Передреволюційне десятиліття великого історика України (1906-1916)

Мирон Капраль, Андрій Фелонюк

Ювілейний 1906 р. свого 40-річчя Михайло Грушевський зустрів у розквіті життєвих і творчих сил. У його науковому багажі було вже п’ять томів «Історії України-Руси», 11-річне редагування «Записок НТШ» (від 1895 р.) – наукового часопису, що став першим загальноукраїнським періодичним виданням, де публікувалися розвідки з української історії, філології, етнографії та інших ділянок української культури. Ставши у 1897 р. головою Наукового товариства ім. Шевченка, Михайло Грушевський перетворив його за короткий період в умовах відсутності української державності на аналог національної академії за зразком сусідніх західних і південних слов’ян. За ініціативою енергійного й талановитого вченого при НТШ виникає Археографічна комісія, що здійснює амбітні видавничі проекти публікації джерел, матеріалів з різних періодів та ділянок історії й культури українського народу.

Окрім цього, надзвичайно працьовитий і плідний автор фактично щороку публікує десятки статей, публікацій джерел, сотні рецензій, відгуків на монографії й розвідки польських, російських, німецьких та інших авторів, що писали на теми, дотичні до історії та культури України. Без перебільшення можна сказати, що його власна наукова діяльність за організаційним розмахом, шириною наукових горизонтів, об’єктивністю наукових досліджень заклала підвалини майбутньому існуванню української історії як розвиненої наукової дисципліни, устійненої та визнаної в широкому науковому загалі європейських учених.

Революційні події в Росії у 1905 p., а особливо падіння цензурних обмежень на друкування українських періодичних видань у 1906 p., заохотили М.Грушевського частково перенести свою видавничу та організаційну працю до Києва як політичного й культурного центру українських земель. З 1907 р. Київ, як і Львів, вказується як місце видання чергових томів його монументальної «Історії України-Руси». У цьому ж році до Києва було перенесене видання науково-популярного журналу Товариства – «Літературно-наукового вістника».

М.Грушевський разом зі своїми науковими соратниками та прихильниками зі східних теренів України у 1907 р. засновує на взір НТШ та за аналогічною структурою Українське наукове товариство у Києві. Органом новозаснованої інституції стали «Записки УНТ». Поряд із цим М.Грушевський планував продовжити друк заниклої в той час «Киевской старины» у вигляді україномовного видання під назвою «Україна». Чотири томи цього науково-популярного часопису вийшли друком у 1907 p., однак продовжити його вдалося тільки у 1914 р. [Майборода Р., Врублевський В. Передмова // Науковий часопис українознавства «Україна» (1907 – 1932). Покажчик змісту. – К., 1993. – С. 3 – 5.]

Загалом після 1907 р. М.Грушевський розгорнув широку громадську та публіцистичну діяльність. У 1909 – 1911 pp. він видає щотижневу ілюстровану газету для селян і робітників «Село», а після її закриття поліцією – «Засів» (1911 – 1912), активно публікується в петербурзькому журналі «Украинский вестник» (офіційному органі «українського парламентського клубу» першої і другої Державних Дум), московському «Украинская жизнь» (1912 – 1917). Велика кількість його публіцистичних та науково-популярних статей, окрім згаданих видань, публікувалася в журналах і газетах: «ЛНВ», «Рада», «Діло», «Громадська думка» та ін. Значна їх частина передруковувалася у збірниках «З біжучої хвилі» (1906), «Освобождение России и украинский вопрос» (1907), «Наша політика» (1911) та ін. [Див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2002-2005. – Т. 1-3.]

Широка публіцистична і громадсько-політична діяльність у 1906 – 1916 pp. була можливою за рахунок зменшення історичних досліджень. Проте, на думку С.Єфремова, за цим не варто жалкувати.

«Бувають навіть моменти, – писав він, – коли, можливо, почесніше робити історію, а не писати її. Що ж дивного, коли в такій переважно живій і чуйній людині, як М.С.Грушевський, перше завдання на час відсунуло й заступило друге?» [Єфремов С. На сторожі національної гідности. До характеристики публіцистичної діяльности проф. М.С.Грушевського // Український історик. – Нью-Йорк; Торонто; Київ; Львів; Мюнхен, 1995. – Рік XXXII. – № 1-4. – С. 172.]

Революційні настрої та спалахи до необхідних конституційних і реформаційних змін у Російській імперії швидко минули. Це виявилося і в національному питанні, ставленні державних органів влади до розвитку культури, суспільних й наукових інституцій неросійських народів імперії. Цензурні рогатки, поступові обмеження українських періодичних видань, зростання чорносотенної реакції в середовищі керівних університетських кіл не допускали українську мову та українську наукову думку до студентської аудиторії.

