Конституційне питання і українство в Росії

Михайло Грушевський

1

Поступова Росія переживає знову довгий, тяжкий, прикрий антракт ждання. Правительственні сфери показали виразно, що вони не мають щирої охоти ні до яких серйозних уступок в поступовім дусі. Давши під натиском обставин – воєнних нещасть – деякі обіцянки й заяви в тім напрямі, вони пустили справу на довгу проволоку. Натворили комісій, що засідають і радять. Місяці сходять без усяких результатів, а бюрократія чекає, очевидно, тільки першого повороту обставин в ліпший бік, щоб усі сі проекти й плани зложити до архіву. Розуміється, рахунок сей непевний, і в міру того, як справа реформи протягається, уступки, в тім разі, якби обставини для бюрократії зложилися нещасливо, мусять бути все більші й більші. Претензії суспільності до правительства ростуть, пасив нинішнього режиму зростає, але бюрократія все ще не тратить надії, що їй можна буде передерти цілий сей рахунок, і замикаючи очі на сі пасиви, тільки тягне справу далі.

Півроку тому російська суспільність «взыграла радостию» від одної правительственної заяви, що правительство має довір’я до суспільності, і бажала тільки, аби сій суспільності дана була можливість висловити свої дезидерати правительству. Тепер організація представительства з дорадчими функціями являється вже проектом реакційним, і постулат конституційного перестрою держави на підставі загального, рівного, безпосереднього, тайного голосування став загальним постулатом, загальним окликом, так що починає часами викликати іронію на се повторювання «загального, рівного, безпосереднього і тайного» навіть без зрозуміння сих слів. Переконавшися в нещирості, навіть підступності бюрократії, суспільність іде все далі й далі в своїй критиці сучасного режиму і проектах перестрою. Сей рух стає все смілішим, безогляднішим, обіймає все ширші круги, втягаючи в обсяг свого впливу елементи нейтральні й інертні, які рік тому здригнулися б від самої думки про такі постулати, а тепер самі прилучаються до них, дають свої підписи під такі резолюції й голосують за ними.

Витворюється таким чином глибокий контраст між постулатами й сучасним станом речей, і сей контраст усе збільшає фермент. З одного боку, суспільність жадає «загального, рівного, безпосереднього, тайного». З другого боку, не поступила ані кроком справа таких елементів горожанського життя, як безпечність особиста, свобода слова, право зібрань і організацій. Правительство переконалося, що воно чим-будь поступової часті суспільності не задоволить, і не хоче робити уступок. З другого боку, воно побачило, що поза з’їзди, резолюції й заяви сі поступовці не годні піти й ніяких реальних засобів для їх осягнення не мають.

Отже, замість того, щоб задоволяти, бюрократія пробує їх пострашити. Свого часу лякано жидів, що як вони не стримають своїх радикалів від протиправительственних заходів, то їм затруять існування, і кишинівські події мали поучити жидів про се на живім прикладі. Тепер такі лекції робляться в ріжних напрямах – на адресу вірмен, жидів і інтелігенції взагалі, против котрої йде агітація серед темних сільських мас, серед нижчих верств міщанства й міського пролетаріату, організація «чорних сотень», уличних побивань «студентів», поки що в виді «перших остережень» чи вправ (упражнений) сеї реакційної міліції.

І треба сказати, що поступова Росія не поставилася відповідно супроти сього маневру реакційних кругів. Коли почалися погрози, що інтелігенцію будуть бити, вона не прийняла сеї заповіді, не потрапила організувати самооборони против «чорних сотень», а відповіла жалібними словами і навіть відкликами до поліції й адміністрації або масовими утечами в визначені для бійок дні. Кажу се не для того, щоб зробити комусь докір, але констатую сю слабосильність російської поступової опозиції, очевидно, добре відчуту в бюрократичних кругах.

Розуміється, рух осягає певні фактичні переміни. Люди не тільки вчаться інакше думати й інакше говорити, ніж давніше, але de facto багато такого, що давніше було кримінальним, неможливим, тепер стає вповні можливим і дозволеним, пригадую собі, як зовсім недавно навіть у заграничних російських зібраннях протиправительственні оклики уважалися безпотрібною бравурою, а тепер, як зачуваю, російських прокурорів поучено, аби з таких окликів не робити кримінальних речей, бо в них «не усматривается состава преступления».

