висунув ідею мобілізації українського руху, об’єднання навколо Центральної Ради всіх, хто стояв «на українській політичній платформі». Він формулює гасло моменту: «Завершити нашу організацію», маючи на увазі і Центральну Раду як керівний орган українського руху, і сам рух. Організація в загальноукраїнському масштабі, на думку М.Грушевського, мала б стати головним завданням Національного конгресу:
«Центральна Рада, організована в Києві з представників усіх київських організованих українських верств і доповнена делегатами організацій позакиївських, уже тепер, в своїм тимчасовім складі, являється признаним усім свідомим українством центральним українським урядом. З’їзд має дати йому останню форму, вибрати його в постійнім уже складі […], одним словом, привести в систему і порядок всеукраїнську національну організацію» [Грушевський М. На Всеукраїнський з’їзд! // Нова рада. – 1917. – 29 березня.].
Організаційні питання і надалі не залишались поза увагою вченого, бо він добре розумів, що
«[…] кінець-кінцем все чисто – і свобода, і революція, і воля України, і земельна справа – залежить від того, чим буде наша народна маса і передусім наше селянство: чи розпорошеною купою піску, котру перший подув вітру може підняти і рознести, чи твердою опорою, міцним фундаментом, на котрім опреться свобідна, автономна народна Україна» [Грушевський М. Українська Центральна Рада й її Універсали: Перший і Другий. – К, 1917. – С. 5.].
Поряд з організаційними заходами, спрямованими на проведення української маніфестації та Всеукраїнського національного конгресу, він надавав екстраординарного значення відновленню українських засобів масової інформації. І як тільки вони з’явились, активно взявся за ручку та папір.
Публіцистика М.Грушевського виконувала одразу дві функції. Друкована тисячними тиражами [За відомостями, поданими київським часописом «Книгар», перше видання брошури «Якої ми хочемо автономії і федерації» вийшло накладом 20 тисяч примірників, друге – 30 тисяч. Перше і друге видання брошури «Хто такі українці і чого вони хочуть» мали наклад 30 тис. примірників; перше і друге видання брошури «Звідки пішло Українство і до чого воно йде» – також 30 тис. примірників. Брошура «Українська Центральна Рада й її Універсали: Перший і Другий» побачила світ накладом 13,5 тис. прим. (Книгар. – 1918. – Ч. 5 (Січень). – С. 246).], вона стала чудовим агітаційно-пропагандистським матеріалом для широкого загалу, який масово і стихійно долучався до українського руху і потребував усвідомлення та чіткого визначення нагальних завдань моменту.
Інша функція публіцистики М.Грушевського не вимагала великих тиражів, але була не менш, а можливо, й більш важливою: голові Центральної Ради одночасно доводилось виступати і організатором (лідером) українського національно-визвольного руху, і його теоретиком-ідеологом, який розробляв ідейно-теоретичні підвалини руху. Згадуваний М.Єреміїв писав, що серед діячів Центральної Ради «не бракувало ні людей освічених, ні знавців історії, але ні один з них не дорівнювався М.Грушевському в умінні доточити свій історичний світогляд до біжучої хвилі» [Єреміїв М. За лаштунками Центральної Ради. – С. 103.].
Уже початковий момент творення Центральної Ради засвідчив, що в українському русі діяли різноманітні сили з різною ідеологією. Поряд з ліберально-демократичною інтелігенцією Товариства українських поступовців активно подавали голос радикальні елементи соціал-демократичного та есерівського напрямів, лунали голоси самостійників та націоналістів. Необхідно було їх об’єднати і «зцементувати» в єдиний національно-визвольний рух. Це було складне завдання. З одного боку, треба було переконати ліберально-демократичну інтелігенцію не обмежуватись програмою культурно-національних вимог, ставлячи їх гостро, демонструючи, за висловом М.Грушевського, «загальнонародний імперативний характер українських домагань» [Цит. за: Верстюк В. Українська Центральна Рада. – К., 1997. – С. 112.]. З іншого, – треба було зробити так, щоб соціал-демократи та соціалісти-революціонери, які тяжіли до соціальних гасел та співпраці з аналогічними собі російськими партіями, не розкололи український рух, не відірвали від нього соціальними гаслами частину низового елементу.
