Історія видання «Очерка» Михайла Грушевського
Валентин Кавунник
«Коли б і не довів «Історії»,
то «Очерк» дає все ж провідну гадку»
Михайло Грушевський
[Запис від 13–14 червня 1905 року // Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905] / підготували до друку І. Гирич і О. Тодійчук // Український історик. – 2006–2007. – № 4. – С. 57]
На запрошення Федора Вовка прочитати лекції в Парижі по-російськи Михайло Грушевський відповів, що не охочий до гастролей, але з огляду на національний інтерес погодився [Лист М.Грушевського до Ф. Вовка від 8 лютого 1903 року // Листування М. Грушевського / упоряд., коментарі, вступ. ст. Р. Майборода; ред. Л. Винар – Київ, Нью–Йорк, Париж, Львів, Торонто, 2001. – С. 173. – (Епістолярні джерела грушевськознавства Том 2)]. Пізніше у своїй автобіографії [Автобіографію М. Грушевський розпочав готувати 27 квітня 1906 року, тобто одразу після виходу другого видання «Очерка» (Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі – ЦДІАК). – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 114 зв.)] написав, що з 1903 року у нього зросло переконання про крайню потребу популяризації й маніфестації української наукової роботи, яку навмисно ігнорували та замовчували неприхильники українства, сподіваючись тим самим на її смерть.
Михайло Грушевський намагався проломити заборону наукових українських публікацій у Росії за допомогою видань цих робіт іноземними мовами [Грушевський М. Автобіографія: друковано як рукопись в числі п’ятдесяти примірників / М. Грушевський. – [Львів], 1906. – С. 11]. Такою роботою став «Очерк истории украинского народа», який спершу заплановано було видати французькою мовою, а натомість чотири рази вийшов друком російською у Росії [Грушевский М. Очерк истории украинского народа / М. Грушевский. – Спб.: Общественная Польза, 1904. – 380 с. + 1 карта; Грушевский М. Очерк истории украинского народа / М. Грушевский. – 2–е изд., доп. – Спб.: Общественная Польза, 1906. – 521 с. + 3 карты; Грушевский М. Очерк истории украинского народа / М. Грушевский. – 3–е изд., доп. – К.: Типография Первой киевской артели печатного дела, 1911. – 568 с. + 5 карт; Грушевский М. Иллюстрированная история украинского народа / М. Грушевский. – Спб.: Тип. Т–ва «Екатерингорск. Печатное дело», 1913. – Вып. І. – С. 3–64; Вып. ІІ. – С. 65–160; Вып. ІІІ. – С. 161–256; Вып. IV. – C. 257–366. – (Бесплатное приложение к неделе «Вестника Знания»)].
Офіційне запрошення прочитати курс «по русской истории» Михайло Грушевський отримав від Івана Щукіна, секретаря «Русской Высшей Школы Общественных Наук» (L’Ecole russe des hautes etudes sociales). У листі зазначалося, що лектор самостійно обирає тему своїх виступів [Лист І. Щукіна до М. Грушевського від 18 лютого 1903 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 853. – Арк. 1)]. Свій курс Михайло Грушевський назвав «Очерк истории украинского (малорусского) народа» [Лист М. Грушевського до Ф. Вовка від 23 березня 1903 року // Листування М. Грушевського… Т. 2. – К., 2001. – С. 179].
Лекції повинні були сформувати українське бачення історії України для російського культурного читача, який звик загальноісторичні питання черпати з підручника Дмитра Іловайського, а завдяки рекомендаціям Федора Вовка щодо змісту [Детальніше див. лист Ф. Вовка до М. Грушевського від 18 лютого 1903 року // Листування М. Грушевського. Т. 2. – К., 2001. – С. 175] – звернути увагу на соціальні аспекти життя українського народу. Цікаво, що Михайло Грушевський не хотів обмежуватися історією козаччини і, на відміну від Миколи Костомарова, маніфестувати пріоритет «демократичних ідей українського народу». Репрезентант старшого покоління українофілів Павло Житецький у приятельській формі докоряв ученому за розбиття романтичних ілюзій старших поколінь, минулих генерацій. Та все ж Михайло Грушевський був переконаний, що у нашого народу і без козацьких романтичних ілюзій багата історична традиція [Лист М. Грушевського до Ф. Вовка від [березня] 1903 року // Листування М. Грушевського. Т. 2. – К., 2001. – С. 177].
Інформацію про успішність публічних лекцій Михайла Грушевського, що з’явилася у львівському «Літературно-науковому вістнику», частково передруковувала «Киевская старина» [Лекции проф. М. Грушевского в Париже и Берлине // Киевская старина. – 1903. – Т. LXXXII: июль–август. – С. 54]. У публікації зазначалося, що в Парижі Михайло Грушевський протягом 19 квітня – 4 травня 1904 року прочитав 18 лекцій (по дві лекції тричі на тиждень) з історії України-Руси від найдавніших часів до національного відродження ХІХ ст., в яких головна увага була зосереджена на суспільній еволюції українства, особливо в новітні часи. Стаття повідомляла, що паризький видавець планував опублікувати курс Михайла Грушевського французькою мовою, який мав вийти до кінця року. Ще одну лекцію про українське національне відродження ХІХ століття, яка зібрала дуже велику аудиторію і викликала жваву дискусію, Михайло Грушевський прочитав у Берліні 15 травня того ж року [Хроніка і бібліографія: Проф. М. Грушевський // Літературно–науковий вістник. – Т. ХХІІ. – 1903. – С. 224].
Свій курс лекцій він планував видати французькою мовою, а посередником у перемовинах виступав Максим Ковалевський. Щоб пришвидшити видання, М. Грушевський готовий був пожертвувати своїм гонораром за нариси історії «Малоросії», натомість просив лише десять примірників цього видання для розповсюдження серед своїх друзів [Лист М. Ковалевського до Д. Стренда від 4 травня 1903 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 534. – Арк. 9)].
Перекладачем «Очерка» з російської на французьку був запрошений Микола Миколайович Ге – син знаменитого художника з України Миколи Ге. Конспект лекцій, прочитаних у Парижі [Лекції, які читалися в Парижі, зберігаються в: ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 156. – Арк. 1–86], відрізняється від рукопису «Очерков истории украинского народа» [Починаючи з четвертого розділу рукопис «Очерка истории украинского народа» зберігається в: ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 157. – Арк. 1–289] для французького видання, роботу над яким Михайло Грушевський розпочав після повернення з Берліна [Лист М. Грушевського до Ф. Вовка від 23 березня 1903 року // Листування М. Грушевського… Т. 2. – К., 2001. – С. 187].
Частину рукопису Микола Ге отримав у червні 1903 року і після оцінки складності тексту обіцяв повідомити про орієнтовний термін виконання перекладу. Проте швидко перекласти «Очерк» йому не вдалося: у червні в Парижі [Лист М. Ге до М. Грушевського від 14 червня 1903 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 409. – Арк. 2)] та у вересні в Женеві Микола Ге організовував виставку двох картин свого батька, які були заборонені в Російській імперії. Правда, він зізнався, що переклад виявився набагато складнішою роботою, ніж здавалося на перший погляд [Лист М. Ге до М. Грушевського від 12 серпня 1903 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 409. – Арк. 3–4)]. До кінця вересня Микола Ге так і не переклав жодної сторінки рукопису [Лист М. Ге до М. Грушевського від 25 вересня 1903 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 409. – Арк. 5–6)]. Зрештою, переклад одинадцяти розділів «Очерка» Михайло Грушевський отримав лише у січні 1905 року [Лист М. Ге до М. Грушевського від 3 січня 1905 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. –Оп. 1. – Спр. 409. – Арк. 17)].
Проблему швидкого завершення французького перекладу допоміг вирішити Михайлові Грушевському Максим Ковалевський, який порадив В. Гончарову [Лист М. Ковалевського до М. Грушевського від 5 червня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 534. – Арк. 1)]. Отримавши оригінал на початку серпня [Лист В. Гончарової до М. Грушевського від 5 серпня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 423. – Арк. 3)], перекладач уже на початку грудня 1904 року [Лист В. Гончарової до М. Грушевського від 5 грудня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 423. – Арк. 22)] надіслала французький переклад двадцяти чотирьох розділів [У ЦДІАК виявлені лише два розділи французького перекладу В. Гончарової: 23 розділ (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 159. – Арк. 1–44), 24 розділ (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 159. – Арк. 45–77)], за винятком XV і XVI.
Проте французьке видання «Очерка» так і не вийшло друком. В автобіографії Михайло Грушевський писав: «Нав’язані були деякі зносини в Парижі й Лондоні, уложені умови про французьке видання малої історії й німецьке великої (щоправда – на свій кошт)» [Грушевський М. Автобіографія… – [Львів], 1906. – С. 12]. 30 березня 1920 року в рамках видань Українського соціологічного інституту Михайло Грушевський опублікував французькою мовою «Abrege de l’histoire de l’Ukraine par Michel Hruchevsky» [Hruchevsky M. Abrege de l’histoire de l’Ukraine / par M. Hruchevsky; InstitutSociologique Ukrainien. – Prague: Imprimerie J. Skalak, [1920]. – 257 p].
У передмові автор пояснював роль історії для національного відродження України і стверджував, що дотепер не було жодної подібної праці з історії України, написаної великими європейськими мовами [Hruchevsky M. Abrege de l’histoire de l’Ukraine… – P. V]. В архіві зберігаються оригінал [Український оригінал див.: ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 257. – Арк. 1–169] та французький переклад [Переклад на французьку мову див.: ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 258. – Арк. 1–227; ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 259. – Арк. 1–728] цієї «Короткої історії України».
Через затягування перекладу для французького видання Михайло Грушевський радився з Олександром Лотоцьким щодо публікації «Очерка» в Росії, зокрема в Петербурзькому видавництві «Знание». Олександр Лотоцький підтримав цей вибір і порадив як посередника Максима Славінського, який дуже «спочуває ідеї» і був знайомий з працівниками цього видавництва [Лист О. Лотоцького до М. Грушевського від 22 травня 1903 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 99–100). – Детальніше див. додаток № 1]. Після повернення з Берліна у вересні 1903 року Максим Славінський розпочав перемовини з петербурзькими видавцями та представниками видавництва «Знание» [Лист М. Славінського до М. Грушевського від 18 вересня 1903 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 753. – Арк. 3–4). – Детальніше див. додаток № 3].
На початку жовтня він зустрівся із Костянтином П’ятницьким, представником видавництва «Знание», який був ознайомлений з діяльністю Михайла Грушевського й охоче погодився видати «Історію Малоросії». Для визначення кількості тиражу, ціни за примірник та умов з автором видавець хотів побачити увесь рукопис [Лист М. Славінського до М. Грушевського від 3 жовтня 1903 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 753. – Арк. 5–7). – Детальніше див. додаток № 4]. Саме тому Михайло Грушевський забрав частину рукопису від Миколи Ге [Лист М. Ге до М. Грушевського від 22 жовтня 1903 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 409. – Арк. 9)] та надіслав повністю оригінал до Костянтина П’ятницького.
