Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Галичина і Україна

Михайло Грушевський

Цілий рік ряд голосних і великих подій приковував до себе, разом з увагою інших народів і країв, увагу нашої суспільності, яка від тих подій чекала рішучих змін в тяжкім положенні нашого народу. Революція в Росії, проголошення конституційної ери й її дальші авантури; а в Австрії виборча реформа, від котрої також сподівалися так багато в Галичині, поки сі надії не закінчилися вилученням українського народу з усіх добродійних впливів нових порядків і відданням на ласку давніших хазяїв краю. Але серед тих подій переходили і переходять, мало або й зовсім не притягаючи увагу ширших кругів, менше замітні, але дуже важні й багаті далекосяглими наслідками внутрішні переміни в відносинах ріжних частей української землі, в розміщенні й угрупованні наших національних і культурних сил, в напрямах суспільної енергії. На деяких сторонах сього процесу, що безпосередньо дотикає Галичини й її відносин до російської України, хочу я сим разом спинити увагу читачів.

За останніх двадцять або двадцять п’ять літ суспільність галицька привикла бачити й уявляти собі Галичину як духовий і культурний центр української землі, як ту духову фабрику, де виковується українська культура для цілої соборної України. Вона привикла бачити участь українських письменників в галицьких виданнях. Привикла до того, що українці інтересувалися її політичним і суспільним життям, дивилися, як на свої, на її національні інституції та старалися помагати їм морально і матеріально. Привикла до того поважання й побожної зависті, з якими українці дивилися й на ті невеличкі здобутки національної культури й народного освідомлення, які були осягнені на галицькім ґрунті. І уявляла себе не інакше, як передовою, чільнішою частиною українського народу, яка далеко випередила ту бідну Україну російську, де так слабко стоїть українська свідомість, де навіть по родинах не говорять по-українськи, де більша частина інтелігенції не важиться навіть думати й говорити по-українськи.

І з тим зв’язувалися живі надії на поміч ще сильнішу, ще діяльнішу від тої України в будущині. Кождий раз, як розмах суспільної енергії ударявся о залізний перстень, яким окувала галицьку Україну оrgаnісznа рrаса польської суспільної ієрархії, – з новою силою оживали давні надії на те, що колись те, чого не може доказати Галичина своєю силою – розбити сі залізні кайдани, розіб’є їй велика, многомільйонова Україна. Нехай лише збудиться з тяжкої летаргії сей приспаний велетень, нехай лише злетять з нього ті кайдани, якими окували його в тій летаргії темні сили! Він потрапить постояти за себе тоді, сей тридцятимільйоновий народ, і не тільки за себе!

Чи не згадає він за Галичину, сю бідну, нещасливу Галичину, що в найтяжчі часи українського лихоліття вдовиними лептами світила огник національної української культури, народної свідомості і вказувала ним дорогу українським братам? В тій багатій людьми, засобами, капіталами Україні чи не знайдуться засоби на те, щоб помогти галицькому селянинові вирватися з економічного визиску польського шляхтича і жидівського лихваря, посунути економічну й просвітню роботу, запомогти інституціям, системою приватних шкіл переломити ворожу національним нашим інтересам правительствену систему? Адже та Україна в своїм відродженні обома руками черпатиме з тих культурних і національних засобів, які приготовила їй Галичина. Вона, очевидно, в першій мірі звернеться до зібраної тут літератури, наукових праць, шкільних підручників. Тут шукатиме інструкторів для української мови, робітників на ріжних полях національної роботи. Коли не свідомість всеукраїнських інтересів, загрожених в Галичині, то проста вдячність за тяжку національну працю, роблену з такими тяжкими висиленнями в інтересах всеї України, зверне гадки й енергію відродженої української суспільності між іншим також на рятування Галичини.