Вдалося цього досягнути завдяки політичному і публіцистичному хисту М.Грушевського. Віддаючи йому належне, Д.Дорошенко писав, що «Грушев-ський вірно схопив ситуацію і ясно поставив перед українством завдання, які розгорталися перед ним з вибухом революції» [Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923 pp. – Т. 1: Доба Центральної Ради. – Ужгород, 1932. – С. 44].
М.Грушевський насамперед висловився за надання українському рухові широкого політичного поступу під гаслами національно-територіальної автономії України у Федеративній Російській Республіці. Під впливом постаті М.Грушевського ці гасла стали ідейним осереддям українського руху, їх взяли на озброєння фактично всі тодішні українські партії, і саме вони забезпечили українському руху єдність і монолітність. До сьогоднішнього дня в історичній літературі можна зустріти докори і закиди М.Грушевському за «автономізм» і недооцінку самостійницьких гасел, які начебто могли дати суттєвіші результати. Можна стверджувати, що курс, обраний М.Грушевським, був найвиваженішим і найреалістичнішим для того часу.
Варто з’ясувати, що М.Грушевський розумів під поняттями «автономія» і «федералізм». У його публіцистиці 1917 р. цим поняттям відведено чи не найголовніше місце. У брошурі «Якої ми хочемо автономії і федерації» М.Грушевський висловлюється за національно-територіальну автономію, яка розуміється як об’єднання всіх етнічних українських земель. Автономна Україна повинна мати, за Грушевським, усі державні атрибути, враховуючи власну тарифну і митну політику. Вдумаємося: що передбачає митна політика? Насамперед – кордон. Без кордону, чітко окресленого, з міцною охороною, проводити митну політику не можна. Отже, федерація Грушевського ще на весні 1917 р. була дуже схожою на конфедерацію. Він розглядає її як об’єднання в одній державі кількох держав [Доповідь М.Грушевського про державний лад України на підставі вимог життя і теорії державного права, проголошена на З’їзді українських правників 13 червня 1917 р. // Нова рада. – 1917. – 15 червня. – № 64. – С. 2.].
Таким чином, федералізм, як і автономія, для М.Грушевського ніколи не були запереченням незалежної Української держави, швидше, це був необхідний і послідовний крок до її побудови. М.Грушевський добре розумів, що на створення незалежної держави в Україні тоді було замало сил, з одного боку, а з іншого – заклик до негайного відокремлення в умовах незавершеної світової війни був би розцінений російською стороною як підривна сепаратистська акція, яка б викликала адекватну відповідь. Можемо визнати, що в той момент політика М.Грушевського була мистецтвом реального.
Враховуючи це, варто звернути увагу на діяльність українських самостійників весною 1917 р. Чи насправді вони були тоді реальною альтернативою Центральній Раді? Самостійники залишили по собі здебільшого емоційні згадки і дуже мало документів, з яких би можна визначити глибину їхніх державницьких концепцій, їхню принципову відмінність від програми УЦР. З того, що надається до аналізу, маємо заяву ЦК Української народної партії, яка в березні 1917 р. оголосила про відновлення своєї діяльності після 10-річної перерви. В цій заяві ЦК УНП говорилось про головні вимоги партії в даний історичний момент: «Російська держава мусить бути вільною, дружньою спілкою вільних народів, мусить бути перебудована на федеративних основах» [Южный край (Харьков). – 1917. – 23 марта.]. Як бачимо, на перевірку документом, навіть партія М.Міхновського повторювала формули М.Грушевського.
Цікаве продовження ця тема отримала на з’їзді українських правників у Києві 13 червня 1917 р. Першим з доповіддю про державний лад в Україні виступив М.Грушевський, почавши з того, що український народ із давніх-давен жив власним державним життям. У зв’язок з Москвою 1654 р. він увійшов «яко самостійний державний народ» [Доповідь М.Грушевського про державний лад України на підставі вимог життя і теорії державного права, проголошена на З’їзді українських правників 13 червня 1917 р. // Нова рада. – 1917. – 15 червня. – № 64. – С. 2.]. Переяславська угода зв’язала дві самостійні держави. Прикінцевий висновок М.Грушевського:
«Для найкращого забезпечення автономії України їй повинен бути наданий характер державний. Для того, щоб надалі не можна було толкувати і так, і інакше зв’язку України з рештою Росії, то треба, щоб зв’язок цей був утворений на федеративних підставах» [Доповідь М.Грушевського про державний лад України на підставі вимог життя і теорії державного права, проголошена на З’їзді українських правників 13 червня 1917 р. // Нова рада. – 1917. – 15 червня. – № 64. – С. 2.].
