Польсько-українські мотиви
Михайло Грушевський
В довго напружених відносинах звичайно витворюються так звані дражливі точки – свого роду кульмінаційні вершки, на яких особливо сильно збирається атмосфера обопільного роздратування і на яких найліпше можна провірити стан сеї атмосфери – степінь напруження і відносини обох сторін в сім напруженні. В українсько-польських відносинах серед таких дражливих точок одно з показних місць займає університетська справа, і коли недавніми часами біжучі події виволокли знову сю справу, вона могла послужити небезінтересним показником національних відносин на нашім віковім позорищі сеї національної боротьби.
Сам епізод конкретного значіння не мав ніякого. Викликаний був тим, що університетські власті, які давніше виключали українську мову від університетського діловодства на письмі, тепер заперечили студентам-русинам права уживати свою рідну мову навіть в усних зносинах з властями. Несподівано привів він до кровавої бучі, коли студенти-поляки з тої нагоди поспішили зложити своє признання ректорові за охорону польського характеру університету, але не повів за собою ніяких серйозніших наслідків. Почасти тому, що вся суспільність – українська спеціально – була захоплена іншою гарячою справою – виборчої реформи, почасти тому, що університетські власті постаралися зацитькати справу, аби не прибрала більшого розголосу й поважніших розмірів (навіть університету не замкнено офіціально). Найголовніше ж – наслідком тихомирного настрою самої української молодежі, що не відповідала навіть на дуже дражливі і образливі для неї резолюції польської академічної молодежі. Отже, інтересний в сім тільки той настрій, який викликала ся пригода, ті голоси, які відізвалися на неї з ріжних сторін та послужили дуже характеристичним показником національних відносин…
З сього становища особливо інтересні резолюції, ухвалені польською академічною молодіжжю. Більшість сеї молодежі, націоналістичного напряму, в своїх резолюціях заявила, що рішучо відкидає всяку гадку хоч би про найменше нарушення польського характеру університету. Змагання української молодежі до признання прав української мови вона признає за шкідні, а супроти поляків – «нетовариські», та заповідає, що на будуще з становища оборонного перейде до «найостріших форм боротьби» на випадок яких-небудь нових «забурень» з сторони української молодежі. А добачаючи в змаганнях української молодежі лише частину загального українського національного руху, що стремиться до підкопання дотеперішнього значіння польської народності w tej częśсі Rzeczypospolitej, ся польська молодіж свою оборону польськості університету уважає інтегральною частиною боротьби в інтересах ідей niepodległej Rzeczypospolitej против сепаратизму, який стоїть на грунті чужої нам державності».
Лихо його не взяло – документ в своїй щирості дуже інтересний. Цікаво довідатися, що Річ Посполита польська не скінчила свого існування з третім розділом, як думають ріжні вороги Польщі, і весь національний український рух, що змагає до виборення українському народові тих національних прав, які йому на його національній території належаться, се не що інше, як «сепаратизм», виламування з-під законної приналежності до Речі Посполитої польської, яке мусить і має бути поборюване польською суспільністю, «польським народом», по словах того маніфесту.
Але тримаймося поки що тої університетської справи, яка дала привід до тих енунціацій. Заповідаючи оборону польського характеру університету, включно аж до найостріших заходів против всяких звернених на нього атак, польська академічна молодіж висуває такі мотиви:
а) польський характер університету стверджений виразними і ясними щодо свого змісту законами державними, які не лишають місця для яких-небудь сумнівів щодо тої польськості;
б) сей польський характер університету має за собою минувшість і величезну перевагу польського елементу на університеті;
в) університет сей становить показну частину «народової власності» польської, конче потрібну для наукових і освітніх потреб польського народу.
Супроти того всякі заходи до нарушення тої польськості польські студенти признають явищем шкідливим, провокуванням польської академічної молодежі.
Читачеві неупередженому може здатися неймовірним, щоб така аргументація вийшла з уст академічної молодежі, яку привикли звичайно уважати – і повинна вона бути – речником найбільше вражливим на почуття справедливості, гуманності, поступовості в тих формах, в яких сі поняття даною суспільністю приймаються. Ще неймовірнішим може здатися, щоб вона вийшла в часі, коли увага польської суспільності скуплена на змаганнях переважної часті польської народності – «в заборі російськім» – коло здобуття національних прав і органів національної культури в ім’я «натуральних прав» народності, в ім’я її культурних і національних потреб, в ім’я справедливості й гуманності. Саме коли вона в імені тих принципів апелює до російського правительства, домагаючися скасування ріжних «дуже ясних і виразних» правительственних законів, що заперечували ті національні права. Апелює до інших народностей і до самої державної великоруської народності, взиваючи її, аби наставала на правительство, жадаючи знесення того «стану посідання», який держава утворила для великоруської народності «в тій частині держави Російської», кажучи словами польських студентських резолюцій.