Головний «укладчик» видавництва «Знание» Максим Горький відмовився друкувати «Очерк», бо, начебто, за його розрахунками, наукова книжка вийшла б занадто дорога, а тому не могла мати широкого розповсюдження [Лист М. Славінського до М. Грушевського від 12 грудня 1903 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 753. – Арк. 12–15). – Детальніше див. додаток № 7]. Слід зазначити, що Максим Славінський попереджав Михайла Грушевського про високий розмір авторського гонорару, сума якого залежала від тиражу [Лист М. Славінського до М. Грушевського від 17 листопада 1903 року (ЦДІАК Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 753. – Арк. 8–11) – Детальніше див. додаток № 5].
У пошуках друкарні для опублікування «Очерка» Михайло Грушевський звернувся по допомогу до Миколи Кареєва, який з жовтня 1902 року був головою історичного відділу журналу «Вестник и библиотека самообразования» [Лист М. Кареєва до М. Грушевського від 2 (15) жовтня 1902 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 518. – Арк. 32)]. У цьому журналі протягом липня-серпня 1904 року були надруковані зі стилістичними правками три розділи з «Очерка»:
– «Украинское козачество. Его образование» [Грушевский М. Украинское козачество. Его образование / М. Грушевский // Вестник и библиотека самообразования: научно–популярный журнал по всем отраслям знания. – 1904. – № 29. – 15 июля. – С. 1123–1130; в першому виданні цей розділ називався «Козачество – его происхождение и развитие»],
– «Украинское козачество в первой половине XVII века» [Грушевский М. Украинское козачество в первой половине XVII века / М. Грушевский // Вестник и библиотека самообразования: научнопопулярный журнал по всем отраслям знания. – 1904. – № 33. – 12 августа. – С. 1245–1254; в першому виданні цей розділ називався «Козачество и козацкие войны до 1648 г.»];
– «Хмельниччина» [Грушевский М. Хмельниччина / М. Грушевский // Вестник и библиотека самообразования: научно–популярный журнал по всем отраслям знания. – 1904. – № 35. – 26 августа. – С. 1311–1317; № 36. – 2 сентября. – С. 1343–1346].
Відповісти одразу на прохання Михайла Грушевського Микола Кареєв не зміг, оскільки «страшно был занят», і лише 28 січня 1904 року, коли в нього з’явився час, повідомив про розмову із завідувачем нової фірми Михайлом Лемке, якому, щоправда, вже було відомо від Максима Славінського про бажання Михайла Грушевського видати в нього «Очерк» [Лист М. Кареєва до М. Грушевського від 27 січня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 518. – Арк. 26–27)].
Після відмови видавництва «Знание» того ж дня, 12 грудня 1903 року, Максим Славінський звернувся з пропозицією надрукувати працю Михайла Грушевського до видавництва Михайла Пирожкова, головою якого був Михайло Лемке. У своєму листі Максим Славінський був переконаний, що працю надрукують, адже це видавництво спеціальне, яке шукає саме таких праць, як «Очерк», і наважиться поставити дорогу ціну на книжку. Остаточну відповідь керівництво планувало дати 15 січня 1904 року [Лист М. Славінського до М. Грушевського від 12 грудня 1903 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 753. – Арк. 12–15). – Детальніше див. додаток № 1].
За повідомленням Миколи Кареєва, дійсно, Михайло Лемке спершу мав намір видати працю Михайла Грушевського, але потім передумав включити її в число перших видань, хоча категорично не відмовлявся [Лист М. Кареєва до М. Грушевського від 27 січня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 518. – Арк. 26–27)]. Після цього Михайло Грушевський записав у своєму щоденнику 31 січня 1904 року: «Не везе!» – і хотів їхати до Петербурга для вирішення питань з видавництвом особисто. Проте відклав поїздку і написав ще одного листа до Миколи Кареєва, в якому просив дізнатися, хто ще з петербурзьких видавців візьметься друкувати «Очерк» [Запис від 31 січня 1904 року // Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905]… – С. 19].
У листі від 25 лютого 1904 року Микола Кареєв повідомив, що Микола Карбасников, один із найсолідніших книговидавців у Петербурзі, не хотів братися за цю справу, а Михайло Стасюлевич, у якого Микола Кареєв постійно друкував свої матеріали, не бажав для своєї друкарні «побочных хлопот». Поговорити з Іллею Ефроном не вдалося, бо той виїхав за кордон, але за два-три дні обіцяв повернутися [Лист М. Кареєва до М. Грушевського від 25 лютого 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 518. – Арк. 20)]. У щоденнику 1 березня 1904 року М. Грушевський лише занотував подальші невдачі Миколи Кареєва у пошуку видавця для «Очерка» [Запис від 1 березня 1904 року // Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905]… – С. 23].
На прохання Михайла Грушевського [Лист О. Лотоцького до М. Грушевського від 15 лютого 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 85–86)], пошук друкарень, паралельно з Миколою Кареєвим, продовжив Максим Славінський, про якого нагадав ученому Олександр Лотоцький. М. Славінський жартома писав, що настала російсько-японська війна, і всі видавці зрікаються друкувати будь-які книжки і, таким чином, крім російської цензури проти Михайла Грушевського повстала ще й Японія [Лист М. Славінського до М. Грушевського від 13 лютого 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 753. – Арк. 16–18). – Детальніше див. додаток № 8]. Натомість, Олександр Лотоцький крім цензурних причин зауважив високий авторський гонорар, який Михайло Грушевський ставив перед видавництвом [Лист О. Лотоцького до М. Грушевського від 15 лютого 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 85–86)].
Про фактичну причину відмови Михайла Лемке друкувати «Очерк истории украинского народа» стало відомо з листа Гната Житецького від 10 березня 1904 року, в якому він як відповідальний редактор запрошує Михайла Грушевського взяти участь у підготовці колективної монографії під назвою «История Малороссии». Чотирнадцять розділів цього видання мали б охопити період від часів «Южной Руси» до початку ХІХ ст.
У листі Гнат Житецький зазначив лише три перших розділи: 1) «Южная Русь до XIV столетия»; 2) «Киевщина и Северщина до Люблинской унии»; 3) «Галичина в XIV-XV и XVI вв.», з яких Михайлу Грушевському пропонували написати лише останні два. Видання покладалося на ту ж саму друкарню Михайла Пирожкова. Крім Михайла Грушевського до участі у виданні цього збірника запрошували: Ореста Левицького, Андрія Стороженка, Олександру Єфименко, Никанора Молчановського, Миколу Василенка, Якова Шульгіна, Миколу Максимейка, Євгена Ківлицького, Петра Голубовського, Лева Падалку та ін. Рукопис потрібно було надіслати 25 серпня, а вихід книжки у світ був запланований на 25 грудня 1904 року [Лист Г. Житецького до М. Грушевського від 10 (23) березня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 475. – Арк. 3–7). – Детальніше див. додаток № 10].
Найбільше Михайла Грушевського вразило те, що «Историю Малороссии» видаватиме видавництво Михайла Пирожкова, під керівництвом Михайла Лемке, яке нещодавно відмовило у виданні «Очерка». У своєму щоденнику від 15 березня Михайло Грушевський записав, що його обурює байдужість петербурзьких земляків, адже їм було відомо про його пошук друкарні для публікації «Очерка». Саме тому зазначив у листі до Гната Житецького, що хотів би сам надрукувати цю книжку [Запис від 15 березня 1904 року // Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905]… – С. 25].
За підготовкою «петербурзького» збірника Михайло Грушевський стежив, завдячуючи Василю Доманицькому, якому пропонували написати про удільний період, але він, як і перед цим – Петро Голубовський, відмовився, хоча ще 5 червня 1904 року писав, що збірник таки, мабуть, вийде [Лист В. Доманицького до М. Грушевського від 5 (18) червня 1904 року // Листування М. Грушевського / упоряд. Г. Бурлака, Н. Лисенко; ред. Л. Винар. – Київ; Нью–Йорк; Париж; Львів; Торонто, 2006. – С. 340 – (Епістолярні джерела грушевськознавства. Т. 3)].
Пізніше, 10 серпня 1904 року, Гнат Житецький знову запропонував Василю Доманицькому написати розділ про козаччину, Запорожжя і перші рухи до Хмельниччини [Лист В. Доманицького до М. Грушевського від 10 (23) серпня 1904 року // Листування М. Грушевського. Т. 3. – К., 2006. – С. 341]. Варто зазначити, що у «Вестнике и библиотеке самообразования» уже був надрукований розділ із «Очерка» [Грушевский М. Украинское козачество. Его образование / М. Грушевский // Вестник и библиотека самообразования: научно–популярный журнал по всем отраслям знания. – 1904. – № 29. – 15 июля. – С. 1123].
На пропозицію Гната Житецького Василь Доманицький погодився, але з умовою, що раніше в «Записках Наукового товариства імені Шевченка» буде надрукована його стаття про козаків [Лист В. Доманицького до М. Грушевського від 10 (23) серпня 1904 року // Листування М. Грушевського. Т. 3. – К., 2006. – С. 341]. Дослідження Василя Доманицького «Козаччина на переломі XVI-XVII в. (1591-1603)» побачило світ у п’яти томах, починаючи з тому LX, який вийшов друком 28 серпня 1904 року, і завершуючи томом LXIV, опублікованим 30 квітня 1905 року. Зрештою, запланований на грудень 1904 року збірник, за висловлюванням Михайла Грушевського, «Лемке – Пирожкова» так і не вийшов, позаяк ні Володимир Антонович, ні Орест Левицький, ні Микола Василенко нічого не зробили [Лист В. Доманицького до М. Грушевського від 10 (23) грудня 1904 року // Листування М. Грушевського. Т. 3. – К., 2006. – С. 345].
В автобіографії Михайло Грушевський писав, що по довгих митарствах вирішив друкувати «Очерк» на свій ризик [Грушевський М. Автобіографія… – [Львів], 1906. – С. 12]. Під «митарствами» слід розуміти друкарню, яка б погодилася видати працю, а під ризиком – дозвіл цензурного комітету. Не дочекавшись відповіді від Максима Славінського і Миколи Кареєва, Михайло Грушевський «зібрався з енергією» і 12 лютого 1904 року вирішив написати листа до видавництва «Общественная Польза» [Запис від 12 лютого 1904 року // Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905]… – С. 21], в якому вже друкувався черговий тираж «Первой учебной книги церковно-славянского языка» Сергія Грушевського.