Промову схвалили оплесками. На з’їзді були представники самостійників. Якою ж була їхня реакція? «Нова рада» пише: «Проф. Герасимович вітає з’їзд від імені Союзу Української Державності і зазначає, що союз стоїть на тій самій платформі, яку зазначив в своєму докладі проф. Грушевський» [Там само.].
У ході розгортання роботи Української Центральної Ради М.Грушевський зблизився з партією українських есерів, до якої формально не належав. Він активно співпрацював з газетою «Народна воля», яку українські есери почали видавати в спілці з кооператорами на початку травня 1917 р. Це була наймасо-віша українська газета того часу. В своїй першій статті, видрукованій в цій газеті, М.Грушевський зізнавався, що давно мріяв співпрацювати з великою, щоденною народною газетою. «Народна воля» стала одним із важливих каналів його безпосереднього зв’язку з народом та впливу на нього. В газеті впродовж травня 1917 p. – квітня 1918 р. було вміщено понад 40 статей і промов історика. Зокрема, як згадував М.Ковалевський, Грушевський «ніколи не писав своїх статей на поточні теми, які мають скороминуче значення. Він писав статті тільки тоді, коли на порядку денному політичного життя України дозрівала якась важлива проблема» [Ковалевський М. При джерелах боротьби. Спомини, враження, рефлексії. – С. 269.].
Так, наприкінці травня 1917 р. з Петрограда до Києва з урядовою відмовою на прохання позитивно висловитися з приводу майбутньої української автономії повернулась делегація Центральної Ради. Відмова глибоко вразила почуття національної гідності українців. Україна, і особливо Київ, вирувала хвилями протесту, про що знаємо з літератури. Проте нам нічого не було відомо про особисту реакцію М.Грушевського на урядове рішення. Іноді йдеться про те, що він спеціально тримав довгу паузу, якою вміло прикрив організаційну підготовку І Універсалу. В дійсності 6 червня Грушевський опублікував у «Народній волі» статтю «Що воно?», в якій позицію Тимчасового уряду визначив дискурсом: недалекоглядність чи підступність. Він пише, що уряд
«обома руками черпає з України всякі засоби, кличе її до жертв всякого роду, але не може дати запоруку, що все се буде тільки тимчасове і Україна буде забезпечена своїм автономним ладом від такого визиску, від такої хронічної, постійної реквізиції в будуччині» [Грушевський М. Що воно? // Народна воля. – 1917. – 6 (19) червня.].
Апелюючи до свого читача, М.Грушевський говорить про подвійну несправедливість, необ’єктивність уряду на фоні його обіцянок «признати самостійність Польщі». Він не розуміє логіки заборони українського військового з’їзду, «тоді, коли відбувається військовий з’їзд польський, сіоністський, всеросійський солдатський і т.д., і т.д.» [Грушевський М. Що воно? // Народна воля. – 1917. – 6 (19) червня.]. Видно, що автор статті схиляється до рішучих дій, для нього очевидно, що Україна «мусить дбати, щоб її основні домагання були сповнені і признані незалежно від того, чи будуть колись Установчі збори, які вони будуть і як випадуть. І повинна бути дана певна можливість будувати місцеве життя вже тепер відповідно новим вимогам, пристосувати се життя до сих вимог, так як вони складаються зараз, а не чекати, поки та чи інша справа «попаде на очі» Тимчасовому правительству і буде ним розрішена» [Там само.]. Відомо, що автором І Універсалу був В.Винниченко, але не можна не зауважити, що Універсал повторює чимало думок зі статті «Що воно?», її рішучу, тверду тональність.
Важливі пояснення з приводу ухвали І та II Універсалів Центральної Ради знаходимо в брошурі «Українська Центральна Рада й її Універсали: Перший і Другий». М.Грушевський спростовує інсинуації та наклепи, які сипалися з російської преси на І Універсал як акт сепаратизму та ворожнечі. Він слушно говорить про те, що цим документом УЦР «признавала єдність Російської революції, визнавала санкцію Всеросійського Учредительного зібрання і зовсім не розривала з Центральним Урядом», а лише кликала до спільної праці всі народи України, щоб подолати «всі ті пережитки і останки старого проклятого режиму», які так і не вдалося знищити після революції. М.Грушевський високо оцінює значення II Універсалу, називає його «великим актом, котрим закладаються вже не якісь приготовчі підстави, а сама автономія України» [Грушевський М. Українська Центральна Рада й її Універсали: Перший і Другий. – К., 1917. – С. 16.].