Поступова російська суспільність приймає сей відзив, з усею енергією ударяє на правительственні «ясні й безсумнівні» розпорядження, вставляє в свою програму жадання автономії Польщі – то значить «сепаратизму в інтересах чужої їм державності», на некористь своєї, трохи більше реальної, ніж польська державність, вимріяна галицькими націоналістами. Спеціально в справі вищих шкіл поступові професори й студенти Варшавського університету й політехніки російської народності підтримують жадання польської суспільності, аби сі вищі школи спольщено, а щоб зробити пресію на правительство в сім напрямі, демонстративно жадають свого перенесення до інших університетів і політехнік, аби їх присутність не стояла на заваді безпроволочному спольщенню того університету й політехніки. І польська суспільність, в тім і галицька, хвалить таке поводження їх як прояв справедливості й гуманності.
Зате супроти домагань української суспільності, як отсе в справі університетській, вона стає на принципі оборони польського володіння, «стану посідання». Польська університетська молодіж супроти змагань української молодежі до признання прав мові українській покликується на правительственні закони й розпорядження. Живим народним потребам протиставляє мертву букву розпорядження й робить з себе сторожів тих букв. В ім’я своєї чисельної переваги на університеті виступає против того, аби на нім було щось зроблено для заспокоєння потреб української молодежі, яка тут, на своїй землі, не має ж другого університету. Твердить, що Львівський університет потрібний для наукових і освітніх інтересів польської народності, а ігнорує далеко більше пекучі наукові й освітні потреби автохтонної української народності.
Для неї, взагалі для польської суспільності, не може ж бути тайною, що русини не бажають відібрати у поляків теперішній Львівський університет, хоч він по всякій справедливості і по всяких історичних правах належить русинам, а та польська «минувшість» сього університету зачинається іно від 1870-х рр., і то дорогою фактичної переваги – такої самої, якою, напр., на Варшавськім університеті усувано польський елемент з професорської колегії й заступлено вкінці непольським. Русини жадають осібного українського університету і тільки як переходового степеня добиваються помноження українських катедр на теперішнім університеті та признання відповідних прав українській мові.
Але як не обертали вони сю справу, сі українські жадання все стрічалися з обороною польського володіння. Чи то заснування нового університету, чи утраквізація нинішнього, чи просте помноження українських катедр – все стрічалося з поняттям того польського «посідання» як монопольного права польської народності на виключне володіння всякими науковими, просвітніми чи іншими інституціями в Галичині, супроти якого навіть закладання паралельних інституцій українських являється виломом, нарушенням сього «володіння». Як не старалися галицькі українці зробити свої постулати «удобоприємлимими» для правительства, себто для поляків, що мали тут устами правительственних органів рішати, – ніяк не могли вони потрапити, щоб їх прийнято з польської сторони.
Коли в 1901 р. зірвалася перша буря серед українського студентства і воно, шукаючи, можливо, якнайкультурніших способів протесту та уникаючи конфлікту з польським студентством, виступило поголовно з Львівського університету, се виступлення було оголошене властями як «бунт» студентів против академічних властей, хоч було зроблене з захованням всіх академічних форм. Правительство на всі представлення русинів відповіло тоді, що поки сей бунт триває, не можна зробити ніяких уступок українським домаганням; тільки як студенти вернуться до Львівського університету, буде зроблене все можливе для задоволення сих домагань. Студенти послухали й вернулися, та нічого для їх задоволення зроблено не було. Вони висилали потім свої меморіали й петиції по всіх можливих інстанціях, і все скінчилося на сконстатуванні «компетентними властями» польських прав володіння на Львівськім університеті.
Потім українська академічна молодіж в інтересах легшої реалізації на місце домагання осібного університету висунула на перший план такі жадання, як утворення бодай українського правничого факультету, або певної групи правничих катедр, потрібних для іспитів, або певної групи катедр природничих. Сі жадання – може, з становища принципіальної тактики й схиблені – безперечно, давали компетентним чинникам нагоду показати свою добру волю в сповнюванні науково-освітних постулатів української народності. Але й дрібки тої доброї волі не знайшлося в усіх отсих разах.