Втім, різноманітні життєві та громадські проблеми підстерігали М.Грушевського не лише в російській Україні. Етапним у його біографії з гірким присмаком конфлікту в Науковому товаристві ім.Шевченка став 1913 рік. За висловом Ярослава Дашкевича, «за те, що Грушевський «зрадив» Львів для Києва, його чекала трохи опереткова відплата представників галицького партикуляризму» [Дашкевич Я. Михайло Грушевський – організатор української національної науки // Михайло Грушевський. Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського. – Львів, 1994. – С. 99.].

Восени того ж року через обструкцію з їхнього боку він змушений був залишити пост голови Товариства. Наступного 1914 р. планував залишити й свою професорську посаду у Львівському університеті, яку займав двадцять років, та переїхати до Києва. Але початок Першої світової війни завадив реалізації планів ученого. Обхідними шляхами, через нейтральні країни М.Грушевський виїхав з Австро-Угорщини та дістався до Києва, де його чекали арешт, двомісячне ув’язнення та пізніша висилка до Симбірська, Казані, перебування у Москві. Незважаючи на несприятливі обставини, він продовжив наукову роботу, публікував публіцистичні виступи в окремих українських виданнях, що ще виходили в Росії. Там його й застали революційні події 1917 p., що вже відкривали новий етап у науковому житті та політичній діяльності історика.

Цей том є четвертим у серії «Історичні студії та розвідки» й восьмим томом у 50-томному зібранні творів М.Грушевського, хронологічно охоплюючи історичні розвідки та публікації 1906 – 1916 pp. Подібно до попередніх томів, усі праці вченого упорядники розподілили за тематичним планом на чотири розділи: І. Історичні дослідження; II. Огляди, рецензійні статті, енциклопедичні гасла; III. Археографічні публікації та передмови; IV. Некрологи.

Історичні зацікавлення М.Грушевського в цей період до певної міри підпорядковувалися потребам написання чергових томів «Історії України-Руси». З огляду на це дослідник насамперед збирав та аналізував матеріал до історії XV – XVII ст., тобто про «литовсько-польський» період української історії. У 1907 р. вій опублікував у кількох номерах часопису «Літературно-науковий вістник» велику статтю під заголовком «Студії з економічної історії України». Це була редакція відповідних розділів 6-го тому «Історії України-Руси» [Див.: ГрушевськийМ. Історія України-Руси. – К.; Львів, 1907. – Т. VI. – С. 141-209.] у популярному викладі, без наукових покликів на літературу та джерела. М.Грушевський у цьому розлогому нарисі економічних стосунків на українських землях у XV – XVI ст. грунтовно розглянув ламкість старих форм архаїчної економічної організації й одночасно процес формування нових соціально-економічних взаємин, які в багатьох моментах були несприятливі для місцевого українського населення, як-от: поширення хижацьких форм експлуатації природних багатств України (насамперед лісів), процес поступового закріпачення сільського населення тощо.

М.Грушевський у цей час написав ще дві великі статті на соціально-економічну тематику: «Господарство польського магната на Задніпров’ї перед Хмельниччиною» та «Український рух на схід. Розселення за московською границею до 1648 р.» Ці розвідки фактично продовжили хронологічно його досліди над соціально-економічними взаєминами, що склалися вже напередодні Визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Слід зазначити, що в цей час центр наукових зацікавлень ученого перемістився з заходу на схід України, як менш дослідженого регіону і для якого збереглося обмаль джерел. У розвідці про господарство польського магната, коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського у 40-х роках XVII ст. М.Грушевський використав новознайдений у Львівському архіві детальний опис магнатського господарства, що містився в договорі на оренду Гадяцької волості та міста Гадяча від 15 листопада 1643 р. На основі аналізу цього документа автор подав оцінки наслідків панування Речі Посполитої на східноукраїнських землях: поширення магнатських фільварків, поступове обмеження майнових прав селянина і, як наслідок, – загострення національних, релігійних, культурних суперечностей між місцевою українською людністю та прибулим польським населенням. Все це, зрештою, призвело до національного та соціального вибуху в середині XVII ст.

Стаття про колонізаційний рух українського населення на схід («Український рух на Схід. Розселення за московською границею до 1648 p.»), яку автор опублікував у 1914 p., висвітлила інший – демографічний бік тих складних соціально-економічних взаємин, у які потрапило українське населення напередодні 1648 р. М.Грушевський працював над цією статтею паралельно з роботою над восьмим томом своєї «Історії України-Руси», друга частина якого вийшла у воєнний час у 1916 р. На відміну від згаданої статті «Студії з економічної історії України», яка мала популярний характер і була скороченим викладом параграфів шостого тому «Історії України-Руси», об’ємна стаття про українську колонізацію на схід містила дещо ширший текст, ніж відповідний розділ т. 8 цього видання [Грушевський М. Історія України-Руси. – К.; Відень, 1922. – Т. VIII. – Ч. 2. – С. 41-78.].