Того ж дня він письмово звернувся до Максима Славінського, щоб той передав рукопис «Очерка» друкарні «Общественная Польза», але, за словами М. Грушевського, стався «карамболь». Виконуючи прохання Михайла Грушевського [Лист М. Славінського до М. Грушевського від 16 лютого 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 753. – Арк. 19–20). – Детальніше див. додаток № 9], Максим Славінський надіслав рукопис до Львова [Лист М. Славінського до М. Грушевського від 13 лютого 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 753. – Арк. 16–18). – Детальніше див. додаток № 8], а лист Михайла Грушевського від 12 лютого з проханням передати рукопис до видавництва «Общественная Польза» надійшов лише 16 лютого 1904 року [Лист М. Славінського до М. Грушевського від 16 лютого 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 753. – Арк. 19–20). – Детальніше див. додаток № 9], коли Максим Славінський виїжджав до Одеси редагувати щотижневий журнал «Южные Записки» [Лист М. Славінського до М. Грушевського від 13 лютого 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 753. – Арк. 16–18). – Детальніше див. додаток № 8]. Піклуватися про видання «Очерка» продовжив Олександр Лотоцький.
Свій рукопис Михайло Грушевський отримав 18 лютого 1904 року і того ж дня відіслав до друкарні «Общественная Польза» [Запис від 18 лютого 1904 року // Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905]… – С. 21], попросивши проглянути його з цензурної точки зору. У листі від 10 березня 1904 року директор видавництва «Общественная Польза» Йосиф Гессен повідомив, що їм довелося викреслити деякі небезпечні місця, але це не означатиме, що цензура не вирішить затримати всю книжку, навіть якщо не заперечуватиме проти окремих місць [Лист Й. Гессена до М. Грушевського від 10 березня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 132). – Детальніше див. додаток № 10].
Прочитавши цього листа, Михайло Грушевський у своєму щоденнику 15 березня 1904 року зазначив, що видавці переглянули рукопис і почали верстати книжку, але не несуть відповідальності, якщо цензура не пропустить цілої книжки. Тому Михайло Грушевський попросив Олександра Лотоцького звернутись до «Общественной Пользы» і дізнатися, наскільки ця справа ризикована [Запис від 15 березня 1904 року // Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905]… – С. 25].
У розмовах з Йосифом Гессеном Олександр Лотоцький уникав назви «Україна», щоб не налякати, а Михайла Грушевського запевнив, що за останні роки термін «Україна» «нейтралізувався» і не може стати на перешкоді. Слово «Україна» переслідує провінційна цензура, а в Петербурзі «воно живе безборонно» [Лист О. Лотоцького до М. Грушевського від 24 квітня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 214). – Детальніше див. додаток № 12].
Щоб усунути певним чином небезпечні місця, видавництво брало на себе зобов’язання переглянути рукопис з цензурної точки зору. За окрему винагороду Михайло Грушевський просив переглянути саме розділи І–ІІІ [У першому виданні це: І. «Современная украинская колонизация и ее исторические изменения; украинский этнический тип»; ІІ. «Расселение украинских племен. Тюркская миграция»; ІІІ. «Культура и быт»] та XVI–XXІV [XVI. «Движение Хмельницкого»; XVIL «События по смерти Хмельницкого (1657 – 1659)»; XVIII. «Смуты 1660–1680 гг.»; XIX. «Социально–экономический процесс в Восточной Украине XVII– XVIII вв.»; XX. «Политические условия Гетманщины и уничтожение старого строя»; XXL «Восстановление и уничтожение козачества в Правобережной Украине. Гайдамацкие движения. Судьба крестьянства»; XXH. «Национальный и культурный упадок в украинских землях в XVIII в. и начатки возрождения – в Галиции»; XXHL «Украинское возрождение в XIX в.»; XXIV. «Современное состояние украинства»].
За словами Йосифа Гессена, якщо цензура захоче вилучити місця поза зазначеними розділами, наприклад, у восьмому або в дванадцятому, то вся відповідальність лягатиме на замовника, а не на виконавця. Директор наголошував, що навіть вилучивши всі небезпечні місця, книжка все одно може бути заборонена, бо «така вже тема про Україну», а отже, передбачити погляди цензурного відомства на всю тему ніхто не може [Лист Й. Гессена до М. Грушевського від 19 березня 1904 року (ЦДІАК Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 134) – Детальніше див. додаток № 11].
Саме тому видавництво, у погодженні з Олександром Лотоцьким, бажаючи якнайдалі іти назустріч бажанню Михайла Грушевського та гарантувати себе від збитків на випадок заборони книжки цензурою, запропонувало видати тираж у кількості 500 примірників. За цих умов рахунок Михайлу Грушевському не виставлятимуть [Лист Й. Гессена до М. Грушевського від 24 квітня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 135)].
«На свій риск» Михайло Грушевський вирішив друкувати 2000 примірників. До того ж він вимагав відновити всі пропущені місця, всупереч багатократним застереженням Олександра Браудо, «лица, просматривающего книгу в цензурном отношении» у видавництві «Общественная Польза». Власне, Олександр Браудо вважав, що окремо відновлені місця не будуть небезпечними щодо цензури, але загалом можуть негативно відобразитися на долі книжки [Детальніше див листи О. Браудо до М. Грушевського від 2 вересня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 142–143); Детальніше див. додаток № 14; від 4 вересня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 144)].
У розмові з Олександром Лотоцьким Олександр Браудо зізнався, що у випадку «Очерка» слід говорити про непевність цілої книжки, а не поодиноких уривків, інакше її взагалі тоді не треба друкувати. З останнього розділу були вилучені два абзаци, і Олександр Лотоцький переконував незадоволеного Михайла Грушевського у правильності цих дій. Розраджував його, характеризуючи останній розділ як стислий, але все ж повний компендіум українства, якого ще не було в Росії [Лист О. Лотоцького до М. Грушевського від 14 вересня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 308–309). – Детальніше див. додаток № 15].
Якщо перші десять примірників видавництво надіслало до цензури 20 вересня [Лист О. Лотоцького до М. Грушевського від 14 вересня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 308–309). – Детальніше див. додаток № 15], то через тиждень Олександр Лотоцький повідомив, що «Очерк» пройшов на «волоску». Якби книжка була надрукована місяцем раніше, то «світа не побачила б». Головна причина – це тенденція автора, що виставляє Україну як самостійну й окрему національність, із самостійним історичним і культурним життям [Лист О. Лотоцького до М. Грушевського від 26 вересня 1904 року (ЦДІАК Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 311–312) – Детальніше див. додаток № 16]. Щоправда, ця оцінка цензури співпала з думкою Михайла Грушевського, який зазначав, що в «Очерке» вороги українства справедливо добачали історичне оправдання національних українських змагань та програми української автономії [Грушевський М. Автобіографія… – [Львів], 1906 – С. 4].
В автобіографії Михайло Грушевський писав, що «Очерк» був випущений у світ завдяки «весні» міністра внутрішніх справ Петра Святополка-Мирського, з огляду на спокійний та об’єктивний тон, яким був висловлений сам по собі нецензурний зміст, – як зазначала резолюція цензури [Там само. – С. 12]. Те ж саме підтвердив Олександр Лотоцький, який довідався, що книжка пройшла після великої баталії та й то завдячуючи «весні»; багато допоміг «спокійний тон» «Очерка» Михайла Грушевського [Лист О. Лотоцького до М. Грушевського від 26 вересня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 311–312). – Детальніше див. додаток № 16].
Всі 2000 примірників друкарня розіслала: Олександру Лотоцькому – 200 примірників (20 жовтня 1904 р.); «Киевской старине» – 400 примірників (24 жовтня 1904 р.); Михайлу Грушевському – 10 примірників (24 та 26 жовтня 1904 р.), на склад Михайлу Карбасникову – решту 1390 примірників (26 та 28 жовтня 1904 р.) [Лист завідувача друкарні «Общественная Польза» Н. Зандмана до М. Грушевського від 3 листопада 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 146). – Детальніше див. додаток № 19].
Жодної книжки не залишено на складі «Общественной Пользы», і з цього приводу Олександр Браудо докоряв Олександру Лотоцькому, згадував про клопіт з «Очерком» у цензурі і ремствував на невдячність з боку суголосного ідейного елементу. Проте таке рішення було свідомим з огляду на прикрості, які довелося перенести Михайлу Грушевському та Олександру Лотоцькому під час друку «Очерка» [Лист О. Лотоцького до М. Грушевського від 13 жовтня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 314–315). – Детальніше див. додаток № 17].
Опубліковане видання Олександр Лотоцький надсилав до Чернігова, Одеси, до престижних книжкових магазинів Суворіна, Стасюлевича, Попова у Петербурзі, а також до різних журналів і газет. Кожне видавництво мало би друкувати книжки, що надійшли в редакцію, які слугували б рекламою і, за переконанням Олександра Лотоцького, так буде більше надій на рецензії [Лист О. Лотоцького до М. Грушевського від 4 жовтня 1904 року (ЦДІАК Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 83–84)].
Михайла Грушевського найбільше цікавили відгуки на «Очерк» Павла Мілюкова та Венедикта Мякотіна, і саме тому він хотів через Миколу Кареєва сконтактуватися з ними. Поштою Микола Кареєв надіслав книжку Венедикту Мякотіну, а Петру Мілюкову передав її при зустрічі. Однак після півторарічної відсутності в Росії Петро Мілюков знову поїхав в Англію, а потім в Америку [Лист М. Кареєва до М. Грушевського від 28 жовтня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 518. – Арк. 29)].
Ні Венедикт Мякотін, ні Петро Мілюков не написали рецензій на «Очерк». Проте писали інші. Про рецензії Софії Русової [Русова С. [Рец. на кн.:] Проф. М.С. Грушевский. Очерк истории украинского народа / С. Русова // Русская школа. – 1904. – № 12: декабрь. – С. 9–11], Дмитра Дорошенка [Д.Д. [Рец. на кн.:] Проф. М.С. Грушевский. Очерк истории украинского народа / Д. Дорошенко // Вестник Воспитания. – 1905. – № 1: январь. – С. 25–31], Олександра Яцимирського [А.Я. [Рец. на кн.:] Проф. М. Грушевский. Очерк истории украинского народа / А. Яцимирский // Исторический вестник: историко–литературный журнал. – 1905. – Т. XСІX: февраль. – С. 694–695], журналу «Русская старина» [Н. К–ш–ъ. [Рец. на кн.:] Проф. М.С. Грушевский. Очерк истории украинского народа // Русская старина. – 1905: январь. – [Библиографический листок]] Михайло Грушевський дізнавався із листів Олександра Лотоцького [У своїх листах О. Лотоцький обов’язково повідомляв про рецензії на «Очерк», які або планувалися, або вже були надруковані. Детальніше див. листи О. Лотоцького від 4 жовтня 1904 р. (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 83–84), в якому рекомендувалося надіслати «Очерк» Василю Семеновському, Олександру Лаппо–Данилевському, Сергію Єфремову та Василю Доманицькому. У листі від 21 жовтня 1904 (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 87–88), детальніше див. додаток № 18, О. Лотоцький повідомив, що для «Журналу для всех» напише сам: Лотоцкий А. [Рец. на кн.:] Проф. М.С. Грушевский. Очерк истории украинского народа / А. Лотоцкий // Журнал для всех. – 1905. – № 8: август. – С. 520; див. лист від 14 грудня 1904 (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 77–78). – Детальніше див. додаток № 20. У листі від січня 1905 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 368–369), детальніше див. додаток № 21; у листі від 13 березня 1905 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 343–344), детальніше див. додаток № 23 – повідомив про рецензію Г. Житецького: Житецкий И. [Рец. на кн.:] Проф. Мих. Грушевский. Очерк истории украинского народа / И. Житецкий // Вестник Европы: журнал истории, политики, литературы. – 1905. – Т. 2. – Кн. 3: март. – С. 410–422], про рецензії, які повинні були бути опубліковані в журналі «Киевская старина», – від Сергія Єфремова [Наприклад, Сергій Єфремов писав, що М. Василенко обіцяв дати статтю до «Киевской старины»: див. лист від 10–11 (23–24) листопада 1904 року (Листування М. Грушевського… Т. 3. – К., 2006. – С. 215); але вийшла фактично замітка «Новый труд по истории Украины» (Киевская старина. – 1904. – Т. LXXXVII: декабрь. – С. 163).