Восени 1905 року, власне, в розгарі тої боротьби за польські інтереси в Росії, студенти-українці математично-природописного відділу звернулися до факультету з прошенням заснування українських катедр по найголовніших предметах, а передовсім катедри математики. Петиція ся не знайшла прихильної відповіді в факультеті: мотивом послужив брак відповідного кандидата-математика, а звернутися до способів, практикованих в таких разах, коли шукають кандидатів для потрібної катедри, як розписання конкурсів, надання підмоги для приготовлення до професури й ін., при тім, видко, не уважали потрібним. Коли ж супроти такого становища факультету звернено увагу, що для українських катедр фізики й хімії знайшлися б особи не тільки відповідно приготовані, але і з науковими іменами, які б не відкинули предложених їм катедр на Львівськім університеті, – то для сеї гадки вже знайшлися інші перешкоди. Щоправда, вже повні суб’єктивної натури, подиктовані, очевидно, лише принципом оборони польського «володіння».
Епізод сам собою не новий, але тим особливо характеристичний, що припав на такий час – боротьби за інтереси покривдженої польської народності в Росії, в ім’я справедливості й гуманності. Можна було припускати, що і в галицько-польських кругах будуть уважати потрібним бодай трохи приладитися до вимог тої справедливості й гуманності. Але польська суспільність лишилася вірною собі: разом з тим, як орудувано окликами справедливості й гуманності для здобуття польських прав посідання в межах Росії, в Галичині в інтересах того ж польського посідання відкидувано аргументи справедливості й гуманності, коли їх підношено з українського боку.
Перед тим галицькі поляки, обурюючися прусською «гакатою» [Так названо політику прусського правительства, що мала на меті можливе ослаблення польського елементу, від імені її ініціаторів. – Прим. М. Г.], веденою на шкоду поляків, не вагалися виплекати у себе ще гіршу гакату польську супроти русинів і довели до того, що тепер в прусськім соймі на всі жалі поляків, хоч би як оправдані, німецькі посли можуть окриками «Galizien!» замикати уста польським бесідникам. Так не вагаються вони поступати і тепер в рішучу хвилю, коли важиться доля польського народу в Росії. В польських кругах, очевидно, далі держаться принципу, що кожда dzielnica польська має повну свободу поступування. Се інша редакція їх давньої програми «потрійної лояльності» – як у кождій державі полякам позволяється чи рекомендується бути лояльними супроти свого правительства, так у кождій державі польській суспільності полишається відповідно до обставин поступати чи «применительно к справедливости», чи «применительно к подлости», хоч заразом проповідується повна солідарність національних інтересів і змагань для всіх частей Польщі.
Та очевидна річ, що як народність являється не простим механічним конгломератом, а певним організмом, зав’язаним спільними потребами, змаганнями й цілями незалежно від державних границь, то вона так само несе в цілості повну відвічальність за свою національну діяльність незалежно від державних поділів і границь. І поляки російські мусять бути приготовані також на се, що одного гарного дня на їх постулати в Росії можуть відповісти такими ж криками: «Галиция!», як то вже було в прусськім соймі.
Досі поляків виручало повне незнання австрійських відносин серед російських кругів. Російські ліберали ще й досі носяться з підсуненими їм за давніх часів фразами про симпатичну боротьбу слов’янських автономістів з німецьким централізмом, не підозріваючи, які чорносотенні змагання покриваються часом тими автономічними окриками. Але на чужу ігноранцію ніколи надовго числити не можна. І сим разом студентська буча на Львівськім університеті серед сучасних заходів російських поляків коло автономії Польщі й т.ін. свободолюбних планів послужила дуже немилою пригадкою про «скелет в домі» польськім. В російських ліберальних органах адвокатам польських справ прийшлось пускати навіть такі нужденні виправдування, що на Галичину не треба уважати, бо там бідні поляки, покривджені в інших «дільницях», мусять надолужувати на русинах свої національні пасиви, – отже не треба тим бідним репрезентантам польської ідеї перешкоджати в їх зайнятті – латанні українською шкурою подертих шат історичної Польщі.
Прийшлося ударяти навіть в давно розбитий, самими поляками так сильно вищерблений, дзвін слов’янської солідарності супроти германізму: галицькі українці, мовляв, підтримують германізм, вони германофіли, бо нібито жадають заведення німецької мови і т.ін. Сим разом сама польська репрезентація у Відні за кілька днів звела нінащо усі отсі виводи, виступивши в ролі політичних товаришів і приспішників австрійських «всенімців», принципіальних ворогів слов’янства, приклонників бісмарківських ідей. Але й без сього наглого démenti невже ж можна надіятися довго плисти ліберальним курсом під такими флагами, як оправдування расової боротьби слов’ян з німцями, в ім’я якої має бути позволено слов’янам чинити всякі пакості безборонно, аби тільки між собою; або як позволення галицьким полякам неограничено, з потоптанням всякої справедливості й людських прав, «не в пример прочим» використовувати свою перевагу над українською народністю.