Дві розвідки вчений присвятив герою відомої народної пісні князю Дмитру Вишневецькому («Байда-Вишневецький в поезії й історії», «Сучасна вірша про неволю Вишневецького»). У них поряд зі звичною історичною методологією дослідження автор вдало використовує історико-філологічний підхід, залучаючи до аналізу не лише автентичні пам’ятки українського фольклору, але й поетичні твори українських та польських поетів (П.Куліша, Л.Сємєнського). М.Грушевський у цих працях, особливо у першій великій за обсягом розвідці, найрельєфніше за своїх попередників описав героїчну постать «українського магната, князя, спадкоємця староруських традицій князівсько-дружинного укладу», що став духовним батьком Запорозької Січі.

У радянський час були невдалі спроби з боку окремих дослідників заперечити історичну спорідненість постаті Дмитра Вишневецького та героя народної думи козака Байди [Голобуцкий В.А. Запорожское казачество. – К., 1957. – С. 52 – 53.]. Втім ідеологічні нашарування тоталітарної доби відійшли в минуле, і ті оцінки й трактування постаті Дмитра Вишневецького, які запропонував М.Грушевський, схвально приймаються сучасною історіографією.

Іншій знаковій постаті української історії – гетьману Івану Мазепі – історик присвятив статтю й дві невеликі розвідки («Шведсько-український союз 1708 р.», «До портрета Мазепи», «Ще до портрета Мазепи») [Автор опублікував ще кілька статей на цю тему, які мали науково-популярний характер, див.: Грушевський М.С. Виговський та Мазепа // ЛНВ. – Львів, 1909. – Т. XLVI. – Кн. VI. – С. 417 – 428 (нещодавній передрук з коментарями С.Панькової див.: Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 386 – 396); Грушевський М.С. «Мазепинство» і «богданівство» // ЛНВ. – Львів, 1912. – № 1. – С. 94 – 102 (передрук з коментарями: Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 199-206).]. Стаття була написана в ювілейний рік відзначення 200-ліття Полтавської битви і вміщена в тематичний 92-й том «Записок Наукового товариства ім.Шевченка». Вона мала на меті об’єктивно оцінити не лише особу гетьмана Мазепи, але й українсько-шведський союз у цей період, особливо в контексті непомірного уславлення Полтавської битви та особи Петра І в російській історіографії.

Заплутаній проблемі іконографії Івана Мазепи присвячено дві розвідки («До портрета Мазепи», «Ще до портрета Мазепи»), які М.Грушевський написав, намагаючись встановити вірогідний з історичної точки зору портрет гетьмана й відтворити прижиттєве реальне зображення Мазепи. Втім до сьогодні історики мистецтва не мають готових відповідей на задані вченим питання про вірогідність та автентичність збережених гравюр та малярських портретів Івана Мазепи [Див.: Гетьман Іван Мазепа. Погляд крізь століття / Каталог історико-мистецької виставки 21 червня – 24 серпня 2003 p., м.Львів / Укл. В.Недяк. – К., 2003.].

У першому історичному розділі публікуємо кілька менших розвідок М.Грушевського, які розкривають окремі важливі проблеми з історії України: топографічне розташування загадкової місцевості, яка згадується на сторінках літописів княжого періоду під назвою «Рожного поля», що дає змогу встановити кордони Волині та Галичини у той час («Рожне поле»); обставини військової кампанії у 1352 р. та облоги м.Белза угорськими військами («З облоги Белза 1352 р.» ); достовірні деталі біографії та можливі родинні зв’язки Київського митрополита Онисифора Дівочки, якого сучасники звинувачували у двоєженстві, навіть у перелюбі, орієнтуючись на його прізвище («До біографії митрополита Онисифора Дівочки»).

Хоча після написання перших томів «Історії України-Руси» М.Грушевський дещо відійшов у своїх історичних розвідках від глибшого зацікавлення княжим періодом нашої історії, все ж таки питання історії Київської Русі не залишилися цілком на маргіиесі його дослідницької уваги. У 1914 р. вчений опублікував розвідку «Новий хозарський текст про війни Олега», де виклав свої міркування про введені в науковий обіг суперечливі документи єврейсько-хозарської переписки X ст. Автентичність цих джерел, які так зацікавили Та заінтригували істориків новизною вміщених фактів, піддається сучасними дослідниками уважному та прискіпливому аналізу [Голб Н., Прицак О. Хазарско-еврейские документы X века. – М.; Иерусалим, 1997.].

М.Грушевський уважно вивчав та ретельно рецензував найцікавіші монографії та розвідки про найдавніший період слов’янської історії, а також епоху Київської Русі. В аналізований період вийшло кілька рецензійних статей та оглядів таких праць автора («До питання про розселення в’ятичів. Кілька заміток з приводу новіших праць»; «Коли сфабрикована грамота Любарта луцькій катедрі? Критична замітка»; «Лопушанський «Святовид»). У 1911 р. він вступив у дискусію з критикою поглядів німецького дослідника Яна Пайскера на початки державного життя слов’ян («Нові конструкції початків слов’янського і українсько-руського життя: критичні замітки»). Пайскер у кількох своїх розвідках намагався довести фактично одвічне існування у поневоленому стані слов’янських племен у додержавний період існування. М.Грушевський, як і більшість відомих слов’янських істориків (Л.Нідерле, А.Брікнер та ін.), зазначаючи певну влучність аргументів та ерудованість автора, загалом відкинув основні тези його концепції.