Біда тільки, що всі отсі полегкості опираються виключно на адміністраційнім «усмотрению». Сьогодні в певній речі «не усматривается» нічого кримінального, але повіє інший вітер – і прийде новий циркуляр, який уже усмотрить в них «состав преступления». А втім, треба тільки користати з того оживлення суспільних інтересів, з тої фактичної можливості говорити й писати про речі, про які давніше не можна було говорити й писати, писати одверто й сильно. І дійсно, всі живіші елементи в Росії спішать використати сі хвилі, стукають сильно в правительственні двері, ударяють у струни суспільної опінії, виясняють свої потреби, єднають їм прихильників і роблять усе можливе для здійснення своїх постулатів.

Не можемо тільки, на жаль, похвалитися особливими заходами наших українців у сім напрямі.

В лютім були зладжені ними два меморіали, один загальний, в справі знесення всяких ограничень українства, другий спеціальний – в справі націоналізації шкіл на Україні. Досі ще збираються підписи на ті меморіали, й земляки тішаться великим числом тих підписів, хоч ся великість усе таки дуже релятивна [Меморіал у шкільній справі появився в Росії друком тільки сього місяця, з приміткою, що підписів є вже п’ятсот і збираються дальші. Меморіал має бути предложений конституанті, коли потрапимо її діждати… – Прим. М. Г.].

Потім дуже визначним фактом була участь українських делегатів у з’їзді журналістів і літератів, що відбувся в Петербурзі в днях 5 – 8 цвітня. Епізод сей дуже характеристичний з того погляду, що показує, як навіть з невеликими силами можна проясняти українське питання та ставити його на відповіднім рівні, опираючи його на ширшій основі та йдучи разом з созвучними елементами поступової Росії – в дусі дезидератів, які висловили ми на адресу наших земляків в попередній статті. Чисельно беручи, українці на сім з’їзді були представлені дуже слабо, але що супроти централістичного напряму російських лібералів зав’язалася опозиція національностей пригнічених, яка мусила дати українським постулатам відповідне місце уже з огляду на саму чисельність української народності в Росії [Великороси становлять меншу половину людності Росії. Але всі інші народності тільки разом з українцями становлять більшість; приналежність українців до союзу меншостей, отже з сього погляду дуже цінна для нього. Головний речник національних меншостей на з’їзді всі заяви їх зачинав такими словами: «Мы представители угнетенного большинства населення Российского государства» думаємо так і так… – Прим. М. Г.], удалося перевести не тільки загальний постулат в дусі національної автономії, але й спеціальну резолюцію про скасування указу 1876 року.

Ситуація була в високій мірі характеристична. Як довідуємося, російські ліберали переважно показали себе великими централістами, і національні резолюції перейшли тільки завдяки союзові репрезентатів національних меншостей з соціал-демократами, що потребували союзників для переведення своїх постулатів економічного характеру. Резолюції (наводжу їх в оригінальнім тексті) звучать:

«Признавая полную гражданскую и политическую равноправность всех народностей, входящих в состав Российского государства и право каждой из них на самостоятельное национально-культурное развитие, съезд находит необходимым, чтобы эта равноправность и это право были гарантированы основним законом государства и чтобы отдельным национальностям предоставлено было право создания учреждений, осуществляющих свободу национально-культурного развития [Дальші слова, [до] а linea, прийняті на жадання жидів, що домагалися також осібного сойму, але перевели тільки сю точку, що має запевнити їм можливість своїх культурно-національних інституцій. – Прим. М. Г.].

Признавая, с одной стороны, общее политическое единство Российского государства, олицетворяемое российским парламентом, и с другой – необходимость децентрализации государственного управления, съезд находит, что отдельным областям [Розуміються краї з дуже різнорідною людністю, яку тяжко розмежувати на національні території, як Кавказ, балтійські губернії. – Прим. М. Г.] и народностям в территориальных границах, определяемых самим населением, должна быть предоставлена автономия, основанная на особом для каждой области органическом статуте, выработанном ее собственным учредительным собранием, избираемым всеобщим, равным, прямым и тайным голосованием [Дальші, кінцеві слова додано до резолюції національних меншостей при дискусії. – Прим. М. Г.], санкционированным всероссийским парламентом».