В кінці серпня в Україні виникла нова критична ситуація, пов’язана із заміною Тимчасовим урядом «Статуту вищого управління України» на «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові». Майже два тижні Центральну Раду рвали політичні пристрасті, щоб вирішити дилему: чи зберігати ділові стосунки з урядом, чи розірвати їх. Зрештою, перемогла остання позиція. Чому це сталося і які це буде мати наслідки в майбутньому, М.Грушевський пояснив 24 серпня у статті «Україна дійде свого!».
Він зазначає, що більшість у Центральній Раді розуміла, що ця «куца» автономія – так Грушевський визначає суть «Інструкції» – у свідомої частини українського громадянства викличе обурення і гнів, але поряд з цією частиною існувала інша, яка не була готова до розриву з урядом. Крім того, Центральна Рада була поінформована, що «Інструкція» – це наслідок перегрупування сил у складі Тимчасового уряду, де знову переважали представники партії кадетів, вороже налаштовані до українського руху. На думку М.Грушевського, «Інструкція» виявилась максимумом можливого на той момент, і Центральна Рада визнала недоцільним цю можливість втрачати. Головне – отримати владу правовим легітимним способом, а далі, спираючись на живі сили народу, розширити її повноваження за сприятливих обставин. М.Грушевський переконаний, що все буде залежати від національної активності: «[…] українському народові треба взятись за сильну працю, щоб реальне відношення перехилити в бік своїх домагань» [Грушевський М. Україна дійде свого // Народна воля. – 1917. – 24 серпня (6 вересня).].
Стаття переконує, що М.Грушевський і керована ним Центральна Рада не сприймали «Інструкцію» як остаточний результат своїх взаємин з урядом, а лише як черговий тимчасовий компроміс «для дальшого свого кроку наперед до повної автономії України» [Там само.]. Автор завершує статтю думкою, що «українське громадянство не буде приладжувати свою діяльність ні до злобних випадів централістів, ні до істеричних викриків ворогів національної ідеї. Воно буде керуватись реальними потребами й інтересами свого краю й народу» [Там само.].
Кроком до автономії мав стати З’їзд поневолених народів, що відбувся у Києві з ініціативи Центральної Ради 8 – 15 вересня 1917 р. і обговорив численні проблеми федералізації Росії. В роботі з’їзду взяли участь 92 делегати, які представляли білоруський, грузинський, естонський, литовський, молдавський, український та інші народи. Грушевський був обраний почесним головою з’їзду, а після його закінчення – головою Ради народів. У промові 10 вересня він підкреслив, що українці в свій час жили державним життям як самостійна держава, і український народ від своїх прав не відмовлявся:
«І коли ми в даний час проголошуємо принцип федералізму, коли ми заявляємо свою волю в цьому значенні, – ми стверджуємо збереження наших державних прав. Але при цьому ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, а як шлях до інших перспектив, що вже давно відкрились кращим умам людства, як шлях до федерації Європи і далі – до федерації всього світу» [Свободный союз. – К., 1917. – № 2. – С. 30-31.].
В іншій статті «Важна хвиля», присвяченій майбутнім Всеросійським Установчим зборам, автор звертає увагу читачів на те, що Установчі збори – це рідкісна широка змога для українського народу «виявити свою волю щодо будучого життя» [Грушевський М. Важна хвиля // Народна воля. – 1917. – 1 (14) жовтня.] і цією змогою треба скористатись якомога пильніше і старанніше. Але сенс статті не лише в заклику взяти участь у голосуванні, виявити, яку «силу має на Україні український народ», але і в тому, щоб ще раз заманіфестувати ідею проведення Всеукраїнських Установчих зборів.