Вчений також відгукнувся на іншу резонансну працю німецького автора К.Л.Гетца про законодавчу пам’ятку давньоруського періоду «Руську правду» («Нові гіпотези з історії староруського права. Критичні замітки з приводу праці К.Л.Геца»). З евристичної точки зору М.Грушевський похвально сприйняв концепції німецького дослідника, що вибудував струнку гіпотезу про раннє формування та запис давньоруського звичаєвого права ще до епохи князя Володимира Святославовича. Автор «Історії України-Руси» висловлювався подібно, хоч і не так категорично про раннє походження «Руської правди : «може вона бути й ранішою від часів Ярослава» [Грушевський М. Історія України-Руси. – Львів, 1905. – Т. III. – С. 353.]. Проте у підсумку, наводячи погляди також інших рецензентів робіт К.Л.Гетца, дослідник вважав малоймовірним писемний запис пам’ятки права у доволодимирову епоху, з якої загалом залишилося мало писемних джерел. Більш категорично висловився М.Грушевський, не сприймаючи погляди К.Л.Гетца про широкі запозичення в «Руській правді» скандинаве-германських правових норм.

Також найновіші книги та праці з литовсько-польського періоду постійно отримували всебічну рецензійну оцінку вченого («Останні томи «Архива Юго-Западной России»; «Останні випуски праці проф. Жуковича про релігійні відносини XVII в.»). У центрі рецензійного відгуку М.Грушевського під назвою «Коли сфабрикована грамота Любарта луцькій катедрі? Критична замітка» було питання автентичності та часу підробки диплома литовського князя Любарта, який нібито був виданий для Луцького катедрального храму. У дискусії з видавцем цього документа Д.Щербаковським автор визнав цей диплом підробленим з пізнішими затвердженнями наприкінці XVI – на початку XVII ст. Проте саме Любартове надання двох сіл Луцькій катедрі мало місце і про це свідчить найдавніша частина грамоти, яка, ймовірно, була записана наприкінці XV ст.

У рецензійному огляді, що вже вийшов у воєнний 1915 р. («Новіша література в історії В[еликого] кн[язівства] Литовського. Критичний огляд»), М.Грушевський зрезюмував найновіші підручники з історії права та монографічні правознавчі праці з історії Великого князівства Литовського, що вийшли з-під пера відомих польських істориків Станіслава Кутшеби, Яна Якубовського, Людвіка Фінкеля, Людвіка Колянковського та російського історика-правника Матвія Любавського.

У другому розділі, крім рецензійних статей, уміщений огляд про створення Українського наукового товариства в Києві у 1907 p., ініціатором та головою якого став М.Грушевський («Українське наукове товариство в Києві й його наукове видавництво»), ювілейна стаття з характеристикою наукових і світоглядних ідей свого вчителя Володимира Антоновича («Володимир Антонович, основні ідеї його творчості і діяльності»). У 1914 р. вчений опублікував російською мовою велику оглядову статтю про українознавчі дослідження у XIX ст. («Розвиток українських досліджень у XIX столітті і вияви у них основних питань українознавства»).

У передвоєнні та воєнні роки великий резонанс отримали невеликі огляди української історії, які спочатку вийшли французькою мовою, а потім були перекладені кількома європейськими мовами: німецькою, англійською, болгарською, а також турецькою («Короткий огляд української історії»; «Українська справа в її історичному розвитку»).

Заходом Союзу визволення України ці брошури М.Грушевського поряд з іншими працями українських істориків та політиків були видані з метою пропаганди української справи, насамперед у країнах Троїстого союзу (Австро-Угорщині, Болгарії, Туреччині) [Детальніше див.: Патер І. Союз визволення України Проблеми державності і соборності. – Львів, 2000. – С. 86-87.]. Слід зазначити, що М.Грушевський негативно оцінював діяльність Союзу, вважаючи її проавстрійською, тому ці переклади, крім первісних видань французькою мовою, виходили без його згоди, і в них під час друку вкрадалися окремі редакторські недогляди та фактичні помилки.

Завершують другий розділ кілька невеликих енциклопедичних статей, які подав автор до російського видання «Енциклопедичного словника» братів Гранат («Глинський М.Л.», «Гонта», «Запоріжжя і Запорізька Січ (Січа)»). М.Грушевський і надалі планував співпрацювати з цим виданням, маючи намір підготувати широке енциклопедичне гасло «Історія України» [Документальні матеріали М.С. Грушевського у фондах відділу рукописів ЦНБ ім.В.І.Вернадського АН УРСР. Каталог / Укл. С.М.Кіржаєв. – К., 1991. – С. 87 (інформація у листі М.Грушевського до П.Стебницького від 3 жовтня 1915 p.).], проте у наукові та видавничі плани історика втрутилися воєнні події.