Як бачимо, резолюції дуже важні й раціональні, хоч і вони, як і всі успіхи на сім з’їзді, мають лише чисто теоретичне значіння, не практичне. В дусі їх у другій половині цвітня подано український постулат на з’їзді земських відпоручників, на руки І.Шрага, відпоручника чернігівського земства – наводимо його також в оригіналі:

«Представители различных местностей Украины, собравшиеся в Киеве 21 апреля, чрез уполномоченного ими гласного черниговского губернского земства И.Л.Шрага имеют честь заявить настоящему собранию земских деятелей России следующее:

«Мы признаем необходимым немедленное осуществление в России основных начал политической свободы, установленных учредительным собранием, созванным на основе всеобщего, прямого, равного и тайного голосования. Но кроме того, в виду разноплеменности населения России и необходимости децентрализации управления, считаем чрезвычайно важным обратить внимание собрания, многим членам которого несомненно придется участвовать в выработке основных законов обновленной России, на то, что удачное и справедливое решение национального вопроса в огромной степени обусловит разрешение и многих других существенных вопросов государственной жизни и коренным образом отразится на благосостоянии всей России.

Правильное же решение национального вопроса в России возможно лишь в том случае, если на предстоящем учредительном собрании будут выработаны начала такого государственного устройства, при котором национальные интересы украинской, как и всякой иной народности, будут осуществляемы в автономном сейме, а общегосударственные вопросы сосредоточены в общероссийском парламенте. При этом автономия украинской, как и всякой другой народности, определяется особым органическим статутом, выработанным всем населением данной автономной единицы, и гарантируется основными законами государства. Все живущие на данной территории, без различия национальности и пола, пользуются равноправием, гарантируемым основными законами страны».

Сю заяву підписали українці з Києва, Чернігова, Полтави, Харкова, Одеси, Катеринодара, Умані та Вінниці. Не маємо докладніших вістей про дебати, а й резолюції з’їзду оголошені тільки в коротких резюме [Оголошенню резолюцій цензура починає робити трудності, і виривки з резолюцій з’їзду письменників і журналістів тільки недавно, і то більш-менш припадково, прохопилися в ріжних органах. В опублікованих резолюціях з’їзду земських відпоручників бачимо тільки загальну згадку про можливість обласних соймів, нічого більше. – Прим. М. Г.].

Резолюції з’їзду журналістів показали, в якім напрямі повинні йти українці російські для осягнення своїх національних постулатів – іти консеквентно й витривало. На жаль, тої консеквенції й витривалості, власне, не видко. При кінці цвітня ст. ст., напр., відбувся з’їзд інженерів і техніків у Москві [Закінчився 24 цвітня.], де виступили сконсолідованими групами інженери польські й литовські й перевели резолюції про повну автономію Польщі й Литви, з соймами в Варшаві й Вільні, вибраними загальним, рівним, безпосереднім і тайним голосуванням. Українських постулатів не було, як не чути їх було й по інших подібних професіональних з’їздах останніх місяців, так що з’їзд журналістів поки що лишається майже виїмком, одиноким з’їздом, де українці відповідно виступили – і показали, що могли б робити і чого не роблять – з браку організації, з браку енергії й горожанського почуття у переважної більшості.

Свобода зібрань, з’їздів, організацій, не признана правительством формально, але фактично в значній мірі допущена, толерована, взагалі дуже мало використовується російськими українцями, а тим часом такі з’їзди, наради, організації, чи то самостійні, чи то як передвступні для широко практикованих тепер ріжних «всероссийских» з’їздів, могли б бути незвичайно добрим агітаційним і організаційним способом.

Далі, з’їзди з’їздами, а поза ними є інша, постійна, незвичайно важна в нинішніх обставинах трибуна – преса, і – Боже ж мій, Боже, як мало використовують її українці для своїх потреб дня! Навіть органи майже свої, ведені людьми, що зачисляються і признаються офіціально до українофільських кругів, як мало вони мають української фізіономії – як мало в них не тільки України національної, але навіть України як області, з своїми географічними, економічними, культурними інтересами!..