Правда, в київських газетах таки з’явилися повідомлення про «Очерк» (див. лист С. Єфремова до М. Грушевського)]. Михайло Грушевський довідувався і про інші рецензії: від Василя Сторожева отримав листа [У листі від 22 березня 1905 року Василь Сторожев зазначив журнали, в яких він надрукував рецензії на «Очерк» (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 874. – Арк. 9): Проф. М.С. Грушевский. Очерк истории украинского народа / В. Сторожев // Русская мысль. – 1905. – Кн. 2: февраль. – С. 57–59; Сторожев В. [Рец. на кн.:] Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа / В. Сторожев // Научное слово. – М., 1905. – Кн. 2. – С. 131–134; Сторожев В. [Рец. на кн.:] Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа / В. Сторожев // Мир Божий. – 1905: февраль. – С. 49–51. До цього автора відносимо замітку: В. С. [Рец. на кн.:] Проф. Мих. Грушевский. Очерк истории украинского народа / В. Сторожев // Весы. – М., 1905. – № 5: май. – С. 56–57]; про рецензію Гната Житецького, до отримання листа від Олександра Лотоцького, дізнався в університетській бібліотеці [Детальніше див. запис від 14 березня 1905 року (Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905]… – С. 45)]; про рецензію Миколи Чечуліна [Чечулин Н. [Рец. на кн.:] Проф. Мих. Грушевский. Очерк истории украинского народа / Н. Чечулин // Журнал Министерства народного просвещения. – 1905. – Ч. CCCLVIII: апрель. – С. 393–399] – від Володимира Гнатюка [Детальніше див. запис від 11 квітня 1905 року (Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905]… – С. 49)].
Михайлу Грушевському також було відомо про відгуки Степана Томашівського в «Літературно-науковому вістнику» [Томашівський С. Нова книжка – нові часи / С. Томашівський // Літературно–науковий вістник. – Львів, 1905. – Т. XXІХ. – Кн. 1: січень. – С. 43–53], Івана Копача – в газеті «Діло» [Копач І. Може епохальна книжка / І. Копач // Діло. – Львів. – Ч. 131. – 13 (26) червня. – С. 1; Ч. 132. –14 (27) червня. – С. 1–2; Ч. 135. – 17 (30 червня). – С. 1; Ч. 137. – 20 червня (3 липня). – С. 1; Ч. 139. – 22 червня (5 липня). – С. 1; Ч. 140. – 23 червня (6 липня). – С. 1–2; Ч. 141. – 25 червня (8 липня). – С. 1], В’ячеслава Прокоповича, під псевдонімом «Черепин», – в «Киевской старине» [Черепин В. Родная история (Проф. Мих. Грушевский. Очерк истории украинского народа / В. Прокопович // Киевская старина. – 1905. – T. LXXXIX: май. – С. 228–233].
У передмові до другого видання «Очерка» Михайло Грушевський відповідав на зауваження і рекомендації критиків, не зазначаючи їхніх прізвищ, поділивши рецензії на публіцистичні та наукові [Грушевский М. Очерк истории украинского народа / М. Грушевский. – 2–е изд., доп. – СПб.: Общественная Польза, 1906. – С. ІІІ].
Перше побажання, що стосувалося співвідношення частин, присвячених давній і новій історії України [Там само], висловив Василь Сторожев, який, зокрема, писав, що на історію української народності XVIII–XІX століть із 380 сторінок виділено лише близько 100, тоді як від автора очікувалося інших пропорцій і більш детального висвітлення долі українців у XІX столітті [Сторожев В. [Рец. на кн.:] Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа / В. Сторожев // Мир Божий. – 1905: февраль. – С. 49–51].
У своїй рецензії Дмитро Дорошенко звернув увагу, що дуже мало приділено уваги діяльності Петра Сагайдачного, подіям Xмельниччини і «Руїни» [Д. Д. [Рец. на кн.:] Проф. М. Грушевский. Очерк истории украинского народа / Д. Дорошенко // Вестник воспитания: научно–популярный журнал. – 1905. – № 1: январь. – С. 29]. З цим зауваженням Михайло Грушевський повністю погодився, запевнивши, що в другому виданні історія XVII–XІX століть уже займає більшу половину книжки [Грушевский М. Очерк истории украинского народа / М. Грушевский. – 2–е изд., доп. – СПб.: Общественная Польза, 1906. – С. ІІІ].
Гнат Житецький пропонував центральне місце в «Очерке» присвятити XVI–XVIII століттям, а давній період «южно-русской» історії [Житецкий И. [Рец. на кн.:] Проф. Мих. Грушевский. Очерк истории украинского народа / И. Житецкий // Вестник Европы. – 1905. – Т. 2. – Кн. 3: март. – С. 418–419] відвести на другий план. На співвідношення частин вказував Сергій Єфремов у внутрішній рецензії, констатуючи, що бажано було б скоротити дещо розтягнуту частину перед козацьким рухом, – тоді книжку читатимуть з більшим інтересом [Лист С. Єфремова до М. Грушевського від 16 (29) травня 1905 року // Листування М. Грушевського. Т. 3. – К., 2006. – С. 222].
Михайло Грушевський просив уточнити, що потрібно розуміти під «скороченням перед Козаччиною: чи певні якісь уступи, чи першу цілу половину аж до Козаччини» [Лист М. Грушевського до С. Єфремова від 2 червня 1905 року // Листування М. Грушевського / упоряд. Г. Бурлака; ред. Л. Винар. – Київ; Нью–Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. – С. 157. – (Епістолярні джерела грушевськознавства. Т. 1)]. Проте Сергій Єфремов не мав на увазі «певного уступа чи глави», а розглядав першу частину взагалі, бо подібні зауваження чув від багатьох читачів (не спеціалістів) [Лист С. Єфремова до М. Грушевського від 17 (30) червня 1905 року // Листування М. Грушевського. Т. 3. – К., 2006. – С. 224].
У листі до Сергія Єфремова Михайло Грушевський пояснював, що скорочення першої частини суперечить його поглядам як історика [Лист М. Грушевського до С. Єфремова від 2 червня 1905 року // Листування М. Грушевського… Том 1. – К., 1997. – С. 157], а в передмові до другого видання підкреслив, що скорочення давньої історії як вступу до подій останнього століття суперечить меті «Очерка»: в короткій формі представити образ історичної еволюції українського народу упродовж його історичного існування, взаємозв’язок різних епох і століть у його історичній долі, визначити безперервність його існування, із яких в історичних курсах пропонуються лише уривки [Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – 2–е изд., доп., 1906. – С. ІV].
У передмові згадано одного критика, який «подверг решительному сомнению» введення в історію українського народу Давньої Русі і продовження історії Київської Русі не в Московській землі, а в Литовсько-Польській державі. Цим критиком був Микола Чечулін, який писав, що Михайло Грушевський обмежився однією приміткою для обгрунтування свого твердження [Чечулин Н. [Рец. на кн.:] Проф. Мих. Грушевский. Очерк истории украинского народа / Н. Чечулин // Журнал Министерства народного просвещения. – 1905. – Ч. CCCLVIII: апрель. – С. 396–397]. Михайло Грушевський охоче відповів, що і в другому виданні не вважає за потрібне окремо доводити це твердження, бо курс української історії спрямований на з’ясування зв’язку київського періоду з періодом литовсько-польським [Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – 2–е изд., доп., 1906. – С. ІV].
Як і цензурний комітет, який вбачав в «Очерке» тенденцію автора представляти Україну як самостійну й окрему національність, із самостійним історичним і культурним життям [Лист О. Лотоцького до М.Грушевського від 26 вересня 1904 року (ЦДІАК Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 311-312) – Детальніше див. додаток № 16], цей погляд заочно поділяли Микола Павлов і Микола Чечулін.
Микола Павлов, або, як його назвав Михайло Грушевський, «голос из оврага» [Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – 2–е изд., доп., 1906. – С. ІІІ], половину обсягу своєї рецензії доводив існування «исторического русского народа и русского языка», а в другій половині писав про «хохлов» та їхню роль в «русской истории». Автор рецензії був глибоко переконаний, що праця Михайла Грушевського не буде популярною в середовищі «сознательных русских читателей просто по несообразности содержания». До того ж він помилково розглядав «Очерк» як російський переклад чотирьох томів Історії України-Руси та першого тому в німецькому перекладі [Свою рецензію М. Павлов написав у грудні 1904 року (Павлов Н. Ученый труд г–на профессора Грушевского: Очерк истории украинского народа / Н. Павлов // Мирный труд: повременное научно–литературное и общественное издание. – Xарьков. – 1905. – № 1 (январь). – С. 62–78), яка пізніше була передрукована у львівській газеті (Сепаратизм в науке // Галичанин. – Львов. – 1905. – Ч. 48. – 1 (14) марта. – С. 1; Ч. 49. – 2 (15) марта. – С. 1; Ч. 50. – 3 (16) марта. – С. 1; Ч. 51. – 4 (17) марта. – С. 1; Ч. 52. – 5 (18) марта. – С. 1; Ч. 53. – 6 (19) марта. – С. 1; Ч. 54. – 8 (21) марта. – С. 1–2; Ч. 55. – 9 (22) марта. – С. 1) та видана окремою брошурою (Павлов Н. Ученый труд проф. Грушевского: Очерк истории украинского народа / Н. Павлов. – Xарьков: Тип. Губ. правл., 1905. – 19 с.). – Детальніше див. «Додатки»].
Для Миколи Чечуліна «Очерк» також був не історією українського народу від ІХ до ХІХ століть, а оглядом подій на території Росії, яка називається Малоросією. Але, на відміну від Миколи Павлова, крім дрібних неузгоджень, «коренном несогласии по главным пунктам», Микола Чечулін з великим позитивом вітав книжку Михайла Грушевського як талановитий твір, а в окремих частинах навіть «превосходное произведение» [Чечулин Н.: Проф. Мих. Грушевский. Очерк истории украинского народа / Н. Чечулин // Журнал Министерства народного просвещения. – 1905. – Часть CCCLVIII. – Апрель. – С. 398-399].
