«...Ні хвилі не вважав себе емігрантом, тільки закордонним робітником на нашій національній ниві»

Михайло Грушевський

(Публіцистика Михайла Грушевського доби еміграції:
квітень 1919 р. – лютий 1924 р.)

Двадцятилітня доба розвою грушевськознавства в Україні відзначена ґрунтовними монографічними дослідженнями, виданнями праць ученого, публікацією епістолярних та інших джерельних матеріалів. Проте до комплексного вивчення еміграційного періоду життя та діяльності Михайла Грушевського дослідники лише підступаються. Історіографічний огляд засвідчує, що на сьогодні окремі аспекти еміграційного життя М.Грушевського в загальних рисах висвітлені у низці наукових студій і збірниках документів.

[Слід зазначити, насамперед, низку монографічних досліджень, присвячених українській політичній еміграції 1920-х pp. і збірок документів, які характеризують цей період та, зокрема, діяльність М.Грушевського:

Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. – Прага, 1942. – Ч. 1;

Трощинський В. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. – К., 1994;

Піскун В. Політичний вибір української еміграції (20-ті роки XX століття). – Київ; Нью-Йорк, 2006;

Михайло Грушевський. Між історією та політикою (1920 – 1930-ті роки): Збірник документів і матеріалів / Упоряд. Р.Я.Пиріг, Т.Т.Гриценко, О.С.Рубльов, А.А.Соловйова. – К., 1997;

Українська політична еміграція 1919 – 1945: Документи і матеріали. – К., 2008.

Чимало місця діяльності М.Грушевського в еміграції відводять у своїх мемуарах політичні та громадські діячі. Серед таких джерел варто зауважити:

Шаповал М. Щоденник від 22 лютого 1919 р. до 31 грудня 1924 р. Ч. І. – Нью-Йорк, 1958;

Чикаленко Є. Щоденник. 1919 – 1920 / Упоряд. І.Старовойтенко. – К., 2011;

Винниченко В. Щоденник. – Едмонтон; Нью-Йорк, 1983. – Том другий. 1921 – 1925;

Суровцова Н. Спогади. – К., 1996.

Окрема, одна з перших спеціальних добірок за темою, підготовлена в діаспорі:

Михайло Грушевський у 110 роковини народження: 1866 – 1976 / Записки НТШ. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1978. – Т. CXCVII (розділ «Деякі документи про діяльність Грушевського на еміграції» / Упорядкував М.Стахів). – С. 148 – 173.]

Початковий період, який вчений зосередив на заснуванні Комітету незалежної України, проаналізував у вступі до публікації джерел до історії комітету А.Садов [Садов А. М.С.Грушевський і Комітет Незалежної України за матеріалами родинного фонду Грушевських (ЦДІАК, Ф. 1235) // Український археографічний щорічник. Нова серія. – К, 2006. – Вип. 10/11. – С. 697-724.].

Окремі факти щодо заснування комітету подали В.Марочко в огляді листування М.Грушевського зі М.Шрагом [Марочко В. «Що чути з України і Києва…»: Невідомі листи Михайла Грушевського 1919 – 1922 pp. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – К., 2005. – Вип. 14. – С. 80-93.], А.Жуковський у загальній статті про політичну та публіцистичну діяльність вченого у 1919 – 1924 pp. [Жуковський А. Політична і публіцистична діяльність М.С.Грушевського на еміграції 1919-1924 pp. // Український історичний журнал. – 2002. – № 1. – С. 96-124.] та інші автори [Жуковський А. Михайло Грушевський і Франція // Михайло Грушевський: Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського. – Львів, 1994. – С. 219; Овдієнко 77. М.С.Грушевський як політичний діяч// Наукові записки Ніжинського державного педагогічного інституту ім. М.В. Гоголя. – 1996. – Т. 16. – Вип. 1. – С. 97 – 102; Цвенгрош Г. Франкомовні літературно-народознавчі публікації Михайла Грушевського в Парижі //Михайло Грушевський і Західна Україна: Доповіді і повідомлення наукової конференції. – Львів, 1995. – С. 209-212.].

В огляді В.Марочка знаходимо окремі відомості й про діяльність М.Грушевського на чолі Закордонної делегації УПСР та його редакційну роботу в партійному органі «Борітеся – Поборете!» [Марочко В. «Що чути з України і Києва…»: Невідомі листи Михайла Грушевського 1919-1922 pp. – С.80-93.].

Спеціальну ж розвідку діяльності Закордонної делегації УПСР та її лідера присвятила відома дослідниця українських есерів Т.Бевз [Бевз Т.А. Діяльність Закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів// Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – 2009. – Т. XXIII. – С. 368 – 385.].

Досить докладно у студіях сучасних істориків – В.Потульницького [Потульницький В.А. Наукова діяльність М.С.Грушевського в еміграції (1919 – 1924рр.) //УІЖ. – 1992. – №2. – С. 18-58.], І.Матяш [Матяш І. Український соціологічний інститут М.С.Грушевського: основні напрями та етапи діяльности // Український історик. – 2000. – Ч. 4. – С. 44 – 56.], В.Ульяновського [Ульяновський В. Українська наукова і культурницька еміграція у Чехо-Словаччині між двома світовими війнами // Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. – К., 1993. – С. 477 – 498; Його ж. Проекти українського соціологічного інституту М.С.Грушевського // Філософська і соціологічна думка. – 1992. – № 7. – С. 109 – 123; Його ж. Чому не було створено «празької історичної школи» М.Грушевського? // Український історик. – 2002. – Ч. 1-4 (152-155). – С. 209-256.], Судина Д. [Судин Д.Ю. Женевський період діяльності Українського соціологічного інституту (серпень 1919 – березень 1920 pp.) // Вісник Львівського університету. Серія соціологічна. – 2012. – Вип. 6. – С. 37-50.] – висвітлюються науково-організаційні заходи М.Грушевського у справі заснування ним Українського соціологічного інституту та розгортання видавничих проектів.

Особливо варто зазначити ґрунтовну працю В.Ульяновського [Ульяновський В. Чому не було створено «празької історичної школи» М.Грушевського? – С. 209-256.], яка базується не лише на збереженій архівній справі УСІ, але й на документах Празького архіву (ЦДАВО України) та опублікованих епістолярних джерелах.