Люди, що ближче приглядалися українським відносинам, думали, певно, не так оптимістично. Вони знали, що Україна – се не зачарований королевич, який від одного слова встане, повний сил і життя, і одним рухом своєї булави пробудить кипуче, сильне національне життя наоколо. Навпаки, її організм тяжко ослаблений довгою хоробою, довгою деструкційною роботою сильних реактивів обезвладнений, отруєний, і тільки поволі може вернути собі сили й активну енергію. Свідомі були вони й того, що та культурна пожива, яку приготовано Україні в Галичині, в значній часті занадто сильно перейнята і в своїм змісті, і в зверхній формі та мові прикметами старого галицького рутенства, яке все вороже ставилося супроти змагань до українізації галицької мови, галицької культури і, хоч під напором людей, що свідомо змагали все до найтіснішого зближення Галичини з Україною, посувалося в сім напрямі, але досить пиняво, і колись стане сильно на заваді в присвоєнні українцями національно-культурного галицького запасу.

Не було тайною, вкінці, для них і те, що й на Україні поруч людей, які від перших заборон українського слова дивилися на Галичину як на український П’ємонт, як на ту всеукраїнську фабрику, де мусить вестися національна робота для цілої України до слушного часу, – завсіди були й такі елементи, яким сей нахил до Галичини дуже не подобався. Елементи сі твердо стояли на тім, що «малорусский вопрос может быть разрешен только на русской почве», в тісній і нерозривній зв’язі з російським ліберальним чи якимсь іншим рухом. В очах одних з них братання з Галичиною стягало на українство небажані підозріння в офіціальних сферах; інші боялися, так би сказати, занечищення, викривлення галицькими елементами українського руху, українського елементу в Росії.

Все се мусило людей, ближче обзнайомлених з українськими відносинами, настроюватися скептичніше до тих рожевих галицько-українських перспектив.

Але дійсність, яка розвинула протягом остатнього року, коли з українського велетня почали злітати одні по одних ріжні узи, що в’язали його, мабуть, перейшла й найбільш песимістичні пророцтва. Українство виступило на світ Божий таким дезорганізованим і ослабленим віковим занепадом, що жаль і жах мусив пройняти кождого. А притім не видно було й зрозуміння потреби концентрації національних сил, навпаки – гуртківство, атомізм, як я позволив собі назвати се в попереднім огляді. І спеціально в відносинах України до Галичини не виявилося не тільки ніяких тенденцій до тіснішого зближення в інтересах тої національної концентрації, а зовсім що інше. В пресі російської України, а ще більше поза пресою, – так що в пресі гомоніли тільки неясні відгомони того, – пішли міркування на тему, що прийшов час українським письменникам скинути з себе впливи галицької літератури й диктувати самим; що «галицький епізод» в історії українства має тільки історичне значіння: що зроблено на галицькім ґрунті, має там і зістатися, з місцевим значінням, для ужитку самої Галичини.

«Галичанщини» український нарід і українська суспільність не приймає; для її ужитку має бути все вироблене наново, українськими силами, на чисто українській основі, а всякий слід галицьких впливів здискредитує й погубить український рух в очах українських мас. І от одні, настрашені сими осторогами, інші, даючи волю давній власній неохоті до «галичанщини», почали старанно уникати всього, що могло б підчеркувати культурно-національну спільність російської України з галицьким життям. І хоч безперечно у переважної більшості при тім якогось завзяття на Галичину не було, але якось відразу запанував по російській Україні загальний тон в напрямі відокремлення, а не тіснішого зближення з Галичиною.