Звичайно, Михайло Грушевський погоджувався, що у ІХ-Х століттях української народності не існувало в її сформованому вигляді, як і не існувало в ХІІ-ХVІ століттях великоруської та української, як це підтверджує ХІХ століття. Завданням було простежити еволюцію народу починаючи з розвитку культурного, економічного та політичного життя південної групи східнослов’янських поселень, які сформували українську народність. Автор підкреслював, що можна говорити про існування історично сформованих «русских», або східнослов’янську народність, але не про фіктивний «единый русский народ» [Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – 2–е изд., доп., 1906. – С. V-VІІ].
За розгляд історії Київської держави як невід’ємної складової історії України Михайло Грушевський очікував критики з боку захисників прийнятої схеми «русской истории» [Там само. – С. IV]. До зауважень Миколи Павлова про існування «единого русского народа» і заперечення українців, Миколи Чечуліна – про безпідставність називати огляд подій Малоросії історією українського народу з ІХ до ХІХ ст. та розглядати продовження історії Київської Русі не в Московській землі, а в Литовсько-Польській державі приєднався Гнат Житецький. Хоча він визнавав існування двох народностей: великоруської та української, але запевняв, що взаємини півночі і півдня Русі визначалися інакше, ніж це уявляв Михайло Грушевський. І тому немає потреби використовувати ні «обычную схему русской истории» з простим переходом від київської історії до суздальської з кінця ХІІ століття, ні відносити початок історії українського народу до ХVІ–ХVІІ століть, ні зводити до рецепції зв’язок між історією двох половин східнослов’янської, «русской» народності. У своїх висновках Гнат Житецький посилався на праці «серьезных русских историков», зокрема, Василя Ключевського – «Курс русской истории», перша частина, та Петра Мілюкова – «Очерки по истории русской культуры» [Житецкий И. Проф. Мих. Грушевский Очеркъ исторіи украинского народа / И.Житецкий // Вестник Европы. – 1905. – Том 2. – Кн. 3: март. – С. 413-414].
У передмові до другого видання «Очерка» автор не згадує Олександра Яцимирського та Василя Сторожева, хоча у своїх рецензіях вони наводять аргументи на підтримку Михайла Грушевського. Зокрема, Олександр Яцимирський зауважив, що у трактуванні перших двох розділів Михайло Грушевський показав себе на висоті неупередженого вченого і спокійно говорить щодо дійсно дивної «Погодинської» теорії. Рецензент запевняє, що Михайло Грушевський може помилятися у поглядах на «династичну ідею» в системі земель Київської держави, бо це питання розкрив Василь Сергієвич, підкресливши, що порядок заміщення столів залежав не лише від родства та старшинства. Рецензент все ж очікував більш детального опису нарису культури та мистецтва в Київському князівстві та більшої «науковості» від географічної карти в уявленнях про «малорусское» населення. Проте це компенсується розділами «Украинское возрождение в XІX веке» та «Современное состояние украинства» [А. Я. [Рец. на кн.:] Проф. М. Грушевский. Очерк истории украинского народа / А. Яцимирский // Исторический вестник. – 1905. – Т. XCIX: февраль. – С. 695].
Концепцію Михайла Грушевського підтримував Василь Сторожев, який вважав помилковим популярний погляд на процес історичного розвитку Русі як на відносно вивчений. Тому «Очерк» засвідчує, що багато потрібно переробити і представити новий виклад, що сильно відрізнятиметься від схеми, яку талановитим пером наполегливо і сміливо популяризувала московська історіографія [Сторожев В. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа / В. Сторожев // Мир Божий. – 1905. – февраль. – Спб.: Типография И. Н. Скороходова. – С. 49-51].
Щоправда, Гнат Житецький висловив ще одне зауваження, на яке також вказував Сергій Єфремов. На думку рецензента, цей недолік був пов’язаний із розділами: «Национальный и культурный упадок в украинских землях в XVIII в. и начатки возрождения в Галиции», «Украинское возрождение в XIX в.» та «Современное состояние украинства». Відповідно до змісту трьох останніх розділів, Гнат Житецький цитує Михайла Грушевського, який малює «мрачную и безнадежную картину украинской жизни в XVII-XVIII вв.», що загрожувала «украинско-русскому» народу остаточно перетворитися в аморфну етнографічну масу, приречену на денаціоналізацію. Тому він ставить питання: звідки взялися наприкінці XVIII ст. «симптоми відродження українського життя», що призвели до відродження ХІХ століття, на якій підставі могло виникнути українське відродження, зрештою, чи було взагалі щось відроджувати.
Хоча Гнат Житецький сам знаходить відповідь: «Язык решил судьбу украинского возрождения. Языку обязана Украина тем, что украинофильство. перешло в настоящее национальное возрождение», – але він не вважає, що це вирішує питання. Рецензент стверджує, що Михайло Грушевський уважно зупинявся на суспільно-політичних, економічних, юридичних аспектах, і пройшов повз питання української культури і цивілізації, а потім замість того щоб перейти до українського відродження, згадав про загальноєвропейські національні рухи ХІХ ст. Він пропонував автору звернутися до питань культури та цивілізації, щоб вказати на підстави українського національного відродження, зосередивши увагу щодо європейської думки ХІХ ст., щоб грунтовніше розкрити підстави цього відродження [Житецкий И. [Рец. на кн.:] Проф. Мих. Грушевский. Очерк истории украинского народа / И. Житецкий // Вестник Европы. – 1905. – Т. 2. – Кн. 3: март. – С. 419–421].
Сергій Єфремов у листі до Михайла Грушевського також стверджував, що «читачеві трохи незрозуміло, чому цілковите «банкротство» українства XVIII в. одмінилося в ХІХ на такий рух, що має перед собою будущину». Він пропонував додати новий розділ про історію літератури перед Іваном Котляревським, тобто перед «Украинским возрождением в ХІХ в.» та доповнити останній розділ [Лист С. Єфремова до М. Грушевського від 16 (29) травня 1905 року // Листування М. Грушевського. Т. 3. – К., 2006. – С. 221–222].
Михайло Грушевський не оминув увагою міркування Дмитра Дорошенка, який писав, що в кінці кожного розділу автор робить посилання на «Історію України-Руси» або на праці українських вчених, надруковані в «Записках наукового товариства імені Шевченка». На думку Дмитра Дорошенка, такі посилання не зовсім зручні, оскільки ці праці недоступні в Росії, – натомість він пропонував подати праці, видані в Росії, з якими читач матиме змогу ознайомитися [Д. Д. Проф. М. Грушевский. Очерк истории украинского народа / Д. Дорошенко // Вестник воспитания: научно-популярный журнал. – 1905. – № 1. – январь. – С. 25-31].
У передмові Михайло Грушевський відповів, що посилання на «Історію України-Руси» були зроблені з огляду на відсутність великого курсу, на який можна було спрямувати читача. До того ж у декількох рядках наприкінці розділу не можна належним чином ознайомити читача з літературою великого періоду, або низкою питань, яким присвячений той чи інший розділ, бо для цього потрібно більше сторінок [Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – 2–е изд., доп., 1906. – С. VІІ].
Своєрідний огляд рецензій, щоправда, тільки російських істориків, зробив Іван Копач, запропонувавши доповнити «Очерк» за трьома напрямками: зазначити загальний європейський культурний контекст, принаймні в найважливіших хвилях (відродження, реформація, контрреформація, доба емансипації розуму, романтизм тощо); ширше розглянути розвиток Польщі та Москви у найзагальніших рисах і датах, які б проілюстрували, яким чином велика Русь опинилася в руках цих держав; у кінці книжки вмістити хронологічний перелік найважливіших культурних і політичних дат для вивчення напам’ять [Копач І. Може епохальна книжка / І. Копач // Діло. Львів, 1905. – Ч. 140. –23 червня (6 липня). – С. 1–2;].
У своїй рецензії в характеристиці «двух русских народностей» Софія Русова протиставляє Михайла Грушевського Миколі Костомарову, зазначаючи «очень бедный язык, массу иностранных слов и галицизмов в построении фраз». Проте ці недоліки компенсуються історичною точністю, послідовністю,простотою викладу та цілісністю [Русова С. Проф. М. С. Грушевский. Очерк истории украинского народа / С. Русова // Русская школа. – 1904. – № 12. – декабрь. – С. 9–10].
Усі свої зауваження Степан Томашівський висловив в останній примітці, зазначивши, що в питаннях розмірів первісної української колонізації, генези Київської держави, характеристики Xмельницького, козацької старшини та ін. у нього інші суб’єктивні погляди, ніж у Михайла Грушевського, але він не розвиватиме їх ширше. Проте вказав на хибність дати волинського бунту 1785 року, замість 1789 року, а також підкреслив, що «в Галичині «большая половина возделываемой земли» належала польській шляхті, тим часом вся табулярна власність (і не-шляхетська) менша від рустикальної (5 : 8)» [Томашівський С. Нова книжка – нові часи // С. Томашівський // Літературно–науковий вістник. – Львів, 1905. – Т. XXK. – Кн. 1: січень. – С. 53].
У своїй статті «Родная история» В’ячеслав Прокопович утримався від оцінки «Очерка», залишивши це спеціалістам [Черепин В. Родная история (Проф. Мих. Грушевский. Очерк истории украинского народа / В. Прокопович // Киевская старина. – 1905. – T. LXXXIX: май. – С. 233], а Олександр Лотоцький обмежився бібліографічною заміткою [Лотоцкий А. [Рец. на кн.:] Проф. М.С. Грушевский. Очерк истории украинского народа / А. Лотоцкий // Журнал для всех. – 1905. – № 8: август. – С. 520].
Після публікації «Очерка» та появи перших відгуків Олександр Русов, як відповідальний редактор, запросив Михайла Грушевського до роботи в колективному збірнику «Вопросы современной украинской жизни». Свою пропозицію він аргументував таким чином, що після видання «Очерка истории украинского народа» Михайла Грушевського, статей Олександри Єфименко готується ще одна книжка – «История Малороссии в очерках», «принадлежащая перу разных авторов по вопросам о прошлом Малорусской земли и народа до XVIII в. включительно», за редакцією Гната Житецького.
На думку Олександра Русова, молодь потребує книжки, в якій висвітлено становище «малорусского народа» як «plebs’a» і як «natio» останніх часів. Саме тому Олександру Русову доручили запросити «знающих людей» підготувати окремі нариси різних аспектів життя українства за минуле століття. Мета цього збірника – з’ясувати сутність, генезу українського руху, а також його відображення у науці як передумову підтримки й поширення українофілами цього руху, оскільки відродження і розвиток українського руху протягом XІX – початку XX століть відбувалися всупереч усім бажанням «начальства» стерти його у XVIII ст.