Проте, і ця науково-організаційна енергія історика вимагає подальшого студіювання, залучення невідомих дотепер його публіцистичних виступів, листування з В.Кузівим [Окремі листи опубліковані: Гирич І. Листи Михайла Грушевського до Василя Кузіва // Український історик. – 1995. – Ч. 1 – 4. – С. 190 – 203. Повний корпус взаємного листування зберігається: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 266; Спр. 576.], Е.Фариняком [Листи М.Грушевського до Е.Фариняка (За час від 28.І.1922 до 12.ІІ.1927) / До друку підготував М.Антонович // Український історик. – 1976. – Ч. 1 – 4. – С. 121 – 130; Листи М.Грушевського до Е.Фариняка (1923 р.) / До друку підготував М.Антонович // Український історик. – 1977. – Ч. 1 – 2. – С. 118 – 131. Неопубліковані листи Е.Фариняка до М.Грушевського зберігаються: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 93.], Т.Починком [Листи М.Грушевського до Т.Починка (З фонду Н.Григорієва). З матеріялів Музею-архіву ім. Д.Антоновича при У ВАН у Нью-Йорку, США / Публікація М.Антоновича // Український історик. – 1969. – Ч. 4. – С. 78 – 98; Листи М.Грушевського до Т.Починка з додатком двох листівок до Д.Островського. З матеріялів Музею-архіву ім. Д.Антоновича при УВАН у Нью-Йорку, США / Коментар і примітки М.Антоновича // Український історик. – 1970. – Ч. 1-3. – С. 168-183.], К.Студинським [Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинськрго (1894 – 1932 pp.) / Упоряд. Г.Сварник, автор передмови Я.Дашкевич. – Львів; Нью-Йорк, 1998. Неопубліковані листи К.Студинського до М.Грушевського еміграційного періоду зберігаються: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 93. – Арк. 89,90,115-116,149; Спр. 95. – Арк. 3-Ю, 24-27, 35-37; Спр. 96. – Арк. 732-737.], неопублікованого листування з рідними, чеським істориком Я.Бідло, матеріалів слідчих справ Михайла та Катерини Грушевських.

Окремого дослідження потребує доля бібліотеки УСІ. Надзвичайно важливою справою залишається доля листів до вченого на еміграцію від рідних з Києва [Зв’язки М.Грушевського з рідними через постійні переїзди поновилися лише на початку 1922 р. У листі до М.Чечеля від 17 лютого 1922 р. М.Грушевський писав: «Сьогодні я дістав назад лист від брата (перший)» (Марочко В. «Що чути з України і Києва…»: Невідомі листи Михайла Грушевського 1919-1922 pp. – С.88).], друзів та учнів зі Львова, приятелів із США.

Аналіз епістолярію зазначеного періоду, проведений попередньо при підготовці коментарів, вказує, що переважна більшість листів, адресованих М.Грушевському до Праги, Відня та Бадена, на сьогодні не зафіксована в архівних збірках України.

Найскладніша і найуразливіша проблема повернення вченого з еміграції, яка вже багато років залишається дискусійною [Шевченко Ф. Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну? // УІЖ. – 1966. – № 11. – С. 13 – 30; Стахів М. Чому М.Грушевський повернувся в 1924 році до Києва? (Жмут фактів і уривок зі спогадів) // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – 1978. – Т. CXCVII. – С. 109-147; Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ – НКВД. Трагічне десятиліття: 1924 – 1934. – К, 1996. – С. 19 – 34 (Розділ «Компроміс повернення»); Піскун В. Повернення Михайла Грушевського в Україну як зваба більшовизму й надія на дію // Михайло Грушевський – науковець і політик у контексті сучасності. – К., 2002. – С. 45 – 54; Пиріг Р. Ідейно-політичні підстави компромісу Михайла Грушевського з більшовицькою владою // УІЖ. – 2006. – № 5. – С. 4 – 19; Його ж. Михайло Грушевський і більшовицька влада: ціна компромісу // Українська історична наука на шляху творчого поступу: Матеріали III Міжнародного наук, конгресу українських істориків. Луцьк, 17 – 19 травня 2006 р. – Луцьк, 2007. – С. 358 – 364; Його ж. Феномен рееміграції Михайла Грушевського: сучасні інтерпретації // Вісник КНУ імені Тараса Шевченка. – 2007. – Вип. 91/93. – С. 47-50.], так само не вичерпала всіх джерел.

Тут і реакція української політичної еміграції на цей крок вченого [Інститут рукопису НБУВ (далі – IP НБУВ). – Ф. 357. – № 42.], його неопубліковані кореспонденції до брата й сестри [Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі – ЦДІАК України). – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 1285,1425.], а також корпус листів з еміграції доньки Катерини Грушевської [ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 1286, 1396, 1425, 1430, 1453, 1458.]. Цей останній, надзвичайно інформативний не лише щодо даної проблеми, але й загалом до всіх аспектів еміграційного життя історика, дає змогу всебічно осягнути будні та важливі громадські і наукові справи всього зазначеного періоду.

Поза увагою дослідників залишилася така важлива проблема, як діяльність М.Грушевського на чолі Союзу «Голодним України», заснованого ним у Відні. Головним джерелом цієї шляхетної місії, яку взяв на себе вчений, можуть слугувати його численні звернення до американських українців, опубліковані в часописах США і Канади. Всі вони здебільшого ніколи не передруковувалися в Україні й на сьогодні заповнюють важливу лакуну досліджень еміграційної доби М.Грушевського. Чимало інформації про діяльність Союзу містить листування вченого з його діячами – К.Студинським [Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського.], О.Олесем [Листи М.Грушевського до Олександра Олеся // Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 199/. – Т.1/ Упоряд. Г.Бурлака; ред. Л.Винар. – С. 221 – 269; Листи Олександра Кандиби (Олеся) до Михайла Грушевського // Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 2006. – Т 3 / Упоряд. Г.Бурлака, Н.Лисенко; ред. Л.Винар. – С. 407-447.], Ю.Тищенком [Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 2012. – Т. 6: Листування Михайла Грушевського та Юрія Тищенка / Упоряд. О.Мельник; ред. Л.Винар, І.Гирич.], а також представниками цієї громадської інституції в Україні – О.Грушевським [ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 1285.] та Н.Романович-Ткаченко [ІP НБУВ. – Ф. 121. – № 11, № 49-51.].

Короткий історіографічний огляд на тлі змісту другої книги четвертого тому однозначно засвідчує, що до наукового обігу вводиться унікальний корпус джерел до реконструкції багатогранної діяльності М.Грушевського в еміграції – його публіцистичний доробок. Можливо, більше, аніж у попередні періоди, цей доробок носить біографічний характер, що дає змогу, інколи по днях, відтворити хронологію подій, організаційних заходів, зустрічей, «мандрів» по Європі.