З виїмком кількох, переважно молодших людей, що стараються дійсно совісно сповнити сей обов’язок дня, як індиферентно, пасивно держать себе інші… Не хочу переходити до закидів поодиноким людям, але підступає сам до горла крик: «Де ви, передові репрезентанти, генерали й полковники українства, що не писали по-українськи, бо «не володієте» українською мовою, не брали участі в дотеперішнім науковім і літературнім руху на галицькім грунті, бо уважали, що «малорусский вопрос должен быть разрешен на русской почве», – чому мовчите тепер, коли настала пора рішати його «на русской почве», коли прийшов час виясняти, пропагувати його на вашій звичайній російській мові, в таких близьких і милих вам російських ліберальних кругах? Чому не користаєте тепер із тих зв’язків, які в’яжуть вас із російськими ліберальними кругами, з ріжними органами російського лібералізму, щоб у них вияснити кривди, потреби й дезидерати українства?

Поляки, що далеко менше потребують таких адвокатів, мають своїх приятелів у російській громаді, що з самого почуття справедливості старанно виясняють російській суспільності польські кривди й дезидерати; чому ж ви, що вважаєте самих себе українцями, українськими патріотами навіть, не спромагаєтеся бодай на таку роботу? Які перешкоди тепер вам заважають? Чим покриваєте ви перед своєю совістю, перед людьми, що вас окружають, свою пасивність, свою байдужість супроти своєї суспільності, свого народу? Чим оправдаєте ви своє недбальство в критичнім часі, коли земля горить під ногами й Україна може безповоротно бути поминеною при перестрої відносин Росії?

2

Резолюції з’їзду журналістів (так само і той постулат українців на земський з’їзд) роблять дуже важну поправку до конституційних планів російських лідерів. Сі стоять вповні на централістичнім принципі. Звісний проект кружка «Освобождение» не зробив з того ніяких виїмків. Редактор «Освобождения» Струве, видаючи його, заявив, що мусить бути зроблений виїмок – для Польщі. Резолюції з’їзду журналістів ставлять справу ширше, жадаючи взагалі національної й обласної автономії. Але сю точку треба ненастанно виясняти й пропагувати далі, щоб вона була присвоєна суспільністю, ввійшла в її плоть і кров. Того ще нема; не видко впливу сих резолюцій на напрям ліберальних кругів Росії, а той же Струве в останнім числі «Освобождения» (ч. 69 – 70) навіть виразно виступає против того, аби Україну, Литву, Кавказ ставити в самоуправі нарівні з Польщею.

Досі на дві точки звернена головна була увага в російській пресі. Перша – що народна репрезентація має бути оперта на загальнім, рівнім, безпосереднім, тайнім голосуванні; по-друге – що се представительство мусить мати не дорадчий, а рішучий голос. Притім, одначе, все говорилося тільки про центральний всеросійський парламент, і його, на звичайний європейський взір, представляють собі з двох палат – депутатів народу і відпоручників земств і міст. Справа місцевої самоуправи лишається на боці, а в самоуправі обласній вилом роблять головно Польща й Литва: лишається зовсім на боці, як осібне тіло, Фінляндія.

Справу відносин парламенту до державної власті можемо лишити на боці: вона поставлена добре, й російська поступова суспільність поведе її добре й сама. Але щодо організації парламенту, то передовсім уже двопалатний устрій його не може бути признаний раціональним. Його можна допустити щонайбільше як компроміс з домаганнями консервативних партій, але не ставити як постулат поступовців. В конституційнім житті верхня палата давно показала себе як інститут негативний, гальма народоправства, і нема чого її наново заводити. Коли ж тим хочуть дати в парламентарнім житті участь елементам, які при виборах загальних і рівних не можуть мати відповідального голосу, то на се є інша дорога – про неї нижче.