Напрям, безперечно, шкідний і з становища всеукраїнського, і з спеціально галицького. Ріжні часті великої української землі в своїм історичнім житті йшли ріжними дорогами, під впливами ріжних чужих народів, культур, правительствених систем, відмінних економічних і суспільно-політичних обставин, і при слабім розвої національного життя, національної культури вони слабо відчували свою національну одність, мало вносили в спільну культурно-національну скарбницю й пасивно піддавалися чужим впливам. Щоб вийти з сього розбиття й занепаду, який в дальшім розвої грозить нам повною національною смертю, українці мусять всю енергію вложити в те, аби відігріти національне почуття, і з ним – почуття національної спільності, солідарності у ріжних частин українського народу, та сконцентрувати, можливо, систематично і планово, національні сили тих ріжних частин на спільній національній роботі, яку нам висувають біжучі події на порядок дня. Інакше мертвіє, слабне і відпадає не тільки та частина, якої зв’язь з цілістю порушена, ослаблена. Слабне також і цілість, всеукраїнський організм через зменшення тих сил, якими може він розпоряджати для загальнонаціональних цілей, і через дальший зріст розкладової енергії.

На наших очах ледве животіє Угорська Русь, розірвавши свої, живі й сильні колись зв’язі з сусідньою Галичиною. Подібна доля грозить Холмщині й Підляшшю, відірваним безглуздою політикою російської адміністрації від решти українських земель, які також досі не зробили нічого з свого боку, аби знейтралізувати сей розділ. Безперечно, незмірно шкідно відбився б і на культурнім житті Буковини теперішній рух її «автохтонів», звернений на можливе відокремлення «православної Буковини» від «уніатської Галичини». Але заразом такі всі розділи задають болючі удари не тільки нашому національному почуттю, але й нашим національним силам. І так же само ослаблення зв’язей Галичини з Україною відбилося б, і не тільки незвичайно шкідливо, на всій будучій долі Галичини, але і для життя українського не минулося б без шкідних наслідків. Великою шкодою було б для українського національного розвою, якби справді відтято Галичину від загальноукраїнського життя або навіть тільки ослаблено обопільні зв’язі, обмін сил і продуктів культурно-національної роботи у російської України з такою значною частиною української землі, як Галичина, притім же частиною, що визначається в теперішнім часі життям національним найбільше інтенсивним, найбільше розвиненим, найбільше свідомим.

Треба пам’ятати, що російська Україна, так само як і Галичина, тільки ще в далеко більшій мірі, не становить вповні однорідного комплексу. І тут, завдяки історичним і всяким іншим обставинам, бачимо досить значні відміни в житті, в мові, в усяких відносинах між правобічною й лівобічною Україною, між хліборобською Херсонщиною й фабричною Катеринославщиною або козацькою Кубанщиною. Зійти з всеукраїнського становища, іти далі тою ж дорогою, якою відмежовують тепер «галичанщину» від «українщини», грати в дуду провінціоналізмів, було б великою тактичною помилкою. Національна тактика наказує органічною роботою зводити до спільного знаменника все багатство українських діалектів і всю ріжнорідність українського життя. Ставити ж літературній мові вимоги, аби вона трималася тих взірців, як люди говорять в даній губернії або певній частині її [З уст не якогось профана, а університетського професора-спеціаліста прийшлось нам читати жадання, аби при викладі української мови в Харківськім університеті держалися не якихось «галицьких» взірців, а саме харківського діалекту, представленого Квіткою. – Прим. М. Г.], значило б розбити Україну на атоми, звести національну одність до етнографічної дріб’язковості, пересунути еволюцію нашої літературної мови на півстоліття назад або й більше.

Люди, яким не потрібний сильніший розвій українства, хапаються тих відмін, витворених на нашім національнім тілі чужими впливами та зверхніми обставинами, і поняття одноцільної української території й її автономії підмінюють поняттям краю, області та з української території викроюють обласні автономії. Але в інтересах українського національного розвою в теперішній стадії лежить власне концентрація всіх національних сил, а для того – всіх частей української території. Треба розвивати в них почуття єдності, солідарності, близькості, а не роздмухувати ріжниці, які їх ділять і які при такім роздмухуванні можуть привести до повного відокремлення, культурного і національного, ріжних частей української землі, як в данім разі – в відносинах Галичини до російської України і навпаки.