Після такої аргументації Олександр Русов сподівався, що Михайло Грушевський не відмовиться допомогти і візьме участь у збірнику, а тому подав програму статей збірника «Вопросы современной украинской жизни», який мав вийти друком восени 1905 року. Серед авторів були: Агатангел Кримський – «Малорусский язык» (півтора друкованих аркуша); Василь Доманицький – «Прошлое Малорусского народа с современной точки зрения» (два з половиною друкованих аркуші); Олександр Русов – «Сословно-экономические отношения на Украине» (три друкованих аркуші); Володимир Лесевич – «Украинские политические, бытовые и религиозные воззрения, народная психология, народное творчество, культура и искусство» (три з половиною друкованих аркуші); Сергій Єфремов – «Малорусская литература» (два з половиною друкованих аркуші) та «Цензура и малорусская литература» (півтора друкованих аркуші); Борис Грінченко – «Малорусская школа» (три друкованих аркуші); Софія Русова – «Украинское движение в XIX веке» (три друкованих аркуші); Михайло Грушевський – «Галицкое движение в XIX веке» (півтора друкованих аркуші); Максим Славінський – «Современное положение Галицкого национального дела; взаимоотношения Галиции и украинского движения» (два друкованих аркуші); Олександр Лотоцький – «Отношение великорусского и польского общества к украинскому движению» (три друкованих аркуші); Петро Стебницький – «Современное положение вопроса об украинском движении и его конечные цели» (три друкованих аркуші) [Лист О. Русова до М. Грушевського від 22 січня 1905 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 726. – Арк. 302–303)].
Михайло Грушевський відхилив цю пропозицію, адже вважав, що з ним могли порадитися заздалегідь, а не залишати «загуменок» для нього. Його вразило «легковаження» петербуржцями «Очерка» [Запис від 29 січня 1905 року // Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905]… – С. 39]. Пізніше, у травні 1905 року, Олександр Русов ще раз звернувся до історика з проханням взяти участь у збірнику, докоряючи, що на написання статті в журналі «Сын Отечества» у нього час є, а для «Вопросов современной украинской жизни» – немає [Лист О. Русова до М. Грушевського від 8 (21) травня 1905 року (ЦДІАК Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 726. – Арк. 304-305)]. Дорікав і Олександр Лотоцький, щоправда, Михайло Грушевський передав через нього деякі розділи про Галичину Олександру Русову [Лист О. Лотоцького до М. Грушевського, червень 1905 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 229–230, 355–356, 384–385)]для прочитання , але збірник так і не був виданий.
Головним консультантом збірника статей «Вопросы современной украинской жизни» був Гнат Житецький. У листі до Олександра Русова він по пам’яті відновив програму видання, дещо змінивши нарис Олександра Русова, зробивши його «более ясным». Гнат Житецький виступав проти використання словосполучень «народный дух», «народная философия, мировоззрение…», які стосовно українців – «недоразумения и в действительности не существуют, как нечто сколько-нибудь реальное и приложимое к какой бы то ни было народности, не говорю уж о национальности, а последнее понятие страдает неопределенностью».
Він пропонує власне формулювання: «культуру», «искусство» та «воззрение» замінити народною поетичною творчістю, пояснюючи, що усуне питання про «музику малорусскую», театр, культурно-побутові особливості. Крім цього, «воззрение» він поділив на три групи: політичну, релігійну та побутову [Лист Г. Житецького до О. Русова від 13 грудня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1225. – Оп. 1. – Спр. 70. – Арк. 9–10)]. Усі зазначені вище пропозиції Олександр Русов беззастережно прийняв і надіслав до Михайла Грушевського. Потрібно зазначити, що концептуально збірник Олександра Русова, присвячений XІX століттю, органічно доповнював збірник Гната Житецького, що охоплював XIV–XVIII століття.
На відміну від Михайла Грушевського, ні Гнат Житецький, ні Олександр Русов не розглядали історію українського народу з часів Київської Русі. Саме тому Гнат Житецький у своїй рецензії на «Очерк» вважав, що центральним питанням в історії українського народу є соціальні відносини в Україні в XIV–XVI століттях [Житецкий И. [Рец. на кн.:] Проф. Мих. Грушевский. Очерк истории украинского народа / И. Житецкий // Вестник Европы. – 1905. – Т. 2. – Кн. 3: март. – С. 414], а основну увагу потрібно зосередити на XIV–XVIII століттях [Житецкий И. [Рец. на кн.:] Проф. Мих. Грушевский. Очерк истории украинского народа / И. Житецкий // Вестник Европы. – 1905. – Т. 2. – Кн. 3: март. – С. 418] – тобто періоді, якому планували присвятити «Историю Малороссии». Тому і не дивно, що рецензія Гната Житецького була «нелояльною, конкуренційно написаною» і досить роздратувала Михайла Грушевського [Детальніше див. запис від 14 березня 1905 року (Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905]… – С. 45)].
Отримавши перші повідомлення від Олександра Лотоцького [Лист О. Лотоцького до М. Грушевського 14 грудня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 77–78). – Детальніше див. додаток № 20] у Петербурзі та завідувача книгарні «Киевская старина» Василя Степаненка [Запис від 20 грудня 1904 року // Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905]… – С. 33] про успішний продаж «Очерка», половину тиражу якого реалізовував Сергій Єфремов [Лист С. Єфремова до М. Грушевського від 10–11 (23–24) листопада 1904 року // Листування М. Грушевського. Т. 3. – К., 2006. – С. 215; Лист С. Єфремова до М. Грушевського від 26 листопада (9 грудня) 1904 року // Листування М. Грушевського. Т. 3. – К., 2006. – С. 216; Лист С. Єфремова до М. Грушевського 22 березня (4 квітня) 1905 року // Листування М. Грушевського. Т. 3. – К., 2006. – С. 219], Михайло Грушевський почав думати про друге видання.
Майже відразу після виходу «Очерка» [Повністю тираж був виданий 20 жовтня 1904 року. Детальніше див. лист завідувача друкарні «Общественная Польза» Н. Зандмана до М. Грушевського від 3 листопада 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 146). – Детальніше див. додаток № 19], 14 листопада 1904 року, він попросив Сергія Єфремова зазначити всі місця невідповідності стилістики речень російською мовою [Лист М. Грушевського до С. Єфремова від 14 (27) листопада 1904 року // Листування М. Грушевського. Т. 1. – К., 1997. – С. 154].
Хоча Сергій Єфремов пропонував зачекати до літа, коли буде вільніший і зможе краще попрацювати як редактор [Лист С. Єфремова до М. Грушевського від 26 листопада (9 грудня) 1904 року // Листування М. Грушевського. Т. 3. – К., 2006. – С. 217], Михайло Грушевський просив не відкладати цієї справи [Лист М. Грушевського до С. Єфремова від 25 січня 1905 року // Листування М. Грушевського. Т. 1. – К., 1997. – С. 154].
Ще до появи перших рецензій Михайлу Грушевському вказували на велику кількість стилістично неправильних висловів, переважно «полонізмів». На це звертав увагу Олександр Браудо в «Общественной Пользе» [Лист завідувача друкарні Салтикова до М. Грушевського від 9 липня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 140). – Детальніше див. додаток № 13] ще під час перегляду тексту з аспекту цензора. Галицькі звороти, що «різало б вухо російського читача», виправляв Олександр Лотоцький [Лист О. Лотоцького до М. Грушевського від 14 вересня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 308–309). – Детальніше див. додаток № 15].
Хоча подекуди й були внесені правки, але через відсутність обговорення стилістичних виправлень багато помилок залишилися невиправленими, через що «Очерк» виглядав недовершеним. Тому видавництво наполягало, щоб Михайло Грушевський дозволив внести правки хоча б в останні розділи [Лист завідувача друкарні Салтикова до М. Грушевського від 9 липня 1904 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 140). – Детальніше див. додаток № 13]. Під час підготовки до другого видання Йосиф Гессен знову запропонував відредагувати чимало місць у тексті книги «в отношении языка», пояснюючи ці огріхи наслідком «долговременного пребывания автора вне России» [Лист Й. Гессена до М. Грушевського від 5 березня 1905 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 150). – Детальніше див. додаток № 22]. Таким чином, зауваження в рецензіях щодо російського стилю були для Михайла Грушевського очікуваними.
За порадою стосовно другого видання тиражем 5000 примірників Михайло Грушевський звернувся до Олександра Лотоцького, який вже остерігався давати поради щодо нового тиражу, оскільки свого часу наполіг на зменшенні кількості книжок першого видання. Та все ж він підтримав ідею видання і навіть висловив припущення, що цензура не заборонить «Очерка» [Лист О. Лотоцького до М. Грушевського [1–15] січня 1905 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 368–369). – Детальніше див. додаток № 21]. Але вже у березні 1905 року попереджав щодо друку книжки, позаяк нею почали цікавитися цензурні сфери в негативному світлі [Лист О. Лотоцького до М. Грушевського від 13 березня 1905 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 343–344). – Детальніше див. додаток № 23].
Такі ж застереження висловив і директор «Общественной Пользы» Йосиф Гессен, зауважуючи, що надії відновити місця, пропущені в попередньому тиражі, обмаль. Навіть якщо деякі несуттєві висловлювання не привернуть уваги цензури, однак відтворення всіх купюр надасть «оч[ень] резкий тон целым главам, особенно в конце книги» [Лист Й. Гессена до М. Грушевського від 9 березня 1905 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 150). – Детальніше див. додаток № 22].
Призупинення роботи над другим виданням дало більше часу для Сергія Єфремова, який тільки 16 травня надіслав примірник з правками [Лист С. Єфремова до М. Грушевського від 16 (29) травня 1905 року // Листування М. Грушевського. Т. 3. – К., 2006. – С. 217]. Починаючи від середини травня до початку серпня 1905 року Михайло Грушевський працював над «Очерком», занотовуючи у своєму щоденнику кожен день роботи [Детальніше див. записи від 19 травня до 2 серпня 1905 року (Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905]… – С. 52–64)].
Активна праця розпочалася у червні після отримання листів від Олександра Лотоцького. У першому він рекомендував видавати «Очерк», позаяк цензурні умови ще не скоро зміняться, однак це вже буде друге видання. У другому листі запевняв, що останні розділи «Современное состояние украинства в Австро-Венгрии» та «Современное состояние украинства в России» не містять жодної крамоли, порівнюючи з тим, що пишуть тепер у Росії, наприклад, «о правовом государстве». Xоча зауважив, якщо викидати все непевне, то «Очерк» вийде пісний, але залишати непевні місця небезпечно.
Зрештою, Олександр Лотоцький рекомендував ризикувати, а за умови невдачі переробити останні розділи. Він також оцінив старання Сергія Єфремова, зазначивши, що лише на перших аркушах мова була трохи «крутаста», а далі йде «як по маслу» [Лист О. Лотоцького до М. Грушевського, червень 1905 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 613. – Арк. 229–230, 355 –356, 384–385]. Щоправда, у третьому виданні Михайлу Грушевському довелося повністю вилучити зазначені вище розділи.
У рукописі другого видання превалюють стилістичні правки Сергія Єфремова, перенесені з першого видання. Xарактерним є редагування Михайла Грушевського, який власноручно викреслював деякі абзаци та частину рекомендованої літератури, а примітки переносив у текст, також додавав рукописні аркуші в певних розділах [Детальніше див. справу (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 156. – Арк. 87–158), яка в описі фонду помилково називається: «Очерк истории укринского народа». Перша редакція. Рукопис. Неповний текст»].