Тим же бажанням – дати певним, більш культурним елементам більшу можливість себе проявляти – подиктовано, очевидно, вилучення з виборчих округів міст і призначення для міських виборчих округів меншого числа людності, ніж для округів позаміських. Се обниження чисельної норми для міст становить уже нарушення принципу рівного голосування, і притім нарушення малораціональне, бо ніяких особливо пожаданих результатів не осягає. Ще сильніше нарушає принципи загальності й рівності виключення жінок з виборчого права.

До останнього часу на сій точці було сильне вагання – чи жінки также мають мати право активного й пасивного вибору (вибирати й бути вибраними). Тепер в поступових кругах більшість рішучо висловлюється за сим правом. Властиво про се не повинно бути навіть спору й мови. Голосячи рівне й загальне право голосування, ніяк не можна виключити з сього права жінок. Коли рівне право дається неписьменному селянину і чоловіку з університетськими студіями, то як можна не зрівняти в правах селянина й селянку, інтелігентного чоловіка і його жінку або не дати жінці з вищими студіями того права, яке має неписьменний робітник? Тим більше, що є місцевості й обставини, де якраз жінки ведуть господарство, несуть тягарі податків і т.ін., тимчасом як чоловіки не живуть по селах, пробуваючи чи то в службі, чи на промислах (напр., козацькі області), а окремі випадки, де якраз жінка репрезентує сім’ю й утримує її, стрічаються на кождім місці.

Обстаючи при одинокім, всеросійськім парламенті, приходиться, щоб не розширяти його до безконечності, робити великі виборчі округи й держатися репрезентації більшостей. Дотеперішні проекти, щоб не вийти за цифру 600 депутатів для парламенту, мусять визначати округи з 250 до 300 тис. людності; з сильним зростом людності, який має Росія, округ скоро ще більше зросте, але й округ 250 – 300 тис. уже дуже великий і невигідний. Організуючи представительство в обласних соймах, можна значно зменшити виборчі округи, а й саму репрезентацію зробити більше пластичною й уліпшеною.

Се дуже важно, а бажане тим більше, що одинокою репрезентацією всеросійський парламент однаково не лишиться. Що деякі території дістануть свої обласні представительства, в тім ніхто не має сумнівів. Отже питання тільки в тім, чи сі території будуть виїмком, чи ціла Росія буде організована по системі обласної національно-територіальної самоуправи? З тих причин, на які я вказував у попередній статті й які за сей час не раз підносилися й роз’яснялися, українці й всі інші недержавні народності повинні змагати до того, щоб ся обласна самоуправа не була привілегією тільки декотрих національностей, але щоб на основі самоуправи національних територій була організована вся Росія. Бо тільки децентралізація може забезпечити успішний економічний і культурний розвій провінцій, і тільки організація самоуправи на національній підставі, в територіях національних, може знейтралізувати чи звести до найменших розмірів національну боротьбу, зробивши національність тим, чим вона повинна бути, – підставою, грунтом економічного, культурного й політичного розвою, а не об’єктом боротьби.

В такім разі безпосереднє представительство людності загальними виборами переноситься в обласні (національні) сойми, а центральний парламент міг би обсилатися ними – складатися з їх відпоручників. Тільки се обсилання може бути допущене під одною кардинальною умовою, недодержання якої робить обсилання парламенту (посереднє представительство) дуже небезпечним і шкідним. Власне, відпоручників до парламенту мусить вибирати не більшість сойму, а самі члени його в певній пропорції, «по певному ключу». Коли, напр., уставлено, що на чотири члени сойму має бути висланий один відпоручник до парламенту, то полишається самим членам сойму, аби кожді чотири вибрали собі одного відпоручника до парламенту свобідним порозумінням.

В такім разі кожда найменша група, кождий відтінок у напрямах кождого сойму може бути відданий в складі парламенту, і він буде представляти собою не відпоручників більшостей сойму, а репрезентацію відпоручників, в зменшенім масштабі, всього загалу держави. В такім разі посередність (двостепенність) не шкодить пластиці представительства, а тим часом дає можність осягнути дуже важні користі – менші виборчі округи і уліпшені форми представительства. Коли виборчий округ до парламенту мусив би містити [від] 250 до 300 тис. людності, виборчий округ до сойму може не переходити за 100 тис. людності, а в тім виграє свідомість участі виборців у виборі, зростає їх інтерес до виборів, може бути осягнена більша одностайність в складі округу і ті уліпшені форми представительства, до яких перейду слідом.