Цей публіцистичний комплекс завершує серію «Суспільно-політичні твори» 50-томного видання творів Михайла Грушевського. І хоча хронологічно книга охоплює період від листопада 1918 р. до жовтня 1926 p., основний масив праць, презентований у ній, належить до публіцистичної спадщини вченого доби еміграції. Праці розділу І (листопад 1918 р. – квітень 1919 р.) засвідчують, що, відійшовши від «великої політики», М.Грушевський залишався до певної міри її учасником, але не головним героєм, що й зумовило його від’їзд в еміграцію. У своїх працях цього періоду він висловлює власний погляд на новий період в історії Української революції та діяльність своїх політичних опонентів.

Переважна більшість статей, вміщених у II – IV розділах, була опублікована у виданнях, що виходили в Америці, Канаді, Австрії, Франції та Чехословаччині, й вводиться до наукового обігу в Україні вперше. На шпальтах та сторінках цих часописів, іноді рідкісних і збережених в Україні в поодиноких примірниках, іноді недоступних для читача через їхній жалюгідний фізичний стан, вдалося виявити 55 публікацій, з них 11 [«Поклик [Комітету незалежної України]» (26 липня 1919 p.); «Проект Українського соціологічного інституту»; «До народів цивілізованого світу» (15 січня 1920 р.); «Лист від М.Грушевського» (10 квітня 1922 р.); «Духа не угашайте! В справі допомоги голодним на Україні до земляків в Америці» (19 липня 1922 p.); «Братам в Америці» (10 грудня 1922 p.); «До Українського Червоного Хреста в Канаді» (24 грудня 1922 р.); «В ім’я української культури і українського імені до всіх вірних дітей України за океаном. Український соціологічний інститут звертається з гарячим прошенням помочі!» (бл. 26 квітня 1923 p.); «Від Українського соціологічного інституту»; «Подяка [від Союзу «Голодним України»]»; «До земляків в Америці» (17 лютого 1924 p.). У книзі II Т. 4 подано 19 праць, не зафіксованих у бібліографічних покажчиках, а загалом у томах серії «Суспільно-політичні твори» – 46 публікацій.] – не зафіксованих у бібліографічних покажчиках творчого доробку М.Грушевського.

Власне, це обумовлене тим, що, надсилаючи свої листи чи заклики до американських чи канадійських земляків, учений часто і сам не мав відомостей, чи побачили вони світ. Не мали про це відомостей, бо не отримували повних комплектів видань, і укладачі бібліографії, на чому, згадуючи роботу над покажчиком 1928 p., наголошував В.Дорошенко:

«[…] чимало його статей, друкованих по закордонних українських виданнях, не ввійшло до цього показника» [Дорошенко В. Життя й діяльність Михайла Грушевського // Михайло С. Грушевський. Вибрані праці. Видано з нагоди 25-річчя, з дня його смерти (1934 – 1959) / Зібрав і упорядкував матеріали Микола Галій. – Нью-Йорк, 1960. – С. 27.].

У найдоступнішому джерелі, автобіографії 1926 р., свою публіцистичну та організаційну діяльність на еміграції М.Грушевський охарактеризував лаконічно:

«З кінцем березня [1919 р.] через Галичину виїхав за кордон, в делегації від партії укр. соц. революц. на конференцію II Інтернаціоналу, і взяв участь в Люцернській конференції (докладне звідомлення про сю делегатську діяльність надр. в «Борітеся – Поборете!», ч. 3). Восени того ж 1919 р. виступив з проектом організації «Українського соціологічного інституту» і, одержавши деякі кошти для цього, зайнявся цією організацією. Жив в Празі, Берліні, Відні, Женеві, Парижі; брав участь в організації часописи «L’Europe Orientale», «Борітеся – Поборете!», «Наш стяг», друкував в них багато статей і окремі брошури» [Грушевський М.С. Автобіографія, 1926 р. // Великий Українець: Матеріали з життя та діяльності М.С. Грушевського / Упоряд. А.П.Демиденко. – К., 1992. – С. 198.].

Більш докладними відомостями про цей важливий аспект еміграційної доби вчений ділився з тодішніми приятелями, зокрема К.Студинським, В.Кузівим, Е.Фариняком та Т.Починком. У листі до львівського колеги К.Студинського від 4 квітня 1923 р. М. Грушевський подає парафразу зі свого чергового звернення до американських земляків і коментує її: «Се парафраза з моєї чергової відозви до наших громадян в Америці, котрі я з невеликим успіхом, але з великою витривалістю скребу от уже повних чотири роки свого заграничного життя (не еміграції, бо ні хвилі не вважав себе емігрантом, тільки закордонним робітником на нашій національній ниві)» [Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського. – С. 92.].

Одним з перших публіцистичних проектів невтомного «закордонного робітника на національній ниві» став часопис «L’Europe Orientale» («Eastern Europe»), «заснований перед Люцернською конференцією соціалістичними групами нових республік Сходу для солідарної охорони їх інтересів» [ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 63. – Арк. 68.]. Проект був пов’язаний з потребою згуртування народів колишньої Російської імперії з метою поширення інформації серед західного суспільства про їхню боротьбу за самостійність і суверенність, впливу на рішення Антанти щодо визнання їхньої незалежності.

Це згуртування відбулося навколо Товариства опіки нових республік Східної Європи (Комітету незалежності нових республік бувшої Росії), створеного на установчих зборах в Женеві 6 січня 1920 р., та названого журналу, які Михайло Грушевський називав «малим соціалістичним Інтернаціоналом». Журнал мав підзаголовок «Для оборони нових Республік Сходу», маючи на увазі Естонію, Латвію, Литву, Білорусь, Україну, Кубань, Північний Кавказ, Азербайджан, Грузію і Вірменію. М.Грушевський був не лише ініціатором видання, але й забезпечував фінансування, головно, коштом заснованого ним Комітету незалежної України (у листопаді 1919 р. КНУК передав 5 тис. франків на утримання журналу [Садов А. М.С.Грушевський і Комітет Незалежної України… – С. 707, 709.]).

У своїх зверненнях до американських земляків він інформував про вихід журналу та закликав до підтримки видання. Так, у листі до Мирослава Січинського наголошував:

«Наша була ініціатива і на наших плечах буде головний його тягар» [Лист від професора Мих[айла] Грушевського [до Мирослава Січинського] (23 серпня 1919 р.)].