Що Україна російська й Галичина, навіть як не старатися умисне про їх відокремлення й розлуку, а тільки залишити всякі заходи до їх зближення, практиковані дотепер, та пустити їх іти кожду своєю дорогою, – пішли б усе далі й далі від себе, се річ зовсім ясна. Ті історичні ріжниці, що поробили такі замітні відміни, роблять свою диференційну роботу далі. Життя релігійне, політичне, культурне іде в кождій з них іншою дорогою. Галичина належить і буде належати до іншої держави, до іншої церкви, ніж Україна, живе і буде жити під іншими культурними впливами. Ще довго, поки будуть тривати теперішні обставини, буде вона тягнутися в хвості польської та німецької культури, а Україна – в хвості російської.

Шкільництво галицьке буде далі філією польської школи, з своїми підручниками, фабрикованими по вказівках польської ради шкільної, і всею своєю системою, своєю наукою буде далі піддержувати ту специфічно галицьку атмосферу, включно до мови, яка панує в галицькій школі й галицькій книжці, – мови вповні конвенціональної, далекої і від народної, і від української літературної. Тим часом коли на Україні російській почнуть друкуватися шкільні підручники, почнуться шкільні виклади українські, – підручники, термінологія – все готово піти за школою російською. І розділ буде все збільшатися.

Коротко кажучи, досі Галичина йшла, а Україна стояла або йшла за Галичиною. Тепер Україна піде своєю відмінною дорогою, і віддалення її від Галичини буде збільшатися з кождим кроком, коли не подбати про зближення їх доріг. І коли б так кожда пішла своєю дорогою, не дбаючи про се зближення, то за яких 20 – 30 літ ми мали б перед собою дві національності на одній етнографічній основі, подібно як серби й хорвати, дві частини одного сербського племені, політичним, культурним, релігійним обставинам дали себе розвести до повного відчуження.

Розуміється, галичани й українці не повинні допустити до сього. Ті змагання до українізації Галичини, які велися досі свідомо лише одиницями й викликали часто нарікання в людях не свідомих сеї актуальної справи, тепер, супроти такої небезпеки, мусять вестися всім свідомим загалом галицьким. Галичина не може допустити себе до відокремлення від України. Не може довести до того, щоб стати їй чужою, як стала чужою для Галичини Угорська Русь, яка викликає своєю долею платонічні зітхання у галичан, але нічого більше, бо галичани не знають, як і приступити до неї, і зіставляють її на ласку Божу.

Коли б таке сталося з Галичиною, се було б початком агонії для неї. Вона повинна напружити всі сили, аби зістатися в найтіснішім контакті з Україною, лишитися нероздільною національною частю в національнім руху, активним учасником в культурній українській роботі. В її спеціальних інтересах лежить сотворення сильної української культури, сильної української нації, й вона повинна постаратися про те, щоб бути не пасивним глядачем тяжких зусиль українських кружків на сій дорозі, а діяльним співробітником і помічником. Локальною галицькою роботою сьому вона може помогти тільки почасти, і то лише в тім разі, коли галицьке життя, галицька культура, література, мова так зближаться до української, що заникне та межа, яка ділить тепер «галичанщину» від «українщини».

Постійним культурним і національним центром всеукраїнським може бути тільки історичний центр – Київ, всі інші могли бути тільки епізодами. Допомогти концентрації культурної роботи в тім центрі – се обов’язок всіх частей української землі, в тім і Галичини. А допомогти їй можна, кажу, тільки постаравшися наперед зблизитися всім життям до українського життя, не зражуючися навіть якоюсь неприхильністю до «галичанщини», якби вона удержалася. Думаю, одначе, що свідомі всеукраїнських національних завдань українці потраплять легко знейтралізувати ту неприхильність і, з свого боку, підуть назустріч тому напряму до обопільного зближення. Адже те, що ділить Галичину й Україну, в переважній масі зовсім нам чуже: в Галичині се «налетілості» польсько-німецькі, на Україні – московські, а народна основа там і тут дуже близька, майже та сама. Отже, оборона тих відмін зовсім не варта провінціального патріотизму. Се треба зрозуміти і не дивитися на другу сторону, як на якихось недоцивілізованих людей, як тепер буває, бо і тут, і там ті ріжниці «цивілізації» і дуже маловажні, і зовсім не наші переважно. А коли станемо на сім становищі, тоді й зближення буде легке, особливо, як буде обостороннє.