У третьому розділі зібрані археографічні публікації та передмови, які характеризуються невеликим обсягом (за винятком «Матеріалів до історії Кирило-Мефодіївського брацтва») і тематичною різноманітністю.

До історії українського національного життя середини XIX ст. належать матеріали до історії Кирило-Мефодіївського товариства і публікація листів В.Антоновича до учасника польського підпільного студентського руху кінця 1850 – початку 1860-х pp. А.Мйодушевського («Три листи Волод[имира] Антоновича до Антонія Мйодушевського»). М.Грушевський вперше опублікував великий комплекс матеріалів до історії товариства, тоді як попередні видання носили причинковий характер. Хоча оприлюднені документи – це офіційні допити і зізнання членів товариства, матеріали слідства все ж таки проливають світло на багато аспектів діяльності чільних представників української інтелігенції.

Про різнобічність джерелознавчих зацікавлень ученого свідчить широка «гамма» різнопланових археографічних публікацій. Очевидно, ця різноманітність також пояснюється виконанням М.Грушевським функцій головного редактора «Записок НТШ». З огляду на це, закономірно, що в його руках зосереджувалися матеріали різного характеру, які часто подавали аматори історії, також фахові історики, як правило, без будь-якого їх наукового опрацювання. Тому М.Грушевський писав до них передмови, анотації, невеликі коментарі (наприклад, до публікації про банатських запорожців, переданої з Одеси відомим істориком І.Линниченком).

Кілька джерельних матеріалів висвітлюють окремі сюжети історії козаччини. Це підбірка трьох документів до історії пострижения в черниці вдови керівника козацького повстання кінця 1630-х pp. Яцка Острянина Пелагії в Москві у Новодівичому монастирі («До історії Острянинової еміграції. Постриження вдови Острянина в Москві»); коротка записка про історію козацької війни під керівництвом Б.Хмельницького сучасника подій полковника Силуяна Мужилівського, написана для московського царя Олексія Михайловича («Історія Хмельниччини, списана Силуяном Мужилівським в лютім 1649 p.»), яку М.Грушевський безпосередньо опрацював, перебуваючи в Москві у листопаді 1913 р., та згадана вище записка-свідчення Гендльовіка про поселення запорожців у Банаті (Австрія) наприкінці XVIII ст. («Записка Гендльовіка про банатських запорожців»).

Також до проблеми видання джерел з історії козацтва звернуті дві передмови М.Грушевського, написані з нагоди видання в серії «Жерела до історії України-Руси» матеріалів до історії козаків по 1631 р. і щоденників генерального підскарбія Гетьманщини Якова Марковича [Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1908. – Т. VIII: Матеріали до історії української козаччини. Т. І: Документи по 1631 р. / До друку приладив І.Крип’якевич; Жерела до історії України-Руси. – К.; Львів, 1913. – Т. XXII: Дневник генерального подскарбия Якова Марковича.].

Публікацією оповідання про страту Гонти М.Грушевський продовжив започатковану ним же в 1904 р. серію «Матеріалів до історії Коліївщини». Цей документ він передрукував із рукописної збірки василіянських записок про Коліївщину, підготовлених львівським архівістом Л.Зелінським [Детальніше див.: Грушевський М. Матеріали до історії Коліївщини. І: Василіанські записки й листи про Коліївщину // Його ж. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 7. – С. 120-122, 610-612.].

Опублікований істориком лист міщан м.Володимира 1324 р. є цінним, і чи не єдиним свідченням торговельних зв’язків Галицько-Волинської держави із Фландрією на початку XIV ст. («Лист Володимирської громади з 1324 p.»). Саме в цьому документі вперше виразно засвідчене існування магдебурзького права в одному з найбільших міст Галицько-Волинської держави. Широкий коментар та популяризація цього документа М.Грушевським сприяли утвердженню в українській історіографії нових підходів щодо початків магдебурзького права на українських землях у княжий період.

У розділі «Археографічні публікації та передмови» також вміщені три передмови до окремих томів «Записок НТШ» (Т. LXIX: з нагоди п’ятнадцятиріччя існування наукового часопису; Т. ХСІІ: редакторська передмова до тому, присвяченого українсько-шведським відносинам 1708 – 1709 pp.) і переднє слово до нового видавничого проекту НТШ, розпочатого від 1906 р. під назвою «Українсько-руський архів» («Переднє слово [до: Свєнціцький І. Опис рукописів Народного дому]»).