«Розуміється, будучий лад України буде будуватися не там, на Всеросійських Установчих зборах, а у нас же на Україні. На Українських Установчих зборах, а не на Всеросійських, буде затверджена Конституція України, автономний статут України, що розробляється Українською Центральною Радою. Там же, на Українських Установчих зборах, буде вирішена в головніших основах справа земельна по волі і в інтересах трудящого народу, й інші основні справи будучого життя України» [Грушевський М. Важна хвиля // Народна воля. – 1917. – 1 (14) жовтня.], – писав М. Грушевський.
Наведена цитата знову повертає нас до проблеми інтерпретації М.Гру-шевським поняття «автономія». Вивчення його публіцистики переконує, що восени 1917 p., коли український рух зміцнів і уконституювався на десятках з’їздів, сесіях Центральної Ради, а влада Тимчасового уряду танула, як весняний сніг, це поняття для Грушевського стало маскувальним заходом, під захистом якого розгорнулась енергійна робота з розробки основ української державності. М.Грушевський прекрасно розумів, що факт можливої появи власної держави буде мати значення незрівнянно вище, ніж форма її стосунків з революційною Росією. Головне – збудувати таку державу, а проблема її формальних зв’язків вирішиться сама собою.
29 жовтня 1917 р. М.Грушевський вступною промовою відкрив Сьомі загальні збори Центральної Ради. Він говорив про перепони, які гальмували в останні місяці роботу Центральної Ради; головним чином це була діяльність Тимчасового уряду. М.Грушевський закликав Центральну Раду якомога повніше обговорити ситуацію, що склалася, для того, щоб скликати в недалекому майбутньому Всеукраїнські Установчі збори, а згодом «відкрити шлях до мети, а ця мета – Українська Демократична Республіка в федеративнім зв’язку з народами і областями Росії» [Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У двох томах. – К., 1996. – Т.1. – С. 372.].
М.Грушевський першим публічно в залі Центральної Ради озвучив ідею проголошення Української держави. Наступного дня на ранковому засіданні він доповів про роботу над Конституцією майбутньої держави. Опублікований звіт про цю доповідь надзвичайно стислий, лише кілька рядків, з яких важко зрозуміти зміст майбутнього вищого законодавчого акту. Але через тиждень, удень ухвали Центральною Радою III Універсалу, у «Народній волі» вийшла розлога стаття лідера Центральної Ради «Проект української Конституції», яка детально охарактеризувала основні конституційні ідеї [Грушевський М. Проект української Конституції // Народна воля. – 1917. – 7 (20) листопада.].
Не переказуючи змісту статті, наголосимо на її ключових моментах, які зводяться до визначення характеру Української держави, – «республіка демократична», в якій не буде місця жодному особистому режимові, де виконавча влада поставлена в чітко визначені рамки. Республіка унітарна, але з широким самоврядуванням на місцях, з конституційним забезпеченням прав національних меншин. М.Грушевський приділяє чимало уваги розмежуванню повноважень з федеративним центром. Наприклад, верховне право в Українській республіці належить не федеративному центру, а українському народу і здійснюється через Всенародні збори України. В статтях, опублікованих у грудні 1917 p., він говорить про державний герб України, її новий адміністративно-територіальний поділ, про українську монетну одиницю, тобто ті атрибути, які відрізняють одну державу від іншої.
Закриваючи 17 грудня 1917 р. Восьмі загальні збори Центральної Ради, М.Грушевський виголосив промову, в якій назвав її найвищим революційним органом самостійної незалежної Української республіки, тобто визнав, що фактично Україна після проголошення Української Народної Республіки стала суверенною державою. Свою позицію він пояснив так:
«Ми стояли і стоїмо на принципі федерації, але обставини склались так, що Україна на ділі стала самостійною, незалежною державою. Це уже безперечно, і навіть самі уперті та неприхильні до нас люди з цим не сперечаються. […] Ми не якась нова і молода республіка, як нас часто називають, бо ми тільки відновляємо свою стару державність, з скасуванням якої ніколи не мирились» [Народна воля. – 1917. – 20 грудня.].
Остаточно відмовитись від ідеї федералізму М.Грушевського змусила більшовицька навала на Україну наприкінці 1917 – на початку 1918 р. В статті «Очищення вогнем» [Грушевський М. Очищення огнем // Його ж. На порозі Нової України: Гадки і мрії. – К., 1918. – С. 76-77.] він стверджує, що цей напад, здійснюваний під соціалістичними гаслами боротьби з буржуазною Центральною Радою, насправді нічого спільного з ідеями соціалізму та демократії не мав. Війна мала погано приховуваний характер міжетнічного конфлікту:
«Завдання сього походу – «бити хохлів», що по 250-літнім поневоленню наважились піднести голови й скинути з себе московську кормигу. […] Тепер ми, самим очевидним способом, маємо боротьбу самих народів – великоруського й українського. Один наступає, другий борониться» [Там само. – С. 79.].