А у зверненні до українців в Америці від 27 вересня 1919 р. закликав:

«Сей журнал видається представниками нових республік, які організувались в бувшій Росії, при участі заграничних письменників, котрі порозуміли потребу оборонити сі республіки від тої великої Росії та великої Польщі, що їх нерозважно заходилась будувати мирова конференція. Поширюйте англійське видання сього журналу між американською суспільністю, добивайтесь, щоб він був по всіх бібліотеках та читальнях і скрізь, де його можуть люди бачити» [Грушевський М. До українців в Америці (27 вересня 1919 p.). Подібні інформації про видання подано також у «Поклику [Комітету незалежної України]» (26 липня 1919 р.) та «Листі від проф[есора] М.Грушевського» (30 листопада 1919 р.)].

Найдокладнішим джерелом до історії «L’Europe Orientale», окрім згаданих вище листів і звернень Михайла Грушевського, залишається його стаття «В першій делегації Української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.)» З 1 вересня 1919 р. по 16 січня 1920 р. в Парижі паралельно французькою та англійською мовами вийшло 12 номерів у 10 випусках, у яких М. Грушевський опублікував 6 статей, що увійшли до розділу II книги. За спостереженнями дослідника публіцистики М.Грушевського доби еміграції А.Жуковського, ці статті, розраховані на зарубіжного читача, вирізнялися урівноваженістю й «позбавлені ідеологічного та партійного забарвлення» [Жуковський А. Політична і публіцистична діяльність М.С.Грушевського на еміграції 1919 – 1924 pp. – С. 120. Передруки франкомовного варіанту всіх статей (за винятком «Століття нового українського театру») здійснені у виданні: Mykhailo Hrouchevskyi. Sa vie et son oeuvre. – Paris, 1997. – P. 131-147.]. Всі 6 статей М.Грушевського з цього часопису вперше вводяться до наукового обігу в перекладі українською.

Як уже зазначалося, проект «L’Europe Orientale» («Eastern Europe») був безпосередньо пов’язаний з діяльністю Комітету незалежної України, історію якого найдетальніше висвітлив учений у статті «Ліквідація Комітету незалежної України».

Наступним проектом Михайла Грушевського став журнал «Борітеся – поборете!» – неперіодичний друкований орган Закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів. Варто зауважити, що лише чи передусім суспільно-політичні праці вченого, опубліковані на сторінках цього часопису, стали предметом дослідження публіцистичної діяльності М.Грушевського в еміграції у спеціальних статтях А.Жуковського [Жуковський А. Політична і публіцистична діяльність М.С.Грушевського на еміграції 1919-1924 pp. – C. 96-124.], О.Богуславського [Богуславський О. Дороговкази і манівці: пошук національної ідеї в еміграційній політичній публіцистиці М.Грушевського // Збірник праць науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2005. – Вип. 13. – С. 548-559.], Г.Корольова [Корольов Г. Трансформація федералістської концепції М.Грушевського в роки еміграції (1919-1924) // Історичний журнал. – 2009. – № 2. – С. 64-70.].

Тут дослідники певним чином «пливуть» у фарватері сучасників вченого, адже саме обговорення його публіцистичних виступів на сторінках «Борітеся – поборете!» набуло найбільшої контроверсійності у тодішньому середовищі української політичної еміграції» [Гирич І. Державницький напрям і народницька школа в українській історіографії (на тлі стосунків Михайла Грушевського і Вячеслава Липинського) // Михайло Грушевський і українська історична наука. – Львів, 1999. – С. 47 – 64; Тельвак В. Діяльність Михайла Грушевського еміграційної доби в дискусіях першої половини 20-х років // Історіографічні дослідження в Україні. – К., 2008. – Вип. 18. – С. 181 – 203.].

Автори полишають за межами своїх студій загальну характеристику публіцистичної діяльності історика доби еміграції, яка насправді виглядає набагато різноманітнішою й рельєфнішою. Жодний із дослідників, хто писав про публіцистику М.Грушевського 1919 – 1924 pp., не зауважив на її інформаційному потенціалі, біографічних аспектах праць, що доповнюють цілісність джерелознавчого комплексу вивчення багатогранної діяльності вченого зазначеної доби.

Ідея заснування видання зародилася ще у 1919 p., але реальні кроки були зроблені лише влітку 1920 p., про що свідчить лист М.Грушевського до М.Чечеля від 17 липня 1920 p.: «Збірник надумали «Борітеся – Поборете» 40 с.» [Марочко В. «Що чути з України і Києва…»: Невідомі листи Михайла Грушевського 1919-1922 pp. – С. 90.]. Біля витоків журналу стояли також закордонні члени УПСР М.Грушевський, М.Чечель, М.Шраг та М.Шаповал, які «по зрілих размишлєніях» прийшли до висновку, «що пора нам нарешті повнійш показати свою фізіономію, як партії, видати для того журнал».

Загалом упродовж вересня 1920 р. – лютого 1922 р. вийшло 10 чисел журналу, на сторінках якого М.Грушевський видрукував 10 статей і листів, які вміщені в розділі III книги. Останнім у лютому 1922 р. вийшов № 6, повністю відведений проекту «Програми Української партії соціялістів-революціонерів (УПСР)», до якого М.Грушевський підготував розділи: «Загальні завдання партії і сучасний момент», «Програма політична», «Програма культурна». М.Грушевський дбав не лише про зміст, але й розповсюдження журналу. У листі до В.Кузіва 1 листопада 1921 р. він писав:

«Я вважаю, що виданнє дуже користне, бо воно розробляє – властиво воно таки одно – принципи нового ладу (розуміється, не у всім, може, влучно, але відразу тільки Атена з голови Зевса вийшла!). Тим часом, фонди вичерпались!»

Гостру дискусію в середовищі українських емігрантів викликала програмова стаття М.Грушевського «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання. Замітки з приводу дебат на конференціях закордонних членів партії», яка відкрила перше число журналу і стала першою політико-історіософською роботою вченого доби еміграції. У період краху збройної боротьби за українську незалежність М.Грушевський мусив зробити поправу на тогочасну політичну ситуацію: на відміну від свого політичного заповіту, яким стала праця «На порозі Нової України», націоналістичний дискурс початку 1918 р. поступається місцем класовому, соціальному.

Проте постулати цієї праці аж ніяк не свідчили про відмову автора від ідеї самостійності й незалежності України: він керувався радше тактичними міркуваннями, аніж стратегічними, і був впевнений у можливості паралельного розв’язання української соціальної проблеми й проблеми незалежності України. Виходити зі становища ідеального стану речей не дозволяли нові політичні реалії, що склалися в Україні та довкола неї.