Четвертий розділ об’єднує некрологи, написані на вшанування пам’яті українських і російських істориків та суспільно-громадських діячів, за винятком одного – польського історика Яна-Тадеуша Любомирського. Пишучи їх з метою пошанувати померлих істориків, М.Грушевеький також керувався кількома міркуваннями. Це висвітлення сюжетів історії України (особливо у російських істориків), критична характеристика (з наукової точки зору) всього наукового доробку та ставлення до українського національного руху (російських і «малоросійських» істориків).

«Українська справа» і українська історична проблематика у творчості російських істориків в оцінці М.Грушевського за 1906 – 1916 pp. викладена в некрологах про В.Сергеєвича, Ф.Леонтовича, Д.Самоквасова, В.Ключевського, Є.Голубінського і І.Филевича.

Високо оцінивши науковий доробок Василя Сергеєвича в галузі історії права і держави східних слов’ян у давні часи, пишучи, що «Сергеєвич до останніх днів займав одне з найавторитетніших місць серед дослідників східнослов’янського життя», все ж таки виділив кілька недоліків його наукової методики: односторонність, перевага догматизму над історичною методою, штучне спрощення складного історичного процесу і особливо застосування терміна «древняя Русь» для означення Київської Русі X – XI ст., українських князівств XII – XIII ст., Великого Новгорода і Великого князівства Володимирського XIII – XIV ст., а також Московської держави XV – XVI ст.

Дослідження Федора Леонтовича, українця за походженням, особливо у ключовій його проблематиці – історії литовського права, суспільно-правового устрою Великого князівства Литовського, на думку М.Грушевського, хибували поспішністю висновків, неповним опрацюванням джерельного матеріалу і помилками в його інтерпретації, а «їх скількість [праць] далеко не дорівнювала якості». Поміж тим, М.Грушевський вважав, що «державна культура» Ф.Леонтовича віддалила його від українського життя.

У тому ж некролозі («Ф.Леонтович – В.Ключевський – Д.Самоквасов (Некрологічні замітки)»), вшановуючи іншого російського історика Дмитра Самоквасова, М.Грушевський досить однозначно оцінив його ставлення до українських національних почуттів, власне, як вороже, що особливо проявилося в останні роки життя, «коли сильно хилився в правий, російсько-націоналістичний бік […] і йшов разом з ріжним чорносотенним елементом». Проте поряд з цим вбачав у його науковій роботі значні позитиви, особливо як археолога (в ранній період своєї наукової кар’єри), ставлячи в заслугу як одному з перших, хто використав археологічний матеріал в історичному дослідженні. Однак надмірне захоплення археологією, особливо у побудові історичних теорій та історії руського права, «зробили дуже неприємне враження» і «були дуже неприхильно оцінені в наукових кругах».

У Василеві Ключевському М.Грушевський вбачає авторитетного і надзвичайно популярного історика, який користувався цими чеснотами в російських освічених колах, незважаючи на «досить неясну його політичну фізіономію і такі виступи, які досить мало відповідали настроєві поступового громадянства». Наголошуючи на науковій нерівноцінності розділів його «Курсу російської історії», що спричинене використанням чужих досліджень у висвітленні окремих періодів російської історії, вважає висвітлення української історії XVII ст. поверховим «з чужого голосу, без глибокого розуміння фактів і відносин». Також В.Ключевський є показовим прикладом тих російських істориків, які все більше зосереджуючись на власне російській історії, ігнорують історію білоруського та українського народів.

Особливо виразно проявлялося ліберальне кредо М.Грушевського, його незаангажованість як історика в ставленні до спроб написання об’єктивної історії російськими істориками у складних умовах існування цензури в Російській імперії. В цьому можна переконатися, перечитавши некролог про відомого історика церкви – Євгена Голубінського. Він щиро співчуває Голубінському, тому історикові, який за умови духовної цензури і всупереч офіційній церковній науці чи не першим поставив за мету писати об’єктивну, критичну історію церкви.

Це, зрозуміло, викликало негативну реакцію урядових і церковних середовищ, цензуру його праць, і за таких обставин при його аскетичності, принциповості, незалежності «він не скапітулював перед нею [цензурою], але його духовні сили ослабли, зломилися в таких неприхильних обставинах». На думку М.Грушевського, Є.Голубінському властиві певна наукова зарозумілість, суб’єктивізм, однобічність суджень і висновків, але все це губиться з погляду на час та умови, в яких він творив, у його щирості і відданості своїй справі, опозиційності, критицизмі і полемічності при інтерпретації джерел і літератури.

Останній некролог, що завершує цикл некрологів, написаних М.Грушевеьким на пошану пам’яті російських істориків окресленого десятиліття, стосується Івана Филевича – відомого більше як публіциста україно- і полонофобського спрямування. Досить позитивно оцінюючи його монографію про боротьбу за галицько-волинську спадщину у XIV ст., автор негативно поставиться до його публіцистики. На його переконання, вона «була […] в тім всеросійськім націоналістичнім тоні, який і зробив йому спеціальну репутацію». Жалкував через те, що українець із Холмщини «був зведений на бездорожжя примарами російського слов’янофільства і всеросійського об’єдини-тельства» і «що при своїх безсумнівних здібностях історика він покинув роботу об’єктивного дослідника на сумнівної вартості політиканство публіциста».