Але кажуть звичайно: «се ще не всі поляки!» І в данім разі скажуть, що й ті резолюції університетської молодежі і те поступування властей ще не віддає настрою цілої польської суспільності, серед котрої є й поступові елементи. Сі остереження мали б певне значіння, коли вказували б не на якісь виїмки, які ніде не йдуть в рахунок (в граматичних правилах так само, як у відносинах суспільних), а на цілі верстви чи впливові групи, які з свого відмінного становища діяльно реагують на поступування інших груп якраз у тих питаннях, про які йде мова в данім разі.
З поводу університетського епізоду справді забирала голос польська молодіж поступова, і осібно соціалістична. Поступова академічна молодіж сконстатувала, що вона в бучі на Львівськім університеті не брала участі, ані солідаризується з нею, осуджуючи її як акт некультурний. Закликала товаришів обох народностей, аби не допускали дальших буч і взагалі не давали втягати себе до національної боротьби, навпаки – аби поборювали шовіністичну роботу з одної й другої сторони, що роз’єднує верстви української й польської народності, виводячи їх з дотеперішнього спокійного пожиття. Радила їм зблизитися до себе і тим причинитися до витворення сил, потрібних для боротьби з спільним ворогом за правду і волю. В самій університетській справі польська поступова молодіж висловляється против утраквізації нинішнього університету, натомість «якнайгарячіше висловлюється за утворення окремого українського університету у Львові й висловлює пересвідчення, що українці в тім оправданім і похвальнім змаганні повинні знайти не лише симпатію, але й поміч з боку польської суспільності, особливо ж польської молодежі, згідно з живим іще окликом: «За нашу і вашу вільність!»
Молодіж соціалістична різко осудила поступування університетських властей, що викликали бучу, але заразом осудила і саму бучу як акт некультурний. Признала, що українській молодежі на Львівськім університеті належаться такі самі права, як польській, але заразом іще сильніше виступила против «націоналістичних змагань серед польської й української людності в Галичині» й зганьбила національну боротьбу як вплив сих націоналістичних тенденцій.
В сумі отсі заяви поступових груп польської (й жидівської) академічної молодежі служать дуже слабкою компенсацією становища більшості тої молодежі, яка не претендує на поступовість. Я далекий від гадки підозрівати щирість тих виступів. Навпаки, думаю, що сі поступові меншості супроти шовіністичного становища більшості уважали своїм обов’язком піти якнайдальше назустріч змаганням української молодежі. Але становище, зайняте ними, ледве чи може задоволити когось з погляду національної справедливості.
Поступова молодіж противиться утраквізації університету, себто заведенню на нім паралельних українських катедр і признанню однакових прав українській мові з польською, натомість уважає, що польська молодіж і суспільність повинні помогти в змаганнях українців до осягнення осібного університету. Одначе сі змагання, проголошені українською молодіжжю, в 1899 р. і з того часу не переривані, не знайшли в дійсності ніякого хоч трохи діяльнішого підпертя зі сторони польських поступовців. Правительство в відповідь на українські домагання не переставало доводити, що одинока дорога до осібного університету веде через теперішній університет: русини повинні виказатися відповідним числом доцентів, професорів, катедр на теперішнім університеті, тоді можна знімати мову про осібний. З сього становища звести правительство було б нелегко.
Тим часом польська професорська корпорація уважає своїм національним обов’язком охорону польського володіння на університеті; відколи університет став фактично «польським», не було випадку, щоб дістався русин на якусь катедру, окрім кількох катедр з українською викладовою мовою, і взагалі ідея охорони польського характеру університету, неустанно піддавана польською суспільністю, зробила незвичайно рисковною сю дорогу – через нинішній університет іти до будучого університету. А тепер і польська поступова молодіж ще з своєї сторони піддержує відпорне становище нинішнього університету супроти українських домагань, коли висловляється против розширення прав української мови на дотеперішнім університеті, а поручає українцям старатися відразу про осібний і великодушно заявляє, що против того нічого не має.