У щоденнику зазначені вставки у вступному розділі [Запис від 14 та 16 липня 1905 року // Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905]… – С. 60–61], у XVII розділі – текст про устрій України після Хмельниччини [Запис від 26 червня 1905 року // Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905]… – С. 58], в ХІХ розділі – дописи кінця XVII ст., а потім з 1730-х років [Запис від 1 липня 1905 року // Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905]… – С. 59], у ХХІІ розділі – доповнення про культурний рух наприкінці XVII і на початку XVIІІ ст. [Запис від 3–5 липня 1905 року // Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905]… – С. 59], у ХХІІІ розділі – про відродження України [Запис від 24 липня 1905 року // Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905]… – С. 62], та «найтяжчий – останній розділ» [Запис від 27–28 липня 1905 року // Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905]… – С. 63].
ХХІІІ розділ першого видання «Украинское возрождение в ХІХ в.» був розподілений на два розділи: «Украинское возрождение в России» та «Украинское возрождение в Австро-Венгрии», з ХХIV розділу «Современное состояние украинства» також були утворені розділи: «Современное состояние украинства в России» та «Современное состояние украинства в Австро-Венгрии». Нові розділи автор доповнив, з одного боку, вставками про історію українського національного руху в ХІХ столітті, оглядом ставлення уряду до політичних і національних стремлінь українського суспільства в XVIII та XIX століттях, з іншого, – нарисом сучасного становища українців в Австро-Угорщині [Грушевский М. Украинство в России, его запросы и нужды (глава из «Очерка истории украинского народа») / М. Грушевский. – СПб.: Типография Т–ва «Общественная Польза», 1906. – С. IV. – Детальніше див. «Додатки»]. Таким чином, як писав Михайло Грушевський у своїй автобіографії, літом 1905 року було підготовлене нове видання «Очерка» з розширеним оглядом нової історії та сучасного стану українства [Грушевський М. Автобіографія… [Львів], 1906. – С. 14].
Xоча ідея видати друге видання «Очерка» виникла відразу після виходу першого видання у листопаді 1904 року, текст був поданий до друкарні на початку серпня 1905 року, а книжка з’явилася лише 17 квітня 1906 року в кількості 2000 замість запланованих 5000 примірників [Лист від друкарні «Общественная Польза» до М.Грушевського від 17 квітня 1906 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 164)]. Того ж літа, одразу надіславши рукопис до видавництва, Михайло Грушевський підготував німецькомовну статтю «Die Kleinrussen» [Gruschewski M. Die Kleinrussen / M. Gruschewski // Russen über Russland / Herausgegeben von Jozef Melnik. – Frankfurt am Main: Literarische Anstalt Rütten & Loening, 1906. – S. 616–639] до збірника «Russen über Russland», в якій «Очерк» займав першу позицію в літературі.
Незважаючи на страйки друкарень у Петербурзі наприкінці 1905 року, основна причина затримки нового видання була пов’язана з нерозпроданим першим тиражем, що зберігався на складах книгарні Миколи Карбасникова [Детальніше див. запис від 2 січня 1906 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 101 зв.)]. В автобіографії Михайло Грушевський зазначив, що вирішив друкувати, не чекаючи розпродажу попереднього, бо бажав відізватися на питання дня , а в щоденнику записав, що надумав випустити друге видання, хоч би лишилося щось із першого [Запис від 9 лютого 1906 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 104 зв. – 105)]. Остання коректа була отримана наприкінці грудня 1905 року [Запис від 20–21 грудня 1905 року // Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905]… – С. 73], а вже 17 лютого 1906 року відправлена до друкарні [Запис від 17 лютого 1906 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 106)].
Друге видання отримало значно менше рецензій, позаяк основні зауваження були виправлені. Це пояснив у своїй новій рецензії Олександр Яцимирський, підкресливши, що тільки бездарності ображаються на зауваження, а талановиті, відтак незалежні люди враховують навіть незначні поради, якщо вони є прийнятними. Він зазначив, що найбільш слабкі частини першого видання виправлені таким чином, що навіть при скрупульозному звірянні помітне серйозне доопрацювання автора. Характерною є чистота російської мови, яка в першому виданні страждала від «малорусских» зворотів; з етнографічної карти знято місця, де перевага «малорусского» елементу була сумнівна; схвалено два останні розділи, які після доповнення за обсягом дорівнюють іншим періодам [А. Я. [Рец. на кн.:] Проф. М.С. Грушевский. Очерк истории украинского народа. Издание 2–е, дополненное / А. Яцимирский / / Исторический вестник. – 1906. – Т. CV: июль, август, сентябрь. – С. 603–605].
Як і обіцяли, Олександр Лотоцький [Лотоцкий А. [Рец. на кн.:] Проф. Михаил Грушевский. Очерк истории украинского народа. Издание 2–е, дополненное / А. Лотоцкий // Вестник Европы. – 1906. – Т. ІІІ. – Кн. 5: май. – С. 366–368] і Василь Доманицький [Доманицький В. [Рец. на кн.:] Мих. Грушевский, проф. Очерк истории украинского народа. Издание 2–е, дополненное / В. Доманицький // Нова Громада: Літературно–науковий місячник. – 1906. – № 5. – С. 152–153] подали свої рецензії, а Дмитро Дорошенко підготував навіть два відгуки: українською [Д. Д-ко. Проф. Мих. Грушевський Очерк истории украинского народа. Издание 2-е, дополненное / Д. Дорошенко // Рідний край: часопись політична, економічна, літературна і наукова. – Полтава, 1906. – Ч. 21. – 27 травня. – С. 15] та російською мовами [Д. Д.: Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа, – 2-е изд. / Д. Дорошенко // Украинский вестник. – Спб., 1906. – № 3. – С. 195-196].
За наполяганням та рекомендаціями Олександра Лотоцького і Василя Доманицького, Михайло Грушевський видав останній розділ окремою брошуркою під назвою «Украинство в России, его запросы и нужды» [Грушевский М. Украинство в России, его запросы и нужды (глава из «Очерка истории украинского народа») / М. Грушевский. – СПб.: Типография Т–ва «Общественная Польза», 1906. – 48 с. – Детальніше див. «Додатки»]. У передмові, датованій 18 квітня (за новим стилем – 1 травня) 1906 року, він пояснював, що книжки та журнали все більше витісняються газетою та брошурками.
Цією брошурою Михайло Грушевський намагався звернути увагу російських читачів на несправедливе становище українців, визначене царським режимом, з подальшим його виправленням в інтересах визволення Росії [Грушевский М. Украинство в России, его запросы и нужды (глава из «Очерка истории украинского народа») / М. Грушевский. – СПб.: Типография Т–ва «Общественная Польза», 1906. – С. IV. – Детальніше див. «Додатки»]. Бібліографічна замітка на книжку була надрукована в журналі «Русская мысль» [Проф. Мих. Грушевский. Украинство, его запросы и нужды // Русская мысль. – М., 1906. – Кн. 7. – С. 181–182. – Детальніше див. «Додатки»].
«Очерк» 1906 року Михайло Грушевський подав на здобуття премії графа Уварова [Запис від 21 вересня 1906 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 129 зв.)], а Імператорська академія наук призначила Дмитра Корсакова представити свої зауваження на цю працю. На основі детального огляду історіографії Дмитро Корсаков зробив висновок, що «Очерк» є новим і єдиним, станом на 1907 рік, російськомовним оглядом «южнорусской» історії від древніх часів до кінця XVIII століття. Такий огляд є необхідним, оскільки «южнорусская ветвь русского народа» потребує прагматичного викладу своєї історії, яка в більшості історичних курсів є уривчастою і недостатньо повною [Отзыв о сочинении М. Грушевского: «Очерк истории украинского народа». Изд. 2–е, доп. СПб., 1906 (с приложением трех географических карт) / составленный Д. Корсаковым // Отчет о сорок девятом присуждении наград графа Уварова (Читан в публичном заседании Императорской академии наук 25 сентября 1907 г.). – СПб.: Типография Императорской академии наук, 1909. – С. 471–498]. На ці положення постійно вказували українські рецензенти.
В основному Дмитро Корсаков користувався передмовою, в якій були сконцентровані принципові думки Михайла Грушевського. Рецензент аргументовано довів, що вчення про правонаступність державних форм від Києво-Галицької Руси до Суздальсько-Московської залишається абсолютним анахронізмом [Там само. – С. 479], а також підтримав твердження про існування «южнорусской национальности», правда, в контексті «трьох ветвей русского народа». Таким чином були спростовані закиди Миколи Павлова, Миколи Чечуліна і Гната Житецького, – з одного боку, та підтримано Василя Сторожева, Олександра Яцимирського й українських істориків – з іншого.
Згодом Михайло Грушевський помітив, що українські видання не поширюються серед російських науковців і тих, хто звик черпати відомості тільки з російськомовних видань. Він почав перекладати та видавати деякі частини «Історії України-Руси»: «Киевская Русь» (1911), двох томів «Истории украинского козачества» (1913 та 1914). Також у цих роках історик випустив третє (1911) і четверте (1913) перероблені та доповнені видання «Очерка» [Грушевський М. Автобіографія, друкується як рукопис / М. Грушевський. – К.: Київ–Друк, 1–ша фото–літодрукарня, 1926. – С. 25–26].
На відміну від першого «Очерка», тираж другої книги не розходився так швидко [Запис від 9 жовтня 1909 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 302)], хоча влітку 1909 року видавництво «Общественная Польза» вже повідомило, що на осінь потребуватиме більшого тиражу «Очерка», змусивши Михайла Грушевського думати про наступне видання [Запис від 10 липня 1909 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 284 зв.)].
Підготовка третього видання розпочалася аж у середині 1910 року, але в жовтні того ж року в друкарні трапилася «крайне неприятная вещь». Свого часу Михайло Грушевський вирішив притримати 2000 копій перших аркушів у «переплетчика», але під час конфіскації вони були знищені. Враховуючи цю ситуацію, друкарня чекала подальших інструкцій [Лист від Й. Гессена до М. Грушевського від 15 жовтня 1910 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 310)]. Натомість Михайло Грушевський розпорядився перенести публікацію «Очерка» в друкарню першої київської артілі на Трьохсвятительській, 5, яку ще в лютому 1910 року розглядав як альтернативу петербурзькій [Лист Першої київської артілі друкованої справи до Ю. Тищенка (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 97. – Арк. 7)].