Особливо рельєфно виділяється проблема відношення й участі в українському національному житті наддніпрянської інтелігенції, якій М.Грушевський також віддав шану, публікуючи некрологи. У цьому томі вміщені некрологи на смерть «малоросійських істориків» П.Голубовського і М.Дашкевича, істориків і свідомих «національної справи» громадських діячів Н.Молчановського, Я.Шульгина, активних учасників українського національного відродження 1860 – 1870-х pp. В.Антоновича, композитора М.Лисенка, філолога, члена київської «Старої громади» К.Михальчука. Некрологи містять порівняно менше критичної оцінки наукової спадщини цих відомих постатей.

Напевно, найбільше критика виявлена в некролозі про відомого київського історика Петра Голубовського. М.Грушевський надзвичайно позитивно оцінює його науковий доробок з історії відносин Русі із кочівниками, безпосередньо історію печенігів, торків, половців, історичну географію українського степового пограниччя. Це помітно не лише з некролога, а й з рецензій на значніші роботи П.Голубовського. Наприклад, оцінюючи монографію історика «Печенічи, торки, половці. Історія південно-руських степів в X – XIII ст.», М.Грушевський пише, що, «на мій погляд, – взагалі найліпша праця, яка лишилася по Голубовськім, і одна з найцінніших монографій з старого періоду нашої історії». Перераховуючи особисті якості П.Голубовського як людини, М.Грушевський зазначає, що «інстинкт суспільний, одначе, не був у нім сильний, інтереси суспільні, національні, політичні не захопляли його глибоко».

У нарисі про Миколу Дашкевича М.Грушевський гостро окреслює проблему відношення вчених і культурних діячів, українців з походження, до українського національного відродження, при тому не критикуючи їх за «малоросійську» свідомість, а лише жалкуючи із нереалізованих ідей і констатуючи, «що б той чоловік міг дати нашому культурно-національному життю, якби був хотів, якби був смів».

М.Дашкевича, українця не лише з роду, а й за науковими інтересами, вважав несміливим при висловлюванні, який побоювався наразитися на звинувачення в «українофільстві», тому залишився тільки «українознавцем». Власне з точки зору українознавчих здобутків М.Грушевський аналізує його історичні і літературознавчі праці, і що характерно – дуже позитивно, особливо роботу з історії української літератури XIX ст., пишучи про неї, що «се була найбільша вкладка, вложена покійником в науку українознавства».

Доля Никандра Молчановського у висвітленні М.Грушевського виглядає трохи по-іншому, ніж доля М.Дашкевича, хоча загалом це дві типові постаті підросійської України другої половини XIX – початку XX ст. М.Грушевський, ще більш драматичніше, ніж у випадку з М.Дашкевичем, характеризує непростий життєвий шлях чиновника Н.Молчановського, з яким пов’язували кілька політичних «історій», що перекреслили йому шлях до наукової кар’єри історика. Трагізм життя цієї людини полягав у потребі приховування свого справжнього ставлення до українства, своїх ідеалів, «не маючи спромоги, не чуючи відваги їх реалізувати всіма силами своєї багато обдарованої душі».

Через непрості реалії життя Н.Молчановський, на думку М.Грушевського, не насмілився осягнути того «свобідного самоозначення», яке характеризує вільну людину. Однак він переважно під криптонімами у своїх рецензіях та оглядах позитивно оцінював розбудову української національної науки в Галичині, прихильно висловлювався про українську мову, що, зрозуміло, імпонувало М.Грушевському.

Для М.Грушевського історик і педагог Яків Шульгин, очевидно, був людиною, яка не відчувала тієї роздвоєності порівняно з Н.Молчановським. Я.Шульгин був вільним у своїх переконаннях, передусім у справі національного самовизначення (а відповідно і «неблагонадійним»), одним «з характеристичніших представників українського життя 1870-х pp.», визначним українським істориком. М.Грушевський у некролозі приділяє достатньо місця характеристиці наукової спадщини Я.Шульгина, високо цінуючи його як автора дослідження про Коліївщину 1768 р.

Три некрологи вчений присвятив пам’яті чільних представників «старшої київської плеяди українознавства, яка відкрила своєю діяльністю нову епоху не тільки в українських студіях, але й в українськім культурнім і національнім житті», – В.Антоновича, М.Лисенка і К.Михальчука. В них охарактеризовано насамперед їхню суспільно-громадську діяльність. М.Грушевський як людина поступових поглядів цінував такі ж якості і в своїх колегах за фахом, незважаючи на їх національність і наукові зацікавлення.