Осмислюючи їх, учений закликав до пошуку компромісів з більшовиками, так як іншої реальної політичної сили на той час не було. Критично оцінюючи тогочасну політику більшовиків в Україні, М.Грушевський стверджував, що поточні реалії і загроза повернення російського імперіалізму змушують українські політичні партії шукати згоди з більшовиками, навіть ціною певних поступок.

«[…] тут і в Галичині люде приходять до переконання, що Радянську Україну таки прийдеться прийняти за реальний зародок укр[аїнської] державності», – писав вчений у листі до американського приятеля В.Кузіва. М.Грушевський прагнув використати цей шанс і вплинути на політичний розвиток цього «зародку», тому відкрито формулював свою головну позицію і стратегічну мету компромісу: «в відносинах до Росії Українська Республіка мусить бути самостійною і незалежною» з багатопартійною системою. Ідея ж федерації, яку, на думку Г.Корольова, М.Грушевський перетворив на політичну платформу, зовсім не відкидала, а включала ідею самостійності. Адже федералізм Грушевського був тактикою, за якою стояла стратегія самостійності України.

Публікація посилила невдоволення прорадянськими настроями її автора, що наростало. Засновник державницької течії в українській історичній думці В.Липинський звинуватив М.Грушевського у відмові від своїх попередніх незалежницьких та державницьких позицій, історіографічних поглядів [Правобережець В. [Липинський В.] Замітки на полях демократичної преси // Хліборобська Україна. – Відень, 1920-1921. – Збірник II, III і IV. – С 174-178; Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму // Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії. – Київ; Філадельфія, 1995. – Твори: Том 6. – Книга 1. – С. 71, 79.].

Аналізуючи критичні зауваги В.Липинського, відомий грушевськознавець І.Гирич підсумовує:

«З огляду на врахування реалій часу важко заперечити М.Грушевському в логічності його візій сучасного українського життя. Хоча теоретично з позиції «чистої» політики більшу рацію мав В.Липинський» [Гирич І. Державницький напрям і народницька школа в українській історіографії (на тлі стосунків Михайла Грушевського і Вячеслава Липинського). – С. 61.].

Не менш гостро критикували тези статті Д.Дорошенко, С. Томашівський, М.Шаповал, Д.Донцов, О.Бурнатович та ін. [Тельвак В. Діяльність Михайла Грушевського еміграційної доби в дискусіях першої половини 20-х років // Історіографічні дослідження в Україні. – К., 2008. – Вип. 18. – С. 187-201.] Проте, «чисті» політики залишалися в еміграції, а М.Грушевський повертався в Україну, бо «іншої України нема». І той «індивідуальний подвиг», яким називають останнє десятиліття вченого (1924 – 1934 pp.), став незаперечним свідченням реалізації стратегічних планів видатного історика: він вибудовував міцний підмурок правдивої української історії та української незалежності.

Своєрідним начерком діяльності УПСР у нових умовах стала стаття М.Грушевського «На село! (Чергові завдання української трудової інтелігенції)», що продовжила працю «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання. Замітки з приводу дебат на конференціях закордонних членів партії» й отримала не менше гострих критичних відгуків.

У ній М.Грушевський формулює чергові завдання трудової інтелігенції в організації економічного, соціального і культурного життя на селі як «забезпечення нашої будучності». В кореспонденції до американського приятеля Т.Починка від 5 липня 1923 р. вчений характеризував її як «програму-maximum, на дальші часи» [Листи М.Грушевського до Т.Починка (3 фонду Н.Григорієва). – С. 95.]. Не сприйняв змальовану ідилічну картину соціалізованого села тогочасний активний опонент М.Грушевського В.Липинський:

«Найбільше сумним, одначе, а заразом найбільше характерним являється те, що ці милі есерівські фантазії про ідилію соціалізованого села не перешкодили проф. Грушевському в літі 1921 р. предлагати свої послуги большевикам, які реально і на ділі винищують те саме українське село, за долю якого так ніби турбувався есерствующий інтелігент М.Грушевський» [Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С. 166.].

На досить виважену думку сучасного дослідника І.Гирича,

«висловлюючи готовність повернутися в Україну, М.Грушевський аж ніяк не збирався допомагати більшовикам руйнувати село, а якраз навпаки силами легалізованої партії есерів хотів зупинити таке руйнування. Він шукав компромісу з більшовиками саме для того, щоб врятувати життєві сили українського села і мати передишку для перегрупування українських політичних сил в нових умовах совєтської України» [Гирич І. Державницький напрям і народницька школа в українській історіографії (на тлі стосунків Михайла Грушевського і Вячеслава Липинського). – С. 61.].

Окремі статті та листи М.Грушевського, опубліковані в «Борітеся – поборете!», відкривають тематичний блок праць автобіографічного характеру, що увійшли до цієї книги. Незаперечним «лідером» цього блоку є стаття «В першій делегації Української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.)» – унікальне джерело до вивчення діяльності М.Грушевського у перший рік його перебування в еміграції (квітень 1919 р. – квітень 1920 p.), яке дає змогу укласти детальну хронологію перебування вченого в тих чи інших європейських столицях, його організаційних заходів із заснування Комітету незалежної України, Українського соціологічного інституту, участі в Люцернській конференції, важливих зустрічей тощо. Інформаційний потенціал цієї статті, який важко переоцінити на тлі інших джерел, ще не поцінований відповідно сучасними дослідниками.

До блоку публікацій, що носять автобіографічний характер, належать також три листи, опубліковані в друкованому органі Закордонної делегації УПСР: «До наших спроб співробітництва з УСРР. До В[исоко]поважаних товаришів: М.В.Левицького, пов[новажного] пред[ставника] УСРР, Ю.С.Новаковського, гол[ови] торг[овельної] місії, Д.Е.Кудрі, пред[ставника] Вукопспілки в Празі» (29 жовтня 1921 р.); «До редакції «Вперед»-у у Львові» (29 жовтня 1921 р.) та «Відкритий лист Мих[айла] Грушевського, закордонного делегата УПСР, голові Ради народних комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки Х.Г.Раковському» (15 листопада 1921 p.).

Доповнюють цей автобіографічний блок і публікації, що увійшли до розділу IV [«Лист від професора Мих[айла] Грушевського [до Мирослава Січинського]» (23 серпня 1919 p.), «Життя Михайла Грушевського від вибуху війни», «На Новий рік», «До земляків в Америці» (17 лютого 1924 p.).] книги II.