Молодіж соціалістична так само платонічно, не підперши досі й не обіцяючи такого підпертя на будуще, признає права українцям на теперішнім університеті, тільки ж заразом осуджує національну боротьбу з тої й другої сторони. Та полякам зачинати боротьбу нема чого, бо вони й так beati possidentes в університетській справі, як і в кождій іншій. Вони мають в своїх руках університет, обгородилися «ясними й безсумнівними законами», держать ключі від усіх входів до професорської корпорації, а на сторожі тих прав володіння стоїть «націоналістична» польська молодіж. Українська ж академічна молодіж, услухавши поради польської соціалістичної молодежі, мала б залишити всякі атаки на сю твердиню, не давати себе поривати «націоналістичним змаганням», і буде спокій дуже добрий для beati possidentes, яким, отже, соціал-демократична рецепта дуже виходить на здоров’я.
Заразом поручається загалу молодежі тої й сеї народності «обопільним і безінтересовним зближенням до себе причинитися до витворення сил, потрібних до боротьби з спільними ворогами за правду і волю». Звучить воно гарно, тільки біда, що неясно. Чи се оборонцям польських прав володіння, гідним наступникам і вихованцям теперішніх польських гегемонів поручається єднатися з русинами на спільного ворога? Не знати, чи в такім разі поняття про «ворога» зійдеться у тих і сих! Чи се русинам поручається, залишивши свої змагання, перейнятися повним індиферентизмом, не тільки національним, а й суспільним, та йти назустріч і в лад тій «непоступовій» молодежі? Чи се мова тільки про поступові групи, й їм рекомендується занехання національних спорів в ім’я спокійного пожиття верств українського й польського народу?
Такі поради з уст ліберальних репрезентантів народності привілегійованої на адресу репрезентантів народності покривдженої – залишити національні спори, як не гідні людей поступових, отрястися з шовінізму й націоналістичних забаганок та спільно з привілегійованою народністю працювати спокійно для добра краю – повторяються дуже часто. Оскільки не являються вони продуктом простого лицемірства (в данім разі я не припускаю гадки про се), поясняються вони прислів’ям «Ситий голодного не розуміє», а родяться наслідком байдужної рівнодушності й браку заінтересування справою.
Для репрезентантів привілегійованих верств чи привілегійованих народностей такі поради являються в високій мірі наручними, без ріжниці, чи інспіруються ними, чи піддаються з власної ініціативи людьми особисто не вмішаними в сі рахунки привілегійованих, але короткозорими й байдужими. В сім разі такі поради, дані з «об’єктивних сфер», їм ще наручніші навіть. Вся некористь їх упадає на покривджених. Привілегійовані народності мають в своїх руках сотки способів використовувати для себе своє становище серед спокою й порядку – тож вони все й бувають сторожами порядку й спокою!
Репрезентанти польського націоналізму в Галичині, держачи в своїх руках всю адміністраційну машину, всі економічні й культурні інституції, мають всяку змогу пересівати через ріденьке сито руську дітвору, робити школи органами «системи оглуплювання» й польщення, відсувати русинів від усяких впливових позицій, від становищ, де могли б вони бути корисними українському суспільному, культурному, економічному життю, обертати всі економічні й культурні засоби на односторонній розвій польського елементу. Вони й не бажають нічого понад забезпечення сього status quo [ante]. Покривджені ж русини, коли хочуть вийти з становища паріїв, мусять зчинити боротьбу. За неї вони дістають від оборонців привілегій назви бунтівників, противників порядку, некультурників і т.д. І в такій-то ситуації додають до сього свою пайку ще й поступові елементи осуджуванням «шовінізму» і «націоналістичних забаганок» тих, що повстають против кривди й упослідження. І вкінці, волею чи неволею, становище «непоступових» і таких поступових виходить на одно – на охорону володіння привілегійованих, beati possidentes.
Март 1906 р.
Примітки
Вперше надруковано у журналі: ЛНВ. – 1906. – Т. 34. – Кн. IV. – С. 166 – 175. Підпис: М.Грушевський. Подаємо за другою публікацією в книзі: З біжучої хвилі… – С. 62 – 73. Коректа статті зберігається в ЦДІА України в м.Києві (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 192. – Арк. 29-зв. – 34).
У статті йдеться про Львівський університет.
Гаката – назва німецької організації «Deutscher Ostmarkenverein», заснованої 1894 р. у Познані з метою германізації польських земель; утворена від перших літер її організаторів – Гансемана, Кеннемана, Тідемана.
применительно к подлости – крилата фраза з казки М. Є.Салтикова-Щедріна «Ліберал».
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 335 – 343.