Загальний закон повинен уставити тіпітит такої самоуправної території. Дуже високих вимагань ставити їй нема причин: в Європі є чимало автономних провінцій з людністю нижче мільйона, й не чути, щоб се їм робило невигоди – думаю, що вище мільйона нема що й піднімати такого minimum-у. Одноцільна територія з людністю вище одного мільйона, в котрім певна народність творить основу, становлячи сильно виражену більшість, eo ipso повинна бути вилучена в осібну провінцію, з осібним соймом і самоуправою. Ставити вилучення такої провінції й надання їй самоуправи в залежність від дозволу центрального парламенту чи – що те саме – від осібного закону, ухваленого сим парламентом, – значить непотрібно утрудняти сю справу. Досить простого констатування на підставі загального закону.

Так само загальний закон повинен означити відносини таких обласних соймів до центрального парламенту, до органів місцевої самоуправи, і minimum соймових компетенцій. Як такий minimum представляється мені: шкільництво, справи просвітні, санітарні, філантропійні, нагляд і опіка над промислом, концесії на фабрики та промислові і фінансові товариства й інституції, дороги, поліція, право висилання своїх відпоручників до вищих інстанцій адміністраційних і судових: то значить, що, напр., як шкільні ради дотепер складалися з відпоручників виборних і іменованих, так само б повинно бути з окружними судами і адміністраційними тілами, що відповідали б нинішнім губернським правленіям, казенним палатам і т.ін. Се minimum, яке мусить мати місце і в найменших самоуправних областях. На територіях більших і участь сойму в адміністрації повинна бути ширша: інакші суми компетенцій повинні, самою річчю, бути приложені до територій з людністю в мільйон люду і на такій, що має її п’ятнадцять мільйонів. Само собою розуміється право самооподаткування. Пожадана автономна організація не тільки інших конфесій, але і православних церков національних, в границях племінних територій (великоруської, української, грузинської й ін.).

Соймове представительство областей мало б бути організоване на підставі загального, рівного, безпосереднього й тайного голосування. Ся норма, розуміється, не ідеальна, але, як математично проста, вона, при певних хибах, має й свої добрі сторони й повинна бути прийнята, тим більше, що ідеальнішої й не можемо наразі вказати. В Галичині виборці попеклися на тайнім голосуванні. Жадали його на місце явного, а коли його заведено, виявилося, що при повній деморалізації адміністрації, яка в своїх руках держить вибори, тайне голосування дає можність надужить ще гірших (крадіж голосів з виборчих урн), а має також великі невигоди, коли між виборцями багато неписьменних. Запобігти сим невигодам, одначе, можна, поставивши принцип, що бюро виборче складається з відпоручників партій, які ставлять кандидатів, з простою участю правительственного комісара. А для потреб неписьменних можуть бути заведені бюро з виборних заприсяжених членів.

Організація представительства в менших областях дає можливість уліпшеної репрезентації, певних поправок до репрезентації рівної й загальної, які при одинокім всеросійськім парламенті дуже трудно перевести, тому що вона привела б до незвичайного збільшення числа репрезентантів. Я уважаю потрібним трохи спинитися над сею справою. Одна з хиб репрезентації, опертої на загальнім і рівнім голосуванні, та, що при нім зістаються в незначній меншості ріжні елементи суспільності, яких погляди й інтереси, з огляду на інтереси культурного розвою краю, повинні б знайти свій вираз в його репрезентації.

Давніші конституції аж занадто багато давали голосу певним привілегійованим кругам, і се збудило, як опозицію, постулат загального й рівного голосування. Але в противну крайність не треба впадати: певні елементи, хоч і не ті саме, якими опікуються давніші конституції, не повинні бути позбавлені голосу при рівнім загальнім голосуванні. Розумію передовсім інтелігенцію, то значить круги людей з вищим науковим чи культурним цензом, які в значній мірі стоять поза чисто класовими чи професіональними інтересами: такі круги, не зв’язані чисто класовими інтересами, в Росії, безперечно, існують і своєю участю в парламентарнім житті можуть бути корисним, нейтральним, об’єктивним елементом супроти боротьби матеріальних і класових інтересів, котра сама по собі не може гарантувати справедливого і розумного розв’язання справ.