Найбільший за обсягом розділ IV містить окремі нариси, статті, листи, звернення, поклики, опубліковані в американських, канадійських, австрійських, чеських виданнях, часописах Галичини («Свобода», «Америка», «Народна воля», «Український голос», «Громадський голос»). Особливо насиченою інформативністю вирізняється автобіографічна стаття «Життя Михайла Грушевського від вибуху війни», яка не раз передруковувалася підзаголовком «Автобіографія Михайла Грушевського, 1914 – 1919» [Український історик. – 1966. – Ч. 1 – 2. – С. 98 – 101; Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського / Упоряд. А.Демиденко. – К., 1992. – С. 214-219.].

Варта уваги і праця «З недавнього минулого», уважний аналіз змісту якої допоміг встановити важливі деталі щодо мемуарної спадщини вченого. Насправді ця стаття є коротким начерком другої частини «Споминів» [Грушевський М. Спомини / Публікація та примітки С.Білоконя // Київ. – 1989. – № 8. – С. 103-126.] історика, які відтворюють період його перебування на засланні у Москві та початковий період діяльності Української Центральної Ради. Підготувавши даний план-начерк, учений взявся до написання «Споминів»: час написання «З недавнього минулого» (1 січня 1922 р.) співпадає з початком роботи М.Грушевського над відповідним розділом спогадів (12 січня 1922 p.).

Незначну за обсягом архівну справу [ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 66.] щодо заснування та діяльності Українського соціологічного інституту суттєво доповнюють відомості, подані у статтях і зверненнях М.Грушевського на підтримку наукової установи: «Проект Українського соціологічного інституту»; «В справі Українського соціологічного інституту» (12 березня 1920 p.); «Від Мих[айла] Грушевського. До шановних земляків в Америці» (20 листопада 1921 р.); «До шан[овних] земляків в Америці» (не пізніше 4 квітня 1923 р.); «В ім’я української культури і українського імені до всіх вірних дітей України за океаном. Український соціологічний інститут звертається з гарячим прошенням помочі!» (бл. 26 квітня 1923 p.); «Від Українського соціологічного інституту». Важливу інформацію щодо заснування інституту М.Грушевський подає також в автобіографічній статті «В першій делегації української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.)».

Три з зазначених публікацій – «Проект Українського соціологічного інституту», «В ім’я української культури і українського імені до всіх вірних дітей України за океаном. Український соціологічний інститут звертається з гарячим прошенням помочі!» (бл. 26 квітня 1923 р.) та «Від Українського соціологічного інституту» – не зафіксовані в бібліографічних покажчиках М.Грушевського.

На особливу увагу заслуговує «Проект Українського соціологічного інституту», який за своїм змістом повторює збережений лист (чернетку) М.Грушевського до міністра закордонних справ УНР В.Темницького, з яким учений мав зустріч в 20-х числах серпня 1919 р. [Грушевський М. В першій делегації української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.)»] і в якого знайшов розуміння своєї ідеї створення УСІ:

«Розмову свою з Вами позволю собі зібрати коротко до отсих точок. Діяльність моя за кордоном переконала мене, що не тільки честь української демократії, але й цілком реальні політичні інтереси українського народу вимагають витривалої систематичної праці за кордоном, щоб розсіяти хмари наклепів і неправд, пущених з російських і польських кругів, вигладити помилки, допущені нашою дипломатією й вияснити причини й обставини різних вільних і невільних гріхів нашого життя останніх часів. Поруч дипломатичної роботи в кругах офіційних повинна йти робота в сферах соціалістичних і радикальних, неприступних для дипломатичних представників, тим часом дуже впливових тепер, а в будущині – се хазяєва життя, може, навіть скоро! Кількамісячні мої досвіди за кордоном мене переконали, що в сім напрямі можна зробити богато, і вже тепер зав’язалися деякі зав’язки, з котрими можна виходити в дальшій праці» [ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 275. – Арк. 98-99 зв.; 94 зв.; 94.], – писав М.Грушевський 21 серпня 1919 р.

А далі поданий план-завдання інституту та його кошторис, які співпадають зі збереженим архівним текстом проекту. Вірогідно, цей лист М.Грушевський підготував до зустрічі, щоб передати його міністрові, а після наступної, яка відбулася наприкінці вересня, опрацював остаточний проект, датований 8 жовтня, який і був опублікований. Сучасний дослідник УСІ Д.Судин зазначає, що інститут був створений для прикриття політичної діяльності Комітету незалежної України і виступав його своєрідним «фасадом» [Судин Д.Ю. Женевський період діяльності Українського соціологічного інституту (серпень 1919 – березень 1920 pp.). – С. 42.]. Окремі статті М.Грушевського, і зокрема «Ліквідація Комітету незалежної України», підтверджують ці висновки: УСІ перебрав на себе всі видавничі плани КНУК, що, власне, і передбачалося.

Одним із важливих надбань УСІ стала його бібліотека, про яку вчений неодноразово згадував у своїх публікаціях. Еміграційні поневіряння УСІ (Женева, Прага, Відень) негативно вплинули на долю його книгозбірні. Покидаючи восени 1920 р. празький осідок УСІ (квітень – вересень 1920 p.), вчений залишив частину бібліотеки інституту та власних книг під опікою чеського історика, професора Карлового університету у Празі, дійсного члена НТШ Ярослава Бідло (відповідно до угоди з керівництвом історичного семінару цієї вищої школи від 25 січня 1921 р.) [Потульницький В.А. Наукова діяльність М.С.Грушевського в еміграції (1919 – 1924 рр.). – С. 50.].

Готуючись до повернення в Україну, в листі від 2 січня 1924 р. М.Грушевський писав до чеського колеги:

«Чекаю різних формальностей, і коли вони будуть полагоджені, то можливо, що ще з кінцем сього місяця виїдемо туди. Коли се здійсниться, я зараз по приїзді почну заходи, щоб Укр[аїнський] соціолог[ічний] інститут міг функціонувати в Київі, і в такім разі перевезу туди і бібліотеку. До того ж часу прошу ще її ласкаво потримати у себе. Я по приїзді до Київа напишу докладно, як з сим справа стоятиме, і взагалі буду з Вами утримувати кореспонденцію, коли позволите. Маю наукові плани широкі і різнородні: хотів би й історію України, й історію літератури продовжити, і видавництво джерел організувати, і наукову часопись: не знаю, що з того удасться» [IP НБУВ. – Ф. 357. – № 70.].