М.Грушевський один із перших ставить точний діагноз більшовизму: замаскований старий московський централізм. У наступній статті «Українська самостійність й її історична необхідність» [Грушевський М. На порозі Нової України: Гадки і мрії. – К., 1918. – С. 74-76.] автор намагається пояснити своїм читачам мотиви проголошення самостійності та переконати у важливості її захисту. Очевидно, це переконання важливе для нього самого. Більшовицьку навалу він пережив, як власну трагедію, і не лише тому, що в Києві більшовики зруйнували його будинок, а під руїнами загинула особиста бібліотека та архів, але й тому, що у вогні війни згоріли принципи та ідеї, які він ще так недавно відстоював.
М.Грушевський мав мужність зізнатись у цьому публічно. У циклі статей, що вийшли брошурою під назвою «На порозі Нової України», він пише насамперед про кінець московської орієнтації, вважає «таке визволення від «песького обов’язку» супроти Московщини незвичайно важним і цінним». Натомість учений і політик говорить про історичні підстави західної та чорноморської орієнтацій, окреслює перспективи нових можливостей, які відкривалися перед українцями та їх державою. М.Грушевський переконаний, що Українська держава – це не мета, це лише засіб:
«Боронячи українську державність, будуємо міцну твердиню, до котрої не буде приступу поліцейсько-бюрократичної реакції. Укріпляючи авторитет нашої соціалістичної Центральної Ради й її соціалістичного міністерства, хочемо зробити нашу Україну твердою кріпостю соціалізму. Будуємо республіку не для буржуазії, а для трудящих мас України, і від цього не відступимо!» [Грушевський М. Повороту не буде! // Його ж. На порозі Нової України: Гадки і мрії. – К., 1918. – С. 84.].
І це не був пропагандистський прийом. Вивчаючи матеріали, пов’язані з останнім періодом діяльності Центральної Ради, приходимо до висновку, що і голова УЦР, і чільні діячі фракцій УПСР та УСДРП розуміли державні інтереси УНР як інтереси народних мас, і насамперед незаможного селянства. Цілком відверто з цього приводу М. Грушевський висловився на засіданні Малої ради 20 березня 1918 р. Свою урочисту промову з приводу першої річниці утворення Центральної Ради він завершив словами: «У своїй діяльності Центральна Рада завжди мала єдиний критерій, єдиний компас, це – інтереси трудящих мас» [Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У двох томах. – К., 1997. – т.2. – С. 217.].
Передусім Грушевський вирізняв селянство, яке вважав головною соціокультурною підставою розбудови Української держави. Він гостро відчував і проблему зросійщеності та єврейськості українського міста. До цього часу на адресу історика летять звинувачення, що він не розумів значення армії, пропонував її замінити народною міліцією. Між тим, один із розділів брошури «На порозі Нової України» присвячений саме армії. Грушевський пише, що
«при тій дезорганізації, яку ми маємо в середині, і при тих небезпеках, які чигають на нас з усіх сторін навколо, – міліційна служба не забезпечить від спекуляцій на нашу слабість, і нам якийсь час буде доконче потрібна хоч невелика, але добра, тверда, дисциплінована армія» [Грушевський М. На порозі Нової України: Гадки і мрії. – К., 1918. – С. 49.].
Загальний пафос брошури зводиться до заклику самовіддано працювати над утвердженням демократичного ладу. Політична публіцистика 1917 – 1918 pp. М.Грушевського є надзвичайно потужним і цікавим джерелом до вивчення історії Української революції, а насамперед історії Центральної Ради та Української Народної Республіки, засвідчує визначальний внесок М.Грушевського в теорію українського державотворення 1917 – 1918 pp. Центральна Рада та й увесь український національно-визвольний рух перебували не лише під організаційним, а й під ідейним впливом свого лідера. Значним чином цей вплив забезпечувався через праці, які зібрані в цій книзі.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. V – XVI.