Далі, не можна відмовити певним професіям права мати голос у парламентарнім житті. Репрезентанти ліберальних професій, як лікарі, учителі, духовенство, і такі групи, як купці, ремісники, робітники, промисловці, земельні властителі, повинні мати своїх відпоручників, вибраних їх організаціями, палатами, товариствами, незалежно від того, що певні члени сих груп і професій можуть пройти (а можуть і не пройти) як вибранці певних територіальних округів загальним голосуванням. Тим більше, що як репрезентанти загалу вони морально обов’язані до оборони інтересів загалу, а не своєї професії. Тільки ся репрезентація інтелігенції й професій мусить зостатися в певній меншості супроти репрезентантів з загального вибору (напр., не більше 25% загального числа); їх пропорцію мав би уставити загальний закон.

Коли б могло кому здаватися неможливим мати в дійсності репрезентацію інтелігенції, то мушу сказати, що на практиці се зовсім не так трудно. В значній мірі сюди підійшли б відпоручники університетів і інших вищих шкіл, відпоручники учителів середніх і нижчих шкіл, лікарів, адвокатів і т.ін., а окрім того, можна дати право репрезентації науковим, просвітним і культурним товариствам. В кождім разі ся система здається мені практичнішою й раціональнішою, ніж практиковані дотепер – як система куріальних виборів, як система плюрального голосування, де особам з вищим науковим цензом, напр., дається при виборах два голоси замість одного, як система вірилістів – депутатів з уряду.

Напр., в австрійських соймах засідають з свого уряду єпископи, ректори університетів, академій. Але вибрані певними професіями спеціальні відпоручники можуть далеко ліпше бути їх парламентарними репрезентантами, ніж дані урядові особи. Нарешті, участь репрезентантів інтелігенції й професій в загальній соймовій репрезентації далеко наручніша, ніж творення другої палати, з певною конкуренцією в правах з першою палатою, – чи буде ся друга палата зложена з іменованих правительством визначних людей науки, штуки, промисловців, властителів і т.ін., як практикується в ріжних європейських державах, чи то з відпоручників земств і городів, себто шляхти і капіталістів, властиво, як проектують російські проекти.

Другою пожаданою поправкою уважаю репрезентацію меншостей. Теперішня система виборів репрезентує тільки більшості. Меншості, навіть дуже значні – хоч би їм забракло тільки одного голосу, зостаються без репрезентанта. З того часом можуть виходити такі результати, що партія, в дійсності найбільша, в парламенті чи в соймі може опинитися в незначній меншості. Може се показатися неймовірним, але се вповні можливо. Напр., в певній провінції фабричний робітник, з соціально-демократичними переконаннями, розлитий по всіх виборчих округах, і в загальній сумі відданих при виборах голосів цілої провінції він займає перше місце. Але в кождім поодинокім окрузі більшість здобувають кандидати сполучених ліберальних і буржуазійних груп, і соціал-демократи не проходять зовсім до сойму або проходять у дуже незначній меншості. В подібній ситуації були за давніх часів, напр., наші галицькі радикали, що самі своїми силами ні в однім повіті не спроможні бували осягнути більшості, але в загальній сумі мали дуже поважне число голосів.

Ся хиба репрезентації більшостей відчувається, і давно вже являється дезидератом репрезентація меншостей – то значить, щоб, окрім більшості, мала свого депутата також та партія, яка хоч не мала більшості, але здобула значне число голосів на виборах. Хоч се й не переведене досі на практиці, але таке переведення не дуже трудне [Тепер, при останніх виборах до парламенту в Галичині се представительство меншостей уже переведене в життя. Хоч заведене не з мотивів об’єктивної справедливості, а в інтересах привілегійованої польської меншості, воно все-таки матиме ту користь, що дасть можність випробувати сей принцип на практиці. – Прим. М. Г.].