Показним прикладом слугує опублікований у «Записках» некролог на вшанування польського історика князя Я.-Т.Любомирського. Автор цінує у ньому ліберальні погляди, об’єктивність у наукових дослідженнях, «органічну працю» в сфері культурного й економічного піднесення польської народності. Десять років (1906 – 1916), протягом яких були написані розвідки та публікації історичного характеру, вміщені в цьому томі, завершують передреволюційний період у житті та діяльності історика. Властиво, в цей період він сформувався як громадсько-політичний діяч, активний популяризатор і речник української ідеї, однак М.Грушевський ніколи не полишав роботи в головній ділянці свого життя – вивченні й дослідженні української історії.

До тому увійшли всі статті та немонографічні розвідки вченого історичного характеру за 1906 p., окрім другої частини «Матеріалів до історії суспільно-політичних і економічних відносин Західної України. Серія друга (ч. 81 – 132) (1531 – 1574)», опублікованої у т. 7 «Творів», а також усі подальші історичні публікації за 1907 – 1916 pp., виявлені укладачами.

Значне число робіт М.Грушевського, насамперед науково-популярного характеру, а також окремі розділи з «Історії України-Руси», передруковувалося в багатьох часописах. Подібні видання укладачі не враховували, публікуючи історичні праці вченого за 1906 – 1916 pp. Наприклад, польськомовна стаття «Szlachta ukraińska na przełomie XVI і XVII w.» (Z dziejów Ukrainy. Księga pamiątkowa ku czci W.Antonowicza, P.Święcickiego i T.Rylskiego / Pod redakcyą W.Lipińskiego. – Kijów, 1912. – S. 1 – 46) є скороченим дослівним перекладом розділу з «Історії України-Руси» (т. VI, с. 235 – 254, 272 – 289).

Численні статті в чернівецькій газеті «Народний голос», що виходили друком у 1909 – 1910 pp. [Михайло Грушевський. Перший президент України, академік. Біобібліографія (1885 – 2000) / Укл. Борис Грановський. – К., 2004. – 2-е вид. – С. 169-172,175.], були передруками (із зміною окремих заголовків розділів) з популярного нарису: Грушевський М. Про старі часи на Україні. Коротка історія України. – СПб., 1907. Також один розділ цієї книги був передрукований у читанці: Шпойнаровський С. Руська читанка для 1-ї кл. шкіл середніх. – Чернівці, 1910. – С. 24 – 29. Стаття М.Грушевського «Найдавніша культура українсько-руських племен», що публікувалася у виданні: Лучаковський К. Взори поезій і прози для п’ятої кляси шкіл середніх. – Львів, 1909. – 2-е вид. – С. 394 – 401, є витягом із «Історії України-Руси» (т. І, с. 244 – 254) з невеликими змінами окремих речень.

Редагування оригінальних текстів М.Грушевського здійснене за методичними рекомендаціями, укладеними О.Рибалком та реалізованими вже в роботі з текстами вченого у попередніх томах. Редакційні зміни в тексті позначаються квадратними дужками; вони застосовані при розкритті нетипових скорочень слів, імен, назв робіт тощо та перекладі крилатих висловів з іноземних мов. Засади редагування приміток ширше описані в передмові до 6-го тому [Капраль М. Від укладача // Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2004. – Т. 6. – С. XIV-XV.]. Іменний та географічний покажчики для зручності в користуванні об’єднані в єдиний «Покажчик», що охоплює інформацію починаючи від «Передмови» і закінчуючи «Коментарями».

Коментування праць здійснили М.Капраль, А.Фелонюк, О.Вінниченко, Л.Войтович, Я.Книш, О.Купчинський, С.Панькова, Л.Тимошенко. «Пояснення слів», «Список цитованих джерел та літератури» уклав М.Капраль, «Покажчик» – М.Капраль та А.Фелонюк. Статтю «Короткий огляд української історії» з німецької переклав М.Трофимук, огляд «Українська справа в її історичному розвитку» з французької – У.Кришталович, три енциклопедичні гасла «Глинський М.Л.», «Гонта», «Запоріжжя і Запорізька Січ (Січа)» з російської – І.Сварник. Іншомовні крилаті слова та вирази переклав М.Трофимук.

Упорядники висловлюють щиру вдячність керівнику Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім.М.С.Грушевського НАН України проф. Я.Дашкевичу за консультації під час упорядкування тому, директору Історико-меморіального музею Михайла Грушевського в Києві С.Паньковій, що виявила автографи публікованих у томі статей і праць М.Грушевського в Центральному державному історичному архіві України в Києві, відомому сходознавцю Ферхаду Туранли за прочитання та транслітерацію латиною титулу праці М.Грушевського турецькою мовою. Упорядники висловлюють також подяку колишньому завідувачу відділу україністики Львівської наукової бібліотеки ім.В.Стефаника НАН України Є.Наконечному, який нещодавно відійшов від нас у вічність, та співробітнику цього відділу К.Курилишину.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. V – XX.