Але я поки що кажу на адресу Галичини. Україна другий раз не піде до неї, як ішла, і не дай Боже, аби обставини змушували її до того. Галичани повинні бажати собі України могутньої, сильної, атракційної, а не розбитої й жебрущої. Галичина в першій мірі повинна зблизитися до України. Галицькі літерати повинні зближати ще більше тутешню літературну мову до української, галицьку пресу і літературу – до українського життя й українських інтересів. Галицькі педагоги повинні постаратися про те, щоб на українській землі не було двох термінологій і двох мов, адже школа в першій лінії впливає на напрям книжної й культурної мови.

Галицька суспільність повинна пильнувати зав’язання тісніших зв’язей з Україною. Особливо люди молоді, на вступі до життя, повинні поставити собі за обов’язок поїхати на довший час на Україну. Не в ролі інструкторів і провідників (на те там знайдуться свої!), не по легкі посади й багаті посаги, як давніші галичани, що зробили там таку гарну рекламу «братам-галичанам», яку нинішні галичани зможуть лише чесністю, характерністю, ідейністю переломити й знищити при ближчій стичності! Ні, для того, щоб попрацювати там, увійти в українське життя, приладитися до нього, стати своїми між українським суспільством і потім бути провідниками тої лучності з Україною в галицькім житті.

Думаю, що поступ українського (і загальноросійського) життя зробить незадовго се можливим, що студенти вищих шкіл з Галичини зможуть іти на рік-два до вищих шкіл на Україну, і навпаки – коли матимемо вищу школу українську в Галичині. Що молоді інтелігентні люди будуть мати на Україні такий заробіток – не розкішний, а хоч мінімальний, який позволить роботящому чоловіку прожити кілька років в українській сфері. Буде се відновлення давньої традиції, коли по Lеhrjаhrе кождий ученик відбував іще Wаndеrjаhrе, перше ніж вступити в життя готовим чоловіком, і сі Wаndеrjаhrе в інтересах національного зближення повинні тепер молоді галичани відбувати на Україні.

Стільки поки що в сій справі. Може, дещо з моїх слів когось вразить неприємно, але прошу пам’ятати, що в мені говорить не якийсь сепаратний патріотизм український, а свідомість незвичайної ваги моменту й небезпечних можливостей не тільки для України, а й для Галичини. Галичині своєю працею, в котру вложив найліпші літа свого життя, своє здоров’я й сили, я дав докази, що її долю брав я до серця дуже гаряче. Отже, коли тепер вказую їй на потребу ще тіснішого зближення з Україною, то роблю се в переконанні, що в тім передусім лежить інтерес самої Галичини, запорука її будучності, її визволення з нинішньої нужди й неволі. Я думаю, що галицька суспільність, яка за останні десятиліття в сумі таки незвичайно багато поступила в напрямі свого зближення з Україною, прийме з співчуттям ту щиру пораду, яку я хотів дати їй в сих замітках. А до становища української суспільності в сій справі я постараюсь вернутися іншим разом.

Грудень 1906


Примітки

Вперше надруковано у журналі: ЛНВ. – 1906. – Т. 36. – Кн. 12. – С. 489 – 496. Подаємо за другою публікацією у книзі: З біжучої хвилі… – С. 117 – 126. Коректа статті зберігається в ЦДІА України у м.Києві (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 192. – Арк. 58-61-зв.).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 376 – 382.