Напр., признається, що з даного виборчого округу має бути два депутати, один депутат більшості, другий депутат меншості. Окрім тої партії, що дістала більшість, уважається вибраним депутатом також той кандидат, що дістав найбільше голосів по кандидаті більшості: коли він дістав, напр., щонайменше ¼ всіх голосів. Можна зробити репрезентацію ще пластичнішою, признавши виборчому округові трьох кандидатів, то значить, окрім репрезентанта більшості, дати репрезентантів двох меншостей, які б мали не менше як по 1/5 всіх голосів і т. ін. [В деталі сеї системи не входжу, бо не маю певності, щоб сі поправки мали шанси до переведення в Росії, коли взагалі хапаються найпростіших форм представительства, аби лише допняти конституційних форм. Сі поправки тому можуть здатися утрудненнями справи. Але будувати відразу легше, як потім перебудовувати, а трудності не так великі і легко можуть бути поборені. – Прим. М. Г.] Річ очевидна, що така репрезентація далеко докладніше б віддавала настрій і течії в суспільності, а окрім того, ослабляла б і напруження виборчої боротьби, що тепер мусить хапатися всіх способів, аби конче осягнути більшість.

Такі поправки можливі тільки при організації представительства в менших областях, бо вони дуже збільшають число відпоручників. Напр., для України, приймаючи її територію з людністю 30 міл., а виборчий округ 150 тис, мали б ми при двох депутатах від округу (одного від більшості і одного від меншості) 400 депутатів; до того коло ста депутатів товариств і професій – разом коло 500: се число вповні можливе. Тим часом при всеросійськім парламенті, тим способом організованім, вийшло б яких 2500 депутатів. Прийнявши норму, що чотири депутати сойму висилають до центрального парламенту одного відпоручника, всеросійський парламент при такій поліпшеній репрезентації мав би коло 600 депутатів – саме так, як проектували російські плани конституції для парламенту з округами 250 – 300 тис.

З сформуванням автономних областей тратять всяку причину свого існування губернії як райони адміністраційні і самоуправні. І взагалі теперішні губернії, являючися цілком припадковими бюрократичними комбінаціями, не відповідаючи ані національному, ані економічному, ані навіть історичному поділові, не мають ніяких причин бути заховувані. На національнім принципі, то значить, зв’язуючи громади на підставі національності людності, повинні бути організовані дрібніші округи самоуправи й адміністрації («мелкая земская единица», «всесословная волость»).

На тім же принципі сі дрібніші округи мають лучитися в виборчі округи, а виборчі округи, коли вони будуть невеликі, – в ширші території (в тім роді, як теперішні повіти чи більші), що служили б адміністраційними округами, з органами самоуправи, які скупляли б у собі самоуправу дрібніших самоуправних округів. Місцевим громадам самоуправа мусить бути забезпечена загальним законом, так само і тим дрібнішим округам. На чім мала б бути положена вага самоуправи – чи на тих дрібніших округах (волостях), чи на тих ширших округах (повітах) – се залежить від великості тих округів і їх відносин між собою, в кождім разі, думаю, їх можна поставити в тісну зв’язь між собою, допустивши, напр., що автономні органи ширших округів (повітів) складаються з відпоручників автономних зарядів менших (волостей), аби не множити безпосередніх виборів. Таким чином було б три ступені самоуправи й представительства: самоуправа громади; виборні управи менших округів (волостей) і обсилані ними управи ширших округів (повітів); обласні сойми й обсиланий ними центральний парламент.

Так представляються мені питання дня взагалі й спеціально щодо українців у Росії. Сі замітки послужать відповідно на звернені до мене запитання і бажання, аби висловити свої гадки щодо конституційних постулатів у Росії з огляду на інтереси української людності.

1905, май

Примітки

Вперше надруковано у журналі: ЛНВ. – 1905. – Т. XXX. – Кн. VI. – С. 245 – 258. Підпис: М.Грушевський. Частина статті увійшла до праці М.Грушевського «На конституционные темы» у збірнику: Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки. – СПб.: Тип-я «Общественная Польза», 1907. – С. 121 – 131.

Подаємо за другим виданням у книзі: З біжучої хвилі… – С. 16 – 32. Коректа цієї статті з правками автора зберігається в ЦДІА України у м. Києві (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 192. – Арк. 9 – 16 зв.).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 301 – 312.