Обставини повернення вченого в Україну складалися так, що він не мав можливості перевезти еміграційні книжкові надбання відразу до Києва. До певної міри, робив це свідомо. Так, у листі до сестри Ганни від 17 листопада 1923 p., висловлюючи сумніви щодо перспектив діяльності в Україні, М.Грушевський писав:

«Я, розуміється, тому не буду ніскільки настоювати на тім, щоб пропустили мої видання або навіть і бібліотеку УСІ, а тільки мою підручну робочу бібліотеку; все, може, останеться тут де-небудь на складі до кращого часу. Я сам не маю ніяких ширших плянів як тільки мати змогу попрацювати над продовженнєм «Іст[орії] літ[ератури]» й «Іст[орії] Укр[аїни]». Коли час принесе кращі обставини – добре, коли ні – я зіставлю молодшим» [ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 1425. – С. 291-294.].

Незважаючи на всі плани й зусилля, М.Грушевському не вдалося реалізувати відродження УСІ на українському ґрунті, хоча сподівався, «що Українському соціологічному інституту доведеться відограти ролю нового наукового і культурного центру на Великій Україні» [Там само. – Спр. 266. – Арк. 83.]. Не вдалося перенести в Україну і всю книгозбірню УСІ. З’ясувати долю цієї збірки спробували наприкінці 1930-х pp. львівські друзі, колеги та учні вченого. На запит М.Мочульського 11 квітня 1937 р. Я.Бідло відповідав:

«Проф. М.Грушевський, коли вирішив поїхати до Києва, попросив мене, щоб я тимчасово зберігав у своєму семінарі його книги. Оскільки їх було багато, я взяв лише частину з них. Це збірка літератури із соціології. Ці книги досі зберігаються у спеціальному відділенні історичного семінару Карлова університету в Празі […]. Книг є майже 3 шафи – близько 1000 томів» [Центральний державний історичний архів України у Львові. – Ф. 379. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 9-10 зв.].

Останні згадки про празьку бібліотеку УСІ, у складі якої була й частина приватної збірки вченого, зустрічаються в листі В.Дорошенка до М.Мочульського від 5 листопада 1938 р.:

«Про книжки Мих[айла] Серг[ійовича] у Бідля [на той час професор Я.Бідло вже помер. – Упоряд.] я розвідався у Празі через земляків. Добре було б їх забрати й спровадити сюди до бібліотеки Покійного» [Там само. – Спр. 5. – Арк. 12 – 12 зв.].

Найвірогідніше, реалізувати цей план не вдалося, і доля празької збірки УСІ вимагає на сьогодні окремого спеціального дослідження.

Цінним джерелом до вивчення голоду 1921 – 1923 pp. в Україні слід розглядати листи М.Грушевського з закликом складати пожертви на підтримку голодуючих, відомостями про діяльність очолюваного ним Союзу «Голодним України» [Союз «Голодним України», який очолював М.Грушевський, постав 21 квітня 1922 р. Серед засновників і діяльних членів Союзу були Н.Суровцева – його перший голова, О.Олесь, І.Коссак, М.Чечель, Ю.Тищенко та ін. Останній звіт Союзу був укладений у червні 1923 p., ліквідаційні збори відбулися в грудні 1923 р.]: «Лист від М.Грушевського» (10 квітня 1922 р.); «Духа не угашайте! В справі допомоги голодним на Україні до земляків в Америці» (19 липня 1922 p.); «Братам в Америці» (10 грудня 1922 р.); «До Українського Червоного Хреста в Канаді» (24 грудня 1922 р.); «До шан[овних] земляків в Америці» (не пініше 4 квітня 1923 p.); «Подяка [від Союзу «Голодним України»]».

Заклики та відозви до американських українців у 1922 – 1923 pp. стали однією з найважливіших тем публіцистичних виступів ученого. Так, у листі до американського приятеля В.Кузіва від 30 червня 1922 р. він писав:

«Тепер ще ся голодова акція держить мене в стані неустанного схвилювання. Написати листа, а тим більше якусь відозву в сій справі – се значить все се пережити» [ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 266. – Арк. 111-112 зв.].

Отримуючи з України відомості про голод, М.Грушевський не міг не писати заклики і відозви, які пересилав через американських приятелів – помічників у цій шляхетній акції. З ними ж ділився тими повідомленнями, що надходили з України. В одній з кореспонденцій до В.Кузіва вчений писав:

«Прокинувсь о ½ 4-ій годині і не міг більше влежати, бо заїли думки. Вчора прийшло кілька листів з Київа, котрі знов перевернули мині душу. Ділять останню пайку, по 5 дол., найкращі наші культурні сили: Кричевський – найбільший артист, Квітка – музик, муж пок[ійної] Лесі Українки, пані Черняхівська, донька Старицького, – визначна письменниця, проф. Тимченко – одинокий майже укр[аїнський] лінгвіст нині, і т. д., і терпнуть, що се вже, може, останнє… Не можу їх потішить, і собі кусок в губу не йде від сих гадок. Вдови, сироти, інваліди – виснажені культурні робітники, наші культ[урні] світочі» [ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 266. – Арк. 61-61 зв.].

Інколи, чекаючи звісток про публікацію тієї чи іншої своєї відозви та відповідної реакції заокеанських українців, підсумовував: «І знеохотили мене до публіцистики взагалі» [Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського. – С. 119 (лист від 4 серпня 1923 p.).].

Повертаючись з еміграції, М.Грушевський з болем згадував всі ті докори, що сипалися на його голову і на еміграції, і перед тим. У листі до сестри та брата 16 грудня 1923 р. писав:

«Але тут переважно вдоволені, що я іду, особливо галичане; вони тепер орієнтуються на Рад[янську] Укр[аїну], сподіваються, що вона в короткім часі забере Галичину від Польщі, готові прилучитися до її хоч би й рад[янського] устрою, а тим часом хотіли б туди йти на посади і под. При сім думають, що я в тім усім можу помогти – так недавно ще мене проклинали за соціалізм, большевизм, за Ц[ентральну] Раду, [е]с[е]рів etc! Цілком не рахуються з тим, що я їду зовсім не на якісь політичні ролі, а на скромну наукову працю» [ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 1425. – Арк. 303-304.].