До того ж він частіше почав бувати в Києві у зв’язку з будівництвом власного будинку на Паньківській, 9, а тому редакцію третього видання «Очерка» вирішував самостійно. З технічного боку допомагав Юрій Тищенко, який стежив за процесом верстки та друку [Лист Ю. Тищенка до М. Грушевського від 30 жовтня 1910 року // Листування М. Грушевського: Листування Михайла Грушевського та Юрія Тищенка / упоряд. О. Мельник; ред. Л. Винар, І. Гирич. – Київ; Нью– Йорк; Париж; Львів; Торонто, 2012. – С. 243. – (Епістолярні джерела грушевськознавства. Т. 6)], займався пошуком паперу для обкладинок [Лист Ю. Тищенка до М. Грушевського від 9 червня 1911 року // Листування М. Грушевського. Т. 6. – К., 2012. – С. 270] і розсиланням готової книжки за адресами [Лист Ю. Тищенка до М. Грушевського від 9 червня 1911 року // Листування М. Грушевського. Т. 6. – К., 2012. – С. 274].
Третє видання є відтворенням другого з редагуванням Михайла Грушевського (вилучення, доповнення, внесення приміток у текст) [Чорновий варіант третього видання зберігається у справі, яка помилково визначається як друга редакція та гранки (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 158 – Арк. 1–280; 358–482)].
Порівняно з попереднім, у цьому виданні була дещо змінена структура, – виокремлені розділи: «Строй и отношения, созданные Xмельниччиною»; «События по смерти Xмельницкого (1657–1663)» [Утворені з XVII розділу «Строй и отношения, созданные Xмельниччиною. События по смерти Xмельницкого (1657–1663)»]; «Отношения конца XVII века»; «Социально-экномический процесс в Восточной Украине XVII–XVIІІ вв.» [Утворені з XІХ розділу «Отношения конца XVII века. Социальноэкономический процесс в Восточной Украине XVII–XVIH вв.»]; «Восстание Мазепы и первая отмена гетманства», «Последние гетманы», «Ликвидация старого строя Гетманщины» [Утворені з XX розділу «Политические условия Гетманщины и уничтожение старого строя»]; «Западная Украина» та «Падение национальной и культурной жизни в Восточной Украине» [Утворені з XXІІ розділу «Национальный и культурный упадок в украинских землях XVIII в.»].
Розділ «Восстановление и уничтожение козачества в Правобережной Украине. Гайдамацкие движения. Судьба крестьянства» був перейменований на «Правобережная Украина». Із третього видання були вилучені розділи «Современное состояние украинства в Австро-Венгрии» та «Современное состояние украинства в России», натомість доданий заключний розділ «Последние десятилетия». Для ознайомлення читачів із сучасним становищем українців Михайло Грушевський рекомендував свої ж роботи «Украинство в России, его запросы и нужды» (1906) та «Освобождение России и украинский вопрос» (1907) [Грушевский М. Очерк истории украинского народа / М. Грушевский. – 3–е изд., доп. – К., 1911. – С. І].
Відгук на третє видання підготував Максим Славінський, який чомусь вважав, що скорочення огляду сучасного стану українського народу залежить більше від причин політично-публіцистичних, ніж науково-історичних [Славинский М. [Рец. на кн.:] Проф. Мих. Грушевский. Очерк истории украинского народа / М. Славинский // Вестник Европы: журнал истории, политики, литературы. – 1911: август. – С. 408].
Ідея видання ілюстрованого «Очерка», очевидно, виникла у Михайла Грушевського в Петербурзі під час обговорення видання ілюстрованої «Історії України-Руси», у січні 1909 року [Запис від 27 січня 1909 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 243)]. Спочатку розглядали тираж у кількості 4 тисяч примірників по півтора рублі за випуск [Запис від 30 січня 1909 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 243 зв.–244)], а остаточний кошторис був розрахований на двадцять випусків загальною сумою 700 рублів, тобто книга обсягом 120 аркушів мала коштувати 1 рубль 10 копійок разом з розсиланням. Зиск становив 30 копійок, з яких Михайло Грушевський отримував половину [Запис від 6 лютого 1909 року (ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 246–246 зв.)].
Четверте видання «Очерка», вже з малюнками, Михайло Грушевський підготував під назвою «Иллюстрированная история украинского народа» у формі чотирьох безкоштовних додатків до журналу «Вестник знания» у 1913 році. Це видання, на відміну від третього – 1911 року, загалом було скорочене, але в першому та останньому розділах суттєво доповнене [Грушевский М. Иллюстрированная история украинского народа / М. Грушевский. – СПб.: Тип. Т–ва «Екатерингорск. Печатное дело», 1913. – Вып. І. – С. 3–64; Вып. ІІ. – С. 65–160; Вып. ІІІ. – С. 161–256; Вып. IV. – C. 257–366. – (Бесплатное приложение к неделе «Вестника Знания»)]. До списку рекомендованої літератури увійшла перша частина восьмого тому «Історії України-Руси». У виданні були представлені близько 150 малюнків, переважна більшість з яких запозичена з «Ілюстрованої історії України».
«Очерк» 1911 року був перевиданий у Києві лише 1990 року в рамках серії «Памятники исторической мысли Украины». До основного тексту додано «историко-биографический очерк» Федора Шевченка та Валерія Смолія під назвою «М.С. Грушевский: краткий очерк жизни и научной деятельности» [Грушевский М. Очерк истории украинского народа / М. Грушевский; составители и авторы историко–биографического очерка В. Смолий, Ф. Шевченко, примечания А. Гуржия, В. Рычка. – К.: Лыбидь, 1990. – С. 345–365]. Примітки до розділів І – IX підготував Володимир Ричка, а до розділів X–XXX – Олександр Гуржій. У примітках подана передмова до третього видання «Очерка» та зазначені відмінності між виданнями 1904, 1906 і 1911 років, без згадки про «Иллюстрированную историю украинского народа» 1913 року.
Xоча у своїй автобіографії, яка лягла в основу «историко-биографического очерка», Михайло Грушевський писав про «два перероблені та доповнені видання «Очерка истории украинского народа» (1911 і 1913) [Грушевський М. Автобіографія. – К., 1926. – С. 26]. Автори приміток дуже коротко вказали на відмінності, хоча фактично ці відмінності стосувалися другого видання порівняно з першим. У передмовах до «Очерка» [Детальніше див. передмови до «Очерка» 1904 та 1906 років] та рекомендованій літературі Михайло Грушевський звертав увагу читачів до своєї «Історії України-Руси», починаючи з перших видань. Література в кінці кожного розділу, як це було в Михайла Грушевського, у перевиданні 1990 року замінена суцільним списком у кінці книжки, щоправда, без тих посилань, які, на жаль, не вдалося розшифрувати Валентині Матях [Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – C. 384].
«Иллюстрированная история украинского народа», тобто, власне, «Очерк» 1913 року, була перевидана 2002 року в Москві, щоправда, без малюнків і передмови, але з літературою [Грушевский М. История украинского народа. Автобиография / М. Грушевский; текст, перевод С. Шумов, А. Андреев. – М.: Монолит – Евролинц – Традиция, 2002. – 416 с]. Як додаток сюди увійшли перекладена російською мовою автобіографія Михайла Грушевського від 1926 року [Там само. – С. 397–409] та «Хроника жизни Михаила Сергеевича Грушевского» [Там само. – С. 410–414].
Протягом 1894–1897 років Михайло Грушевський планував підготувати коротку та загальнодоступну суспільну історію України, в якій простежувалася б провідна ідея політичної історії, без заглиблення у культуру, суспільний устрій чи економічне життя. Але згодом змінив свою думку і вирішив розпочати з широкої, суто наукової історії України, яку пізніше можна було б переробити в коротшу та популярнішу [Грушевський М. Автобіографія… – [Львів], 1906. – С. 9].
Заплановане багатотомне видання «Історії України-Руси» у стислій формі було реалізоване в «Очерке», а згодом – у «Короткій історії України», «Ілюстрованій історії України» та «Abrege de l’histoire de l’Ukraine». Написаний російською мовою, «Очерк» мав стати альтернативним джерелом для ознайомлення російської публіки з українською історією. Рецензенти цілком справедливо оцінили роботу Михайла Грушевського як перший і єдиний огляд академічного характеру історії українського народу від Київської Русі до початку ХХ століття.
Саме тому російські історики та російська цензура вбачали в цій праці історичне обгрунтування національних змагань, програму української автономії та осмислення українців як окремої нації, із самостійним історичним і культурним життям. Протягом майже десяти років Михайло Грушевський підготував чотири видання «Очерка истории украинского народа». За цей період академічний курс української історії був розширений за рахунок висвітлення становища українців у Російській та Австро-Угорській імперіях від XVIII до XIX століть, його політичних і національних вимог на початку ХХ століття.
***
Концептуально чотири видання «Очерка истории украинского народа» між собою не відрізняються. Порівняно з першим, у другому виданні додані відомості про устрій Гетьманщини, гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Івана Самойловича та Івана Мазепу; доповнена інформація про діяльність «Малорусской колегии» та детально проаналізовані дії щодо русифікаційних заходів серед «малороссов»; розширений огляд системи освіти в Правобережній і Лівобережній Україні; згадано про Григорія Кониського та Григорія Сковороду; створені окремі розділи про українське відродження і сучасне становище українців у Росії та Австро-Угорщині, а також доданий текст про Угорську Русь і Буковину. Значна частина приміток першого видання була перенесена в основний текст другого видання.
У третьому виданні примітки з другого перенесені в текст, а більші за обсягом розділи подрібнені на менші. Основні зміни стосуються усунення розділів про сучасне становище українців у Росії та Австро-Угорщині, натомість доданий розділ під назвою «Последние десятилетия».
У четвертому виданні скорочені всі розділи, за винятком першого й останнього, які, навпаки, доповнені. Змінені назви: першого розділу – з «Современная украинская колонизация и ее исторические изменения; географические условия, украинский этнический тип» на «Украинский народ» та двадцятого – з «Отношения конца XVII в.» на «Последняя четверть XVII в.».
***
Третє видання «Очерка истории украинского народа» (1911) стало основою українського перекладу праці «Нарис історії українського народу», позаяк четверте видання (1913) суттєво скорочене. Додані місця позначені римськими та арабськими цифрами. Перша римська цифра вказує на видання: «0» – рукопис (1903) [Починаючи з четвертого розділу рукопис «Очерка истории украинского народа» зберігається в: ЦДІАК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 157. – Арк. 1–289]; «І» – перше видання (1904); «ІІ» – друге видання (1906); «IV» – видання (1913). Сторінки, з яких доданий відповідний уривок, позначені арабськими цифрами. Підрядкові примітки Михайла Грушевського залишені без змін.
У кінці кожного розділу подана рекомендована література, вказана М. Грушевським у всіх виданнях, розшифрована відповідно до сучасних вимог оформлення бібліографічного опису. Карти та малюнки не використовуються.
Додатки містять передмову Михайла Грушевського до брошури «Украинство в России, его запросы и нужды», листи до Михайла Грушевського та рецензії на «Очерк», що дає змогу краще зрозуміти умови підготовки видання. Упорядники відмовилися від фактичного коментування, оскільки «Очерк истории украинского народа» був запланований як скорочена версія «Історії України-Руси», в якій приміткам була приділена особлива увага. Події та персонажі, які згадуються в «Очерке», загальновідомі в українській історії.
Додатки
Джерело
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. V-XLII. – (Серія «Монографічні історичні праці»)