Щодо планів публіцистичної діяльності, то певні задуми вчений мав, адже перспектива «засудити себе на мовчання і абстиненцію від усякої громадської праці» [Там само. – Спр. 266. – Арк. 285 – 285 зв. (лист від 20 серпня 1923 p.).] видавалася йому досить сумною перспективою. Зокрема, в листі до К.Студинського від ділився своїм, до певної міри, конспіративним планом:

«Прошу написати мені зовсім щиро, чи для Вас то не буде не догідним евентуально діставати від мене листи з Київа. Коли не догідно на В[ашу] адресу, то, може, напишете мені, на яку адресу можу писати. При тім я звіздкою означав би те, що я з того просив би давати до друку як новинку. Я обіцяв такі короткі звістки до «Діла» і «Гром[адського] голосу», але то незручно було б посилати на редакції, я певен, що то не вийшло б за границю» [Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського. – С. 138 (лист від 28 грудня 1923 p.).].

Проте реалії виявилися ще прозаїчнішими: в публіцистичну «школу» радянської України М.Грушевський вписатися не міг, та й не мав бажання.

«[…] скажу Вам щиро і по-приятельськи, хочете – вірте, хочете – ні, що ще нічого не написав протав свого переконання, ні в друкованих статтях, ні в листах. До мене багато вдавались від різних тутешніх газет, щоб я їм написав чи дав interview на політичні теми, але я відповідаю, що коли нема свободи друку, і я не можу писати, про що хочу, то волію триматись виключно наукових питань, і ніхто – хоч би й ворог – не доведе мені, що я щось писав схлібляючи пануючим кругам» [Листи М.Грушевського до Т.Починка з додатком двох листівок до Д.Островського. – С. 180 (лист від 16 вересня 1924 p.).].

Єдина спроба вийти на публіцистичну арену з подякою учасникам ювілейного зібрання з нагоди його 60-ліття від дня народження виявилася невдалою. «Одвертай лист акад[еміка] М.С.Грушевського до учасників його ювілейного свята 3 жовтня» побачив світ лише у львівському «Новому часі» [Новий час. Ілюстрований популярний часопис (Львів). – 1926. – Ч. 78. – 22 жовтня. – С. 6 – 7. Див. також коментар до листа.]. Таким шляхетним жестом, зверненим до друзів, колег та учнів з усіх куточків України й з-за кордону, завершилася понад 30-літня доба публіцистичної діяльності М. Грушевського.

Тексти, що публікуються у другій книзі четвертого тому серії «Суспільно-політичні твори», хронологічно охоплюють період від листопада 1918 р. до жовтня 1926 р. До книги увійшла 71 праця М.Грушевського, переважна більшість яких, насамперед періоду еміграції (55), передрукована вперше. Усі праці згруповані в чотири розділи.

Перший із них охоплює період від листопада 1918 р. до квітня 1919 р. – від нелегального становища, на якому М.Грушевський перебував після гетьманського перевороту, до його виїзду за кордон у середині квітня 1919 р. Статті цього розділу друкувалися у київських («Літературно-науковий вістник» і «Громада») та кам’янець-подільських періодичних виданнях («Життя Поділля» і «Село»), станіславівському часописі «Нове життя».

До другого розділу увійшли статті, опубліковані в паризькому журналі «L’Europe Orientale» («Eastern Europe») – органі нових республік колишньої Російської імперії, заснованому за участю М.Грушевського. Усі 6 статей вченого, що побачили світ у вересні – грудні 1919 р. паралельно французькою та англійською мовами, творять один тематичний блок.

У третьому розділі поданий тематичний блок статей і листів, що вийшли на сторінках друкованого органу Закордонної делегації УПСР «Борітеся – поборете!» й охоплюють період з червня – липня 1920 р. до листопада 1921 р.

До четвертого розділу увійшли 42 праці, написані в період від квітня – червня 1919 р. до жовтня 1926 р. Серед них і окремі брошури, підготовлені М.Грушевським до Люцернської конференції, і статті, листи та відозви, вміщені в американських, канадійських, австрійських, чеських виданнях, часописах Галичини («Свобода», «Америка», «Народна воля», «Український голос», «Громадський голос», «Новий час» та інших).

Зміст перших трьох розділів укладений за хронологією публікації праць, яка загалом співпадає з хронологією написання. Порядок змісту останнього розділу визначений датою написання, позаяк між часом написання та друку іноді минало декілька місяців, тому принцип попередніх розділів не може бути прийнятним, бо він не відтворює хронологію подій, описаних у працях. Майже половина праць четвертого розділу – це листи та звернення М.Грушевського з різними закликами до американських і канадійських українців. Інколи ці листи мають подібну назву, а тому для зручності та ідентифікації до кожного додана дата написання, яка зазначена в тексті, коментарі та змісті. Додаток містить дві праці («Академічний дім» (20 грудня 1903 р. (2 січня 1904 р.)) та «Українське питання» (1905)), які з тих чи інших причин не увійшли до попередніх томів серії.

Мовна редакція текстів М.Грушевського, як і в попередніх томах серії, здійснена за методичними рекомендаціями, розробленими О.Рибалком. Правопис 1910 – 1920-х pp. наближений до сучасної літературної норми з максимальним збереженням лексичних форм автора. Іншомовні слова та вислови розкриті в тексті квадратними дужками (переклад М.Трофимука). Праці М.Грушевського, видрукувані французькою, англійською та російською мовами, подані в перекладі О.Козак, Л.Мороз, К.Нікітюк та І.Сварника. Коментування праць розділу І здійснили О.Бойко та С.Панькова, статтю розділу III «Драгоманов в політичнім і національнім розвитку українства» прокоментував М.Мудрий, решта статей до II, III і IV розділів – С.Панькова. При підготовці коментарів досліджені й зазначені всі збережені в ЦДІАК України (ф. 1235) та ЦДІАЛ України (ф. 401) автографи статей. Іменний і географічний покажчики укладені упорядником.

Упорядник вважає своїм приємним обов’язком висловити вдячність директору Державної наукової архівної бібліотеки Державної архівної служби України Г.Порохнюк; канд. іст. наук, завідувачу відділу україніки Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В.Стефаника К.Курилишину та канд. іст. наук, завідувачу відділу періодичних видань ім. Мар’яна та Іванни Коців бібліотеки Ю.Романишину за особливу допомогу у виявленні та копіюванні праць М.Грушевського з рідкісних газет і журналів. Особлива подяка канд. філол. наук, ст. наук, співроб. Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ О.Федоруку та канд. філол. наук, завідувачу відділу рукописних фондів і текстології інституту Г.Бурлаці; канд. іст. наук, завідувачу відділу Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАНУ І.Гиричу та д-ру іст. наук, ст. наук, співроб. інституту Я.Федоруку; канд. іст. наук, доценту кафедри новітньої історії України Львівського національного університету ім. Івана Франка О.Павлишину та всім причетним до нашого видання своїми кваліфікованими порадами і практичною допомогою.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. V – XVIII.